скачать книгу бесплатно
І вiн крутив.
Ще сипались парашути над лiсом, кричали: «Десант! Десант!» Один iз червоноармiйцiв обдав кулемет водою, i той вдячно запарував.
Звiдусiль гримiла стрiлянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небi, шипiли кулi в мокрому пiску.
Шофер-чуваш, весь бiлий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криницi й з докором звертаеться до дiда:
– Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама пiщана каша.
Вiн намагаеться напитися з Левкового вiдра, шпурнувши свое шоферське, погнуте, але сердито спльовуе.
– Невже криницю випили?!
Винищувач iз чорними хрестами на бриючому польотi пронiсся над вуличкою, прикувавши до землi все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криницi. Левко також iнстинктивно впав на землю пiд зруб. Куля навскiс пробила вiдро з брудною водою – з отвору вигинався чорний струмiнь i заливав бинти на грудях, на руцi чуваша, i, видихаючись, пiщана каша залишалася тiльки на днi – струмiнь ударився в долоню вмираючого. На темному озерцi долонi забiлiли хмарки, спалахи зенiток i блискавкою спалахнуло сонце – тiльки на мить, потiм рука в останнiй агонii стиснулася, чорнi струменi пройшли через пальцi, щезаючи в пiску.
І все це – i вбитий чуваш, i небо в бруднiй долонi, i принишклий за цямриною дiд, i пiд кущами пораненi, зенiтки в кущах лози – вiдбивалося у божевiльних вiд нерозумiння свiту очах шестилiтнього Івася, який прибiг до батька…
Найдовшi лiтнi ночi
Левко нишпорив за фотографiями синiв, виймаючи з-за кожноi по листу, здув з них порох, узяв пачку поштового паперу, олiвець, вийшов з хати.
Вчитель Скрекотень сидiв на бiлiй акацii, прив’язуючи древко антени до стовбура, i Левко вирiшив його не турбувати – чоловiк зайнятий важливою справою. Потривожив Левко Келю, прийшовши на молочну ферму. Холодно було босим ногам на цементнiй пiдлозi, поки вiн пройшовся корiвником, а руда Нюрка заверещала, коли запитав, де Келя:
– Вона коло бугая.
Келя дiйсно стояла коло станка з iншими доярками: кожна з них тримала своiх корiв за поводки, очi бабiв лукаво поблискували серед переляканих коров’ячих морд. Чорний бугай-плiдник розгулював з ветеринаром по колi. Левко вiдкликав Келю, та передала Зiрку й Лiниву сусiдцi, а сама прийшла в «червоний куток».
Левковi було незручно, i вiн загинав палець за пальцем, перелiчуючи конверти. А Келя тим часом пiднесла йому вiдро з молоком, напоiла його, витерла рукавом бiлi вуса i теж приемно зашарiлася.
– Всiм моiм годилося б вдарити по телеграмi, листи понаписувати. Ти менi скомпонуй, тiльки б подешевше.
– Якi листи?
– Ну, нащот того, що помираю я. І якщо вони совiсть мають, нехай прибувають на похорон. Ось. – Левко не дивився на Келю, а на дошку показникiв, проте на нiй нiчого не бачив. – А то я окуляри розбив, а поки випаде в город сходити…
Келя не знала, що й робити, чи присiсти i листи писати, чи присоромити дiда за такi вибрики, чи в доброму старому дусi почати загравати з Левком.
– На похорон?! І що то ви, дiдуню, видумали? Навiщо вам синiв тривожити? – i поклала лице пiдборiддям на повнi руки i дивилася очi в очi. – На похорон? Ось осенi дочекаемося, та горiлки наваримо, та хлопцi вашi з’iдуться – ну й вип’емо та закусимо на ваших поминках… А я ще з вашим Кирилом потанцюю.
Так уiдливо шпигала вдовичка, погладжуючи пiдошвою своеi ноги Левкову ногу. Але бачачи, як поник дiд, Келя пом’якшала i сказала, крутячи в руках олiвець:
– Ну що толку писати олiвцем! Сьогоднi ось вечорком заглянете – у мене фiолетове чорнило е. Так це ви iх обманом хочете взяти, чи як?..
У великiй хатi баби Маройки весела i дотепна збiрня – i молодих, i пiдтоптаних: усе село ходить пiдстригатись до баби-перукаря, жоден iз сiльських модникiв не оминае ii веселоi хати.
Левко намагаеться потрапити на круглий ослiнчик поза чергою, та його зупиняють найстаршi, найповажнiшi модники. Деякi з них лiтнiшi за Левка, деякi – в батьки йому годяться.
– Ну, то як, Михтодю, пропустимо цього хлопчиська без очередi? – кивае один беззубий на Левка.
– А чие то воно, Кириле, ввiйшло, трясця його матерi, i не поздоровкалось? Треба буде батьковi сказати, щоб одрепiжив паском.
– Це Сидорiв, царство йому небесне, меншенький, мiзинчик, лiт на двадцять менший за мене, та вже йому цвинтарним насiнням запахло – не протовпишся за тими молодими на цвинтар.
– Ну, так пропустимо це пацаня поперед себе, коли воно на ладан дише, чи нехай в чергу стае?
– Всi рiвнi перед Богом.
І коли вiн сидiв на ослiнчику, а меткi руки перукаря мiцно тримали його сиву голову, старий Никiн хрипiв своiм беззубим ротом:
– Гонучко, придумай-но Левковi пiдходящу зачiску для домовини.
А сусiд Никонiв докинув:
– Щоб не соромно було лежати в такiй почестi, коли над тобою псалтир читають i на вшивання не кличуть, – лежи собi та салом запасайся.
Проте найдошкульнiшими були бабськi плiтки-балачки. Сусiдки, куми, свахи сидiли за довгим столом у глибинi хати й тихенько душилися од смiху. А Маройка бiгала вiд клiента до жiнок, пильнуючи за всiм, усiм раду давала: сусiдки i свахи скубли пух iз гусячого пiр’я – повнiсiнький мiшок обперся об довгу нiжку стола.
– Секлето, а ти не знаеш, котрий це раз помирае Левко Сердюк?
– Не знаю, щось не везе йому, бiдному, не може вмерти.
– Кажуть, усi стеариновi свiчки закупив.
– І заздалегiдь батюшку задобрив.
Од жiночого смiху гусячий пух розлiтаеться по хатi. Маройка соромить сусiдок, кумiв i свах, регiт вщухае, аж коли Левко не прокашлюеться вiд пуху, а потiм жiноцтво знов пiдстьобуе старого:
– Так, так, сусiдонько. Вчора була в крамницi, хотiла марлi на завiски купити, а продавщиця менi: «Дiд Левко всюсiньку закупив, збираеться помирати i хоче, щоб марля була у два слоi».
– І хустини за ним не докупишся: збираеться гробарям не якi-небудь простенькi хусточки, а все шерстянi та шовковi…
…Онука Оксана порядкуе в Левковiй хатi, жовтою глиною мастить долiвку, пiдводить охрою пiд стiнами, трусить татарським зiллям i луговою м’ятою, протирае цiлий iконостас фотографiй – господа готуеться до приiзду гостей.
А дiд Левко покашлюе на подвiр’i – не дае спокою ядуха. Вiн щойно закiнчив збивати труну. Вона готова i цiлiсiнька лежить перед ним i вабить у свое сосново-кленово-вербове лоно. Дiд повертае ii на всi боки, ще i ще забивае цвяхи, щоб бува не розскочилася там, на тому невiдомому пiдземному свiтi. Дiд веселий i задоволений: нарештi вiн домiгся свого, труна нiби вже е, жаль, поки що дощок не вистачае на вiко. Лiзе вiн на горище, тягне звiдти добрий оберемок пахучого сiна i мостить його в трунi.
– Бач, – кивае Горпина до Оксани, – боiться твiй дiдок боки нам’яти на тому свiтi.
Дiд пiдбивае сiно, потiм потихеньку, щоб не розломити труну, влягаеться в неi. Босими ногами пробуе дiстати краю, але все вийшло дуже зручно – труна в мiру задовга, в мiру заширока: майстер знав замовника, i все вийшло дуже справно, тiльки сiно коле в голову.
Дiд схопився, побiг до хати, стягнув з тапчана квiтчасте рядно, маленьку подушку. Розстелив, пiдтушковуючи з бокiв, розправив у ногах, поклав пiд голову подушку – i аж тепер улiгся.
Коли це рипнула хвiртка – у двiр з пакунком пiд пахвою чалапае бригадир Оксентiй. Левка нiби водою знесло з домовини. Вiн хутенько стягнув квiтчасте рядно i застелив зверху домовину – вийшло так, нiби це стоять собi звичайнiсiнькi ночви i господар не дуже хоче виставляти своi злиднi, вкинутi туди для прання, перед такими поважними людьми, як-от Оксентiй.
– Доброго вам здоров’ячка, Левку!
– І вам того, Оксентiю.
– Оце баба передала вам ринку ковбаси. Ви вже вибачте, що ми не зразу боржок вiддали.
– А хiба ви брали у нас ковбасу? Оксентiю, щось ви плутаете.
– Старий та забудькуватий ви, дiду, стали. Вже не в пам’ятi, як самi навiть односили до моеi господи, бо я такий був п’яний, що не мiг i на ногах стояти.
Дiд Левко отетерiло дивиться i на замотану бiлою хустиною ринку його ж таки виробу, i на кривого Оксентiя.
– Оксано, було таке чи нi?
Оксентiй пiдморгуе до Оксани – не пiдведи, мовляв, скажи, що було, адже ти пам’ятаеш, чого викручуватись.
А Левко постарався подалi вiдвести Оксентiя вiд непомiченоi труни…
Рипнула хвiртка – i першим вийшов Оксентiй.
Вiн тримав бiля грудей двома руками новенькi горщики, вiн незмiнно дмухав у них, а з них викочувався приемний для Оксентiя гул. За бригадиром, пiднiмаючи через перекладину спочатку одне колесо, потiм друге, викотив возика, оббитого по краях дошками, – в них упиралися горщики, глечики, миски й iнше гончарське начиння – сам дiд Левко.
І Левко пiд’iжджав вiд хати до хати, був хто вдома – дiставав горшки, нiкого не було – горшки ставилися на призьбу, на хатнiй порiг або ж просто чiплялися, як i в давнину, на кiлки плоту. За дiдом бiгали дiти i лозинами видзвонювали в глинянi дзвони.
– Не iнакше, здурiв Левко, – згiдливо кивали бiля криницi двi баби, пробуючи iз новеньких, тiльки що одержаних вiд дiда ринок, свiжу джерельну воду.
– В останнiй обхiд пiшов.
– Кажуть, навiть круг гончарний нахвалявся побити перед смертю.
– Ви подумайте тiльки!
– Не може вибачити селу образи, пам’ятаеш, Мотре?
– Ще б не пам’ятати…
І ось двi такi ж баби, одягнутi по-зимовому, бiжать з горшками, повними тлiючих вугликiв, вiд хати до хати, потiм щезають у сiнях.
А зимовий морозний вечiр наповнюеться скрипом полозiв. Двое втомлених чоловiкiв, зарослих рудою щетиною, у великих чоботях, у замурзаних шапках-вушанках тягнуть невеликi сани. На них загорнута в кожух, накрита рядном лежить жiнка – вона тяжко дихае, сходить парою, китицi хустини давно вже стали бурульками.
Коли на вибоiнах вона зойкуе, мужчини боязко озираються i цитькають на неi – людська упряжка iде садами, ярами, городами, вiддалiк вiд пробитоi дороги.
Мужчини вже було направилися до приземкуватоi довгоi клунi з осiлим верхом, проминувши чорнi зрiзи соняшникiв, як раптом з вiдкритих дверей вийшли два полiцаi. Вони вели попiдруки дiвчину, що вiдбивалася вiд них.
– Кiнчай, попалась, – умовляв ii високий красивий полiцай.
– Приiдеш з Нiмеччини – ото будеш фрау! – П’яний веснянкуватий тлустяк з пiдбитим оком нахабно лапае спiйману.
Мужчини, якi везуть сани, залягли в яру, один iз них рукавицею затулив рот жiнцi, що стогнала, рипiли яловi чоботи служителiв рейху, покiрно йшла, зневiрившись у всьому, Оксана.
А позаду за ними пленталась Маройка, ii мати, в одному сiрому зношеному пiджачку, несучи пiд рукою бутель самогону, i протягувала повну склянку вслiд за дочкою, i кляла ii на чому свiт стоiть.
– А щоб ти грiлась i не зiгрiлась! Казала тобi, сиди в шопi, танцюй, як холодно, не лiзь у хату, шмаркачка! Вони тебе зiгрiють, вони тебе зiгрiють! Випийте, хлопчики, випийте, спасiбоньки, що забрали ii, спасибi, Грицьку, спасибi, Мусiй! Спасибi, однокласнички…
Чи стогнала, чи то смiялась, випивала одним духом склянку за склянкою, i рипiли на морозi яловi чоботи односельцiв-полiцаiв, i билася в руках, чiпких i невблаганних, молода «фройляйн». І знову на ходу випивала Маройка, але тiльки вже з бутля, яким так i не вiдкупилась…
Левко стояв за грушею i чекав сани.
Нарештi двое мужчин зняли шапки – пара повалила вiд розiпрiлих голiв. Жiнка з покусаними губами i руками перестала стогнати, тiльки беззвучно задихалась. Параска вискочила з хати i, оглянувшись по боках, кивнула Левковi й двом пришельцям – сани залишились порожнiми.
– Невчасно, Сидоре, сьогоднi облава – в Нiмеччину гонять! – брався за голову Левко, радився з сином i другим партизаном, тихим i веселим.
– Просто з лiсу – в Берлiн попадем, – вiджартувався той…
Параска розiгрiвала казанки, лила воду в миску. Малого Івася загнала на пiч, щоб той не дивився на породiллю.
Жiнка кричала ще надривнiше, коли ii винесли в комору – вiд хати до хати рухався полiцайський обхiд, рипiли чоботи на морозi…
…За столом на дванадцяти стiльцях сидiли полiцаi на чолi зi старостою. Гладкий, розчервонiлий, вiн термосив своiх п’яних колег i пiдiймав тост за Левка.
– За господаря п’емо! За господаря!
Товстий Мусiй з пiдбитим оком реготав.
– А я знаю, чого вiн добрий! А я знаю! Вiн добрий, а синочки його де? Де його знаменита дюжина? Де твоi братики? – тягнув за вухо Івася, який сидiв у кутку.
Параска ставила на стiл картоплю в лушпайках, огiрки, помiдори, рiзала холодне сало, i раптом iз комори пролунав несамовитий крик – кричала породiлля.
Параска схопилася за голову. Полiцаi притихли, перезирались. І тут Левко встав, обнiмаючи старосту, i заспiвав так, як вiн не спiвав нiколи в життi. За ним голос за голосом почали пiдтягувати сiльськi хлопцi, яким зручнiше було спiвати, нiж полювати за дiвчатами i вiдправляти iх у Нiмеччину. Вони були п’янi, махали тяжкими головами, як конi в полудень, знову i знову наливали собi гiркоi бурякiвки. Параска бiгала туди-сюди, носила вологi гарячi ганчiрки, казанки з водою, усмiхалася старостi в однiй кiмнатi, приймала роди в другiй. Левко спiвав як божевiльний, п’яний Мусiй стрiляв по миснику, розбиваючи вщент одну за одною всi миски, тарiлки, куманцi, баранчики. Бiля дверей у коморi стояв Сидiр зi своiм товаришем, вони тримали нiмецькi автомати напоготовi й не дихали.
А батько тим часом у божевiльнiй агонii кричав, спiвав, бив своi ж горшки, крутив свiй порожнiй гончарний круг – i цей гул, цi крики приглушували крики породiллi i перший рiзкий i тоненький, як соломинка, крик народженоi дитини…
Прибiгли за ним, i страшна звiстка врятувала становище. Вiн одягнув куфайку, поставив вiдро на сани, щойно привезенi з лiсу, поклав гаки i, не усвiдомлюючи, що робить, напiвп’яний, напiвхворий, потягнувся до криницi. Там уже стояли староста, полiцаi, люди, що збiглися. Сусiди перед ним розступилися, як перед катом. Левко прив’язався до ланцюга, два полiцаi крутили корбу, лiхтар вiн тримав в однiй руцi, а другою рукою вiдштовхувався вiд льодяного наросту дерев’яного зрубу криницi. Левко спускався на дно. Вгорi горiли синi зорi, внизу, в круглому отворi води, освiчена лiхтарем, плавала побита, утоплена Оксана – чорне волосся гойдалося у водi…
Їi поклали на сани Левка. Вона зразу ж покрилася крижаною кiркою.
Матiр ii, Маройку, тримали за руки, але вона продовжувала вклонятися Левковi в пояс:
– Спасибi, Левко, спасибi за донечку. А тепер iди напувай iх!.. – Вона плюнула пiд ноги старостi i, захлинаючись вiд ридань, знову кланялася.
– Люди добрi, ми ж народ пiдневiльний, – оправдувався староста, а веснянкуватий Мусiй зняв полiцейського кашкета, сидiв на снiгу i ридав по-дитячому. Суха, висушена Мотря, яка несла в горщику тлiючi вуглики, затуляючи iх долонею, щоб вiтер не задув, раптом з усього розмаху кинула горщик пiд ноги Левковi. Розсипалися чорнi черепки, а жар шипiв i ставав чорним на бiлих заметах.
– На, вiзьми, вдавися своiм горшком, сволото продажна!
– Був один чесний, i той продався, – кричала друга жiнка, i також кинула горщик пiд ноги, хоча в ньому й не було жару…
…Стояв стовп диму над Левковим комином, везли утоплену, розбрелися в рiзнi кiнцi села полiцаi, рипiв снiг пiд ногами, i як тiльки Левко пiдiйшов до свого порога, ще один чорний горщик розсипався вщент, ударившись об бiлу стiну хати.
…Левко зайшов до породiллi. Параска витирала ii спiтнiле чоло; жiнка запитала, ледве рухаючи блiдими губами:
– А де хлопцi нашi?
– Мовчи, лежи i мовчи. Пiшли. Пiшли.
Кричала дитина, спала безтурботно жiнка. Левко машинально крутив свiй порожнiй гончарний круг босою ногою i тремтiв, як у пропасницi, – цiлу нiч розбивалися горщики об стiну гончара. Один влетiв у хату, розбив подвiйне скло; Параска перехрестилася i затулила вiкно подушкою. Зачорнiв, як вiд галок, весь город, по всьому подвiр’i валялися черепки вiд мисок, глечикiв, тарiлок.
