скачать книгу бесплатно
– А ти де був хiба?
– Я був тут, лише стояв далеко…
– Ну, була жертва, ну?
– А чому кров на людях?
Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього рукою. Нарештi знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як вiдбувалася жертва, як половину кровi Моiсей вилив на вiвтар, а половиною окропив людей, говорячи: «Це кров завiту, що завiщае його Господь вам у всiх словесах своiх…»
– А де ж вiн сам? Де Моiсей?
– Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят старiших наших i повiв iх на гору показати мiсце, де стояли ноги самого Господа Бога.
– Страх, страх! – хитаючи головою, говорила якась жiнка. – А то хiба нi? – питала вона знов, хоч iй нiхто не суперечив. – Як знати? Може вийти вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже.
– Боги всi сердитi, – пiдхоплювала друга. – Я бачила раз у Єгиптi, як вирвався Апiс. Може, ви гадаете, що вiн побив мало народу? Ну-ну!..
І жiнки почали пригадувати всяке страхiття, але Авiрон iх не чув: гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що пiшли дивитися на мiсце еднання Господа з землею. О, якби Авiрон мiг бути там! Вiн облив би сльозами кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того й не боронив би скорпiонам лазити по лицi й по грудях, – аби дивитися, й дивитись, i пити без кiнця одну мисль: «Вiн був тут! Вiн, Адонай!..»
І в хлопця пробiгла навiть думка – завтра рано, як спатиме ще ввесь сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те. Його легко пiзнати: воно, певно, свiтиться, як сонце, i довкола нього розцвiли неземнi квiтки, а все живе, що е на горi, стоiть i дивиться й говорить: «Вiн був тут, вiн, Адонай…».
Але потiм хлопець згадав, що Моiсей не велiв наближатися до гори пiд страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде ще тримати Господь те мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем i повелить вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi, нi!.. треба перестати навiть думати…
І вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки прожив, а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся ранiш сюди? Може б, вiн тодi попросив гарненько Моiсея, – i святий пророк взяв би i його разом з тими сiмдесятьма.
А довкола гудiв юдейський табiр. Люди зрадiли, що вже скiнчилася молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками, i нагороджували себе за довге стояння на колiнах. Балачки були палкi й велися на сотнi тем: кожному хотiлося щось сказати. Однi судили-пересуджували сусiдiв; другi висказували сумнiв, чи вернуться старшини живими, чи не ослiпнуть бодай; третi обмiнювалися гадками про сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою рiзко говорив:
– Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в нас i без того дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам з дiтьми його з’iв, того барана, а кiстки дав би свойому собацi, – а то з’iдять його жерцi та прислужники. А ти за те, що годував, що берiг, що напасав, – не маеш навiть хвоста. І я питаю вас – що в тiм доброго?
– Грiх так говорити, – остерiгав другий. – Грiх i сором. То Боговi жертви, не людям.
– Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м’яса? Чому вiн не хоче чого iншого? Бо левiти м’ясце люблять.
– Прив’яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м’яса. І хоч те подумав би ти своею головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на таке число слуг Божих?
Так обiзвався один левiт, що не знати звiдки опинився поблизу. Останнiми часами iх взагалi чомусь всюди стало повно: де зiбралася купка людей, де зав’язалася яка-будь балачка, – дивись, уже левiт поблизу, стоiть, слухае, вв’язуеться в бесiду. Але iх обов’язок служительства був такий ще новий, що люди забували про нього i вважали iх от за таких же самiсiньких, як i всi юдеi: один був з колiна Юдиного, другi – Ісахарового, а цi з Левiiного, – от i все.
Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левiта й буркнув:
– Пiди донеси Моiсею…
– Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, маеш кущу близько кущi Корея, що говориш його словами.
І, замкнувшися в рiвнодушну неприступнiсть, вiдiйшов левiт геть та наблизився до другоi купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий юдей критикував простоту Моiсейових жертв i взагалi обряду:
– Ну, що то таке? – говорив вiн, жестикулюючи руками. – Сьогоднi взяли барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо з’iли; завтра знов взяли барана, розрубали його трiшки iнакше – i знов дещо спалили, а дещо з’iли. І все те вiдбуваеться тут же, на очах у всiх, без усякоi урочистостi, без усякоi таiни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися, щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться iнакше, i думки його стають якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив’язуеться до Бога. Он у египтян! Як можна порiвняти навiть з нами? Якi в них храми, ай-ай-ай!.. Цiлий день можеш ходити в них i заблудити серед тисячi-тисяч колон. А туди, де жерцi роблять свое дiло, хiба можеш ти не то дiстатися, а навiть глянути, глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто б посмiв! Так враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в золотi, а опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а музика, а спiв – iгi-гi!.. От тут починае чоловiк молитися так, що аж шкура на ньому трiщить, а очi – як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе! – i вiн аж губи вивернув вiд погорди.
– Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у египтян? Таж ми сьогоднi тут, а завтра де?
– А я хiба кажу… доконче такий? Хiба я так от, точнiсiнько так сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть Бога, щоб я його бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то хiба я бачив свого Бога? Або ти, або вiн, вiн – та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
Юдей говорив голосно й сильно розмахував руками.
– Моiсей бачив, – несмiло вiдповiв хтось.
– Моiсей! – жваво пiдхопив низенький. – А що я маю в кишенi з того, що бачив Моiсей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я… не… – тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх своiми лисячими очками, але зараз же прибрав попереднiй тон. – Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо чому ж би я не мав вiрити, але… але хiба i всi такi, як я? Є такi, що й не вiрять.
– І ти з ними, – сказав хтось, не знати хто, з гурту.
Чорненький перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося, i зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися, й пильно дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити такоi бесiди далi, i всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв.
Тим часом сонце вже не на жарт почало припiкати. Люди почали непокоiтися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв’язнi: кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання ii година, задирала сорочку дитинi й давала кiлька голосних ляпанцiв; а друга, молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом, трiшки вбiк та закриваючи своею одежею, совала iжу до рота та наказувала швидше iсти. Але дитина, наiвшися, починала хвалитися перед товаришами, тi прибiгали до своiх матiнок i сипали, як з мiшка, рiзними докорами: всi iдять, лиш ми… всiм дiтям матерi дають, тiльки ми… i т. д. І мiж матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другiй грiхом та лякати карою Божою, а друга виправдувалася, що вона сама – Боже, боронь! – i не подумала навiть iсти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з дiтей навiть Бог не питае суворо, бо вони ж такi дурнi. Хiба вони розумiють, що таке пiст?
І дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й захопленi були релiгiйним екстазом, – навiть у них все вже випарило пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важкоi конечностi. І тому можна собi уявити, якi радi були всi, коли нараз побачили громадку своiх ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися, забули й про спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до того мiсця, де мали зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi от за хвилину перед тим бачили мiсце стiп Господнiх i, може, навiть торкалися його устами.
А купка старих дiдiв, iз Моiсеем на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в урочистому настрою i, оточена радiсним, ляскаючим в долонi Ізраiлем, вiдповiдала на запити. Всi були цiлi, нiчим не ушкодженi, анi одна волосина навiть не впала з голови; лише очi iх горiли вiд внутрiшнього щастя, а уста самi говорили, прибираючи якнайлiпшi, якнайдорожчi слова. Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i чув усе, вiд слова до слова.
Захоплення було повне! Старi люди бачили таке, якого не доводилося нiкому з них бачити за все життя.
Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати… мов камiнь сафiр – лише де-де? Хiба бувае коли камiнь сафiр такий ясний, такий сяйливий, такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь небесна?.. Нi, це щось iнше, щось неземне, – такi каменi можуть бути лише на небi!
А довкола – все попалено! Великий такий круг, – i в ньому все чорне, як гнiв Божий, i Моiсей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до мiсця того без Божого позволення. О славен Господь! І славен Моiсей, великий пророк наш! Вiн единий, що може говорити з Богом – i зостатися живим!
А Моiсей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише очi… горiли таким вогнем задоволення влади, що, справдi, цей пророк сам здавався Богом.
І всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ своiх, i iли, i пили, i славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Моiсея.
IV
А потiм уже сталося це…
Знов пiшов на гору Моiсей до Бога, взявши з собою молодого Ісуса, сина Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на горi, коли його ждати; лише поставив на свое мiсце Арона i пiшов.
І всi бачили, як вiн увiйшов у темну хмару, що все ще стояла над вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того, як ватажок одходить собi на кiлька днiв вiд народу? Всього – кiлька днiв.
Але от пройшло три днi, п’ять, сiм – Моiсея не було. Чим це можна було пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може, навiть занадто багато, про це говорили, – бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як снiжна куля, й тривожачи собою уми. І врештi сталося так, що занепокоiвся нарiд i повстало замiшання серед нього… Ранком уставали сусiди, i перший запит був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в своi посудини, забували, що сонце вже зiгрiло ii, що дома нема анi крапельки, – i балакали, балакали без кiнця – все про одне. Вони умисне ходили по воду якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що ще й там, у другiм кiнцi стану, говорять люди. І пiсля кожноi з тих ранiшнiх i вечiрнiх розмов – новий клубок вiстей розмотувався по сонму, заплутуючи навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi душi. Мов ту воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усiма своiми свiжими вiстками у камiнь вiри мужiв, – i щiлина сумнiву росла, росла, розтрiскувала камiнь на порох.
І от почали вже непокоiтися мужi. Їх недовiр’я i сумнiв не були такi рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день вiд одних ворiт стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там, як те камiння пустинь. І нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких розмаiтих, строкатих барв, але, раз зародившися, вже не переставали невпинно рости, мов добре годований бик. І вечiрня бесiда мужiв була похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп, але iх проганяли, бо невелика приемнiсть мужевi пописуватися розумом своiм перед жiнкою. Але жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо кожна з них була певна, що про все довiдаеться вiд чоловiка вночi. Але то ж ще вночi, а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола, вмiшувалися в розмову, не даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин.
Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Моiсеiв? Хiба можна думати, що вiн того нiчого не бачить, не чуе? Та як же вiн позволяе ширитися неспокою промiж людьми? Невже вiн не знае, що з того насiння завше виростае гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але що вiн може? Та, зрештою, хто його буде слухати? Коли вiдходить могутнiй ватажок i ставить на свое мiсце заступника – всi зараз же починають порiвнювати й переконуються, що заступник зовсiм не нагадуе ватажка, бо i взагалi його нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi лiнь i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити.
Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi, бо Арон був м’який, добросердий i ласкавий чоловiк, але безхарактерний i безвiльний. І чи таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Ізраiля, що з Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповiдь його. Перед Моiсеем тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив, то вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у голову не приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i той нiколи не посмiв опертися одверто; висмiював у затишку, критикував, але все ж виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi стояли? Так це тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн там, коло Моiсея, – колiнчив би так само й не пустив би пари з рота.
А Арон?.. Сумно було дивитися на його «верховний суд». До Моiсея приходили в трепетi, блiдi; говорили мало i лише до справи; той, хто брехав, – мимоволi запинався, збивався, i одразу всiм було видно, хто правий, а хто нi. А коли по хвилi намислу вирiкав Моiсей свiй суд, з глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би який вiн був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким iншим старшиною: кричали, сварилися, навiть билися перед ним. Один клянеться страшною клятвою, що вiн правий, а винен другий; другий ще страшнiшою клятвою клянеться, говорячи те ж саме. Арон слухае iх, несмiло пробуе втихомирити, а коли нарештi той гвалт скiнчиться й починаеться суд, Арон мов боiться образити й того, й другого позовника, мовби хоче виправдати iх обох, а вирок придумае постановити такий, що нi та, нi друга сторона не бувають вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами.
А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову пiд натиском своiх обов’язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися злочинним якимсь розумом вигадана звiстка, що Моiсей давно вмер, пропав там на горi, а значить, увесь сонм, тисячi людей, жiнок, дiтей, зосталися тут, серед пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. І от тепер тiльки всiм ясно стало, що за безумство був iх похiд i що за сила була Моiсей. Та це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй пустинi, умiючи видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи ж вiн знае дорогу до тоi невiдомоi Обiтованоi Землi, чи також iде навмання, куди трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а по яких же признаках пiзнае Ізраiль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Моiсей скаже: «Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь». І то мае так бути? І вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю?
Словом – не було сумнiвiв. На мiцнiй горi, на грудях Моiсейових, побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от тепер, як захиталася пiдвалина, як… як, може, щезла навiть вона з лиця землi, – всi тi сумнiви виринули. І виринули одразу, цiлою масою, – i спокiй пропав. Тисячi питань заворушили мозок Ізраiля, непевнiсть звила гнiздо в грудях його й вивела пташат, iм’я котрим – страх. І цi почварнi нiчнi птицi розлетiлися сонмом, прилетiли до кожноi кущi, збентежили спокiй домашнього вогню. Шум крил iх наповняв увесь простiр табору Ізраiлевого й мiшався з гомоном стривожених, очманiлих людей.
– А ти гадаеш, Моiсей – хто? Може, ти думаеш, що в жилах його не тече кров i що тiло його не боiться вiспи?
– Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i так само може вмерти кожноi хвилини.
– А може, вже й умер, – завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго шукали всi очима, хто це сказав, але нiколи не могли знайти, бо це говорила кожна душа сама собi. І вiд слiв того невидимого завше ставало страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку жахiв, люди вже боялися навiть звернути з неi й починали собi намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди, що могли зустрiнути Моiсея там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:
– Того не може бути… Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити…
– То тим гiрше! Власне, тим гiрше! – викрикував хтось iнший, мов навiть зрадiвши.
– Аякже! От я тобi скажу, що знав я у Єгиптi одного чужоземця, котрий умiв говорити з львами пустинi. І нiколи iх не боявся, ходив на мiсце iх iжi, котру видирав iм навiть з рота, спав з ними в iх логовах. Але що ж? Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн знав, вiн забув одне, маленьке…
– Так, так… Хто все лазить на високе дерево, мусить колись упасти з нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки.
Сонце заходило криваво, – i це яскраве жорстоке свiтло мов ще бiльше дратувало умисли людей, велiло iм наближатися до краю пропастi. Люди починали говорити про найстрашнiшi речi, – i те, що вони говорили про найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало iм боязкоi смiливостi, робило iх зухвалими, велiло iм ще свавiльнiше сягати навiть на покров Божоi тайни, кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов дивилися на захiд, чули, що от скоро, зараз навiть, настане нiч, розмови стануть ще страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить.
– Чому всi люди бачать своiх богiв? – умисно голосно говорила висока юдейка. У неi був великий рот, i це показувало на сильний, рiшучий характер. – Чому всi люди бачили своiх богiв, а лише ми – нi? – ще вище пiдiймала вона голос, а волосся вибилося з-пiд покривала й незграбними космами бовталося по виду. – Я таки бачила дещо на своiм вiку й знаю, що всi люди повиннi мати своiх богiв, i мають iх. І кажуть нам, що й ми маемо, – але де ж? Де ж вiн е? Покажiть менi його? Я бачила Озiрiса, я бачила бога Фта, я бачила Ізiду пiд чорним ii покровом, але я нiколи не бачила Єгови. Нам говорить Моiсей, що нiби вiн бачив…
– Нi! Вiн нiколи того не говорив! – перебив хтось.
– Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! І не раз!
– Не мiг ти того чути, бо вiн того не говорив нiколи.
Починалася суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його вiд страшноi теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був в силi сказати напевне: чи таки говорив Моiсей, що бачив Бога, чи нi.
– Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив!
– А де вiн сам, той, що бачив?
– Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням…
– А ми сидимо тут, як отара, i ждемо.
– Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер?
– Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котроi ми не знаемо.
– О, навiщо ми послухали його i вийшли з Єгипту? Чи не лiпше було робити на египтян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де надiя наша? Ми не знаемо, що будемо iсти завтра. В Єгиптi ми гiрко працювали, але сидiли над казанами, повними м’яса, i хлiбiв iли досхочу, а тут голодна смерть погрожуе нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер там десь, – i Бог його покинув нас. І не маемо ми тепер Бога, i нема кому вести нас. Чому всi люди мають Бога, лиш у нас не було його нiколи? Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а ми послiдуемо за ним!
І даремне розважнiшi, богобоязливiшi силкувалися заспокоiти нарiд, погрожували, нагадували, – нiщо не помагало. На людей напав якийсь жах. Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею й хапалися за гостре камiння. І в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи iх, i гомiн iх вражав неспокоем, i болючий був плач iх жiнок. Здавалося: не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, – i всi збожеволiють, бо все пропало, всюди загибель… І приходила нiч, i нiкого не заспокоювала. Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов наставав день ще гарячiший, ще тривожнiший; сонце розпалювало серця…
А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо товкся один – Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Моiсейова! Падала вiра! Руйнувався Божий чертог!
– Та прийди ж ти, прийди, о пророче! – з стогоном простягав вiн руки й поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить з вершини. Знайти там Моiсея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн, будiвничий, i знову скрiпив своiм словом свавiльнi одиницi. Уже знову пiднявся Ізраiль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив. І сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти единий можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися!
Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Моiсей, коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не спалила б гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?..
І лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик своеi душi.
V
А одного дня мов пiрвало що людей.
Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не змовляючися й не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря криками, сунули до кущi Ароновоi. Рухи iх були дикi, i обличчя iх були обличчями тих, що топчуть iм’я Бога свого. Мов криком своiм i поблисками очей хотiли вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних словах.
І йшла товпа, i росла по дорозi; жiнки й дiти вибiгали наперед. Найприемнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну куряву, що нiчого не було видно, пiдхоплювали уривки розмов старших i вигукували iх потiм, як необорнi iстини; а дорослi, чуючи своi думки повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що й справдi сказали щось велике. І обидвi сторони були задоволенi.
От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи до якогось шалу, до потреби кричати. Заступник Моiсея вийшов блiдий, тремтячи, i довго не мiг сказати нi слова за шумом товпи. І лиш як вона затихла, сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово… О, чи те сказав би Моiсей!..
– Чого хоче вiд мене Ізраiль? – так, тiльки так сказав Арон. Голос його тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду.
Диким покриком вiдповiла пан-товпа, святкуючи свою силу й смирення ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати.
І просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед i сказали бажання народу, але нiчого не помагало – говорили всi. І вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в ухо:
– Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо мати Бога, як i всi люди.
А другi ще голоснiше кричали:
– Де твiй Моiсей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам про якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на шмаття й кров’ю його напоiли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх богiв, i вони не вб’ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв.
– Та вiн уже здох, той Моiсей, там десь на горi, – кричали третi. – Хiба ми не знаемо?
– Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе самого вб’емо замiсть брата.
І перелякався Арон до краю. Вiн сам уже в душi почав сумнiватися – може, й справдi погинув Моiсей? От уже скоро пiвтора мiсяця добiгае, як вiн пiшов, – i про нього нi чутки. І Арон уявляв уже себе на чолi цього дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: «Що я з ними зроблю, з цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це тяжке становисько…»
І безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати важке берло влади над iзраiльським народом, аби було кому взяти його. От i тепер: вiн i не пробував навiть обстоювати за законом, братом поставленим, i не потикався опам’ятати нарiд, бо сам чув, що нiчого з того не вийде. А тiльки просив жiнок, щоб дали своi сережки, й перснi, й всякi iншi золотi прикраси на Бога: наiвний дiд гадав, що жаль стане жiнкам iзраiльським своiх дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на своiх чоловiкiв.
Але не вмiв оцiнювати Арон того, що називаеться запалом людей. Як тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе жiнки все, що було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й своi нашийники, i нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при собi золота, побiгли по кущах, витягали з схованок свое добро; i не минуло, може, двох годин, як перед кущею Арона наскидалася велика купа рiзного золота.
І побачив Арон рiшучiсть Ізраiля й смiлiсть, з якою поривав вiн з Моiсейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що от, мовляв, треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi порошки й т. iн. – словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може собi дехто уявляе. Але товпа випхала наперед старого й славнозвiсного майстра Веселiiла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу.
– Цей зробить скоро!
– Ого! Ще й як!.. До нього навiть египтяни вдавалися, коли iм треба було лити iх богiв.
– Ей ти, старий п’яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмiеш!
Веселiiл мусiв голосно приректи всьому сонмовi згоду, i лише пiсля того, як завiрив своiм словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде готовий, люди заспокоiлися й розiйшлися з пiснями та криками радостi по кущах.
– От тепер i в нас буде справжнiй Бог.
– Нехай вiн веде нас далi, – доки ж ми будемо тут стояти!
– Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до Єгипту: тепер египтяни стратили нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися.
…І чув все те Авiрон i ломив собi руки…
