скачать книгу бесплатно
Вiддам же тя, не знаш кому.
Ударилося дiвча в поли руками, густi коси вимикало, усякими голосами кричало. Треба забувати милого, тихого, як мiсяць ясний.
Сипнув розбiйник талярами битими по столi перед удовою, блиснув лудiням розкiшним, кiньми турецькими, поясами угорськими – i загорiлися очi в удови.
– Аби й за коси тя притягати мала – а таки вiддам тебе легiниковi за гонiр.
Схопив, як орел здобич, молодее дiвчатко, понiс-полетiв межи синi гори, в дикi iзвори. Прилiпив хатку на скелi – i почалося життя-мука молодiй молодицi. Тихоi любовi хотiлося, запашного городчика, свiчечки перед образом, любоi розмовоньки вечiрньоi – а замiсть того, налiтали, мов круки, хижi товаришi мужа, приносили зi собою закривавлений шум, стрiлянину, напивалися, будженицями об’iдалися i лiзли уночi до молодицi молодоi, а Яношiк рубав зухвалим голови сокирою. Ранком стручували труп у безодню, пили довго, темно й суворо мовчачи, – i знов знiмалися, мов стадо чорних птиць. Щезали за виломом скелi, замовкав посвист вартового – лишалася сама молода молодиця з нiмою дiвчиною, служницею-рабинею. Лишалася сама, затихала в вечiрнiм присмерку, тихим голосом спiваючи про чоловiка, що
Нiчков пiде, нiчков прийде —
Все кервавий меч принесе…
І не настачиться молодиця бiлi хустки прати, отой кривавий палаш витирати…
…І по зритих лiтами щоках баби Гафiйки повзуть блiдi сльози… останнi, виснаженi, i капають десь на суху кисть руки. Дiамантами повними блищать сльозинки на рожевiй щiчцi Марусi i не хотять падати: шкода лишати. А пiсня йде далi.
Прийшла дитина. Бог зiслав ii до цього неприступного орлиного гнiзда. Сподiвалася молодиця, що, може, хоч янголик цей невидимими крильцями прив’яже батька до дому, що хоч тепер почнеться маленьке щастя, латане – але де… Ще буйнiше починав собi опришок, ще довше ганяв лiсами, горами, розбиваючи купцiв в караванах, панiв на молитвi, корчмарiв по корчмах. Додому приходив у роздертiй сорочцi, зранений, скрипiв зубами вiд лютого болю й вiд незагашеноi пiмсти.
Пiдносила до нього дитину, просила поцiлувати, але опришок штовхав матiр у живiт ногою, кричав, аби йшла прiч. Валився десь пiд смереками i, як медвiдь, зализував собi рани.
…Тихий вечiр настав. Винесла колиску з душноi хати, поставила пiд яблунькою. Десь пiшов чоловiк – зiлля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дае i вже смердить гноем, а злобить так, що весь свiт би порiзав.
Колисала синочка й спiвала. Сама не знала, що спiвае. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю пiдiймалися до серця, з диханням виривалися з уст.
Люляй-люляй, малий хлопец,
Не будь такий, як твiй о?тец,
Шо по лiсi все лиш ходит,
В правiй руцi топiр носит,
……………
А якби ж ти, бiлий хлопец,
Та мав бути, як твiй о?тец, —
Дала б тебе iскупати,
Орлам хижим роздзьобати.
І ринули сльози, як вогонь, гарячi. Похилилася на бильце, тяжко заридала.
– Ой, викупала би тебе по раз остатнiй, а вiдтак – нехай лiпше хижа птиця роздзьобае, як мав би людям кривду завдавати, горе нести.
А Яношiк стоiть за яблунькою, чорний, як нiч. Не знайшов зiлля на рану, то знайшов ворога свого лютого. І озиваеться з-за спини:
Ану, спiвай, як спiваеш,
Коли добрий голос маеш!
Мов грiм iз ясного неба ударив. Обернулася, побiлiла, як стiна, не може й слова сказати. А муж наближаеться, очi, мов вугiлля, горять, як ножi гострi рiжуть.
Спiвай, жоно, як спiвала,
Як-ес хлопця колихала.
Ой… я, мужу, не спiвала…
Наемницi поганьбляла…
Шо корови не доенi,
Шо покоi не метенi…
І сама не знае, що говорить, бiлими рученьками перед себе трiпоче. А опришок вже знае, що буде робити.
Сiдай, мила, на лавочку —
Най тi зiтну головочку.
І буде вiдтак хвалитися, як посадив жiнку на лаву, аби зручнiше iй голову стяти.
Остання вiдвага вступае в серцi молодицi. Вона знае, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останнiй раз просить:
Зажди, мужу, хоч хвилину —
Най поцiлую свою дитину.
І поцiлувала… В одну щiчку поцiлувала, а в другу вкусила.
Маеш, сину, на пам’ятку,
Коли забив отець матку.
Скричала дитина, пасокою заллялася… i змiшалася кров матерi з другою, рiдною кров’ю…
…Плакала Гафiйка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тiснiй щiлинi мiж гiр, у хатцi – ластiв’ячiм гнiздi, безладно заваленiй здобичами нiчними, денним розбоем.
А коли йшла потiм спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де пiдозрiло вiконниця, чи не йдуть опришки, чорнi хлопцi.
III
Що й говорили старi iмостi про весну, але й то мало. Всiм еством своiм вiдчула Маруся прихiд свята землi.
Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в органiзмi всесвiту, якась боротьба i якесь нове торжество новоi правди.
– Йой, сказати – шо то весна! – говорив старий Дмитро, вартiвник. Маруся часто любила збiгати до нього i слухати довгих його оповiдань. Зустрiчав уже якусь не то вiсiмдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не мiг рiвнодушно вiдноситися до ii приходу, сам вiдживав рiвно з природою, чув «еснiшу кров» у собi.
– Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-дво?iх руках по вiк вiчний. І шо то за чес, шо то за любiсть – годi вповiсти! Думайте лиш собi, iмостечку, шо таку сми путерю в кiстках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.
Маруся поглядала на крепкого, жилавого дiда, на його мiцнi чорнi вiд працi руки i гадала собi: який же вiн був в молодостi?
– Виходьте д’менi, iмостечку, на сету нiч[8 - На святу нiч.] Благовiщене: мемо ворожити вбое[9 - Ворожитимемо обое.], – казав Митро i пiдморгував, пiдкивував головою, мовби любаску кликав до себе на нiч. – Зрештою, хто знае… хто знае… Усеко на свiтi…
На нiч благовiщенську Маруся до дiда не пiшла, але однаково знала погоду на цiлий рiк наперед. Рiч у тiм, що Митро славився умiнням вiдгадувати погоду пiсля примiт благовiщенськоi ночi, i до нього регулярно щороку зiходилася гуцулiя довiдуватися: чи сiно дешево пускати, чи худобу, чи плови? вiщували сетi зорi, а чи верем’е на лiтню пору, чи сiяти колопнi[10 - Коноплi.], а чи лен i т. д. i т. д.
І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зi свiдомiстю висоти функцii говорив:
– А ци у кему вам[11 - А чи пам’ятаете.], люде добрi, та ци у памнеть – ек сми тогид[12 - Минулого року.] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спiзнюйте косiне – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?
– Ае! ае!.. Говорили-сте, Дмитрику, дiждали би-сте.
– А ци то си не справдило?
– От iк у воко, бiгме.
– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собi, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, газди? А не взев-сми вiдтив нi вiхтя сiна!
– О?
– Кобих так здоров! Шо брав звiдтив двое сiн, а то – нi вiхтя.
Митро слухав те нiби рiвнодушно, але зморшки весело грали у нього на лицi. Помовчавши кiлько слiд, зачинав:
– Ну, то тепер iскажу вам, газди моi славнi, шо й весна буде файна, i сапане, i по сапаню, i ек колопнi брати. Не сiйте, люде, лену, бо лен дощ полюбляе, а зорi так приповiдають, що ладне буде верем’е увес чес i на трави добре. На Юрiя й вiл си напасет, не то вiвця ци там баран.
– Ой га! А я сiно перетримав. Так було в думцi, що навеснi багачам дорого му продавати.
Гуцули смiялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нiчого – нi сiна, нi маржини. А от iшов. Ішов слухати приповiстей Митрових, хоч йому було цiлковито однаково – «ци верем’е буде, ци сльота».
Весна, весна! Приходить!..
Маруся лiтала по проталих стежечках, весело поплюскуючи гарними своiми чобiтками. Зупиниться на хвильку, набере повнi груди гiрського чарiвного повiтря – i мов крила вiд того виростають! Летiла б до сонця, до вершкiв гiр, до хмар. І серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цiлком теплi днi, зiйде снiг з усiх зашкалубин i можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там i заспiвати.
– Як же ж то гарно, як же ж то мило! – i цiлувала дiтей, дiвчат, весь свiт готова би цiлувати.
Іде весна! Мати Велика!
От уже скоро-скоро приiде на бiлiм конi свят-лицар Юрiй, i люди вiтатимуть його. То ще давно-давно, в сивiй давнинi, урочисто почали обходити цей празник оновлення тiла, празник потомства, празник будучого. Довгою зимою пiд шкiрами сховане тiло вiдбувало обов’язки, було рабом; тепер – увiльняеться i буде святкувати. На зиму припадають всi тi молiння, клячання, пристосовання душi; весна – празник тiла. Воно велить, воно веде, воно творить.
І все чекае великого Юрiя. Як молода дотримуе честi до вiнця, так все доокола, вся природа чекала приiзду кiнного лицаря. І iде вiн, пишний та годний царевич, в блискучiм лодiню сяйливiм i здалеку ще кричить: «Мечи ключi, брате Миколо, бо вiдiб’ю!..»
І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустрiч Юрiю ключi вiд свiта, а сам тiкае у запiчок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.
А пишний Юр iде, коником вигравае, гострим списом леди пробивае, з гiр зиму стручуе, просiкае копитами стежки-дорiжки по убочах. Стрепенуться соннi смереки, киваючи Юрiевi назустрiч, на привiтане, напружиться бучина, березина соком наллеться. Широко зiтхнуть гори, Черемош запiниться, вийде сонце i довше постоiть над землею. Їде! Їде Юрiй! Лiси косичить, земля правиться, хором могутнiм несеться клич:
– Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключi, поверх моря йдучи!..
Частiше зупиняються легiнi з дiвками коло перелазiв, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягае:
Ой напий си, бiдашечко,
До мене горiвки, —
Ти не маеш чоловiка,
Я не маю жiнки!
А з-за хати, десь з-пiд оборога, задерикувато вiдкликаеться дiвочий голос:
Ци я тобi не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя
Та нiчо не буде?
А легiнь лиш усмiхнеться собi в усок та йде далi, в сопiлоньку вифiвкуючи, теплого вечора, темноi нiченьки дожидаючи…
От i Юрiй!.. Сонця Великого празник предвiчний!
З незнаних краiв, з-понад мiр’я невiдомого принесли гуцули честь цьому празниковi i, як грань темноi ночi, бережуть iз поколiння в поколiння. Повмирали старi боги, новi народилися, – а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому – як зможет ци у силу сонiчко добре i днинка продовжит ци май-май – востра кров приливае гуцуловi до тiла, i святкують сини природи спiльне свято з матiр’ю посполу. Зиму – перебувають, лiтом – набувают ци. Юрiй лiтечковi вiдчиняе ворота – тож чолом Юрiевi!
І маржинка святкуе. Весь добуток гуцула в маржинi. Без неi гуцул нiщо, з нею – все. Заможнiсть рахуеться на голови скота або на сiна?. Про газду кажуть, що вiн «у двадцятеро сiн стоiт» – i це вже повна мiра заможностi. Зустрiвшися, гуцул, по привiтанню, питае: «Єк маржинка?» Жебрак простибiг проговорюе: «За ваше здоров’е та й за маржинчине здоров’е». Пiвзими жие вiдлюдно гуцул у зимарцi – бо так на маржину лiпше; пiвлiта жие вiдлюдно гуцул у полонинi – бо так на маржину лiпше. Тисяча примiт, тисяча заговорiв, чарiв, примiвок – все то для маржини, ради неi. Як хто хоче допечи кому, то заклинае на маржину; як хто хоче приемнiсть кому сказати – бажае добра маржинi: «Аби кожда вам чинила по двое, корови та вiвцi велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си…»
І Юрiй, цей поворотний, приворотний празник – весь у ворожiнню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечiр, коли пеклося й варилося до святоi вечерi дванадцять страв, брала газдиня з усiх мисок по ложцi, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрiя. Ще на Благовiщення ходила газдиня до мурашковини i клала туди сiль, булки кавальчик, а вiдтак своi бовтицi, пацьорки, чепраги i присипала тото все землею аж до Юрiя.
А в Юрiйове надвечiр’е, лиш запало так май трiшки у нiч, гори в сутiнь повилися, долини поглибшали i Черемош почорнiв – дивний малюнок забачила Маруся.
Саме всi в плебанii сiли вечеряти. О. Василь оповiдав щось нудне й нецiкаве, як нараз Маруся, несподiвано глянувши у вiкно, закричала:
– Пожежа десь! Горить!
І так переразливо скрикнула, що всi посхоплювалися з мiсця. Пiдбiгли до вiкна.
Дiйсно – по тiм боцi Черемоша, у Задурекiв, горiло. Пишне зарево червоно-золотим пiвколом здiймалося угору i кидало криком у темнi небеса.
– Пху, як же ти мене налякала, – говорила стара iмость. – Та яка ж то пожежа? То Юрiя завтра.
– То що?
– Та палять гуцули ватри глоговi – вiд того маржинi, кажуть, добре.
Тим часом коло другоi оселi запалало ще бiльше огнище; далi коло третьоi, четвертоi, – i скоро всi гори, кiлько було iх доокола, засiялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.
– Як у казцi… – прошепотiла Маруся.
Коло вогнiв ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер – i тодi доокола бризкали затушованi снопи. В Черемошi дрижали й ломилися золотi мечi.
– Як то красиво!.. Я побiжу, – i Маруся скочила з мiсця.
– Але куди ти? Чи не здурiла часом? Таже нiч надворi.
– Ну, то що як нiч?
– Ще зачепить хто по дорозi.
– Кого? Мене? – i в голосi Марусi було стiльки здивування, що о. Василь махнув рукою.
– Нехай бiжить. Се ж уперше вона бачить Юрiя у гуцулiв, – вступалася стара iмость.
– Я теж у перший раз буду святкувати Юрiя у гуцулiв, одначе мене анiтрiшки не кортить бiчи кудись стрiмголов. Навпаки: се треба поборювати, i я буду старатися всiма силами скасувати сi поганськi звичаi. Бо то поганство.
Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок староi iмостi на плечi, вже бiгла царинкою коло церкви до найближчоi своеi сусiдки i найлiпшоi приятельки – Анницi Дим’янчучки.
У Дим’янчукiв саме запалювали ватру. Штефан принiс давини з-пiд маржини, пiдкладав пiд глiг, а жiнка тримала скiпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:
– Ой iмостечку, Бiг би вас укрив вiд усекоi прички! Ану-ко пiдкладайте цесу ватру своев ручков: маете руку шесливу, та й через вас Бiг нам маржинки, ади, при-множит.
