скачать книгу бесплатно
– То вже моя в тiм голова.
Старий не мiг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дiвкою тут пахне. Катерина… сватання… Ага! Зрозумiв.
Хотiв дещо випитати, але з сином то було труднiше.
– Ви, дедю, маете робити свое, а я свое. Хочiте – плачу вашi довги, не хочiте – викручуйте си самi.
– Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би вiд синiв помочi шукати, – закидав гачок старий.
– Сини за себе мають дбати.
Морщив чоло Тихонюк, сопiв.
– Та ек же я тото зроб’ю? Ци я до войська легiнiв перебираю, ци я вiйтом?
– Нi ви до войська легiнiв перебираете, нi ви вiйтом, лиш маете з вiйтом добру злагоду чинити. Вiйт лакомий дес шос троха випити – давайте му горiвок модних, мiстових, грошей не берiт, а все робiт так, аби на Дмитра говорити. А вiйт мае пизьму на старого Марусека, i вже запхне Митрика, не бiйте си. А ек Дмитро до войська йде, – я грошi на стiв.
Іще дужче зашкработiв старий Тихонюк у потилицi. Присiли го довги, таки нема що казати: здовжив си так, шо, ади, у рействах спати мiг.
Розкидав тепер головою на всi боки. Правда, вiйт мав гнiв на старого Марусяка;. то був газда достатний, незалежний, любив i правду сказати в очi, любив i вiйта раком поставити перед громадою, i тому цiлком зрозумiло, що вiйт ненавидiв старого Марусяка, але що мiг йому вдiяти?
Але некрутацiя – о, то вже зовсiм що енчого. Тут уже нема нi рахунку, нi рекурсу, – нiчо. Налiтають, беруть хлопця, беруть, кують у залiзе, везуть до Станiслава ци бiда го знае куда – та й авс. Шукай правди, коли маеш охоту. Доки ти ту правду знайдеш, то вже, варе, й свiчки тра гледати.
І тому, коли за тиждень чи там за скiльки, Тихонюк, пiдпоiвши добре вiйта, нагадав – чи не можна би… йкос… – то у вiйта аж очi заблищали. Назвав себе дурнем, що не прийшла йому давнiше тая гадка до голови.
– Чкай тепер, панку-баранку, – я те вiрехтую! – i затирав собi руки.
Некрутацiя – це була найстрашнiша пошесть Гуцульщини. Іти «у воянцьку службу» – це був такий страх, що не один легiник волiв би смертi пожити. Взагалi вiдорвати гуцула вiд його гiр, то все одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити лiтати в повiтря. І легiнi тiкали. В гори, лiси, куда очi дивляться – аби не впасти в руки, аби не датися зловити. А коли не вдалося i ставав легiнь жовнерочком, – тiкав при першiй же можливостi i ставав дизентиром.
От iз тих дезертирiв i рекрутувалися опришки. Вiдiрваному вiд усього рiдного, загнаному, затравленому легiниковi була одна дорога – в опришки. До хати вернутися вiн не мiг, бо могла статися зрада – адже за ворога не тяжко. Ну й прощався легiник з дедем-ненев, брав крiс на плечi, бартку в руки i йшов зводити рахунки зi своiми й людськими кривдителями. Починав нараз вiдчувати всенародне гуцульське горе i ставав месником народних терпiнь, а вже на сiм грунтi виростало все, чого хочеш.
І як уже наближалася бранка, кожний легiнь, котрий кемкував, що його мають на примiтi, – уже був насторожi, чекав, надслухав. Мало спав у хатi, розпитувався.
Але от горами, вiдбиваючися гримливою луною вiд верхiв, проноситься крик: «Берут!! Уже, ади, берут!!» Все молоде, сильне, почувши цей остерiгаючий гомiн, летiло стрiмголов у лiси, у дебрi, залазило в печери, пiд камiння, лiзло на високi смереки. А селами рискають посiпаки, б’ють стариню за втiкача-сина, знущаються, рвуть. І вистрiли селом чути, i брязкання кайданiв, i крики – i ще глибше зариваеться в землю легiник, ще вище лiзе на скелю, стискаючи в руках зброю – спробуй його хто звiдти узяти.
І от, як пощастило переховатися, – ласкава до тебе доля; ну, а як вже пiймали – готов бранчик! Права му дорога – камiнчиком брукована до самого Львова…
Так було й тепер.
Ой, вилинули з Станiслава бiленькii кури, пустили ба й голосочок, а вiд того голосочку зарули сивi мами, заголосили дiвчата, тяжко заридали молодi молодицi. Затремтiли гори, заплакали потоки. Витягаються горщета з-пiд букових пнiв, висипаються знов на Божий свiт старi сорокiвчики, а вже кiлько вина-меду разом зi сльозами пролилося, – то й не сказати. Не один газда й пив, маетку си збавив, нiм викупив сина з кежкоi неволi – зi служби воянцькоi.
Оживилися ночi, зажурилися днi. Трiщать плоти в присмерку, скачуть легiники потоками, гонять в далекi дебрi вiдлюднi, на Чорногору, на Угорщину; газдiвськi сини за робiтникiв наймаються до бирешiв волоських, чабанують, маючи своi, за чужими. Темними ночами в глибокi лiси йдуть матерi оглядаючися – кулешки, будженицi вовкам несучи; дiвки скачуть по камiнню, як ланi, i свистять, зупинившися, проразливим свистом, а вiдтак надслухають.
І тiльки молодий Дмитро Марусяк нiчого не боiться. Вiн одинак, а ще до того десь там чи у Косовi, чи у Кутах дедя мае пана знайомого, – так той пан на свiй гонiр безпечив, що Дмитро буде вiльний з того жовнiрства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк i не тiкав.
Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку – тiкав би не знати куди, порятiвлi шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людськi горами, йшов плач великий шумом верхiв – а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило ii.
Наперед вже довiдався вiйт, де спить Дмитро. Темноi нiченьки безокоi зiбралися пушкарики, стрiльцi та гайдуки, повно у двiр iх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як кинув собов – п’ять душ пушкарiв злинуло, як листячко, – але що ж, як других десять вже насiло i на руки, i на ноги, i на голову, крутять линвами, ланцями…
Старий Марусяк ходить помiж пушкарями, по руках цiлуе; мати простоволоса об стiну головою б’еться; сполохана маржина шурхаеться в загородi, лякаючися огнiв, крикiв; кутюги варводе; сусiди позбiгалися, дивляться… А на небi копичаться хмари i женуть-женуть з-поза верхiв, далi, далi, мов тiкають вiд цего мiсця лютоi скорбi. Чорними клубами перекочуються i спiшать, спiшать, спiшать…
Забрали Дмитрика. Сум залiг у хатi Марусякiв.
Попродав старий щонайлiпшу маржину, голубii воли, коровочки красi, вiвцi бiленькii, понiс грiш до панiв. Казали сусiди, що пусто-дурно, шкода твого, куме, ходу, але не вiрив, пiшов.
Ой, смутний то був ходочок газдиковi тому, ек iшов вiн з Станiслава у гори додому!.. І сина не видiв, i грошей збувся, а що найгiрше – надii збувся. Спитае жiнка вдома: «Що казав-переказував Дмитрик?..» Ой га!.. казав тi: «Вимечи iз городця зелений бервiнчик – бо ти менi уже, мамко, не меш шити вiнчик… А вимечи iз городця запашне зiлечко – бо вже не меш ти робити, мамко, весiлечко…»
XIII
А Катеринка як довiдалася на другий день, що Дмитрика взято, – мов скам’янiла, мов занiмiла. Сидить, не рухаеться, сухими очима кудись дивиться; що iй говорять, – не чуе, не вiдповiдае.
Потiм наче вiдiйшла трохи, але що ж… Порожньо стало iй в усiм свiтi. Що й без того не радiсно жилося, а тепер уже й зовсiм. Мов закопалася по шию в могилу, привалилася землею. Нема ради, нi розради, нiколи сонце не свiтить, нiколи квiти не пахнуть.
Зiйде на царинку, де з Дмитриком сиджувала. Тугою немовчною кричить кожна билинонька, плаче кожна квiтка. Ухопивши голову в долонi, цiлими годинами сидить безщасна дiвчина непорушно, потонувши в безрадiсних думах, як в ранах. І кожна згадка болить, кожне стебельце коле. І нарiкае, плачеться дiвчина… на матiр на свою рiдну плачеться…
– Ой нене моя, нене!.. Ци ти у церковi не молила си, ек мене носила, чи ти знехотя, з прокльоном мене зачинала?.. А ци в iдучих зiльох, у гноiвках та в гострих iглах мене купала, а ци, кленучи, колисала, запихаючи, годувала?.. Та й шо другим дiтьом мами, ади, долю випросюють, а ти менi такi жорна на тiло повiсила та й кажеш у тiм ходити. А ти, доле! Усiм добра, усiм помiчна… Чо ж ти мене так зненавидiла, чо ж ти мене вбiйшла десетов дорогов, сльози моi пiд ноги пометала, долю мою порiзала гострим ножем?..
І стогнала тихим стогоном, як горличка ранена, i безмiром печалi розколихувалася, як бурею. В грудях не вмiщалося. Хотiлося вибiчи на найвищу кичеру i кричати, кричати, довго, болючо, серце викричуючи. І вхопитися за волосся руками i дерти, по вiтру пускати. Забитися пiд камiнь в Чорногорi, щоб над головою вода йшла, переливалася, змивала ту муку нестерпучу, хоч по крапельцi в пропасть уносила.
…Плакала берiзка… роси ридали… темним печальним силуетом вирiзьблювалася тонка постать на тлi догорiв-шого неба…
А приходила додому – мачуха зустрiчала лайкою на порозi, кидалася з полiном, гнала на нехарну роботу. І в чорнiй обiдранiй сорочцi пiзно вночi перемiтувала Катерина ховзький гнiй з одного мiсця на друге не знати пощо, а потiм з’iдала букату зимноi кулешi i йшла з тим спати.
– Я те дошкробаю до живого, – пiдкрикувала мачуха. – Я си дошкробаю, шо пiдеш за першого похатея-латанника. Не хтiла-с за Юрiшка – пiдеш за торбея, а вже я тебе позбуду си з хати.
А тут старий Тихонюк стрiв Мiсiвчука десь на вулицi i зачинае виговорювати:
– А то файно сте виредили мене оногди зi сватанем! Вже так файно, шо варт. Нi вiд кого не мав-сми такоi урази та й негонорства, а таки ж i я вже не з послiнних послiнний чоловiк е ув селi.
Мiсiвчук лиш винувато клiпав очима. Якийсь… плохенький вiн собi був, тихонький, як вода у калюжi. В порiвнянню з Павличчуком так i зовсiм зникав, бо Михайло – ого! Вже не той став Михайло. Згонорив си, усобив си. Хоч i не всi довги поплатив Юрiшко, лиш половицу, але все ж i то велика була рiч. Другу половицу, казав, вiддасть, як вiзьме за себе Катерину Мiсiвчукову; отже, треба походити коло старого Мiсiвчука – пото й зачепив його Михайло по дорозi. Тяг до себе до шинку.
– Ей… та я маю роботу… ади…
– Робота не вовк, не ме в лiс кiкати. Всеi роботи оннаково не переробиш. Ідiм, йдiм, – i тягнув Мафтея майже силою.
Посiдали у свiтлицi, велiв Михайло доброi горiвки дати, моцноi – вже ек то шинкар умiе. І трактуе, й наливае, а сам все приговорюе:
– Пийте, куме Мафтею, пийте. Не чкодуйте чужого добра.
Кум Мафтей не вмiв вiдмовлятися i за яких пiвгодини був уже такий мнекий, от iк вiск. Михайло пересiв ближче, обняв одною рукою кума за шию, а другою тримав пугар на столi й говорив.
Говорив складно, довго. Говорив про свого сина Юрка, о його блискучiй будучинi, о тiм високiм довiр’ю, якого Юрiшко заслужив у панiв.
– Шо гадаете, куме? Таже то рахувати – панцтво! Слово одно – пан!.. А пановi шо? Ти му догодив у чiм у дрiмнiм, а вiн тобi узев та й висипав сорокiвцiв жменю ба й двi. Не?
Кум Мафтей пiдтакував, блаженно посмiхаючися. Тепер вiн був у такiм благословеннiм настрою, що мiг пiдтакувати всьому на свiтi.
– Ае! Хiба ми не розумiемо, проше кума любого? Таже так. Нiчо, лиш так.
– О, видите! А тепереньки я вам iскажу. Зробили-сте менi, куме, встид, на цiле село зробили-сте менi встид, але я не памнетливий. Я би таки такий, шо би хтiв нашi молоденета звести докупи. Бо мiй Юрко влюбував собi вашу дiвку, куме, та й най би вже раз си пiбрали.
– А хiба ек, куме? Та я… Ци ви, куме, мене не знаете або, най так кажiм, я вас не знаю?.. Таже…
– І ви мене, куме, знаете, i я вас знаю, а зробили-сте менi встид. А я лиш одно говорю – шо маете тепер з дiв-ков говорити, шоби нiби був склад. Маете так, ади, при-рiхтувати, шоби не було ганьби, чуете? Бо я лагiдний та й добрий, але до мiри, кумцю, до мiри. А ек мiра си переберет – ого! Тогди вже, Мафтею!..
