скачать книгу бесплатно
– Лижiт-ко, лижiт, дiвочки! Може би так Бог дав, аби нарiк моi овечки чинили егнички.
Село принаряджувалося, приоздоблювалося. Газди опоряджували своi оседки назверхе: вивозили гнiй з подвiр’я, обкутували маржину, чистили кошери, назношували сiна та нарублювали дров на цiлi сетки[17 - Свята.], бо якби рубав дрова пiд час свят, то би птаха кукурудзи рубала.
А газдинi давали лад всерединi хати: мили столи, лавицi, ослони, мастили припiчки, опецки, учiчковували образи зiллям, та писанками, та голубцями; робили «дiдiв», зв’язуючи кукурудзянi шульки у гушму хвостами та рiвненько внизу обтинаючи чiвки, вiдтак, поплiвши з шумелiння кiски, завiшувати на «бегариках».
Мився посуд у шафцi та в намиснику: усi тотi миски, глеки, черсаки, боклаги, горщета, пугарi, блехiвки, колачi, що так вигiдно виснуть на руцi, аби мож i наливати, й випивати. А газда – тот прикрашуе стiну: чисто випуцував[18 - Вичистив.] топiрцi, тобiвки старовiцькi блехованi, порошницi, гарапники, якi файнiшi дзьобнi; дав поредок стрюбi – отим кресам, пушкам та пiстолетам, бо будуть у роботi через цiлi сетки, а поки що мають хату закрасити; повiсив ред конечий на клинках, тарницi зi стременами, аби кожне видiло, що не без шкап’ети си жие.
А газдиня вже вчиняе паску. Мiсить тiсто з побожними думками, стараючися гнати вiд себе всяку злiсть i нечисть. А як пора уже ставити паску у пiч, виходить газда з хати, – то вiн мае не пускати нiкого: докив паска в печi, нiкому не вiльно входити, бо би врiк.
Ще хвилька – i чутно то там, то там, то там вистрiли селом: то газда, заглянувши знадвiр’я у вiкно, бачить, що вже суне жiнка паску в роззявлене жерло печi, i бавкае тодi з пiстоля. А газдиня любо приговорюе до паски i просить: «Йка-с лiзеш у пiч ладна та гладонька, така аби-с i вилiзала…»
І Маруся захопилася водоворотом тоi усеi передсвяточноi суетливостi. Пов’язалася бiлим рушником, мов намiткою, i з великим трагiзмом колотила, мiшала, рiдила, коштувала всякi масти й омасти. Щохвилi пiдбiгала до бабцi запитатися – чи досить муки, чи не мало цукру, чи не густе, чи не рiдке, i в дев’ятьох випадках з десяти кiнчалося на тiм, що бабця брала миску в руки й робила сама. Правда, Маруся протестувала i то навiть дуже голосно, пищала, вириваючи з рук, але врештi корилася.
О. Василь, заморочений службами, обтяжений людськими грiхами, що тягав iх на собi тепер тисячами, ходив завжди злий i роздратований. Кричав на паламаря, на дяка, гуркав на гуцулiв, а коли в плебанii бачили, що вiн iде вже додому, – всi стрiмголов кидалися, чим би йому запхнути горлянку скорше, аби заспокоiти.
Уже вигнали газдинi з хати бо?жку посту, що на збиток людям апетит наганяе – iв би, та й iв, та й iв. Шурхаючи лопатою по всiх кутках, приговорювала Анниця:
– Ей ти, нетленна бо?жко! Іди собi надвiр – вже тобi тут не вольно бути анi раз.
А вiдтак здiймала з себе пояс i перев’язувала греди у кутi, над ложем супружеським.
– Не зав’езую греди, але себе в’ежу з газдов, аби-смо жили, iк дотепер. Та шоби вiн не мiг другiй дати, а друга йому, аби лиш зо мнов i жив, i газдував, i не дав си нiкому анi перемовити, анi переговорити, та й нас аби нiхто не розiрвав, як цесi греди з цим поесом нiхто не розiрвав.
Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч i був то солiдний газда i нiби не заходив собi нi з ким, тримався своеi Анницi, але – все лiпше, як безпечнiше. Бо то бiда не по камiнню ходить, а по людях, щезла би.
Наступала тривожна хвиля – витягати паски.
Перехрестившися разiв, може, сто i штиринацiть, посягла Анниця у пiч i тремтячими руками витягла першу паску.
Все, що було живого у хатi, навiть кiтка, сунуло до припiчка. А на нiм – дишачи теплом в усi боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!
Є що показати на столi, е чим перед людьми похвалитися, е про що говорити цiлий тиждень. Уже заранi уявляла собi Анниця Одокiйчине лице – як вона увiйде до хати i насамперед зиркне на паску.
– Ой, у тебе, Анничко, паска нiвроку. А в мене шош сего лiта не так…
А у неi так щогид[19 - Щороку.]. Бо одно – не вмiе, а друге – не-харна, а коло того тра охайностi.
І, зложивши руки напередi, скромненько вимовить Анниця:
– Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, – а в самоi аж рот до вух хоче си розкегнути.
Повитягала меншi паски, повитягала перепiчки. Трошки потривожилася була, як тягла паскевник: натикано в нiм глухим кiнцем яець стiльки, скiльки е душ у хатi. Та котре яйце трiсне, – та душа мае вмирати сего року.
На щастя, усе було цiле. Словом, не знала вже Анниця, як i радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив – вiддала б. Та що! Навiть Штефан, завше суворий i мовчазливий, мов посвiтлiшав i, задоволений, сидiв на лавi. Хотiв курити, але жiнка не звелiла: каже, що не вiльно. Ну, як не вiльно, то й не вiльно.
Пiшла винесла дорiнник iз комори. Е – то не простий дорiнничок був! Брат Анничин, що у Космачi сидить, канцер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорiнником сидiв був щось мiсяцiв чотири – але ж бо й виробив! Хоч би королiвна сама несла паску до церкви у сiм дорiнничку, то би си не повстидала! То вже тi був вицвекований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анницi за цес паскевник, але де!
Тепер почала його опоряджувати. На сам спiд дору поклала хлiба, худоб’еноi паски, сира букату, ковбасу, рак-ву з маслом, солонину, яйця, а мiж ними сире одно – бо то проти згаги добре. Флешу з тов водов, що яйця си варили, – вiд очей помагае; збоку натикала хрiну з косицями, часнику i всього-всього, що треба.
А опорядивши паскевник, поклала його в одно вухо бесаг, а в друге – першу паску, перепiчки, свiчки, куснi, солонини, будженицi. Штефан важив тото на руцi, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.
– Шош… от iк цесе переважуе.
– Йке?
– Аз дорiнником. Тра шош докласти.
Анниця докладала, а Штефан знов важив на руцi.
Нарештi бесаги виваженi, завiшенi на кiлку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде – от, аби очима клiпнути. Як у верхах сидять газди, то май опiвночi встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив газдиня дiвкам волосе опоредит, то вже, диви си, чес i до церкви.
А церква – уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами i паламар з тою ж гiерархiею вже доклали рук, що й самi любуються тепер на свою роботу.
Днина обiцяла бути файною. Добрим свiтлом розсипалося сонце по яснiй зеленi трав, грало на нiжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: «Бачили ми, бачили… бачили не раз… Ще й не те ми бачили… ого…»
Вже починала з’iздитися гуцулiя. По всiх плаях i плаiвках зачервонiлися сардаки, фустки, мов по величезнiм зеленiм мурашковiнню порозповзалися черленi комашки. І обличчя у всiх радiснi, веселi, кричать усi дзвiнко та голосно, цiлуються моцно, зi смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви – тiлько iх напретало си.
Паламар навив цiлий оберемок витиць i тепер продае; люди купують, лiплять на паскевники. Обдiлюються всi взаемно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усмiхами, цiлуючи одно одного по руках.
Маруся стояла на узгiр’ю, i в неi аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, i хотiлося самiй упасти на коня, крикнути так, як отi гуцульськi амазонки, i летiти, летiти, щоб вiтер у вухах свистiв, щоб iскрами з-пiд копит дорогу собi освiчувати.
Але найцiкавiше було ще впередi: се два багачi найбiльшi криворiвськi. Один по цей бiк рiки сидить, а другий на тамтiм боцi, але до берi iм разом. І щороку, як сусiди, ставлять вони паски рядом, разом iх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сiдають на коней – i от тут вже починаеться.
І хоч усi зайнятi кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виiздять на дорогу Харук з Якiб’юком, – все зупиняеться i завмирае. Заповняють цминтар, лiзуть на ворине, на верби i то не хлопчища, а газди; дерево ломиться, все, що йде-iде дорогою, стае осторонь: то значить Харук з Якiб’юком женуть! Але як!.. Очi рогом у коней лiзуть, нiм вони цей кавальчик до берi перелетять.
От i тепер… Не спiшачися, по-газдiвськи зав’езують у фустки багачi свою свекiсть – але моцно! Бо зара’ не буде вже чесу дивити си за пасков. А якби згубив – ого! Смiху було би на цiле село – та де! На цiлi гори!
Зав’язали. Перекинулися словом-двома – от так, про шо-будь. Вiдтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.
Ідуть… Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого гречно вперед пропускае…
От уже на дорозi… Подали один одному руки. Останнiм нервовим поглядом пробiгають кожний по своiм редi: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якоi. А потiм – мовби сила неземна пiдкидае iх обох – зскакують на сiдла один з другим. Рвонули конi! Камiння, болото бризнули з-пiд копит. По товпi мороз пробiг. Гейкають, присiдають, кричать щось незрозумiле для самих себе.
А багачi вже далеко. Врiсши в сiдла, пруть, не розбираючи, чи е хто на дорозi, чи нема: не встиг утекти – сам винен. Зуби iм затиснутi, руки аж заклякли на вуздах. Летять – мов чорти вiд води вiд свяченоi.
А товпа – живе з ними й за них. Ахкае, коливаеться, мов поле вiд вiтру. Десь заiдуть конi на хвильку за горбок, за купку смерек – мов затрiпае хто товпою, розриваючи ii в куснi.
– Е-е-е-е-е-е… – частить якийсь гуцулик, себе не пам’ятаючи. От стоiть собi у лисiй киптаринi, убогу свою пасчину тримае пiд пахов; може, зроду й не бачив коня на своiм подвiр’ю, – а горить, усе забув, нiчого не бачить. Настоптав дитинi ногу, здусили, змняцкали йому паску лiктями, а вiн лiзе комусь на шию, на спину, витягаеться увесь.
– Ой не дай си, не дай си, не дай си, не дай си, – i разiв з двадцять викрикуе це «не дай си» з найдивнiшими iнтонацiями i електризуе своею екстазою i без того вже наелектризовану товпу.
– Ой, браччику Васи’!.. Ой, браччику Васи’!..
– А iгiй на тебе! Та ббий коня, ббий! – i се «ббий» вимовляеться з таким притиском, наче там сто «б» стоiть.
От уже на закрутi конi… От уже, може, яких п’ятдесят до шiстдесят крокiв до берi. Що робиться з товпою – годi вповiсти! Забули про церкву, забули весь свiт. Та що! Сам егомость забув про решту пасок та так i застиг iз кропилом у руцi.
І шарпнулися, хто мiг, вище, д’горi – щоб виднiше. І бачать, що лупцюе, лупцюе коня Якiб’юк, але де!.. Скок за скоком, поволi, але твердо, невпинно, з залiзною силою випирае Харук своiм конем дорогу. От уже його терх коло голови Якiб’юкового коня, от уже фiст… От уже вiн коло берi, але не може повернути – лиш раптом, пiдскочивши високо та трiпнувши обома руками, кричить дико в торжествi – дае всiм, всьому селу, всiм горам знати, що – вiн випередив у сiм роцi! Не дурно кохав коня, випасаючи його на лiпших травах, не даючи важкоi роботи. Будуть сусiди приходити, дивувати си, чудувати си…
Заревла, загоготiла товпа. Довго ще не могли отямитися гуцули та кричали, доказуючи щось один одному. Вже доспiвав пiп молитви, вже дяк повiдбирав до коша, що належне, i пiшли вони до церкви, а гуцулiя все ще непокоiлася, мов схвильоване море, вигукуючи, розмахуючи руками.
…І, мов зачарована, стояла Маруся й дивилася. Чи то сон iй сниться, чи то казку лицарську хтось оповiдае? Але се був не сон i не казка – лиш гуцульський Великдень!
VI
Минув Великдень – i якось одразу настали теплi днi.
Скiнчився перiод боротьби початкiв, шаленоi битви скованих i схованих сил, коли все живе мало одну цiль – проявитися, родити й родитися.
І весела, й жорстока, i радiсна, й безжалiсна скiнчилася гра. Слабшi погибли, сильнiшi переторжествували побiду – почався зрiст.
Росте. Все росте. Синiм благосним шатром розпростерлося небо, в спокiйнiм спочиванню лежать гори, зеленями укритi. Мiцно врiзуеться корiнь в грудь землi, смокче соки i гонить iх в смереку, в буче, вiльху, калину. І навiть стара верба над потоком не даеться обiгнати: вибила, виштовхнула з трудом з-пiд грубоi шкiри кiлька молодих паростей i гонить, та й гонить тепер на них лист за листом, галузку за галузкою, мов приговорюючи: «От як у нас!.. От як у нас!.. Ми ще постоiмо за себе!.. Ми ще покажемо, як то ся робит…»
А молодi верби пiдсмiхаються. Легко, свобiдно, он далеко вже погнали вiттям, а одна якась, злобна сусiдка, пре великою гiлкою таки старiй прямо в сад молодих прутiв i заступае дорогу до сонця. Лютиться стара, а вже нiчого не годна вдiяти – безсила боронитися. Он на нiй самiй, пустивши корiння в струхлiлу середину, кiлька лiт вже росте кущ рябини, i о. Василь, чи йдучи, чи iдучи попри сю вербу, нiколи не помине, аби не сказати за кожним разом одну й ту ж саму фразу:
– Он як у нас на Гуцульщинi: скоро на вербi грушi будуть рости, а на осицi кислицi.
Марусi, як казала стара Гафiйка, «попустило трохи». Жура втомилася i пiшла собi за високi гори, за дев’ете море, де кури недопiвають.
Повiльним кроком, довго йдучи, виходила Маруся ген на високий верх, лягала на угрiтiй сонцем царинцi i, утопивши очi в бездонну глибину небес, лежала так цiлими годинами. Мислi пливли от як тi бiлi хмарки в небi – такi ж чистi, такi ж безцiльнi, такi ж фантастичнi.
І легко було з ними, безм’ятежно. Спокiйними очима тихоi задуми дивилася, дивилася на далекi синi верхи Буковини, на суворе пасмо Чорноi гори i на тоту яскраву плямку снiгу, що блищить слiпучо пiд заблуканим сонячним променем. І любила в тi днi говорити зi статечними газдинями, древнiми дiдами; не прикучувалися iй вiчнi оповiдання о тiм, як то було давнiше, що нарiд май не був такий кручений, ади, та збитошний, оповiдання довгi, нуднi, пересипанi скаргами то на поперек, то на кривди вiд властей, вiд природи, вiд злих людей.
І йшла вiдтак додому тим самим меланхолiйним кроком; лагiдним рухом пестила корову, що попалася на дорозi, а стрiчноi наймички питалася – чи дома егомость?
– Сплять, – була стереотипна вiдповiдь.
Інодi, от так по обiдi, в вiльну хвилину пiдсiдала до Марусi стара iмость i починала розмову, але тонко, полiтично, здалека. Говорила о тiм, як ii колька колола у бiк сеi ночi; про якогось Штефурака, що приходив сьогоднi до ксьондза з орудов про телицю, – словом, про всякi дотичнi питання.
А потiм, так нiби непомiтно, зводила розмову на дiти, починала захвалювати iх взагалi, яке-то воно миле, гарне, маленьке, як-то приемно коло нього ходити, але зате вже ж i берегтися треба, особливо в тяжi. Не можна тодi пiднiмати що тяжке або серцем печалуватися – то так погано потiм вiдбиваеться на дитинi, що страх.
А пiдготовивши таким способом грунт, стара iмость притулялася до вуха Марусi i питала:
– Ну… а ти, голубко?.. Чи не чуеш чого? Отак нiби… нiби якось пiд серцем що смокче, а?.. Нiби так iнодi захочеться чого з’iсти такого – нi?..
Маруся хитала, заперечуючи, головою, але стара iмость не вiрила: пiсля ii рахунку то вже слiд би було щось почувати.
– А може, ти лиш не звертаеш уваги? Може, ти не помiчаеш? – i починала оповiдати детально, як то бувае, що женщина чуе при тiм, якi об’яви.
Маруся нiчого того не почувала, не мала жадних об’явiв, i стара iмость, зiтхнувши глибоко, йшла до себе.
– Що би воно за знак? Сама, як орiшок, здоровенька i все. Тут би дiти та дiти – а от дивися!.. Нi, таки, мабуть, з моiм Василем щось та не так…
А то нараз пiдхоплював Марусю якийсь вир радостi й гострого вiдчування розлитоi доокола гiрськоi краси. Тодi спiвала цiлими днями, як пташина, лiтала садом, лiзла в поточчини, де ще й нога людська, здавалося, нiколи не бувала. Мило було продиратися мiж кущами лiщини, крислатими буками, колючим смерiччям, любуючи на кожнiм кроцi все новими й новими фантазiями вибагливого потоку, малими водоспадами, озерцями, заточинами. То пропаде вода мiж камiнням i вурчить десь в глибинi, то знов вискочить, засмiеться i мие пласке камiння, трiпае гiлкою, що упала вздовж. А Маруся стане на рухавий камiнь i гойдаеться, як дитинка, сама собi пiдкрикуючи; великий камiнь то плюсне краем у воду, то вирне знов, то плюсне, то вирне, а вiдтак, змокрiвши, посунеться вниз, а з ним i Маруся. І скрикне, i замочить черевички, i вискочить, i регоче потiм, регоче на весь лiс, як русалка.
А то стане тихенько-тихесенько пiд хiхлатою вiковою ялицею i слухае… Довго слухае, як в пiвденнiй спецi коло насиченоi жаром землi десь бринять невидимi мухи; як чорний метелик, не знаючи людини, летить i сiдае на бiлу ручку, мов на лiлею пахущу, i шукае хоботочком поживи; як коник великий важко скочить на билину, билина погнеться аж до води, i маленькi хвилi хлюснуть на коника; перестрашений, вилупивши великi очi, хоче лiзти вiн вище, хоче скакнути, надрабляючи крилами, – i падае в воду.
А доокола так слiпучо, так гаряче свiтиться бiло-яскраве камiння, дишачи жаром; маленьке змiенятко порскае десь у щiлину мiж плиттям, а Маруся випорпуе його звiдтам патичком, але де!.. Воно вже не знати куди проповзло мiж камiнням.
Ще кiлька крокiв вище потоком – i мов у другий свiт попала…
Величезний храм iз прозрочисто-зелених стiн, зеленим гонтом побитий, наповнений фантастичним зеленим пiвсвiтлом. Десь-не-десь прорветься промiнь, упаде на гнилий пень – i мов запалить його! Ген далеко, мовби в сутках, стоiть всохла смерека; обiлляло сонце ii червону фою – i аж дивно глянути: звiдки тут сей iнший колiр в сiм зеленiм морi.
І все тут, в тих вiчних тiнях, все тут якесь вогке, приросле, нерухливе. Потiк зi срiбного став чорним; переплiвся чорним корiнням; сире сiре камiння поросло мохом, а помiж всiма ними малими – один, величезний, мов патрiарх сивий мiж правнуками, лежить вiд сотворення свiту уламок давно неiснуючоi скелi. Порепався весь вiд лютих морозiв, вiдваленi непокiрливi дiти самi вже мохом поросли. Вода нанесла землi жмiньку – i от росте вже в щiлинi зелененька смерiчка, радуючися наiвно своiми блiдо-зеленими пучечками. Таке дурненьке… Смiеться, а того й не знае, що ще рiк-два – i висилиться випадково нанесена купка землi, не стане чим жити. І судорожно простягатиме, засуджена, тоненьке нiжне свое корiннячко в усi боки – але всюди зустрiне холодний, злобний камiнь, непоживний одвiчно й непривiтний невмолимо. І зiв’януть зеленi безжурнi пуп’яшки, згорбиться стан, вже не смiятиметься бiльше смерiчка, задрижить передсмертно.
І до сердечного болю жаль стане Марусi дитини-смерiчки. Сiдае коло неi, цiлуе м’ягонькi зеленцi, пестить, як хоре немовляточко. А камiнь сiрий лае i б’е сердито нiжкою. Глухо говорить камiнь у вiдповiдь:
– Ой, не бий мене, молодичко, не бий мене, чорно-бривочко, а вислухай. А я розкажу тобi казку – не казку, билицю-небилицю, бо багато, сонце, бачилося, бо багато, миле, вичулося.
…Розкажу я тобi, як дiвчаточко вибiгало сюди, сiдало от там саме, де ти тепер, – легiника чекало, постiльчиком, нетерпливлячися, било-вибивало – от там саме, де ти мене вдарила.
…І легiник приходив. Цiлувалися, милувалися, бiлими руками обiймалися. Шо було, то було… шо сми видiв – не видiв, шо чув – не чув…
…А вiдтак пiбрали си… І забули про камiнь… А я не забув… Го-о-ой, шуме мiй, шуме, зелений мiй шу-уме. Та веселii квiти, тоненькii вiти… вiночок сплiтаеться, чоло квiтчаеться, серце з серцем таемно стрiчаеться…
…А то ще було раз… ек мати з сином прощала си… Шо як закувала зозулиця святоi недiлi, а iскликав д’собi тiсар хлопцi молодii, то так зробили-споредили, шо у бiнноi удовицi, у нещасливоi сироти одним одного сина-юнака брали.
…Ой же й не плакала й не ридала стара Василина та й об землю головов не била си й нi, лиш сивим волосем камiнь вимiтала, сльозами лютими скелю пропiкала. А легiник говорить:
– Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си – лиш за штири недiленьки мене сподiвай си…
…Та як минуло iх штири, п’ета си зачела, – темноi ночi дощовоi стукав у вiконечко молоденький жовнеро-чок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пiстолета[20 - Пiстолети.] мосендзовi, рушничку набивану. Та iшли сюда i тут, от на сiм мiсцi, де ти сидиш, прощели си, випрощели си, неньчини сльози з потоковими филями мiшели си.
– Ой i сину ж мiй, ти жите мое, буду тi питати: звiдкив му те вигледати та й коли видати?
– Ой, у тотiй полонинцi iзродили рижки, а iду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, бiленького цвiтку – щиро за мне Бога проси на сiм бiлiм свiтку. А iк ме тот сухий цвiток черешнi родити – та й тагди д’вам, моя нене, буду приходити.
…Трiснув бартковi по каменi, – он диви си, ше й досi слiд видко.
– Ой га! – крикнув. – Най же тепер кемуе, хто мае кемувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!
…Та йк свиснув, шо аж лист з вiльхи покотився, як шугнув д’горi – посипалося дрiбне камiннячко з-пiд постолiв, а тi камiнчики неня у пазуху сховала…
…О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелiченi, душi покалiченi… Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душi, зцiлятиме…
…А темноi ночi сталася новина – шо iскев[21 - Зарубав.] побратим побратима. Не за воли, не за вiвцi, не за бiлi сорокiвцi – лиш вiдобрав вiку за пишну Марiку…
…Ішов легiник, в сопiвочку вифiвкуючи, постiльчика-ми камiнчики потручуючи, а з-за смерiчки, темноi схова-ночки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й головоньку, лиш правее плече…
…Скочив легiник усюда, от де ти сидиш, лiвов ручков си вiдбиват, правов нiжков по моховi ховзаючи си. А ворiг кев уводно[22 - Ворог рубав раз за разом.], геть посiк-порубав – i впало тiло легiнське-молодецьке, увпоперек потоку упало, воду загатило. От тогди й на мене вода пiшла, кров злизала, принесла смерековее дзерно та й ви’тогди ся смерiчка на менi ростет. Дурненька, як ест… я iй уже казав…
…Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнii легiники помiж собов б’ються. Потоками й на увбочi, за тi дiдчi чорнi очi…
В руки колiна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповiдань сiрого каменя, бачила плями кровi на м’якiм мосi, крапелиночку слiз дiамантову, слiд ноги закоханоi дiвчини. І завидувала каменевi, що випив вiн усю поезiю гiр, що бачив життя i записав його на своiх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вмiе читати.
І стiльки радостi, стiльки щастя приносила Маруся зi собою з тих прогулок, що наповняла веселiстю весь дiм. Як листочок квiтяний злiтала, трошки голодна, трошки притомлена, i радувала всiх. Кiточкою терлася коло староi iмостi, просячи iсти, а бабця робила суворе лице й буркотiла:
– Бiгае свiтами не знати де, не знати по що, а ми iй тут маемо семеро обiдiв наставляти. Он там, у печi, пригрiваеться, що слуги не доiли – бери собi та й iж, коли хоч, а не я ще тобi буду подавати.
