скачать книгу бесплатно
Не дивно, що таке владичество над душами людей робило пушкарiв самодержавними деспотами гiр. Гинули, правда, часом вiд якихось таемних куль, що не знати звiдки вилiтали нараз з-за смерек, але все ж при певного рода обережностi можна було проносити свое пушкарське достоiнство таки досить довгий час.
От таким пушкарем був i Гордiюк. Коли до тих усiх прерогатив первобутноi властi додати ще брутальнiсть необмеженоi можливостi задоволити кожне свое бажання, упоення тою своею високiстю i могутнiстю, свiдоме вiдчування своеi богорiвностi, недотичностi, – ми будемо мати Гордiюка.
З ним нiхто не вiдважувався говорити, бо нiколи не можна було бути певним, що пiд кiнець розмови не вийде якого непорозумiння. Щодо гуцулiв, то Гордiюк розумiв лиш одну форму вiдносин: низький уклiн, пiдлесливу ухмiлку i виконання всiх, найдурнiших навiть, велiнь. Все, що виходило за тi межi, найменший опiр приводив його до шалу, очi наливалися кров’ю, i тодi вiн був страшний.
Маруся прийшла додому задумчива й мовчазна. З’iла щось там трошки без охоти, а потiм вийшла на ганок i довго сидiла сама. Слухала, як завмирае життя на селi.
Сонце вже впало за гори. М’яке, всюди рiвне, без початку i кiнця свiтло благосно постелилося на всiм, не положивши тiней. Он молодиця на Черемошi допирае бiлизну, часто й сильно б’е праником, а з-пiд нього розлiтаються бризки, мов дощ дорогоцiнного камiння. Двi дiвчини сперлися на заворiтницю, шепочуться, а потiм враз дзвiнко, розкотисто регочуть, вiдкидаючися тулубами. Чиiсь конi перебрiдають на той бiк рiки, а маленький хлопчик хоче iх завернути, та приступити боiться: узяв прут, вимахуе ним, а конi йдуть, попустивши голови, i не звертають уваги. Далеко, на Бережницi, торкотить млин, i в тишi передвечiрнiй широко розноситься його ритмiчне тарарахкання.
Тихо-тихо, нечутними кроками наближаеться вечiр. Товар’е заруло десь далеко на дорозi, уiдають котюги. Повагом, в царственнiй величi пiдiймаеться мiсяць з-за Синиць, i невiдомо звiдки ледве-ледве доноситься трембiтання… Високо-високо пiдiймаеться вiльним польотом рiдна гiрська мелодiя, переплететься з зiтханнями сонних уже вершин i, вiдбившися вiд далеких, ледве позначених контурами хребтiв, вернеться назад, блакитна, прозрочиста, вся пронизана тими високими променями, що бiжать iще десь там, в недоступнiй вишинi, i освiтлюють, мабуть, дашок на найвищiй стаi в Чорногорi… І жура якась ущемить серце кожного, хто чуе цi невидимi звуки. Стане, тихо зiтхне…
– Умер хтось… – тихо сказала бабця. Вона давно вже стоiть тут тихесенько.
Маруся не обернулася. Не хотiлося нищити очаровання. Синiли недавно ще золотi верхи, мiсяць пiдiймався, i глибшими ставали долини, наповняючися синюватими туманами.
– Йдiм вечеряти, голубко…
Зiтхнувши, встала Маруся. Ще б сидiла, ще б любувалася, ще б пiсню вечора слухала – але що ж… не вiльно: чоловiк буде сердитися. Вiн любить, щоб усе було в порядку.
І цього вечора не слухала вже Маруся нi розпитувань бабцi, нi Гафiйчиних оповiдань та пiсень. Сказала, що хоче спати, i рано лягла. Але не спала. Неяснi мислi, неяснi бажання, мов ембрiони будучих iстот, ворушилися в грудях, серце билося тоскливо, i хотiлося чомусь плакати.
VIII
З того дня щось змiнилося в життю Марусi.
Насамперед нарештi вона могла сказати бабцi, що нiби… нiби чуе щось пiд серцем. Радостi бабцi не можна словами сказати. І без того вона ходила за Марусею, як за дитинкою маленькою, а тепер i поготiв: з очей вичитувала кожне бажання, берегла вiд найменшого роздратовання, вiд найменших турбот. А з сином мала довшу конференцiю, звертаючи його увагу на скомплiкованiсть теперiшнiх його супружних обов’язкiв, на потребу подвiйноi обережностi i так далi. О. Василь червонiвся, блимав очима вiд нiяковостi i згоджувався на все.
А другим фактором, що внiс нове щось в життя Марусi, були згадки про красного легiня… А так, так!.. Стояв вiн невiдступно в уявi i манив. Інодi до того, що заволодiвав усiма помислами, кличучи, обiцяючи незвiдану ласку, непережитi солодкi муки – i як земля, довго палена жорстоким сонцем, жадiбно чекае на краплю дощу, так ждала Маруся i думала… несвiдомо думала про дощ поцiлуiв i шептаних слiв, про болючо солодкi обiйми.
Мрiяла…
Вiн здавався iй пiвбогом таемним, рожденним морем одразу в усiм блиску i сяйвi. Пiд звуки його чарiвного рога танцюють гори й лiси; його кiнь золотогривий лiтае понад хмарами, пашить вогнем iз нiздрiв, побрязкуючи срiбними пiдкiвками; його зброя валить тисячi ворогiв, гонить в пустинi, а вiн сам, прекрасний, могутнiй, царствуе десь за високими горами, за глибокими синiми морями. І прилетить вiн на своiм бистрокрилiм конi, схопить, понесе понад борами непроглядними, рiками змiiстими на коврi-самольотi, примчить до палацу прозрочисто-мармурового i скаже: «Ти тут королевою!..»
Радiсно усмiхаючися, в дорогоцiннiм уборi, вiдбившися усiею постаттю в сотнях дзеркал, пiде вона оглядати свое царство. Над басейнами нахилиться, заглядаючи в срiблясту глибiнь, послухае дзвонення незчислимих водограiв, запашних цвiтникiв потопче радiсний килим, приголубить ласкавих звiрят заморських приручених i засне потiм, солодко втомлена, на пишнiм, усiянiм цвiтами ложi…
І настануть потiм днi солодкого щастя, полетять, помчаться безпереривним дзвенячим ланцюгом. Рано буде прокидатися пiд звуки невидимих флейт, лебедiв бiлих буде годувати на блакитнiм озерi, а увечерi – буде бал!..
Пишно, слiпучо освiтяться золотi палати, сотнi розкiшно вбраних вельмож, галантних кавалерiв, красивих дам будуть плестися в грацiознi, гармонiйнi вiнки менуета пiд нiжнi звуки невидимих оркестрiв. А пiд час прогулок освiтленими алеями молодi красавцi будуть шепотiти своiм дамам любовнi фантазii, поезii, мадригали…
А серед всiх тих сяйливих, блискучих товп – вона, цариця балу, йти буде зi своiм лицарем, зi своiм владикою. В сукнi, зiтканiй з повiтря й сонячних променiв, iз жемчуговою дiадемою в волоссю царственно буде шествувати серед загального поклонення i, ласкаво вiдклонюючися, сiяти бiлi рожi доокола. А з кутка, з-за густого лiсу пахучих пальм ревниво будуть стежити за кожним ii рухом гарячi закоханi очi молодого юнака: вiн ще в сьогоднiшню нiч закiнчить своi рахунки з життям через нещасне кохання…
Марусю тягло до потоку.
Приходила, сiдала на тiм самiм мiсцi, де була з легiнем, i шукала очима слiду. Он тут вiн сидiв, от придавлена травичка, листочок, що лежав на крисанi, а потiм упав на камiнь вiд молодечого повороту голови.
І перебирала в гадках усе, що тут говорилося, усмiхалася, пригадуючи собi оригiнальний який-небудь гуцульський вираз, i вдивлялася в зелену темноглибiнь лiсу – чи не роздвинеться завiса, чи не з’явиться легiнь, ще стрункiший, ще кращий, нiж перший раз.
І не було iй страшно, i соромно не було. Кого ж би мала соромитися? Нiхто не чуе дiвочих дум, нiхто не знае мрiй дiвочих.
Але його не було.
Хоч би знати, як вiн називаеться. Забула спитати. Вже зумiла би якось так хитромудро допитатися хоч би, скажiм, у баби Гафiйки. Почала б здалека. Наприклад, спитала би: а чиi то взагалi потоки? Хто iм газда? Властиво, чие то дерево, що росте поточчинами? А цей потiк до кого належить? Властиво, я хотiла сказати, до якоi громади? Ну, i так далi. Вже би вона потрафила. А тепер…
От уже третiй раз приходить сюди, на камiнь, а легiня немае. І втома якась душевна нападае на Марусю. Вертае до хати – все обридло, все таке нудне, скучне – очi би не дивилися.
В такi хвилi не знала, куди себе дiвати. Ішла на церковну царинку, пiд свою улюблену вербу – там не було спокою: двi баби, стоячи кожна на своiм подвiр’ю, лаялися скiльки було духу, i далеко розносилися iх мiцнi, на простори рахованi голоси.
– А бодай би тi так легко на свiкi жити! Суко! Бодай би тi викришило до дитини, до пня й до сухого листу!
– Пес би ригав на твоi слова, гадино ти з-пiд iлового корiня. А зiйди лиш суда – я тi висмикаю тотi косицi кошечi, шо легiнi по коршмах недовисмикали!
Марусi ставало нудно. Нудно вiд сеi милоi розривки гуцулок, нудно вiд тихого, недвижного повiтря. І навiть гори, теплими синiми хвилями купанi, обридали, уiдався шум Черемоша в уха, – i Маруся йшла до плебанii.
А тут iще гiрше. Все таке одноманiтне, все таке вiдоме-перевiдоме. От крiсла мiсцевоi продукцii. Солiднiсть роботи iх, без сумнiву, була понад всяку конкуренцiю: вже висидiло на них п’ять поколiнь i ще п’ятнадцять висидить. Але беручи з поглядiв естетичних, iх iще в третiм поколiнню треба було порубати на дрова.
От гуцульський тарiль рiзьблений, з писанками гуцульськими на нiм; тарiль красний, правда, i писанки ладнi, але бачити сей тарiль рано й вечiр, день в день, день в день – ставало невиносимим.
Он якась плутанина зi смерекових гiлочок, нiби рамця якi, чи що, але в тих рамцях немае нiчого, порожню стiну видко. От консолик iз векелеi, а на нiм фiгурка Божоi Матерi в яскраво-синiх шатах iз традицiйно-скорботним виразом обличчя. Ой, як же то все наобридло, яке ж то все нудне, остогидне, настобiсiле!
– Скучно менi, бабцю!.. Скучно менi, – скаржилася свекрусi, единiй людинi, з котрою можна було поговорити.
Але бабця не розумiла. То старалася потiшити вже справдi, як дитину, солоденькою булочкою, сушеною грушкою, то вигадувала неiснуючу хворобу i заливала липовим цвiтом на нiч.
– Це все вiд вагiтностi у тебе, це все вiд того… Ти не бiйся, ти нiчого не бiйся – все йде дуже добре.
Рано, ще Маруся була в лiжку, прибiгла Оришка. Упала на колiна, зарила лице в ковдру коло нiг Марусиних i, нiчого не говорячи, почала плакати.
– Що з тобою? Чого плачеш? Розбила що-небудь?
Оришка не вiдповiдала i ще гiрше заходилася плачем.
– Та ти хоч скажи, в чiм рiч. Перестань плакати.
– А йк вiн мене призвiв, так би на тiм свiкi було би му легко, йк менi тепер! Та й шош я дедевi iскажу? Бiдна ж моя головочко нешiслива… Шо виволочит мнов дорогу на ше й гiрше ме карати.
– Та за вiщо, за вiщо?
– Бо я, ади… заверемiнiла… – i знов починала ревти.
Маруся сплескувала руками.
– Ти?! Та що ти говориш! Таже тобi, мабуть, ще й тринадцяти нема!
– А я знаю кiко?.. Вiн на тото не дивив си, лиш… Ой бiдочко ж моя кервава!..
Маруся стояла безрадна, не знаючи, що почати. Питала – хто. Показалося – син сусiди, також молодий хлопець, лiт п’ятнадцяти.
– Вiн казав: «Ти лиш ми iскажи – ци ти хочеш зайти, ци ти не хочеш зайти, бо я, – кае[26 - Каже.], – можу й так, i так». А я му кажу, що не хочу, бо дедю маю злобного – ме на менi шкiру до сiм раз iзтегати. А вiн тогди кае: «Вiзьми ти, – кае, – iми мотиля, йкого-будь, та вирви му голов, а витак з лилика крила, та очi з мишi та з кертини, а витак уломи вухо з голки та з обiрничка денце вiзьми, а витак троха згури та ладану крiшку та й усе тото змiшей, та найди тогидний ворiх, шо то зиму перележiв, та не зiйшов, бо му чiрвак середину виiв, та й тото усе поклади у вотой у ворiх. А iк меш класти, примовей: «Так надi мнов аби Пилипко пролiтав, iк цес мотиль усi дороги пролiтав. Та й аби я так не могла вiд Пилипка закежiти, iк перехiнна дорога та й не може си з морем споiти. Та й аби так Пилипко не мав менi путерi[27 - Сили.] дитину зробити, iк цес ворiх не мае сили навеснi сходити, а я би тогди ви’него дитину мала, йк цес мотиль ме лiтати, цес лилик ме цего мотиля ловити, а миш цими очима видiти, а кертина з тов мишов си бити, а згура у цiй шкаралущi горiти, а дiвка цев голков шити та й цим обiрником ремiне прикрашети. Та й Пилипко аби надi мнов тогди силу взев та й менi дитину iзробив, ек си зо мнов iзвiнчее, а доки си не звiнчее, то аби ми так нiчо не зробив, iк я цес гудз зав’езала, а вiн самий си не розпустив, так аби менi дитину не зробив».
Оришка оповiдала з запалом, горда з такоi ученостi свого Пилипка, i забувши навiть, що це про саму ii йде рiч. Але потiм нараз згадувала i, заревiвши, знов утикала лице в ковдру.
– І ти все тото робила?
– Ае! Та сми робила усе, iк вiн казав, та, ади, ношу цес горiх, запав би си, й дотепер, на голiм кiлi. – І Оришка пiдiймала сорочку, показуючи на тонкiй бронзовiй фiгурцi шнурочок коло бедер.
– Фе… що ти робиш, Оришко?.. Встид.
– Аби-сте видiли…
Але чим допомогти справi, Маруся так-таки й не знала. Сказала о. Василевi; гадала, що вiн, як пастир духовний, прийме цю вiсть близько до серця, але, на превелике свое здивовання, почула рiвнодушну вiдповiдь:
– Ну, та й що? Ну, та й що?.. Що ж я тому винен? Що ж я тут можу порадити? Я нiчого тут не пораджу. Гадаеш, що вона одна? Та таких дванадцять-п’ятнадцять на рiк отут, у однiй моiй парафii. Бо тi гуцули – то як дики. То такий зiпсований нарiд, що поняття переходить. Що я наговорюся iм, що си я набештаю, – а то все мов об стiну горохом, а то все нi до чого. Та вже не хочеться менi й губи отворити: дiдько вас бери, чи я маю за вас у смолi кипiти? Дав би Бог свою википiти.
Маруся хвилювалася, обурювалася, але о. Василя розворушити було неможливо.
А вночi Маруся лежала, розпалена думами, i… завидувала Оришцi.
«Вона взяла свою частину. Надiялася на якийсь там горiх – i свобiдно любила. Чому ж менi не дано навiть украсти свого щастя? І де воно?.. Чи не той легiник чорноокий носить його на вiстрю своеi бартки? Чи не в каменi тiм великiм заковане, за дванадцятьма дверима? Де ж? Де мое хоч маленьке, хоч коротесеньке щастя?»
IX
Раз якось, коли думала Маруся про того легiня, прийшло iй у голову, що, певно, вiн мусить бути з яворiвськоi парафii. Яворiв межував верхами з Криворiвнею, той потiк бiг, власне, з яворiвського боку – це все наводило на думки.
Рiшила iхати до Яворова: там в недiлю мав бути храм. Властиво, мiж яворiвським i криворiвським парохами майже не було жадних вiдносин: нi о. Василь не iздив на храми до Яворова, нi, знов, яворiвський ксьондз не приiздив сюди. І тому о. Василь, почувши, що Маруся хоче iхати до Яворова, здивувався i навiть розсердився.
– Таже ти не знаеш там нiкого! Я сам з тамошнiм парохом знакомий от так, лише з реколекцiй та соборчикiв.
– Ну, то що? Я можу й зовсiм не йти до священика: побуду лиш у церквi та й назад.
– Та ти збожеволiла, чи як? Та вони ж образяться: була коло церкви, а до хати й не зайшла.
– А коли образяться, то зайду.
– Нiкого не знаючи? І тебе нiхто не знае.
– Видко попа по халявах, як то кажуть. Зрештою, то менi зарахуеться за першу вiзиту.
О. Василь лиш руками розводив.
– Та що на тебе найшло? Чи об’iлася чого, чи як?
Маруся здвигала плечима. Якась упертiсть заволодiла нею i просто хотiлося поставити на своему.
– Хочу, та й бiльш нiчого. Хочу на храм подивитися.
– Та хiба ж у нас то вже й не храм? Або по сусiднiх парафiях, з котрими жиемо?
Маруся навiть не вiдповiдала. Знала, що буде так, як вона хоче. Стара iмость прийде на помiч.
Так i сталося: бабця уже говорила ласкаво синовi:
– Та поiдь уже, поiдь з нею. Що тобi? Подивися, яке ж воно молоденьке. Їй же розiрватись хочеться, на людей подивитися, себе показати.
О. Василь висував останнiй аргумент:
– А служба Божа? Таже i у мене недiля якась, не можу ж я кинути своi обов’язки та iхати свiтами для жiнчиних примх.
– А ти згодом трохи приiдеш. Ми поiдемо наперед, побудемо в церквi – служба ж буде довга. Зроби вже так, Василю. Молоде ж воно, хочеться радостi. А тут все сама та сама.
– А що ж я iй – паничiв зi Львова буду спроваджувати для розривки, чи як?
– Та й то би не завадило. Правда, Марусе? – жартувала стара iмость.
О. Василь уже починав бурчати собi пiд нiс. Це було знаком, що подаеться.
– Люди живуть ще й гiрше нас. Нам ще дякувати та й ще раз дякувати Боговi треба. Парохiя не зла, iсти-пити е що i в чiм сходити – якого ж iй ще, за перепрошенням, дiдька треба?
Але врештi збиралося й iхалося. Маруся скакала з радостi, викликаючи остереження староi iмостi. Тиждень борзо проминув в приготовленнях: все ж треба було мiж чужi люди неабияк показатися.
А в недiлю з самого рання у Марусi був якийсь святочний настрiй, котрий iще вдесятеро побiльшився, як сiли нарештi на вiзок i поiхали. Радувалася всьому, що лиш попадалося iй на очi: хмарцi, рельефовi гiлок на ясно-голубiм небi, пишним картинам гiрського життя.
Е, та й було ж таки на що залюбуватися! Все зелене доокола. По-весiнньому яскраво-зелене. Навiть небо набиралося зеленавих тонiв – мов уся земля окуталася надiею. А на тлi цього зеленого моря, мрiйних контурiв далеких верхiв, мов рухливi чiчки барвистi, посiялися гуцули й гуцулки. Ось вузенький, не видний в травi плаiчок – ним тягнеться безпереривна лента постатей. Ярко свiтяться черленi, перетканi сухозлоттю запаски молодиць, кричать фустки яскравi, переблискують на сонцi стародавнiми прикрасами на головах дiвчата, легiники топiрцями, а поважнi газди сардаками пишними. Щось чарiвне, до поеми фантастичноi подiбне, – i Маруся переповнялася почуттям безграничноi радостi.
От i Яворiв. От i церков яворiвська. Доокола повно народу. День був чудовий, i всi понадiвали найлiпше свое лудiне. Молодицi, слiпучо блищучи на сонцi бiлими рукавами сорочок, щохвилi пiд’iздили скорим кроком на конях; легко, грацiозно, вигинаючися станом, здоровкалися зi знайомими, i кожний рух дихав природною красою й радiстю життя.
Жартами, дзвiнким смiхом перенизуючи кожне слово, вiталися.
– Єк днювали, Адно?
– Гаразд, шо ви май?
– Ци дужi, Мику’?
І не можуть, щоб не зачепити сусiдки. Киваючи головою на якусь Василину, кричить одна:
– А ек кажете, кумко, – ци в добрiм перебутку цес день си опровадит?
Це натяк на сварливий характер Василини, про неi-бо кажуть, що вона нi одного дня не може пробути без лайки. І Василина розумiе, в чий це город камiнчик, але що мае дуже добру вправу, то вiдповiдае iдучо, влучно, б’е в саму болячку.
– Сокотiт лiпше своi вушi, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.
Молодицi троха не в сих, iдуть уже на мир:
– Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнiв заходите?
– Я си нiкому не зурiчую, най i мене не чiпают.
– А йдiм, кумо, най си преч каже з таков за?ходити. Ади, у неi зуби на продаж.
