скачать книгу бесплатно
А опришок стоiть, пiдпершися у боки, i згори поглядае на всiх. Дiйсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем. Весь у червонiм, тримаючи в руках життя i смерть усiх присутнiх, вiн стояв, мовби який бог-громовержець, що злетiв з недоступних гiр, – i чув це, чув свою мiць, свою власть над душами цих людей.
– Ой, беру я окуп, беру не малiчкий! – поволi цiдив опришок, поблискуючи зубами. – Грошима не хочу, фантем не хочу, лиш хочу…
Опришок зупинився. Приемно йому було тримати усiх в напруженнi. Завмерли всi… Ану ж чийого життя захоче?
– Хочу, аби мене онна молодиця поцулувала.
Мов гора в усiх з плеч звалилася. Загальне зiтхання полегкостi пролинуло по хатi i – як уже воно так сталося, хто його знае, – лиш очi всiх присутнiх чомусь звернулися на Марусю. Вона це почула й згорiла вiдразу. Опришок теж зупинив на нiй свiй погляд i усмiхався.
– Яка ж молодиця? – питала господиня i до того осмiлiла, що навiть позволила собi зажартувати. – Може, я?
Всi уже посмiхалися пiдхлiбними, далековидними усмiшками. Скажи опришок усiм ставати на голову – стали би.
– Ой не! Я хочу, аби йка найфайнiша мене поцулувала.
– У нас всi краснi, пане ватажку, ми поганого не тримаемо, – вискочила вперед юрка, весела попадя бiлоберезiвська. – Може, би-сте самi вибрали, бо ми на ваш смак не годнi потрафити. Котру ж вибираете?
– Цесу, – i опришок показав барткою на Марусю.
Маруся чомусь перелякалася. Ховалася за чиiсь спини i, мотаючи перед лицем руками, повторяла:
– Не хочу… не хочу… не хочу…
– Та побiйтеся Бога, iмость! Рятуйте нас усiх! Що ж тут такого страшного?
– Через вас одну нам усiм пропадати, чи як?
Смiлива бiлоберезiвська попадя знов вискочила:
– Давайте я вас поцiлую, пане ватажку!
– Ой не! – похитав головою опришок. – Їк приходит газда шо купувати, то не берет, шо му крамарчук пiдстав’ее, може, гнилого, лиш тото берет, шо му си вдало.
Хтось iз панiв порснув смiхом. Опришок, прищуливши око, подивився в той куток – там стало тихо.
– Ну, ек же вно буде? Ци дают окуп, ци сам беру?
Тепер уже всi як есть напустилися на Марусю. Вона не знала, що говорити, що робити. Поглядала на свого попа, але о. Василь як сiв, вилупивши очi та розкривши рот, так i сидiв без руху, вiд страху нiчого не розумiючи.
– Та йдiть уже, йдiть, попаде, – пiдштовхувала Марусю бiлоберезiвська iмость. – То вона, проше пана юнацiя, так не хоче цiлуватися, як муха меду не хоче.
Страх минув уже в усiх. Почули, що бiда скiнчиться жартом. Маруся, розчервонiвшися, пiдходила несмiлими кроками до легiня. Пiдiйшла, зупинилася i – сама не знала як, пощо в неi вирвалося:
– Чи й обiймати?
Всi розреготалися. Смiялася навiть пасивна опришкiвська гвардiя. Усмiхнувся й сам Марусяк.
– Аекже! Без того не поцулунок би був.
Маруся зрозумiла, що сказала щось не до речi, i, бажаючи вже скорше тото все закiнчити, борзо обняла опришка i поцiлувала в повнi губи.
Гомiн одобрення, трохи насмiшливого, трохи заздрiсного, пройшов покоем, а Маруся, уткнувшися головою в груди першоi-лiпшоi попадi, не знала, що робити з собою.
– Славно! Славно! – кричали гостi. – Ще раз!
Марусяк зняв крисаню i низько кланявся господинi.
– Ой, декуват, газдинько люба, шо сте мi дарували так файно. Не вiд учера ватагую, а такоi пишноi здобичi ше сми не мав нiколи.
А вiдтак звертався до товаришiв:
– Ано-ко, йдiм-ко, легiники-братя! Та не будьте на мене гнiвнi та й лихенькi – вже вiдплачу си. А тобi, молодице, шо-с ня цулувала, скажу – сокоти си! Бо так-ес мня злакомила, шо я ше й до Криворiвнi на храм прийду! – i, пiдiгнувшися у одвiрку, вийшов прiч. За ним опришки.
Не одразу по таких гостях прийшли до себе всi присутнi, але коли вже всi заспокоiлися i переконалися, що небезпека цiлковито минула – жартам i смiху не було кiнця. Центром iх, розумiеться, була Маруся; вона, бiдна, буквально не знала, куди очi дiвати; iй здавалося, що всi, ек есть усi, уже догадалися про ii попередню стрiчу з легiнем там, над потоком, i про ii мрii, i про ii – о Боже! – про ii таемнi, нiкому не вiдомi, самiй собi не висказанi бажання.
А о. Василь так i не прийшов до себе цiлковито. Щось мурмотiв незрозумiле i дуже швидко згодився iхати додому, коли Маруся о тiм натякнула.
– Ага, ага… А так, так, так, так… iдемо… А звичайно, iдемо. Я тепер уночi не поiхав би анi за якi грошi. Їдьмо, iдьмо, поки ще свiтло…
XI
Стара iмость не пiзнавала Марусi – так розвеселився та розщебетався ii пташок. Та й сама Маруся не могла зрозумiти – чого це iй так весело.
Була певна, що ще побачить Марусяка. Як, де, в якiм характерi – не знати. Чи на потiк прийде, чи справдi, розбiйничим звичаем, влетить до хати – трудно вiдгадати, але що прийде, то це певно.
– Вiн Марусяк, а я Маруся, – повторяла сама собi i усмiхалася.
З вiдмiнним уже тепер почуттям слухала пiсню Гафiйки про Яношiка, славного опришка. Гадалося – гей, коби то я газдинькою була в тiм ластiв’ячiм гнiздi! Прилiтав би до мене сокiл щоночi, i вмiла б уже я його оплутати, аби не лiтав бiльше.
А вже по цiлiй Косiвщинi з уст в уста передавалася пiкантна новинка о тiм, як попадя криворiвська цiлувала привселюдно Марусяка на храму в Яворовi. Рiзнi з того факту виводили комбiнацii.
О. Василь, iдучи до Бистреця, умисне поступив до пушкарського отамана Гордiюка. Скаржився.
– Що то мае бути, справдi? Скiльки маемо пушкарiв, а опришки, мов не знати що, ходять дорогами та хатами, нападають. Та ще нехай би на гуцулiв чи там коршмарiв – н-ну, най би вже там. А то ж на попiв!.. Та бiйтеся Бога – на попiв!
Гордiюк хмурив брови i приймав зневажливий вид.
– То лиш до чесу, егомостику, лиш до чесу. Най ми з Юрашком поговоримо, бесiду най маемо. А витак погладимо дорiжку тому Марусековi. На високий верх погладимо му дорiжку – аж на шибеничку.
А Маруся з дивним якимось почуттям вислухувала те слово – «опришок». Воно звучало в ii вухах майже як «лицар», i не лучилося з ним поняття про нiчнi напади, кров, огнi – була лиш поезiя верхiв Чорногорських, дрижала в нiм вiльна воленька гуцульська, красиве свавiллячко.
Опришок – це той, що як на свято вбираеться щодня, що грошей не шкодуе, розкидаючи iх жменями в товпу, що любить шалено i свистом тягне женщин за собою на високi гори, в камiння, в потоки. Опришок – це той, що ввiбрав у себе запашнi соки гiрських цвiтiв полонинських, що рiс, як смерека, на вiльних вiтрах i виростив руку зi сталi, груди з каменя, горить очима, як вугiллям, а свище так, що конi рвуться й дибки стають.
Як це воно тягнуть опришка на шибеницю, цього не могла собi уявити Маруся. А от як вiн орлом злiтае зi скелi, вриваеться в село, як, гнучкий i блискучий, обiймае i цiлуе шалено, як сяе топiрцем в дикiм танцi, – це уявляла собi легко. І солодко мрiяла про стрiчу, i боялася ii.
І стрiча вiдбулася. Таки знов на тiм же самiм мiсцi, на потоцi.
Вибiгла Маруся до потоку, скочила зi скелi – а легiнь, точнiсько як тодi, стоiть перед нею i усмiхаеться. Мовби чекав i дочекався.
Вiн же перший перервав i мовчанку.
– А-о видиш? По раз п’етий приходжу сюда.
Маруся хотiла сказати, що вона, може, й двадцять разiв була тут, але не сказала нiчого: ще що погадае собi…
– А я до того не звик.
– А до чого ж ти звик?
– А я звик до того, шо йк менi йка молодиця ци там дiвка впаде в око, так я посилаю свого легiня до ii дедя чи там чоловiка, аби велiв iй вбрати си у шо найфайнiше та й випустив у такiм а в такiм чесi на таку й таку рiжу.
– І виходить?
– А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.
– Ну, i що ж потiм?
– А шо потiм, то хiба вже сама знаеш.
Маруся почервонiла.
– Нi, я не про те… я… А потiм, нiби зовсiм потiм?
– А потiм, iк подобала ми си, кажу йти за собов, та й ходит iз нами. Витак вiдступ’ю кому з побратимiв або д’хатi вiдiшлю, ек укемит си. А ек не вподобат си iзразу, – наб’ю си поренно, та й iди си куда хоч.
– Пощо ж бити?
– Таку вже натуру маю. Лиш я не б’ю так, от пусто-дурно. Лиш ек писката дуже та на рот дранкава. Але ж бо тогди й б’ю!
Маруся сидiла у вiдлюднiм потоцi, близько-близько коло неi от сидiв цей розбiйник, що б’е женщин, коли не вподобалися – а iй зовсiм не приходило в голову, що й ii теж може взяти цей опришок, мов кавалок будза: що з’iв, то з’iв, а що не з’iв, псовi кинув.
А опришок дiйсно поводився зовсiм не по-розбiйничому: нi словом, нi рухом не налякав Марусi, i сам навiть не розумiв, звiдки в нього ця повздержливiсть.
І пiшли з того дня стрiчi за стрiчами, все тут, на цiм каменi. Це було найбезпечнiше мiсце, бо сюда нiхто нiколи не заглядав, а до того було ще так красиво, так поетично.
О чiм вони знаходили мiж собою говорити, – хто iх знае, а тiльки як наставала хвилина розлуки, – не хотiлося уходити Марусi.
– З тобою не скучно, легiню…
– А йк весело, то тра нам iще поговорити. Вийди сюда завтрiчко о цiй порi, i я вийду. Ти не бiй си – я тi нiчо лихого не зроб’ю.
– Я й не боюся, але…
– Вийди, вийди. Оннаково то недовго.
– Чому?
– Та чiму? Бо я не можу на оннiм мiсцi довго бути, то не е безпечно менi. Тра буде роздекувати си скоро.
– Ах, правда!.. Ти опришок… Розбiйник, – тихо додавала згодом, i якась нотка печалi перевивала ii голос. Пiдiймала очi на опришка.
– Чому не кинеш того, легiню? Чому не сядеш на грунт, не оженишся? Випасав би маржину на полонинах, бив бриндзю, старшим братом би тебе наставили, а вiдтак вiйтом.
Опришок скривився, мовби оцту випив.
– То ти ми ек би по перченiй ковбасi гнилого сiна на заiдку дала. Ой га! То сми не видiв – на грунт сiдати? Ци орев[31 - Орел.] на дземню сiдат? То галич на дземню сiдат та й дземню iст, а орев – подиви си!
Марусяк показував барткою в небо.
Високо-високо, пiд хмарами, летiв цар птиць, ледве примiтною точкою чорнiючи в синявi. Царственно пропливав пiд сонцем i, без льоту, без маху крил, пiдiймався все вище… вище… вище…
Задивилася Маруся, пiднявши голiвку. Опришок тихо, нiжно приторкнувся до неi i пiдтримував… І вiд сього дотику солодко якось стало Марусi i трошки туманилося в головi…
Уже щез орел… вже не видко було орла…
Маруся зiтхнула, вiдхилилася. Опришок пустив руки.
– Так ти орел? – сказала мов про себе з тихим зiтханням.
– Ае! Орев. Лиш люцький. Єк седу на грунику, ек заграю у флоеру, – видко менi всi плаi й дорiжки, видко кожду хату i знаю, шо хто в екi’ хатi йку гадку тримае. Та й не мае мене нiхто зачiпати. Бо йк злечу з верха та йк дзьобну отсим дзьобиком чiченим, – i вiн блискав своею важкою барткою, – так уже, ади, скемит си на тiм свiкi. Бо я не знаю, ек хто б’е, а я знаю, йк я б’ю. А я б’ю так, шо йк улiп’ю, то тра вже й свiчку давати. Бо вже остатнi того дороги.
Вiн говорив цi слова бутно, пiдкреслюючи. Вся гордiсть його була в тiм, що от вiн умiе так добре бити. А Маруся й тепер не рисувала собi дiйсних картин iз тих слiв, не бачила в тiм биттю нiчого, крiм красноi казки.
– І що ж то тобi радiсть дае, що ти тiлько душ загубив?
– Та й чiму нi? Усек си боiт. Газда – хуч йкий з тебе газда, а все тобов хтось помiтуе. А надi мнов нема пана. Оден пан надi мнов – моя шибеничка, шо i тешут ми у Надвiрнiй ци у Кутах.
– Таже грiх то великий.
– А шо ж грiх? Я, видиш, так мiркую, шо ек iде кiнь уверх та й мае терх на собi великий, теркiлу, ади, тежину. То вже iк я до того до терха своiх пару постолiв довергну, то видiв коневi ви’ того не буде кежше[32 - Тяжче.]. Та й тотi моi грiхи так само. Тiцько сми iх напретав, шо вже, ади, йк тот повiдав, мокрий дощу си не боiт.
І вiн безклопiтно реготав, показуючи рiвнi зуби. Дiйсно, такi деталi його не клопотали. Брав життя за той кiнець, яким воно до нього повернулося. Сам був життя. А що, може, кому не сподобалася його професiя – ну, та то трудно. Кожна професiя мае своi неприемнi сторони, опришкiвська також, але i тiльки ж, не бiльше. І Марусяк, раз рiшивши собi усю оту справу, бiльше не клопотав собi нею голови.
Маруся забувала, що хотiла вже вiдходити, знов сiдала на камiнь, знов слухала свобiдних, смiливих оповiдань опришка. А вiн чув цю власть своiх слiв, i вони лилися в нього складно, зв’язно, набиралися поетичних форм.
Сонечко тим часом наближалося вже до заходу, в поточчинi ставало темно. Маруся згадувала, що таки вже направду треба йти додому.
– Ой легiнику, красно говориш, – казала, встаючи, i усмiхалася. Ще почувала себе попадею перед цим опришком; могла ще так усмiхатися. – Красно говориш, легiнику, та й не одну, вiдай, заговорив.
– Та… було усеко… Я ше й грати вмiю. Вийди завтра, я винесу флоерочку свою. Маю таку флоеру, шо… екби ми хто iсказав – маеш свою любаску в Черемошу втопити або флоеру об камiнь розбити, то бих…
– Що? Топив би любку?
– Бiгме топив бих.
– Ну-ну… Завзятий же ти, легiню.
– Такий вже си вдав.
