скачать книгу бесплатно
І так, як заповiв, перебув Моiсей на горi сорок днiв i сорок ночей, але вже тепер люди, точно наперед знаючи день повороту, були спокiйнi й чекали. Та i як iм не бути спокiйними, коли кожна сiм’я згадувала когось убитого, покалiченого. Ще текла кров з ран, ще стискалися серця мужiв, i ще заводили жiнки, одягненi в жалiбнi ризи. І, може, не одно прокляття задушилося страхом, не вирвавшися з уст: глухо, нечутно вилiтало воно з смертельно ображеного серця серед тихоi ночi в пустинi й никло безслiдно, як сльоза в пiску, як сполохана одiрвана зiрка в небозводi. І не один, може, раз скрипнули зуби, стискалися руки i, погрожуючи, тремтiли в повiтрi, – але то було тiльки ночами, тiльки ночами… Вдень нiхто нiчого не бачив, не чув.
А на сорок i перший день знову побачили всi Моiсея, як вiн сходив з гори, несучи в руках святиню. І вiд того, що удостоiвся видiти Господа, – прославилося лице Моiсея так, що не можна було людям дивитися на нього – як на сонце. І в екстазi, в божественному захватi упали всi люди на колiна. Арон же i всi князi сонму просили Моiсея, щоб положив вiн покров на лице свое, бо не може зiр людський винести сяйва слави. І покрив лице свое покровом Моiсей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити:
– О Ізраiлю, Ізраiлю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого? Що ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем гнiву, лицем вищоi благостi? Нi, не завидуйте тим людям, що мають Бога робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог – це единий iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу дiл його. Ось завiт його, списаний мною слово за словом!
І високо пiдiймав угору Моiсей кам’янi скрижалi i повертався на всi боки, щоб видiли iх всi люди.
– Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Ізраiлю! Я писав так, як велiв менi Господь, – тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi Божоi.
Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi Бог на горi образ ковчега святого, що маемо робити собi. Славне й премудре дiло показав менi Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив я святиню, що хоче нам ii подарувати Вишнiй, – i образ цей несу тепер устами своiми до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Ізраiлю, як сказав менi Господь! Слухай i не пропусти жодного слова! «Зроби ковчег iз дерев негниючих, два лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. І позолоти його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти. А вiнця зробиш iз золота повитого й обiв’еш навкруги. І кiльця виллеш йому золотi, й укрiпиш два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця. І носила зробиш iз дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила в кiльця, щоб не хиталися вони там. І вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а на нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй сторонi. І розпроструть вони крила своi над очистилищем i обличчями будуть зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде те все готове, положиш до ковчега скрижалi моi, покриеш вiком, i возглаголю тодi я до тебе звiдти, зверху ковчега, з-помiж двох тих херувимiв. І що скажу звiдти, да послухае нарiд мiй. Чуеш, Ізраiлю? Чуеш славу святинi твоеi, що превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?..»
І люди чули. Дивилися на закрите лице Моiсея, слухали той придушений голос, що виходив з-пiд покривала, – i радiли, й боялися.
І все оповiв Моiсей. І яка мае бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв, бо сказав тепер Господь: «Переповнився я всесожженнями вашими, i вже агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних». І якi мають бути тимiямники й возливальники i чашi, що ними буде возливатися жертва ваша, – i все те з чистого золота. І свiтильник дивний i прекрасний – шiсть гiлок виходить з нього: три з одноi сторони i три з другоi сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i пiдстави до свiтильника, i круги, i крини вiд нього – все те з чистого золота.
Така краса захопила людей. Всi ясно бачили, що так докладно описати кожну подробицю може лише той, хто бачив сам те в руках Господнiх. Описуючи скинiю, Моiсей сказав, скiльки буде там опон i якого розмiру кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до них срiбних, – все, все, до найменшоi дрiбницi.
А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр, доступний для всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе святих, де буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на котрого Бог призначив Арона, брата Моiсейового. Всякий же iнший, хто посмiв би ввiйти до святого святих, – покараний буде смертю.
А потiм почав Моiсей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що будуть вiд цього часу священиками. І тут теж не забув найменшоi дрiбнички, камiнчика, рубчика, щоб усе було розкiшнiше, щоб людям слiпило очi й показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть.
– «А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться, вiзьмеш тельця единого i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених, змiшаних з олiею, i опрiснокiв, олiею помазаних, з муки пшеничноi. І приведеш Арона й синiв його перед дверi скинii i обмиеш iх водою. І, взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, – i в хiтон, i в подир, i в ризу верхню, i на главу його возложиш клобук i дощечку золоту, на якiй написано буде: «Святиня Господня», а главу помажеш елеем помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш клобуки й помажеш елеем.
А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i помажеш на вуглах вiвтаря перстом своiм, а решту кровi виллеш коло стояла вiвтарного. І вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир iх i положиш на вiвтар, а м’ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того грiх торкнутися непосвященному.
А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон iз синами своiми, а ти, заколовши, проллеш кров навхрест довкола вiвтаря. Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар, це буде жертва Богу. І другого барана вiзьми, i на нього також нехай Арон з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi й положи на край вуха правого Ароновi, й на край руки правоi, i на край правоi ноги, а також синам Ароновим на край правого вуха iх, i на край руки правоi, i на край правоi ноги. А потiм вiзьмеш кров з вiвтаря й олiю помазання, покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи iх. І очистяться».
І довго ще в кривавих подробицях описував Моiсей красу нового обряду. І безумцi, що жалiлися на простоту й убожество свого служення, мусили завстидатися тепер, бо бачили, що iх Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в Єгиптi.
А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла, камiння дорогого! Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А скiльки громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касii, i халвана треба на священну олiю! І як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А той, хто хотiв би й собi зробити таке, – смертю вмре, бо то може нюхати лише Бог.
– «А виконати ту всю волю мою, – так говорив далi Моiсей слова Господа, – доручаю Веселiiловi, синовi Урii, сина Орова вiд племенi Юдового. Наповню-бо його духом своiм, духом премудростi й розумiння, i поможу йому лити золото, срiбло й мiдь. І в кам’янiм дiлi йому поможу i в деревлянiм. У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового, цей буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто мае хист до чого, нехай потрудиться в тiм своiм хистi.
А тепер… вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i багряницю червлену, удвое прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! І шкури червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! І тимiям на освящення, i олiю на помазання! І камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i на подир. І всякий, хто мае премудрiсть в серцi до чого, нехай iде й робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси, i покрови, i кiлки, i вереi, i стовпи, i стояла! І опони двору, i стовпцi його, i трапези носила, i ввесь посуд ii! І свiтильник для свiтла, вiвтар кадильний, i вiвтар всесожження, i огнище його! І умивальницю! І опони двору, i стовпи його! І ризи святi Ароновi, i ризи священства синам його! Іди ж, о Ізраiлю! Настав-бо час показати тобi любов до Бога свого й викупити прегрiшення свое!»
І диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Ізраiль до кущ своiх i понiс багатство свое, участь свою в дiлi Господа. І знов, як недавно, понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник, i все, що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв музичних. І хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну – приносив; i хто мав срiбло й мiдь – приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. І жона, що мала мудрiсть прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вмiла робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i агат, i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. І нiс те все Ізраiль з радiстю великою в серцi своiм, бистрими ногами й з веселим лицем, – i носив так увесь остаток дня, i лише нiч припинила поток жертволюбностi Ізраiля й усердiе Богу його.
X
Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив, вiшав, розкладав i помагав всюди, де треба було руки помочi. І радостi було повне серце його, бо чув вiн, що робить роботу Господа, i забулася тривога душi останнiх днiв. Правда, сини Левii скоса поглядали на цього самозваного помагача; але що ним можна було поштуркуватися, як хотiлося, i звалити на нього найтруднiшу роботу, то це iх улагоджувало.
Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього, мовби викупляв тим свiй душевний грiх. І ходив, i все говорив сам собi: «Мирна робота Господевi, а не кров живущих», – i вiд тоi фрази, несвiдомо повтореноi десять-двадцять разiв, душа сповнялася тихою благостю й теплом, а уста хотiли спiвати.
І лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього кудись далеко приемна Господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть нiч, мати всiх темних думок, обхопила його навколо, – о, знов прийшли вони, тi жорстокi думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе: «Невже насiння брата сходить в моiй душi, й квiтне, i дае плiд?..»
Авiрон порiвнював два своiх настроi при сповненню волi одного й того ж Бога: один – той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий – той, що з ним вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було тодi на душi, як рвалася вона на частi, згадуючи безповоротнiсть, невмолиму безповоротнiсть вчинку, – остiльки тепер було тихо, молитовно…
«Мирна робота Господевi, а не кров живущих…»
…І думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода ворушить поросле мохом млинове колесо.
«Що благо?.. Благо – спiвання, й хвала душi, i плач радостi; благо – задоволення роботою сьогоднiшнього дня й благословення ближнього, що призивае вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому. Благо – любов моя до матерi, до батька, до брата мого; благо – кохання мое, яким люблю я очi Асхи, i тихий невинний шепiт маленьких уст ii, i бажання душi ii…
А що неблаго?.. Неблаго – муки душi моеi, стогiн i плач безповоротностi; i безумство подiй, i спомин iх, i безсоннi ночi; i прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. І озлоблення неблаго твое, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. І меч, i нiж, i вигляд кровi на сонцi.
…А Бог – великий! А Бог – мудрий! А Бог – благий!..
…І тепер питаю я себе: чи може пiд’яремний родити овна? І телець чи може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? І так само ж – чи може Бог благий велiти неблагая, i радуватися з тьми, i з ненавистi радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею людей?.. О нi!.. Я умножу насiння твое, – сказав Господь; а не сказав – розсiкайте один одного на частi. Чоловiк любить карати за грiх, – а Бог?.. Вiн такий сильний, що не потрiбуе кари. Чоловiк вигадав справедливiсть, – а Бог?.. Бог вигадав вiчнiсть, у котрiй никнуть усi справедливостi, котра сама – справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi своеi, а Боговi меч – око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже грiх твiй перед тобою. А м’язня його – слово його, що промовить тобi до глибин твоiх душевних i гасить вогнi бунту».
…І так пливла думка за думкою, i перед очима викривалася велика, необ’ятна картина… омани…
З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час – омана, омана, омана!… Омана – iменем Бога, влада – владою його, слово – словом його!..
І сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов увесь, i закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили його, мов вогнем, i затримували дихання в грудях, але приходили, приходили, приходили… І розкривали перед очима малюнки минулого, i пiдводили пiд них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i все те, що обурювало його ранiш. І пригадалося, як Корей повторяв на дрiбнiшу скалю деякi штучки Моiсеевi, – i вiд того всього хотiлося крикнути й тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе.
– Дай менi сон, Господи! – тремтячим шопотом молив Авiрон. – Дай менi сон, Господи, щоб не збожеволiв я в цю нiч, щоб зосталися сили ще послужити тобi…
Але сон не йшов, i думки, як дикi гiени жеруть верблюда, рвали на частi душу Авiронову…
XI
А на другий день, як тiльки блиснуло сонце, побiг Авiрон до кущi приношення. Думав – буде перший, але де! Ізраiль уже прокинувся i вже нiс свою жертву на свiжого Бога.
Вiд ранiшньоi прохолоди приемним трепетом здригалося тiло. Така рожева була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й радостi обличчя стрiчних, що стидно стало Авiроновi за своi нiчнi думи й за кощунство свое…
І вiн постановив випросити прощення в Бога роботою.
– Я буду багато робити, Господи, i ввесь час молитися тобi, i ти простиш мене тодi, – правда? – Так просто й щиро питав вiн Бога; i пiсля тоi бесiди тихо й просто стало на душi.
Жертволюбнiсть Ізраiля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те, що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а дiждавшися, потяглися довгою низкою до кущi приношень i несли, несли, несли… Те, що називаеться ощаднiстю, мов щезло з сонму iзраiльського, нiхто не ховався за спину другого, нiхто не був хитрий i дрiб’язковий, нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як блудний син, повернувшися до батька, з подвоеною силою працюе на отцiвських ланах, – так i Ізраiль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався знову заслужити собi милiсть.
Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Ізраiля i Ароновi сини, майбутнi священики – Надав, Авiюд, Елеазар, Ітамар. Стояли мудрiшi й старiшi й розмовляли, i кожне слово iх було долею народу, будучими днями його, i спокоем дiтей, i пiснею дiвчини. А до них пiдiйшов старий, як сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню, тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав:
– Де положити? – Але його нiхто не чув, бо всi зайнятi були роботою своею, а мудрi – мудрiстю своею. Старий знову спитав, дивлячись ясним поглядом дiтей: – Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена отцiв моiх i праотцiв моiх, бо прийшов до родини нашоi з незгаданих вiкiв. Як ока свого, берегли ми його в землi Єгипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько передав менi цей пояс на смертельному лiжку й сказав: «Слухай, сину мiй первородний! Щастя дому твого не покине i здоров’я – тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день, у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде свiтлим днем роду твого. І не погине твiй рiд, i не пересохне молоко в сосцях дочок кущi твоеi, i не поточить черв’як дерева твого, доки буде з тобою святиня…» Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по слову його, i не посiщав Бог гнiвом своiм дому мого. А тепер… без страху вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде на ноги херувимiв, чи на крила iх, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих, те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога… так само, якби й у мене в кущi був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя лепта в сокровищах Ізраiля.
І побожно старий поцiлував святиню й давав ii в руки комусь iз старших. Але тi такi були захопленi своiми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як вiд мухи.
– Та чого ти лiзеш ще тут з своiми ремiнцями? Бачиш, скiльки куп всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо.
Старий не зрозумiв спочатку, а потiм… мов стерявся якось… Лице стало таким маленьким-маленьким, жалiбно усмiхненим, i пояс тремтiв у руках: вони не пiдiймалися кидати святиню.
І бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав:
– Отче, дозволь i менi поцiлувати святиню твою, й будь певний, що Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня… – i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук старого.
– Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду. Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася в бруд робiтнi, ти, певно, будеш помагати найголовнiшому майстровi при його роботi.
– О нi! – тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. – До того Бог сам вибирае найдостойнiших, а я… я щасливий, що можу робити хоч те, що роблю.
Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере? А втiм – його святая воля…
А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися:
– Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть Божу цьому старому дурневi? Сам Моiсей не вмiв би лiпше вив’язатися.
– А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки!
Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi.
А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i зуби слоновi; несли тонкi санiрськi дошки кедровi, i кипарис, i певг Ливана, i дерево з Басанiтиди i з островiв Хетрим-ських; i вiсон Попестрений, правдивий египетський, сiнету й багряницю з островiв Єлiсе; i мiдь, i залiзо архиденян-ське, i залiзо з Асiiла, стактi й пестроту з Фарсиса. І мiро, i касiю, i перший мед, i ритину, i вовну блискучу з Мiлета. І вино хельвонське, i олiю, i семiдал. І савське, i равське камiння дороге: сардiй, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспiс, сафiр, лiгiрiй, агат, аметист, хризолiд, берилiй, онiкс, – i всього без числа.
Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в ii вухах блищали великi дорогi сережки, але iх не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби сережки тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи сережки найстаршiй своiй дочцi, залютовувала iх цiлком, – i лиш тодi, як знов треба було передавати найстаршiй доньцi, вони розпаювалися й переходили так само на молодi вушка.
Жiнка стала на колiна перед Веселiiлом i просила, щоб той узяв своi прилади та розлютував сережки.
– Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала б iй: «Сережки твоi пiшли на святиню Ізраiлеву». Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести мою жертву Боговi.
Але Веселiiл був заклопотаний i велiв якомусь хлопцевi розпаяти тi сережки. Хлопець узявся невмiлою рукою й двiчi торкнувся розпаленим залiзом м’якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку.
А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав все дужчий гамiр. Інодi мудрi Ізраiля починали так кричати й гнiвно розмахувати руками, що, здавалося, от-от вони почнуть битися i вчiпляться один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт стихав, i чутно було лише якiсь рахунки.
Найбiльш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами старий юдей. Вiн хапав Моiсея за руки, щось швидко-швидко показував йому на пальцях рук i нiг, пiдбiгав до купи, хитав на руцi то одну рiч, то другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Ізраiля, жестикулював, присiдав i викрикував:
– Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п’ять сиклiв золота! Та де ми те будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi ще скiльки буде? Вiсiмдесят п’ять талантiв i двi тисячi сто п’ятнадцять сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?..
Моiсей слухав його, морщачи iнодi брови, а потiм i нараз рiшуче виступив наперед i крикнув:
– Бачить Бог охоту Ізраiля й жертволюбнiсть дочок його. Досить уже маемо золота, i срiбла маемо досить, i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, – чуете? І там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь жертвою народу свого i не потрiбуе бiльше…
І побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Моiсея, i чув iх Ізраiль i засмутився. Бо були такi, що не встигли принести дару свого, i такi були, що принесли мало та, укоривши себе за скупiсть, хотiли ще додати до спасiння свого. І бiгли жiнки й здалека кидали на купу своi дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть. За хвилину ще перед тим вони готовi були лаяти кожного за скупарство, прикликати кару Божу на лiнивих до дарiв, а тепер уже били за жертволюбнiсть.
І мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авiроновi дивитись на все те. Вiн поглядав на Моiсея – чи не зробить пророк тому кiнець, але Моiсей вiв якусь серйозну розмову з мудрими Ізраiля й не помiчав зайвого усердiя слуг Божих.
Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в ту хвилю Моiсей закiнчив свою розмову i якось машинально, ще пiд владою думок, положив руку на голову хлопця. І так солодко зробилося Авiроновi вiд того дотику м’якоi старечоi руки, мовби вiн iв мед i цiлував при тiм Асху.
– Це твiй син? – спитав Моiсей старого Елiява.
– Ти сказав, пророче.
– Певне, буде помагати тобi.
– Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмiе.
– А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? – спитав Моiсей Авiрона.
У того захопило дух вiд несподiванки, i вiн не вiдповiв нiчого. Та Моiсей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселiiла:
– Ти маеш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати.
– Нi, – суворо вiдповiв Веселiiл. Вiн взагалi був якийсь тяжкий, неприемний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт.
– Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн, певне, придасться тобi: я вже другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи.
– Менi однаково, яку вiвцю брати, чи чорну, чи бiлу.
Моiсей знову погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав:
– Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш.
…Не знав Авiрон – чи на землi вiн, чи на небесах. Першим почуттям його було впасти в порох i цiлувати ноги Моiсея, але вiн не посмiв, лише такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш.
Все переплуталося в очах Авiрона, станули сльози. Радiсть його була така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в якiмсь крику, русi, в сльозах.
Вiн прийме участь в роботi Господа! Його рука доторкнеться святинi цiлого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, i, бiжачи, спiватиме Ізраiль пiсню хвали: будуть ставити на землю – i мiсце те стане вiдтодi святим; будуть цiлувати люди край завiси святого святих, i приносити жертву трепету, i виповiдати все таемне свое, все болюче свое, все величне свое… А вiн, цей молодий, нiкому не вiдомий Авiрон, буде дивитись i говорити собi: там були моi руки… Моя десниця торкалася лиця херувима, устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука рiзьбила вiнця святинi, моя рука обвивала святий покров!
І Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. І як прийде час потреби – воззову Господа мого! «Боже! – скажу, – чи пам’ятаеш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi твоему?» І скаже Господь: «Пам’ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене, i я дам тобi». – «Я хочу Асху… Тiльки ii я хочу, Боже мiй… Їi очей, ii уст, ii любовi…» – «То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. І стада ii, i любов родичiв ii. Я не забуду тебе нiколи, i трави твоеi не зсушу, i стад не виморю спрагою». – «А я посвящу тобi, Боже, первенця свого й десятину молодого свого…»
Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже показували пальцями на нього.
– Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Моiсей, чуе нечутнi глаголи Господа й голоси труб небесних. О, який же вiн мае бути дурень!.. Звiдки затесався вiн до нас, не знаете, браття?
Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг iсти й подався до своеi милоi пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе – тобi й радiсть!
Сонце так страшно напекло камiння, що воно дихало жаром. Авiроновi здавалося, що то камiння нiме посилае йому свое спiвчуття, чим може. На далекiм обрii пiдiймався стовп пiску, – Авiроновi здавалося, що то пустиня сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i перо розiрваного орлом птаха з сухою на кiнчиках кров’ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли занесена до цього моря пiщаних зерен, – усе то були не слiди смертi, а свiдки, радiснi свiдки спiву душi.
Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того. Легко ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця, – i не мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою: червонi, синi, зеленi, жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець ставав, бо йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже наступае на скорпiона. І знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки пiсок, гарячий рухомий пiсок.
А ставши – стояв уже непорушно i, не вiдiймаючи руки вiд очей, слухав, як шумить далекий табiр, як уiдливо гавкае на когось пес, а вгорi, високо, пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки вiд очей i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив i рожеву пустиню, i безкраiй простiр неба, i товпу бiлих кущ Ізраiля, а ген далеко – високу, велику кущу самого Моiсея. І чув прихiд Бога в душу, i переповнявся молитвою, i, впавши на колiна, говорив:
– О, Адонай!.. О Господи Вседержителю, Боже отець наших, Боже Аврамiв, Ісакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усiею iх красою, i море зв’язав словом повелiння твого, i запечатав безодню страшним i славним iменем твоiм! Ти, що вивiв Ізраiля з дому роботи, i узи неволi нашоi розрiшив, i зв’язаного зробив свобiдним, – дякую тобi!.. Дякую тобi за милiсть твою, за наближення твое. Положив еси руку iзбрання на главу мою й розверзаеши передi мною таiну святинi… Недостойний я, Боже, недостойний. О, яке ж безконечне милосердя твое, ти, Боже вишнiй, многомилостивий!.. І це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе, високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю твоею…
…І плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям. І якби тут був Моiсей – о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка, якими поцiлунками оцiлував край святоi одежi його!
А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк, викликав Авiрон непомiтно Асху з шатра, й пiшли вони далеко-далеко, в пустиню. Зоряна нiч радiсно окутала iх, i м’яко обвiяв тихий вiтер… Зiйшов мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту iх…
– Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б’еться серце твое у вiдповiдь на мою радiсть… І за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою i розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води… І за те люблю тебе, що, стоячи на молитвi, можу згадати iм’я твое й сплiтати його з iменем Всевишнього…
– Не говори-бо так, то гнiвить Бога, – тихо шепотiла Асха, притуляючись до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця.
– Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене. Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць? Чи не вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях Єгипту, а потiм з двох протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали зустрiнутися? Чи не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на тебе, шепнув менi до вуха: «Це Асха… це твоя Асха…»? А тобi чи не вiн же тихо сказав: «Це Авiрон, твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком своiм…»?
І з очима, повними слiз, сказала Асха:
– О так!.. Це вiн!.. Це Господь… Це Адонай!..
І тихо всмiхалася мати пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там, далеко-далеко позаду, перекликалися вартовi в юдейськiм таборi…
XII
