скачать книгу бесплатно
– Сергiю! Сергiю Костянтиновичу! – До мене обертаеться бородатий незнайомий студент, здивовано дивиться не Твоiми очима й зникае в натовпi. Менi стае моторошно i холодно. Сiче мжичка, постiйна киiвська мжичка. Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то дiеться? І то коло «Киевлянина».
Впiзнаю в гуртi Кривинюка.
– Михайле Васильовичу що тут дiеться?
– О панно Лесю, «Киевлянин» ювiлействуе, а студенти йому допомагають.
Михайло Васильович Кривинюк аж пломенiе од радостi, хоч намагаеться вже при менi триматися стримано, трiшечки стримано. Та все ж не втримуеться. Надто замашний камiнь iз розвернутоi брукiвки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелiгентний Михайло Васильович – з розвороту по вiкнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бiдний Пiхно тепер?
– Ларисо Петрiвно, Ларисо Петрiвно, що тут тiльки дiеться? – Кривинюк мене питае. Це Вiн мене питае. Миготять студентськi кашкети iз синiми, блакитними околичками, робiтничi кепки з’являються то тут, то там. Он кiлька студентiв i гiмназистiв урочисто роздирають номери «Киевлянина» i спалюють. Робiтники перепинили кiлькох вiзникiв i чiпляють газети до заплетених хвостiв гнiдих. Зловили екстер’ера i загортають його в газету. Смiх, гам, улюлюкання, регiт. Кидають камiння i пляшечки iз сiрчаним воднем у вiкна редакцii.
– Геть продажну пресу! Геть продажних писак!
І раптом у новенькому трамваi, що курсуе раз по раз перед нами, бачу ii – елегантну красиву жiнку з виразним блiдим обличчям, у чорному пальтi й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сiрим тюлем. Так, це вона, вона, вже кiлька разiв iздить трамваем, спостерiгаючи демонстрацiю. Їi руки з тою чарiвною, трошки сталевою грацiею, як у тонкоi iспанськоi шпаги. Вона раптом пiдводить голову ще вище, видно, стае навшпиньки i робить той рух рукою i станом, який добре по знаку всiм Твоiм товаришам («королiвський жест», – жартував, було, Ти). Вiд того ii руху маленька фiгура раптом наче виросла – вона махнула бiлою хустинкою i зразу ж сховала ii в брунатнiй муфтi… «Пора кiнчати!» – напевно, говорив той жест.
З боку унiверситету, з Володимирськоi, вже сунули козаки…
А вдома, що вдома? Перед будинком сидiли на лавцi два шпики й лузали насiння – i це в дощ, у мжичку. Менi так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.
Та я iду до Тебе, iду!
У мами завжди був приемний холодний вираз у Твоiй присутностi, одвертання погляду, вiдповiдi крiзь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, i тяжко, i фатально, що жодна моя дружба, симпатiя чи любов досi не обходились без цих отруйних ревнощiв.
Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..
Леся. Мамочко, менi тiльки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то вiд того легше? Нi, мамочко, нiхто не може нiчого вiд мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь i як звикли мене вважати, i в рiшучi хвилини тiльки я сама можу собi помогти або нашкодити i бiльше нiхто… Нiхто, чуеш?
Мама. Адже вiн приречений… Лесю, дитино моя!
Леся. А хто мiг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при ii дифтеритi? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тодi заслабла? Я думаю, нiхто. Так i тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…
Мама. Я проклинаю. Так, так, проклинаю…
Леся. Ти вiзьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.
Не могла я вже стриматися бiльше. Внутрiшне ридання котилось у менi знавiснiло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крiсла раз, удруге, втрете – руки не болiли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданнi, а я казала вже сама собi:
– Я зовсiм щиро признаю, що я дуже-таки винна, що я завдаю всiм стiльки турбот, та я iнакше не можу, не можу, i все, – вже й так я досить «проклята» тiею Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».
Я iду до Тебе, Сергiю! Я вже iду!..
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мiй ти единий, мiй зламаний квiте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть —
То було б щастя, мiй згублений свiте!
По перону бiгали люди з мiшками, проходили пани з панями, пiд’iздили вiзники. Коли вже я сiдала, коли прозвучали удари станцiйного дзвона, очi зафiксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподiвалась, що поiду без «хвоста», але не гадала собi, що це так буде просто й недвозначно. Здаеться, й молоденький тип навiть нiяковiе трохи.
Просвистiв обер-кондуктор, вiдповiв йому паротяг. Зеленi, жовтi, синi рушили з Киева.
Їду до Тебе, Сергiю.
Стать над тобою i кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирае,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя i горе вмирае.
І за дорогу все промайне перед очима: i перша зустрiч у Ялтi, i нiчне палаюче море, i моя перша сповiдь перед Тобою – сповiдь з першоi зустрiчi. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай пiд Гадячем, i спогадаеться мое берлiнське лiкування з невсипущою думою про Тебе. Вагоннi ритми так навiвають спомини. І всi цi спомини будуть у якомусь туманi, в якомусь дощi, в якiйсь мряцi несусвiтнiй. То цiлком зрозумiлi, то уривчастi. Вони принесуть менi Тебе, якого знала досi, а не Тебе, до якого iду.
І що менi до того, коли в моiй дорозi до Тебе завжди супроводжуючi, завжди «архангели» – охранка турбуеться про нас, як мати рiдна.
Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смертi й вiддавати в лапи охранки?! Чи з охранки вiддавати в невблаганнi руки Костомахи?!
З’явися менi таким, яким уже не будеш…
У саду було тiсно. Ятки, побудованi навмисне для лотереi i добродiйного базару, звужували i без того не дуже широкi алеi – люди ходили парами i гуртами, штовхаючи мимохiть однi одних.
Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розiйшлась, а тiльки загойдалася швидше, паперова сiчка замигтiла барвистою метелицею, колеса з лотерейними бiлетами закружляли, як млинки. Гамiр людських голосiв змагався з музикою. Стало ще тiснiше, якось паморочно… Я сiла на перше мiсце, яке трапилось. Коло мене сидiла якась дама в жовтогарячому вбраннi, що голосно розмовляла зi своiм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.
І тут на вiльне мiсце поруч зi мною сiв Ти, трохи вiддаля, але все ж якось приурочено, нiби змовницьки усмiхнувся до мене. Букет бiлих квiтiв Ти поклав поряд. Я спершу знiтилась, надто схоже це було на неоковирнi зальоти якогось столичного панича, але усмiшка Твоя вiдразу роззброiла мене. А тут i голос Твiй, чистий, але з сухотним хрипом, вивiв мене iз чистiсiнького замiшання.
– Аж нарештi я вас пiймав. Уклiн вам вiд Павла Лукича Тучапського.
Десь Тебе я нiби бачила, але де i коли – годi було тодi думати.
– Рада познайомитись. Лариса Косач.
– Сергiй Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашiм домi. Михайло вiчно вас розхвалюе.
– Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рiдному краю, можна ним бути навiть в очах рiдного брата.
– Брат ваш, сам того не примiчаючи, звик вимiрювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Вiн математики нi в зуб не знае».
– Увiйде в хату й патетично кричить: «Чудова рiч – диференцiали».
– От бачите, так i познайомились ми без етикети. І я маю свою «математику»: все Сибiром мiряю, отак придивляюсь до людини i думаю, чи годна вона за своi переконання Сибiру понюхати, коли годна – ото людина!
І Ти знову посмiхнувся, але вже вибачливо, бо така гроза кашлю стала тiпати Тебе, аж менi моторошно зробилось. Це вже тодi було.
– Я бачу, Ви маете он свiй Сибiр – у грудях.
– Ет, то пусте! Знаете що, давайте-но я вам щось покажу! Чого нам тут чапiти?
Пара за парою проминали нас, iз подiбними жестами, з подiбним смiхом… Часто смiх той перебивався кашлем, а очi свiтились, i обличчя палали – може, вiд веселощiв, може, вiд задухи, а може, вiд сухот? Се ж була курортна публiка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю i горам своi болi, щоб визволитись вiд своiх недуг. Чи визволиться ж? І що визволить ii?
Ти найняв човен з вiтрилом.
– Куди ж правити? – запитав.
– Просто так… – І я показала рукою на обрiй.
Вiтрило напнулось, хвиля загомонiла – i човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетiв затоку, поминув мол i загойдався широкими розмахами.
– Се ми виiхали на чисте, як кажуть моряки. А знаете, Ларисо Петрiвно, менi сьогоднi так задушно було, так дихати було нiчим, а тут, коло вас, якось полегшало – вiд вас вiльнiшим духом вiе, правду каже Тучапський.
Саме на цi його слова вiтер донiс мiдяний гук вiйськового оркестру, потiм уривок солдатськоi пiснi з лiвадiйських казарм – десь од царськоi резиденцii.
– Ви кажете, що вiд мене вiльнiшим духом вiе, – може! Дай-то Боже! Але якщо правда, то менi коло вас… ну, у вашiм колi, товариствi друзiв Тучапського… ну, знаете, так, як я була колись на чужинi й це почувала… щось схожого… зараз вам скажу.
Править не треба було – вiтер i хвиля гнали самi. Човен то здiймався високо, то спускався низько, м’яко i лагiдно перебираючись з хвилi на хвилю, а я сповiдалась. Сповiдалась людинi, з якою щойно познайомилась, але щось було в цiй стрiчi сильнiше вiд мене, щось владнiше за мою волю, за мiй не дуже-то вiдвертий характер. Я сповiдалась, десь у глибинi душi вiдчуваючи, що такого зi мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.
– Там так, от хоча б у Вiднi, там я почувалась якось вiльнiше. Нiколи й нiде я не почувала, як тяжко носити кайдани i як дуже ярмо намулило менi шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такi години тяжкоi, гарячоi, гiркоi туги, як там, у вiльнiшому краю. Знаете, менi не раз видавалось, що на руках i на шиi у мене видно червонi слiди, натертi кайданами та ярмом неволi, що всi бачать тii слiди, i менi соромно за себе перед вiльним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце i думка вiльнi, може, вiльнiшi, нiж у тих людей. Тим-то менi так гiрко, i тяжко, i сором.
Ми довго зоставались на морi. Вже й смеркання згасло i темна нiч розкинула свое шатро над морем.
– Темна нiч – зараз море горiтиме, – сказав Ти.
І справдi, за стерном затремтiла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти менi дарував сьогоднi вiдомий феномен фосфоресценцii моря. Моя душа горiла так само – я вже свiдомо прагнула невiдворотностi.
Я набрала рукою води, пiдкинула вгору – i блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфiни плескались, збивали на чорнiй водi гейзери свiтла. Летючi зорi падали в море. Берега не було видно в темрявi, тiльки далеко горiла громадка огнiв, мов стожар.
– Ви менi – море, а я вам – гори, – сказала вранцi. Найняли вiзника i поiхали на Ай-Петрi. Спочатку минули мiсто. Море вже не було вчорашнiм, воно вже не свiтилось, не грало, не переливалось. Розгнiвана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старi черевики й усякi злиднi людськi – вчорашня гармонiя палаючого моря розбилась.
Сергiй. Я не сиджу в тюрмi, як вони, менi не розбито голову прикладом, не розпорото живiт штиком, не прострелено груди кулею, мене навiть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.
Леся. Ну що се ви справдi! Що за самобичування?! Без самогризiння i самоiдства: вже i життя немае, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.
Я помiтила, що вiзник бiльше слухав нас, анiж спiвав. Прикусила язик.
«Баришнi з татарами» зустрiчались нам раз по раз. Наш вiзник-татарин насмiшкувато щось говорив до своiх одноплемiнникiв, тi одбувались одним-двома словами. Татари-провiдники в Ялтi вiдомi як люди дуже легких звичаiв, i дами, якi звуться «Червонi шапочки», або ж «Баришнi з татарами», що iздять з ними сам на сам у гори, мають не найлiпшу славу.
Сергiй. Неврастенiя. Авжеж, неврастенiя. Я навiть чую типовий бiль у потилицi, шиi та межи плечима, а в тiм’я мов щось пече.
Леся. Се ж i е перевтома, звичайна перевтома вiд думок, вiд монотонностi ялтинського життя i вiд нервовостi. Звiдси i рiзнi псевдогалюцинацii. Ну от… Сниться менi якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сценi i головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третiй. Четвертий. Публiки не чути. Врештi фiнал. На сценi чогось темнiе, завiси не спускають. Я врештi, хоч се менi по ролi не полагаеться, питаю: «Чому не спускають завiси?» Хтось вiдповiдае саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партерi – Аравiйська пустеля, порожнi ложi чорно позiхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилася з дзвiнким мовчанням!.. І я в розпачi кричу: «Свисток, усе царство за свисток!» Розумiете, Сергiю Костянтиновичу, уже не оплески, а хоч свисток!.. Але i сей мiй розпачливий поклик зостаеться гласом вопiющого в пустелi…
Ти мовчав. А шлях був крутий i битий. Лишились унизу ряснi кучерявi сади-виноградники.
Пропали лаври i пишнi магнолii. Минулися розкiшнi намети платанiв. Бовванiв здалеку останнiй кипарис, густо повитий плющем.
– Нашi земляки, – показав Ти на бiлi берези, що яснiли серед яворiв i темних дубiв. Фаетон пiдiймався все вище i вище. Тiльки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозi, потiм не стало жодноi рослини живоi.
Крейда, пiсок. Над шляхом нависло неплiдне та голе камiння – червонясте, сiре. Сухо, нiде нi билини – усе задавило камiння. Сонце палить крейду. Вiтер порох здiймае, задуха.
– Се наче дорога в Нiрвану.
І раптом Твiй поклик – ми на вершинi.
– Saxifraga.
– Ломикамiнь, – повторюю я.
На шпилi, на гострому сiрому каменi, горить вогонь великоi пломiнкоi квiтки – краплi роси блищать на днi свiжих пелюсток.
– Я шаную ii, Сергiю, бiльше од пишного лавра. Ломикамiнь – це моя квiтка, квiтка таких поетiв, як я… Та як менi соромно «тiльки писати» в той час, як люди «живуть i гинуть», як менi прикро, що моя робота така безпечна. І дiтись вiд себе я не можу.
Ти заквiтчав мою голову ломикаменем i поцiлував у чоло, як малу дитину. В мене сльози вже пiдкочувалися до горла, коли заплакав Ти.
– Ах, ще ся вiчна комедiя перед самим собою, сей страх «сентиментальностi», «бабства», як се безглуздо! Давнi героi плакали не соромлячись i, проте, були справжнiми, щирими героями. А ми? Тiльки над сльозами i маемо владу, бiльше нi над чим…
Я не могла всього зрозумiти, що творилося в Твоiй душi, але вона не була нiколи такою близькою до мене, як тодi, i водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрi. Стояли в тiнi скелi змученi конi. Наш татарин-вiзник заховався од нас за камiнням i витягував свою монотонну пiсню так скорботно i протяжно, що менi стало моторошно…
… Поiзд рвався крiзь нiч, крiзь станцii i полустанки, я не могла заснути, дощ зi снiгом перiщив у вiкно, крiзь ритми колiс рвався мiй голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:
Твоi листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мiй бiдний, зiв’ялий квiте! Легкi, тонкi пахощi, мов спогад про якусь любу, минулу мрiю. І нiщо так не вражае тепер мого серця, як сii пахощi, тонко, легко, але невiдпорно нагадують вони менi про те, що мое серце вiщуе i чому я вiрити не хочу, не можу. Мiй друже, мiй любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю iнше життя?
…Один справжнiй трiумф пережила я тодi. Сталося це в так званому Лiтературно-артистичному товариствi на Рогнединськiй вулицi. Вiдзначали столiття з часу виходу в свiт «Енеiди» І. П. Котляревського й одночасно цим вiдзначали столiття новоi украiнськоi лiтератури. У доволi просторiй, але низькiй i задушливiй залi товариства людей набилося вкрай. Вже наприкiнцi вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як вiн блискуче володiе рецитованим словом, але це було до всього ще i МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тiльки голос свого серця. Ти був поруч.
У кожного люду, у кожнiй краiнi
Живе такий спогад, що в його давнинi
Були золотii вiки.
Як пiсня i слово були у шанобi
В мiцних сього свiту; не тiльки на гробi
Складались поетам вiнки…
…Богам були рiвнi спiвцi-лавреати
І гордо носили коштовнii шати
У панськiм магнатськiм гуртi;
Цвiли в них i лаври, i квiти барвистi,
І навiть терни iх були позлотистi,
Кайдани – i тi золотi!
Так… В кожнiй краiнi е спогади раю!
Нема тiльки в тебе iх, рiдний мiй краю!
Були й за гетьманiв спiвцi:
З них деякi вiчнii спiви зложили.
А як iх наймення? І де iх могили,
Щоб скласти хоч пiзнi вiнцi?!
Тi вiчнi пiснi, тi единii спадки
Взяли собi другi поети-нащадки
І батькiвським шляхом пiшли:
Нiхто iх не брав пiд свою оборону,
Нiхто не спускався з найвищого трону,
Щоб iм удiляти хвали.
Чоло не вiнчали лавровii вiти,
Тернiв не скрашали нi злото, нi квiти,
Страждали спiвцi в самотi;
На них не сiяли жупани-лудани,
Коли ж на руках iх дзвенiли кайдани,
То вже не були золотi…
Буря оплескiв вибухнула в залi, перекочуючись з краю в край бурунами. Вiкна дзвенiли од тоi бурi. Студенти кричали:
