скачать книгу бесплатно
– Авторку! Авторку!
Михайло Петрович Старицький зiйшов до зали, взяв мене за руку i вивiв на помiст. Менi аж дух забило. Ще гучнiше оплески й вигуки «Слава!» залунали в залi. Я намагалась бути спокiйною, спиралась на Старицького i спокiйно вклонилась публiцi. Вiдчула тiльки, що зашарiлася вся, та зосереджено вдивлялась в аудиторiю.
До Старицького пiдбiг якийсь полiцейський чин i став на нього гримати, але буря оплескiв не стихала, i полiцай, безнадiйно махнувши рукою, одскочив набiк…
– Ларисо Петрiвно, хочете побувати на хрещеннi Сергiя Костянтиновича? – хитро запитав мене Кривинюк того ж вечора.
– Та облиште, Михайле Васильовичу, це не для неi – нас «архангели» можуть застукати. Ларисо Петрiвно, це Кривинюк жартуе!
– Нi, нi! Ви знову ховаетесь вiд мене – я хочу побути з вами сьогоднi…
Так воно i сталось. На човнi ми поiхали на лiвий берег до корабельних майстерень. З усiх кiнцiв Днiпра пливли човни – горiли зорi на небi, горiли цигарки, пароплав прочахкав мимо, при його свiтлi я побачила, що човнiв було багато – робiтництво пливло на свiй мiтинг.
– Ви вже тут? – здивувався Ти, побачивши Вiру Крижанiвську, всю в чорному, як завжди. І зашарiвся по-дитячому.
– І ви тут сьогоднi? – здивувалась Крижанiвська, побачивши мене з Кривинюком i Мержинським. Вона почувалася тут надто по-свiйськи, якось по-робочому, я ж – трохи знiчено.
Ти теж був у своiй стихii. Робiтники сидiли на дебаркадерi, а бiля стапелiв човни оточували корабель, який ще тiльки обшивався залiзом, – робiтники корабельних майстерень. На човнах з боку Днiпра i в цехах з боку лiсу виставлено робiтничi пiкети. Кривинюк нахилився до мене:
– Коли «архангели» нагрянуть, держiться мене – он наш човен!
Десь зблизька, але з темряви, почувся Твiй голос, свiтились бакени поряд, Киiв мерехтiв на тому боцi.
Робiтництво гуло, здалеку наближався пароплав. Ти затих на якийсь час, а потiм знову Твiй пристрасний голос володiв цiею дивною, вперше баченою мною аудиторiею. Ця аудиторiя вимагала своiх ораторiв – вона приймала Тебе за свого.
Горiли цигарки на землi, зiрки миготiли в небi, вода билася в обшивку дебаркадера.
Мержинський. Ось вам, товаришi, картина нашого становища! От вам справедливiсть нашого начальства! Питаеться, коли ж цьому настане кiнець? Коли нарештi з нами будуть обходитись, як iз людьми, а не як зi скотиною? Коли доб’емося ми собi людських прав? Тодi, товаришi, коли ми навчимося приймати близько до серця iнтереси своiх товаришiв, коли ми кожну образу, яку завдають одному з нас, будемо вважати нашою спiльною образою, тодi ми зрозумiемо, що, вдаривши одного робiтника, начальство принизило й образило всiх нас…
До мене нахилилась Вiра Крижанiвська i шепотiла, наче не дослухаючись до Тебе; але шепотiла про Тебе, такого далекого i належного всiм цим живим i полум’яним душам з корабельних майстерень.
– Це, Ларисо Петрiвно, типовий революцiонер-романтик. Ви ж таких уподобляете. Дуже нервовий i вразливий, вiн iз-за цього Шума пiдняв цiлу бучу в нашому Комiтетi й добився свого – завтра буде страйк.
Мержинський. Товаришi! Невже ми залишимо непокараним цей звiрячий учинок начальства? На наших очах ледь не вбили товариша – невже ми будемо тiльки ойкати та охати? Невже нiкому з нас не стане соромно за свою байдужiсть? Нi, заради своiх людських прав, заради своеi честi ми не повиннi допускати, щоб нашi права i нашу особистiсть топтав ногами всiлякий вискочка, – ми ж не стадо овець, що, злякавшись пса, розбiгаеться на всi боки. Ми ж люди, чуете, ми ж усе-таки люди, ми чеснi трудiвники, що своiм потом i кров’ю утримують зграю хижакiв, якi над нами насмiхаються i вважають згiрше скотини! Годi терпiти! В кого е совiсть, кому дорога своя честь, хто не розучився ще розумiти образи, – повстаньте всi як один, i чим би вам не загрожували, що б з вами не витворяли, не берiться за роботу доти, доки не буде усунуто Свиридова – вiн принизив кожного з вас. Страйк – ось така буде вiдповiдь.
Сотнi робiтникiв на човнах i на дебаркадерi, бiля стапелiв корабля, на риштованнях глухо кричали, перемовляючись: «А де iменинник, а де Шум? Шум!» Великий пароплав знову проплив поряд, усi принишкли, але iдея страйку вже заполонила кожного. Вiра Крижанiвська по-товариськи обцiловувала Тебе, а я охолоджувала гарячi руки в нiчнiй днiпровськiй водi, терла собi скронi i чоло…
…Поiзд зупинився, очiкуючи на зустрiчний. В темрявi бiгали лiхтарi залiзничникiв, миготiли один перед одним. Ось прочахкав паровоз, ударив станцiйний дзвiн. Моя ж дорога до Тебе не переривалась, не зупинялась; до Тебе ще було далеко – Ти жив у моему голосi, у моему шепотi, що лишався iз сичанням грудневого дощу, iз завиванням полiського вiтру, з биттям мого серця:
О, я знала ще iнше життя, повне якогось рiзкого, пройнятого жалем i тугою щастя, що палило мене, i мучило, i заставляло заламувати руки i битись, битись об землю в дикому бажаннi загинути, зникнути з сього свiту, де щастя i горе так божевiльно сплелись. А потiм i щастя, i горе обiрвались так раптом, як дитяче ридання, i я побачила Тебе! Я бачила Тебе i ранiше, але не так прозоро, а тепер я пiшла до Тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обiйми того, хто ii жалуе.
А вже коли я сидiла, Лiля могла мене вивезти в колясцi. Так ми гуляли Берлiном. Нiмцi карнавалили. В недiлю ввечерi йшов дощ, але це мало кому пошкодило, всi карнавали дощ нiби пiдстьобнув. Трiскiт барабанiв, бубнiв, тамбуринiв, свист i виск флейт, кларнетiв – i над усiм пiсня розмаiта. Укоханий рефрен, пiдхоплений тисячею горл: «Immer, immer, immer gut!» (Завжди, завжди, завжди добре! – Нiм.).
Лiлея. А Сергiй Костянтинович якийсь як не з сього свiту, наче чимось iзсередини просвiчений. Кривинюк – мiцний, вiн же весь наш клан покорив. І що менi дiяти?
Леся. Є таке, коли людина мусить зважуватися сама, не питаючи нiчиеi ради, треба мати таку одвагу. Маеш?
Лiлея. Знаеш, сестричко, менi iнколи здаеться, що вiн мене так мало любить. А менi хотiлося б чогось шаленого, дикого. Я ж його…
Леся. Ой Лiлее, ти ще таке дитя. Не мiряй i не важ, хто бiльше, а хто менше любить, бо на сi речi не досить вiдомо «измерений». Треба тут чогось iншого, нематематичного. Не мiряй i не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скiльки можеш. Тодi менше буде жалю – вiр менi, – нiж коли б ти все розмiрила, розважила i вiдклала на завтра, бо завтра не завжди приходить…
Лiлея. Ой Лесю, тобi так усе ясно i просто.
Леся. Гiрше нiкуди, так просто. Як бачиш, се дуже мало схоже на тверду пораду старшоi сестри, але ти знаеш, що твоя сестра часто бувае без вина п’яна i тверезiсть не належить нi до моiх цнот, нi до моеi професii. Я тiльки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива. Будь хоч ти щаслива, Пуцику.
Лiлея. І ти будеш, i ти… Я так вiрю, що будеш. Мержинський поправиться, а ти вже ось танцювати в мене на весiллi будеш – все так удалося нам у Бергмана, тiльки ти не плач, ну не плач.
Леся. Ой Пуцику. Менi аж смiшно думати: «твое весiлля», «твоi дружки», коли подумаю, що все-таки ти i Пуцик, i Путiльда. Але ж правда, що ти i Лiлея, ще й навiть лiлейная. Се дуже важно i поважно! Дай-но, нахились, я тебе поцiлую – будь веселе i щасливе, i «легкомисленне» (се головне!)…
А вулицi шалiли, а в них, як у казанi, кипiло, сипалось конфетi, з вiкон у дiл, з долу у вiкна летiли serpanta, цiлi балкони були обкрученi цими паперовими стрiчками. В ресторанах нiде повернутись, грала музика, публiка танцювала за столами або сидячи, узявшись за руки, пiдскакувала на стiльцях – мiсця не було. Через голови, понад столами, летять serpanta i обкручують танцюючi пари, одне одного лоскочуть по обличчях пав’ячими перами, ляскають паперовими вiялами, сиплють конфетi.
Одна паперова стрiчка зачепилась за мою коляску – i ми празникували.
…На однiй лiсовiй станцii, сховавшись од мороку ночi, коло лiхтаря сидiло трое: два жандарми i третiй, видно, студент – упiзнала по синiй околицi кашкета. Поiзд ковтнув i його – безiменного, i iх – жандармiв. Лiси летiли безкраi за вiкном, сну не було, моторошнiсть оповила душу: чи Ти мене впiзнаеш:
Се нiчого, що Ти не обiймав мене нiколи, се байдуже, що мiж нами не було i спогаду про поцiлунки. О, я пiду до Тебе з найщiльнiших обiймiв, вiд найсолодших поцiлункiв! Тiльки з Тобою я не сама, тiльки з Тобою я не на чужинi. Тiльки Ти вмiеш рятувати мене вiд самоi себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, Ти здiймеш своею тонкою рукою – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить менi душу, Ти проженеш променем Твоiх блискучих очей. Ой, у тривких до життя людей таких очей не бувае! Се очi з iншоi краiни…
Ми гуляли втрьох в унiверситетському саду – Ти, Вiра Крижанiвська i я. Пiсля повороту з Берлiна я свiт сприймала якось наче наново роджена, жартувала, смiялась. Із собору виходила пара – вiн, молодий красень, певно студент, i молода в бiлiй фатi – пiсля вiнчання.
Ця пара спонукала Тебе i Вiру Крижанiвську до розмови, в яку я втручалась лише з обов’язку, але слухати ii було нестерпно тяжко.
Рухи Вiри Крижанiвськоi були схожi до тоi чарiвноi, трошки сталевоi грацii, яку мае, на мою гадку, тонка iспанська шпага. Вiд ii «королiвських» жестiв маленька постать наче виростала i поважнiла. І голос ii при тому ставав одважним i гордим.
Я вiдчувала, що в пiдтекстi цiеi розмови найкраще розбирався Ти, та й, може, чи не спецiально для Тебе вона викладала своi погляди на шлюб аж надто прозаiзовано i суворо.
Крижанiвська. У нашi часи мусить бути подiл працi. Ще не настав час, надто для жiнки, щоб iз середньою людською силою можна було вести громадську боротьбу i вкупi з тим жити для свого подружжя, стiльки обов’язкiв не можна врiвноважити.
Ти боронився, та надто приречено.
Мержинський. Ну i нехай вони будуть неврiвноваженi. Я ж, наприклад, не вимагав би вiд своеi дружини, щоб вона сидiла та хати глядiла.
Леся. Однак же треба комусь i хати глядiти, щоб вона не стала пусткою i не спротивилась обом господарям.
При сьому Крижанiвська посмiхнулась, а Ти пригадав слова з народноi пiснi.
Мержинський. «Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив».
Крижанiвська. Шкода менi вас на таку роль, i… певне, се така вже наша вдача жiноча консервативна, але я принаймнi не люблю занадто хазяйновитих чоловiкiв, якось воно у них ще прозаiчнiше виходить, нiж у нас.
Мержинський. Ну, се пусте, можна ж зробити подiл працi домашньоi, i значить – повну рiвноправнiсть. Невже й сього не допускае «жiночий консерватизм»?
Крижанiвська засмiялась:
– Ой Сергiю… Дивiться, Лесю, який вiн химерний. Сам за студентськi роки як слiд чаю не навчився наливати, а говорить про подiл працi. Дилема така: або нехай жiнка господарюе, або нехай хата буде пусткою.
А Ти не давався.
Мержинський. І нехай буде хата пусткою! Невже хатнiй комфорт вищий вiд усього? Та нi, се ж смiшно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в нiй були!
Я була присутня при освiдченнi, i дiтись менi було нiкуди.
Крижанiвська. Волiю я, щоб мене саму зруйнувала любов, анiж щоб ii зруйнували дрiбницi.
Якими побожними очима дивився Ти на неi, атеiсте!
Крижанiвська. Я знаю, з сього е один звичайний вихiд: скинути все на бiлих рабинь. Але хоч би в мене й стало коштiв на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не звикала нiколи…
Крижанiвська була i сьогоднi в простому, немов чернечому, убраннi своему, в тому единому чорному вбраннi, що служило iй i для паради, i для життя, i для жалоби. Менi було трохи незручно за своi святковi украiнськi строi.
Крижанiвська. А що ви, Лесю, скажете про молодi подружжя?
Леся. Трагiчна рiч – сi молодi подружжя: це два каторжники, скутi одним ланцюгом… Холод проймае, як подумаю про те… Краще вже бути одинокою та тiшитись хоч тiею думкою, що нiкому свiт не зав’язаний моiми руками.
Я говорила зарiзкiше, нiж думала, але сама ситуацiя спонукувала мене до рiзкостi. Ми йшли поволi до Володимирського собору. Молилися бабцi – прийшли з навколишнiх киiвських сiл, стояли на колiнах старцi. А молодi були гарнi, дiтись вiд того було нiкуди.
Леся. Тiльки скажу я вам, що каяття не есть fatalit? (рок, фатальнiсть – фр.) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлiвну Драгоманову, як би вона розпорядила своiм життям, коли б iй його вернули назад. Можна носити спiльнi кайдани, i важкi кайдани, i все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями…
У соборi бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами i якимись владними очима. Я задивилась на нього. Вiра Крижанiвська теж. Вона схопила мене за руку.
Крижанiвська. Дивiться, Лесю, з якою гiднiстю вiн це робить – нiби Бог мае молитись йому, а не навпаки.
Старий щось вимагав вiд Бога твердо i недвозначно:
– Во iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа… Господи, чого ти громом не поб’еш iх, iродiв…
Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти вiддячував сам собi за почату розмову – освiдчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жiнок, Ти, лицар i людина архiделiкатна.
Мержинський. І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша вiра, тим вона страшнiша. Глибинну iлюзiю важче викорiнювати в людинi. Доки люди вiритимуть, ми будемо пропадати в темрявi. Я можу ще зрозумiти Ларису Петрiвну, вона поетеса, але вас… Вiро Григорiвно?!
Крижанiвська заспокоiла Тебе легким кокетливо-материнським усмiхом. А на старого заглядались старцi i прочани, монахи й молодi курсистки. Був вiн земним Саваофом, якому не мiг догодити Саваоф небесний…
…Поiзд вирвався на рiвнину. Пробивався свiтанок. Матовою жовтизною свiтилися болота. Дерев’янi церковцi пiдiймалися над хатами, з гонти капотiв дощ. Де дiтися моему голосу, який уже висох вiд туги, сльозами пропечений:
Мiй друже, мiй друже, нащо Твоi листи так пахнуть, як зiв’ялi троянди?
Мiй друже, мiй друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоiх, що, мов струни, тремтять, своiми гарячими слiзьми?
Мiй друже, мiй друже, невже я одинока згину? О, вiзьми мене з собою, i нехай над нами в’януть бiлi троянди!
Вiзьми мене з собою…
Це було в Зеленому Гаю пiд Гадячем. Я потерпала за Кобилянську – вона залишилась позаду з професором, а вже його здiбностi були менi вiдомi.
Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:
– Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всiх умiе очаровувати – що то значить европейськи вiдома письменниця, не те що ми з тобою – провiнцiали. Ведемо господарство, рахуемо, платимо, будуемо, а як нiч дозволить, то й за вiршi беремося.
Мама нарiкала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянськоi не лiпша. Просто пiдiйшла, притулилась до мами, лице до лиця.
А тут i панна Ольга з професором надiйшли.
Кобилянська. Ви знаете, панно Лесю, а ваш знайомий професор Берковський справляе дуже пристойне враження.
Вони приiхали разом – професор Берковський добирався з панною од Гадяча, де мае лiтню вiллу. За кiлька годин iзди панна Ольга вже була очарована.
Леся. Як же ви з ним порозумiлися? Ви ж по-росiйськи не знаете?
Кобилянська. Пан професор зволили розмовляти по-нiмецьки. Ми з ним ще в Киевi познайомились – на з’iздi.
Вiзити пана Берковського для нашоi родини завжди були прикрими. Що ж принесло його сьогоднi? Адже Ти був на хуторi вже кiлька тижнiв, i навiть мама зауважила, що за нами постiйно наглядають. Та щось на звичайне фiлерство тут не скидалось – надто поважною особою був особливий приятель губернатора Драгоманова. Сидiли всi коло столу. Мама з Лiлею бiгали коло гостей, Михайло скоса позирав то на Берковського, то на Тебе – якась повна несумiснiсть присутностi двох таких рiзних людей дратувала його, як i мене.
Кобилянська. Один дуже симпатичний директор iмператорського музею в Москвi, якого ми застали в професора Антоновича, говорив, – це я чула на своi вуха, – що iм, ученим-росiянам, встидно за вчинки росiйського уряду проти украiнцiв.
Леся. Всi ми, панно Ольго, живемо пiд павутиною. Я думаю, пiд дамокловим мечем краще, нiж пiд павутиною, бо там людина себе величнiше почувае, а тут, у цьому царствi, часом собi злиденною мухою здаешся.
Берковський, вправно орудуючи ножем i виделкою, грацiйно ворушив жовнами i говорив докладно i терпеливо.
Берковський. Бачите он, Ларисо Петрiвно… Коли словенцi, лужичани, морави, навiть усiлякi «штокавцi» i «чакавцi» могли користуватися своею рiдною мовою пiд час засiдань з’iзду, як можна було позбавляти цього елементарного права наших найближчих закарпатських братiв? Це було, звичайно, нацiональною нетактовнiстю, грубою образою. Бо ж галичани просто не володiють росiйською лiтературною мовою, чи не так, вельмишановна Ольго Юлiанiвно?
Мержинський. Шановний професоре, ви мусите знати, що буковинцi – не галичани, галичани – не закарпатцi. Та й не об тiм рiч – за галичан, як кажете, ще б ви поратували, щоб перед свiтом порядним виглядати, а де ж ваш голос за мову того народу, серед якого ви живете i хлiб, з рук якого, iсте?..
Папа вже невдоволено захмикав, Лiля наливала, подавала, припрошувала, а тут Тобi на виручку прийшла мама.
Мама. Ви знаете, професоре, пан Мержинський завжди зарiзкий. А тут вiн ще й за даму заступаеться…
Берковський. Я вас намагаюсь зрозумiти. Але давайте-но подивимось на речi об’ективно. Для галичан малоруська мова не тiльки рiдна, але й офiцiйно визнана мова, це мова лiтератури, науки i школи. Нашi «вченi» своерiдно поставились до неi, i iхня «наукова совiсть» дала архiцiкаву вiдповiдь на це питання питань: «малорусский язык – совсем не язык и даже не наречие, а какая-то „мова“ (с ироническими кавычками)». Тому ii неможливо допускати на засiдання вченого з’iзду.
Я уважно приглядалась до пана Берковського, i сьогоднiшне украiнофiльство професора менi не подобалось – цей криводушний початок вiщував щось смердюче. Я стала плести свого кiнця.
Леся. Чесно кажучи, обстоювати мову – цього ще так мало! Але ж мова – це сама душа народу! І кому ж обставати за неi, як не отiй малочисельнiй групi украiнських iнтелiгентiв, яких ще не встигли зацькувати. Нестерпно боляче за без’язикий народ! У тому й уся бiда, що дехто думае – достатньо говорити по-украiнськи, щоб мати право називатись патрiотом. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От ви казали, що N – дурень i тупиця, а вiн же так чудово по-нашому!» А послухати часом, що вiн говорить по-нашому, то, може б, краще, якби вiн говорив по-китайськи…
Берковський. Тiшу себе надiею, що не про мене йдеться.
Леся. Та що ви, пане професоре! Просто наслухавшись таких милих розмов мiж людей, що звуть себе патрiотами та украiнофiлами, боiшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими iменнями. Отаким способом не загнав у баранячу кошару…
По обiдi професор з папою усамiтнились. Вони довго ходили алеею коло порiчок, потiм посiдали обидва в гамаки i погойдувались та мило розмовляли. Професор наступав, папа? лiниво оборонявся, доки йому не набридло…
Берковський. Слухайте, так уже ставитись до украiнофiльства, як наш губернатор! Вiн же добився того, щоб солдати спiвали украiнських пiсень, вiн же виклопотав друк украiнськоi белетристики в «Киевской старине» i страшенно обурюеться, що уряд душить украiнський культурний рух, але все мае межу: ваше превосходительство, як юрист, дуже добре це розумiе.
Косач. Слухайте, Леопольде Венiамiновичу, чому саме я зобов’язаний, що ви проголошуете таку оду нашому губернаторовi – батьковi украiнських солдатських пiсень?
Берковський. Ви оджартовуетесь, ваше превосходительство, i я мушу бути прямим: цi вашi бородатi молодики – це вже щось iнше, тут уже пахне Женевою, i менi прикро…
Косач. Леопольде Венiамiновичу, один з них – мiй син, два iншi – друзi нашоi сiм’i, i я нiколи не дозволив би…
Берковський. Петре Антоновичу, а я ж виконую особисте прохання його високопревосходительства. Йдеться про те, будем прямо казати, чи сумiсне перебування на державнiй службi члена Киiвського губернського в селянських справах присутствiя, дiйсного статського радника Петра Антоновича Косача, дочка якого Лариса, iменуючи себе украiнською поетесою, друкуеться в Австро-Угорщинi, в Галичинi, тримае безперервний контакт iз галицькими сепаратистами-мазепинцями, плекае думку про вiдокремлення вiд Росiйськоi iмперii ii невiд’емноi частини – Малоросii, перетворення ii в Украiнську державу. Крiм того, частi перебування у вашiй родинi людей злочинного штибу, так званих соцiал-демократiв, таких як Мержинський i Кривинюк, теж плямують вашу репутацiю. Це чисто приватне попередження його високопревосходительства…
Професор Берковський погойдувався в гамаку, вигiдно лежав собi, заклавши ногу за ногу.
