скачать книгу бесплатно
Штефан, присiвши, кивав привiтливо головою. Маруся взяла з рук Анницi скiпку з вогнем.
– Де маю класти?
– Усуда та утсуда, iмостечку, – з чотирьох усiх бокiв. Казав бих «синку», та не вiльно, – i Штефан пiдiймав топорищем глiг.
З якимось священним трепетом пiдкладала Маруся вогонь. Таiнство обряду захоплювало.
Суха трава спалахнула. Затрiщали, закрутилися на вогнi дрiбоцькi галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотiли:
– Аби тiлько було маржини, кiлько мае бути попелу з цего курища… аби жеднi уроки маржинки нашоi не ловили си, ек сего глогу нiчого си не ловит…
І iх голоси сплiталися з димом, iскрами приоздоблювалися i летiли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцульського бога. Марусю обхоплювала урочистiсть хвилi, солодка близькiсть до таемного ритуалу; здавалося, що може вiрити i вiрить, як цi гуцули.
Ватра палала, розкидаючи фантастично вирiзаними плямами доокола, щохвилi iх мiняючи, творячи новi. Хлопчик-пастушок зiп’явся на ворине i з якоюсь не то радiстю пiвсвiдомою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибiнь таемноi, чарiвноi ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина i не вимахувала хвостами. А серед тоi всеi незвичноi обстанови тонесенька, гей гаджучка, чомусь радiсна, чомусь усмiхнена стояла молода iмость. І мiнилася лицем в цiлуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, спiвала би, жертву би приносила!
Штефан вiдiйшов трохи i уважно стежив – в який бiк бiльше хилиться дим з курища. Стовп вiявся в усi боки, але так, здавалося, що навертае от iк би бирше на Волощину. Кемував собi з того Штефан, що на там-тiм боцi, за рiков, тра пробувати.
«У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?» – розкидав головою i не мiг дорахуватися.
Все в першу весiнню цю нiч мало значiння, було насичене чарiвною силою вiщування. Той, хто установив цей обряд i вшанував, не хотiв i думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило – треба лиш було розумiти цю мову.
Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволi пригасати; десь в однiм мiсцi, на сухiй гiллячцi зможеться, лизне жвавiше – а потiм жовкне, золотiе, поникае. Пишна грань мов ворушилася, мiнячися блисками й свiтлами.
Уважно приглядався Штефан до ватри, i як лиш пригасла вона стiльки, що не було поломенi, кивнув на хлопця:
– Ану!
Хлопчик скочив з вориння, борзо розiклав i, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопiнням головою, але потiм, широко переступаючи ногами, бiгли через грань до загороди.
– Напаслася! Напаслася! – радiсно пiдкрикувала Анна.
А ватра тим часом гасла, мертвiла грань, темнота ставала смiлiшою. Та Штефан, як тiльки перейшла остання скотина, набрав iз купи оберемок глогу i кинув у мертвiючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотiла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.
– Пiдкидай, – коротко сказав Штефан жiнцi.
– Нiчо, нiчо. Мемо з iмостечков пiдкладати вбi[13 - Обидвi.]. Сiдайте, прошу. Не дуже сiдець файний, але най буде, – i змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, i просила Марусю сiсти.
– Тра пiдкладати цесу ватру, аж докив когут не запiет, бо то, ади, проти чередiнниць, проти вiдьмий тотих.
– І то всюда будуть вогнi тримати аж до пiвнiв?
– А всюда. Бо то вiдьма ласа сеi ночi ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анiнащо. Ото Штефан пiшов також проти чередiнниць кидати кецков. Бо вна, вiдьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба iй приступити.
Штефан вiдiйшов убiк. Брав заготовленi «кецки», обвивав iх сухим сiном, запалював i кидав, кiлько було сили, вниз по царинцi.
– І-i-i-хха!.. – кричав при тiм таким голосом, що не треба було бути й вiдьмою, аби перелякатися.
Кецки скакали, як невиданi вогненнi звiрi, i, здавалося, свистiли проразливим свистом. Наскочивши в польотi на купу зiкладеного камiння, пiдлiтали догори i вiдразу гасли, розбризкуючися тисячами iскор доокола. Маруся плескала в долонi, як дитина, i тупотiла ногами, регочучи, тiшачися й скачучи вiд радостi.
І довго сидiла потiм, час вiд часу пiдкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповiдае усяке ворожiння на Юрiя.
– …А витак попiл, що то, ади, з сего курища позiстане, тра розсiвати царинка?ми. Маржинi добре си робит ви’[14 - Вiд.] того на усеке. Сира? така буде, йк глина, а вiвцi мут обростати, йк земня травов.
Маруся двоiлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таемнi образи нерозгаданi з вогняних язикiв, трiщало i гiлля, оповiдаючи казку передсмертну, i билися лицарi, кривавi королi поблискували скiпетрами, i мiнилася звiзда на безцiннiм уборi молодоi царицi. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:
– …Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, екби хто завидiв. Голiська меш бiчи, от iк мати породила. Назбирати зiлля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на Благовiщене закопует ци усечiна. Тото си вибирае i дает ци сiль з тов булков маржинi, а до того ше дрiбоцько посiчет ци тот цвiт. Та й си примов’ее при тiм: «Даю тi манну з усего свiта, шо мурашок наробив, шо тут наносив – та й би моя голубаня так ми з усiх свiкiв молока носила та й так аби старала, ек мурашок си старав». А витак доiти тра корову через тот пацьорок, що си викегне з мурашiня, та й так видоiти, шоб анi-нi молока не позiстало. Бо то е така ворожка, що ме корова цiлий рiк давати тiлько молока, кiлько го’ дасть на Юрiя самого. Та й тому маржинi пiдкладат ци перед цим днем сiна побагато найлiпшого, та й живит си добре, та й все.
Вже на плебанii почали непокоiтися, що так довго нема iмостi. Стара панi казала Оришцi пiти пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазi та й загукала, як на черево:
– Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!
Та так старанно, що старша панi аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.
– Та що це ти гукаеш на iмость, як на корову? Посоромила би ся. Не пiти та не пошукати!
– Та вони у Анницi – де би iм ше бути.
– Ну то що з того? Треба пiти гречно попросити, а не так галайкати на все село.
Оришка побiгла, ляпаючи босими ногами.
– Їмостечку, любi! Там старi iмость такi лю-ютi-i, шо аж пудно си дивити, бiгме. Ідiт скорiше, бо вже кiв тримают, мут бити.
– Ти не лякай, а сiдай лiпше пiдкладати.
Оришка не давала себе довго просити, присiла перед ватрою i, ломлячи дрiбно гiлочки, любувалася, як вони спалахують. Потiм зскакувала i, щезаючи в тьмi, кричала:
– Чкайте! Я знаю, де ше е глiг. Бага-ато-багато! – i за кiлька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залiзе котра колючка у тiло.
В тихiй бесiдi, в гляданню мовчазливiм тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарештi, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:
– Ти пощо прийшла? Пощо тебе пiслано, га? Аби iмость до хати вести? А ти сама бавишся?
Оришка реготала.
Ішли потiм вузенькою стежечкою, лiзли через ворине. Дим’янчучка кричала Оришцi услiд:
– Прийди завтра будза iсти!
– Не требую!.. Я газдiвська дитина! – вiдгукуеться Оришка, i голос ii, дзвiнкий, гострий, свердлуе вухо.
– Який будз? Що за будз? – питала Маруся.
– А то, ади, завтра, на Юрiя, по раз перший вiвцi си доят. Зара’ молоко гледжиют, та роб’е будз, та несут до церкви разом з колачами перенними. А витак тото свете[15 - Святять.] та дают кому бiнному, аби Бога молили та просили, аби вiвцi давали бирше молока. А я не требую тими будзами – ци я не маю шо iсти? Ой га!
Ішли, близько притулившися одна до другоi, в нiчних потемках. Близькостi хотiлося перед цими темними несподiванками, в свiжiй вогкостi першоi весiнньоi ночi. Маруся крiпко цiлувала Оришку.
– Що се менi цiлуватися так хочеться нинi?..
IV
Прийшов Юрiй – i розрiшив. Сказав: «Плодiться, i розмножуйтеся, i наповняйте землю, радуючися», – i жажда життя, жажда любовi, жажда еднання розлилася в повiтрi. Нею дихалося день i нiч, нею переситився напиток, i хлiб, i тогорiчний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творцi, – там широкою рiкою розливалася вона, перетворяючися в поезiю, в радiсть, в саме життя. І Маруся вiдчула це велiння, але не зрозумiла його. Щось прийшло. Живiше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велiв бiгати, спiвати. Неяснi думи, неяснi бажання заворушилися в грудях, звiдкись налiтало зiтхання, мимолетний сум – а потiм знов хотiлося дзвiнко реготатись, повиснути старiй iмостi на шиi, пеститися, як кiточцi.
І було солодко… Спочатку…
Але рiс i повнився мiсяць десь за горою; свiтло-зеленим хором гримнули нараз пiсню новi бруньки на деревах; земля запишалася материнством… i легiнi фуркали потоками, як молодi оленi, викликаючи дiвчат; i яку червонiшу фустку надiвала молодиця в свято, а пацьоркiв стiльки чiпляла, що аж шия вгиналася, – i Маруся все частiше й частiше попадала в задуму i тихий сум. Щось росло, виростало, кликало кудись, а хто кликав – не знала, не умiла вiдгадати.
Хтось могутнiй ходив селом вiд хати до хати i сiяв одуряючим зiллям. Пiдiйде, кине у вiдчинене вiкно i йде собi далi, а вiд того зiлля шалiють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вiчнiсть творити. І земля пристроюеться на празник еднання, земля вагiтнiе, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари, чари веснянi розiллялися темним небом зоряним нiчним, першими цвiтами яблунь i слив, рожевими хмарками на сходi i темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час захiднiй.
А Маруся ходила в незрозумiлiй тривозi, шукала – i не могла знайти. Ішла двором – з-за стайнi випорхувала, як пташка сполохана, вся зашарiвшися, Оришка i лопотiла босими ногами, а через вориння штрикав хлопець i, згинаючися, бiг у корчi.
Сiдала пiд старенькою дзвiницею дивитися, як сонце заходить, а внизу, не бачачи нiкого за густою вербою, шепотiлися… Мужеський голос, стримуючи схвильовання, говорив, перериваючися:
– А я тi то все дарував… Єк ти з Васьком за?ходила собi, – я тi дарував. І з Федорчуковим колач ек розтегали на пальцьох, – гадаш-сми не видiв? А я й то тi дарував…
А повний грудний набалований голос женщини, мало стримуючися, дзвенiв i дрижав вабливо:
– Фе! Було би не дарувати. Я тi кажу, шо з тобов нiчо в нас не буде, та й iди собi гет.
Але нiхто не йшов геть, тихли згодом слова, чувся шепiт i довгий, щемливий поцiлунок…
Могутньо спiвала природа! І дiти ii знали, що вона спiвае, квапилися виконувати ii приказання. Без намислу, без рахунку, як птицi, i пчоли, i цвiти. І лиш Маруся ходила неприкаяною в тiм чадi, серед тих екстаз i не знала, що? з нею дiеться.
А як зiходив над Добушiнками млосний мiсяць, таемний властитель приливiв, притягань, як натягнув своi струни i тоскливо задзвенiв мелодiями покликiв i питань, – гострий неспокiй заповзав у душу Марусi. Простягалися стомленi в самотi руки, заломлюючися в гнучке коло, вигинався в солодких хвилях стан, а уста розкривалися, пили холодне повiтря, принесене хвилями мiсяця, пили й не насищалися.
І мiцно в таку нiч тулилася Маруся до свого попа, жадiбно й гаряче цiлувала. Пiп сопiв, розпалювався, довго возився коло жiнки, а потiм, вiдвалившися, засипав у ту ж хвилю i хропiв. А Маруся, пiвголодна, роздражнена, довго лежала, вся в огнях, i хотiла стогнати. Засипляла пiд ранок неспокiйним, жарким сном, до пiзнього потiм не вставала з лiжка i виходила аж пiд обiд, стомлена, вимучена, з великими синцями пiд очима.
Запитливим оком поглядала стара iмость то на сина, то на невiстку. О. Василь червонiвся i потупляв очi в тарiль, а Маруся, не розумiючи, як загнана ланя, дивилася великими очима кудись далеко-далеко.
А приходила нiч, знов вставав проклятий мучитель-мiсяць i, мов злий чарiвник, трубив у свiй рiг, кличучи до жажди, до польоту, до усолод, i простягав руки, тайну вiдкрити обiцяючи.
…Сюди… сюди… шепотом-шелестом шуварiв на високих полонинах, шумом потокiв, свистом вiтру в смерекових сиглах обпою, обвiю, засиплю цвiтами, дзвоненням крапель…
…Тихою вiльною вiчною казкою я обiв’ю твоi скронi рожевii, з слiв i таемних заклять зачарованих буду сплiтати вiнки срiбноцвiтнii, тайни розкрию гiрських моiх схованок, зроблю тебе Чорногори царицею!
…І царевич полонинський прийде з топiрцем блискучим, свисне, крикне по-легiнськи – гори-доли затрiпочуть! З пiстолета-двiйки стрiлить – що аж кiнь спряде ушима, i ухопить тя, царице, понесе понад верхами, понад прiрвами, лiсами, понад тими потоками, що рокочуть вдень i вночi, що манять дiвочi очi.
Ге-е-е-ей! Злiтайтеся, орли! Викрешiть вогню з скали тими крильцями iз крицi для гуцульськоi царицi! Та запалим ватру, пишну, дивну, чудно гожу, щоби на три свiта ясно, щоби красно, дивно щасно!
…Розстелю, постелю, приголублю дорогую… обiйму, притулю, до пiвсмертi зацiлую. Заспiваю, вколисаю, снами казки спеленаю, мiсяць в хмари закочу, вiтром тихий сон примчу… Спи, моя царице красна… спи, кохана зоре ясна… спи пiд тихi шепти гiр, береже твiй сон простiр… Спи i сни солодкi сни… спи, моя царице, спи…
…І заснули з нею гори, повились в туман iзвори, нiч притихла, хвилi стали, тiнi свiтла вколисали. Лиш ген-ген, не знать далеко, там, де в синь верхи повитi, тужно, тоскно, мелодiйно грае гуцул на трембiтi…
Що творилося з нею по тих пiснях нечутних, по тих снах неснених, по тих думах недуманих, по тих злобних, жорстоких, безумно-солодких i прекрасних покликах, – не могла би уповiсти. І тужила би, тужила, русою косою шию овиваючи, i причитувала би над кимось помершим. І шалiла би в танцi безумнiм, при вогнях, обнажена цiломудрено, жаглива при огнях – i молилася би, на холоднiм каменю священного пiдземелля, в чорних шатах вклякнувши, без свiтла, без празника.
Тiсно… Тiсно й душно в нуднiй плебанii. Нудно зi старою Гафiйкою, нудно з одноманiтною в любовi бабцею. Ішла б i йшла вгору по мiсяцевiй срiбнiй струнi, грала би на невиднiм i невиданiм iнструментi i, мов лунатик, вдивившися у мiсяць, усмiхаючися, ходила би з верха на верх, а гуцули дивили би ся й чудувалися: «Шо то, варе, най си преч каже, лешуе кичерами?..»
І кiнчалося те все рясними безпричинними сльозами. Падала головою в подушку i мочила ii, гейби дрiбним дощем. А стара iмость не знала вже, на яку й ступити, яким духом дихнути.
– Що тобi, моя ясонько, що тобi, золото? Чим тебе скривджено, чим уражено? Скажи ж менi, рибонько, скажи, донечко моя, втiхо моя, скажи менi, чим тебе рятувати, чого тобi бракуе?
Але що могла вiдповiсти Маруся, коли вона й сама не знала. Не знала, чому палять ii мiсячнi ночi, чому зове невидимий голос, чому в журкотiнню струмка чуються шепоти, а в шумах смерек сопiлковi, флоернi ноти. Що iй бракувало? Нiчо. Достаток, свобода, безклопiтнiсть, молодий муж, за котрого йшла, не почуваючи вiдрази; добра, на?-свiтi добра свекруха, милi люди, любi верхи, – чого ж iй бракувало, ну, чого?
І, лиха сама на себе, казала, що бiльше так не буде, що то вiд бездiлля, з жиру. Казала собi, що з завтрашнього ж дня почне працювати по господарству i забуде дурнi хвилювання. Але безсонна нiч приносила пiд ранок тяжку, розломлюючу втому, нило молоде тiло, руки не пiдiймалися навiть учесатися.
Борзо йшла весна цього року: на бистрiм конi приiхав свят-лицар Юрiй.
Ще Чорногора вся була в снiгах, i, пiднявшися трохи вище на груник, можна було бачити блискучi шапки, i в лице повiвав прозоро-зимний вiтер, а внизу вже так потеплiло, що хоч купайся. І Черемош так борзо очистився, опрозорiв, i зелень так буйно й вiдразу розвилася.
Наближався Великдень.
Клопоти передсвяточнi уйняли трохи неспокою Марусi: не було часу. Хоч усе робилося, власне кажучи, само, а проте все ж i на Марусину долю випало чимало працi. А тут iще, мов на бiду, навчила Анниця писанки писати, – i Маруся цiла потонула в цiй цiкавiй забавi. Двадцять горнят i мисочок вiдразу було запаскуджено усякими жовтилами, зеленилами, красилами, чорнилами; у всiх наймичок кiнцi носiв були пофарбованi, а сама Маруся, випадало, бiльше була подiбна до папуги заморськоi, як до високоповажаноi жони пастира душ. А сидячи над гранею i капаючи туди з незручностi воском, вона так наiдалася того незносного чаду, що очi рогом лiзли, i довший час не могла прийти до себе та блимаючи очима, крутилася по хатi, як дурна вiвця.
Але зате, як привчилася трохи, дивувала усiх своiми писанками.
– Йой, iке ж то ладне! – вигукували наймички i просили кожна собi наперебiй. З радiстю вiддавала Маруся, i любо iй було знати, що таки й вона щось умiе та ще так добре умiе. Написала ще бiльше, ще лiпших, положила до кошика i побiгла до своеi професорки похвалитися.
Дим’янчучка була задоволена з ученицi, дiйсно похвалила, а при тiй спосiбностi оповiла цiлу iсторiю, звiдки пiшли писанки на свiтi. З якимось надзвичайним зацiкавленням слухала завше Маруся усякi отi гуцульськi оповiдання, повiр’я й приказки. Розкривали вони перед нею новi свiти в туманах невiдомостi, квiтли квiти незнаемi, плелося рожевее марево. Потiм кiлька день блудила Маруся в казкових пiдземеллях, передумувала своi мрii, волiчкою[16 - Ниткою.] шовковою iх оплiтаючи, позлiткою позлочуючи. Фантастично проста рiзьба народноi фантазii знаходила якийсь короткий приступ до ii душi i заволодiвала нею цiлковито. Щось було в тiм i рiдне, й невiдоме, i солодке, й страшне.
– Та й доти буде свiт стоети, докив люде мут писати писанки та вогнi на Юрiя палити. За високими грунями, за шумливими потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безвiстях безвiстенних, у темнiм iзворi на дванацiтьох ланцюгах сидит найстарший iрод – Пекун, прикутий до чорноi скали. Сидит – i ек день, так нiч iрвет си з тотих ланцюгiв, уривае, ади. Та посилае юдiв, ослужалих своiх на земню: «А йдiт ви, юди, йдiт ви, ослужалi моi, довiдайте си – ци ше говоре люде до себе, ци нi, ци гнiвают си помежи собов, ци нi, чи шенуют дедя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют iз собов, ци сусiд на сусiда не закладае. А ци пишут ше писанки та ци вогнi пале на Юрiя?»
І долiтають юди тотi, перегледают, а ек назад приходе – вповiстуют: «Ой бiда, бiда! Сповiдают ци ше люде i мирно межи собов жиют. Та й дедя-неню шенуют, та й брати з сестрами мирно межи собов жиют, i сусiд на сусiда не закладат. А писанки пишут iще люде, й писанчерi ходе, й кокуцарi, та коледники. Та й вогнi на Юрiя ше пале».
Та й тогди Пекун тот плаче гiрко, говорючи: «Ой, не скоро, варе, ше цес свiт iзгине!» – та й зелiзе тогди на нiм си потужат. А ек гнiвают си помежи собов люде та си сварут, ба тото, ба сесе – тогди май легше стае Іродовi у ланцах, смiет си тогди. А от iк не станут люде писанок писати та на Юрiя класти вогнiв, – iзгибне свiт цес i памнетi по нiм си не лишит!
Щось передчувала народна душа, що прийде чес – i не мут уже бiльше писанок писати: у Косовi на фабрицi iх нароблять. А вiдтак мине потреба i в писанках самих, i в тiм, що? викликало iх писання. Згинуть повiр’я й вiра з ними, не стане гуцулiв з iх оповiданнями, ношею й культурою минулих вiкiв. «Згибне цес свiт – i Пекун розкует си!»
Але настане iнший свiт, на Пекуна новi ковачi скують нове залiзе: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлiнем щеплене!
V
От i Великдень!
Минула «бечкова недiля». Нахльостували гуцулки свою iмостечку по плечьох прутем, приговорюючи шепеляво, як до дитини: «Не я б’ю, бечка б’ет. Вiннинi за тиждень Великдень».
А легiнi з дiвками так хльоскалися попiд церквою, що кожухи трiскали. Не одна та й не один пiшли д’хатi з доброю смугою через лице.
Минула й живна середа. Кокуцарi бiгали з галасом та реготом селом, ставали вряд пiд хатами й кричали щодуху:
Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Грiйте дiда, – дайте хлiба!
Аби вам овечки!
Аби вам егнички!
Аби вам телички!
А газди виносили кокуци та обдаровували дiтву, а дiвчаткам давали до того ще й сiль лизати, приговорюючи:
