скачать книгу бесплатно
А на другий день почалася робота Господня, а з нею те, чого не знав, не умiв назвати Авiрон… О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли вуха його, чому не вiдсохла рука!
Закипiла робота: ткали, пряли, шили, рiзали, рубали, кували, рiзьбили… Такого ще не бачив Ізраiль. Вiн бачив будiвлю великих пiрамiд Єгипту, бо сам iх будував, бачив будiвлю несходимих храмiв египетських, бо сам на своiй спинi возив i камiнь, i мармур, i пiсок. Бачив вiн i тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiймаеться вгору лiс рук людських, як мурашками повзають людськi тiла по громадах пам’ятникiв. І бачив, як гнеться дерево i як гнеться спина чоловiка, коли йому тяжко, чув, як машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк… ще мовчазнiший стае, хiба лише непрошена сльоза збiжить разом з краплею поту по щоцi та затремтить тiло вiд египетського скорпiона. І над тьмою працюючих рабiв завжди висiло мовчання, важке – як грозова хмара, оте страшне рабське мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось радiсного поклику при кiнцi роботи, бо не було iй i кiнця, – вона була безконечна, ця робота рабiв. І нiхто не збiгав по дошках скорим охочим кроком, нiхто не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було двое: юдей та египтянин-наглядач з скорпiоном у руцi… І казали старi юдеi: важкий камiнь пiрамiд, але ще важча – робота рабства.
А тепер? Мов не тi люди! Всi очi радiють, всi уста смiються. Спiвають молодi жiнки й дiвчата, змиваючи багряницi, але в слова побожного гiмну вливаеться сонце дня, молодiсть, – i тужливий плач, зложений в рiк тяжкоi неволi, стае гiмном свободи й життя. Молодi хлопцi копають ями, носять землю, пiсок, стругають дерево, палять вогнi, – i сухий хмиз палав на двох вогнях, а хлопцi ще та ще пiдносять великi купи, а уста iх не закриваються, а очi не перестають шукати дiвочих очей.
Приходили старi, поважнi люди i з ласкавою усмiшкою приглядалися до роботи молодих. Хiба iнодi хто з робленою суворiстю крикне:
– А то що? Хiба так роблять? Ех ви!.. Не так ми робили колись! Ану, дай лишень лопату, нехай я покажу тобi, як я робив тодi, коли мав таку бороду, як у тебе.
І, жартуючи, вiддавав юнак лопату старому, а той, мов справдi чуючи в собi поворот давнiх сил та завзятостi, рив i копав, як вiсiмнадцятилiтнiй, усе приговорюючи: «От як у нас робили! От як ми робили… От як!..» А молодь смiялася довкола, закликала старого до спочивку; от уже хтось пiдкотив камiнь, хтось лагiдним рухом бере лопату з рук, – i старий, справдi втомившися, сiдае.
– Ех-хе! Не тi лiта! – говорить вiн i смiеться, i довкола всi смiються.
І сонце смiеться, дивлячись на те з неба, i вiтае дитячу радiсть Ізраiля й запал його.
Так було довкола кущi роботи, а в нiй самiй… в нiй вiдбувалося священне таiнство найважливiшоi роботи, – i в тiм таiнствi брав участь Авiрон. О, чом же, чом не перестало його серце битися вчора, – там, на пустинi, в час молитви? Чом не засипали йому пiски очей, бо вiн не бачив би того, що бачить тепер?
Суворий чоловiк був Веселiiл, головний майстер, призначений самим Богом i поблагословлений Моiсеем. Вiн дуже добре знав свое ремество й таiни його, i тому, що вiн так багато знав дрiбних речей, мозок його вже не обхоплював цiлей. Господь нiколи не говорив до його душi, i в своiй роботi Веселiiл завжди бачив тiльки роботу, – чи то був телець Арона, чи то були херувими Моiсея. А до того мав ще вiн вдачу, як i всi ремiсники, погано лаятися, – i це була дiйсно його вдача, частина натури: один спiвае при роботi, другий жартуе, третiй мовчить; а от Веселiiл лаявся. І що поганiш вiн лаявся, що крутiшi слова вигадувала його вбога фантазiя, – то лiпше робилася робота i легшi, кращi виходили речi з-пiд рук.
От i сьогоднi Веселiiл був чомусь лихий, а через те i лайка його наперчилася вдвое. Вiн кляв усе, що тiльки приходило йому на думку – чи то були живi особи, чи такi, що не вiдчували його злоби. Сьогоднi все було не так, i глина, що вiн ii мiсив, була нi до чого не здатна, – i вiн кляв i тих, хто йому приказуе робити щось iз неi, i тих, хто не мiг вiдшукати лiпшоi, i самого себе, що взявся на свою голову за таку дурну роботу. Вогонь горiв зовсiм не так, як повинен був горiти, увесь матерiал був нiчого не вартий, а вже найгiршим нещастям був Авiрон. Це була просто кара Божа, а не помiчник! Бiг, коли треба було йти повагом, i навпаки – посувався, як черепаха, коли треба було летiти стрiмголов. Нiчого не вмiв – анi подати, анi приготовити; питався по двадцять разiв про те, що мусiв би сам зробити, i не питав власне тодi, як те доконче було треба. Казали йому принести одне, вiн приносив зовсiм що iншого; казали йому зробити так, вiн робив цiлком навпаки. Коли треба – його не було в кущi, i навпаки – зовсiм не потрiбний, вiн завше попадався на дорозi й плутався пiд ногами.
Веселiiл кричав, лаявся, бризкав слиною й кидав у бiдного хлопця, чим тiльки попав.
– Та якi ж духи зла звалили тебе на мою голову? Який дурний батько породив тебе, а ще дурнiша мати вигодувала тебе? О, то мала бути дiбрана пара! Я б сказав, що твоiй матерi лiпше було б взяти молоду свиню до грудей i вигодувати ii власним молоком, нiж отакого йолопця, як оце ти. І хто мене покарав тобою та оцiею ще дурною роботою, в якiй найбiльш розумний чоловiк за тисячу днiв не зможе добратися анi до найменшого смислу. Той старий дурень Моiсей переходить уже на дитячий розум i не знае, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, – навiщо ж вiн спалив його i попсував стiльки матерiалу? Може, скаже, що погана була робота? Так нехай вiн спробуе вилляти лiпше. От хотiв би я подивитися на того Бога, що вийшов би з-пiд рук Моiсея або ще бiльше безглуздого брата його – Арона. Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але вiн знае, стара бестiя, що в сонмi нема бiльше чоловiка, котрий змiг би так зробити, як я, та й дурить людей: сам Господь, каже, показав менi на Веселiiла, як на слугу свого! Хе-хе… Я йому сказав це. Ти думаеш, нi? О, я не маю кого боятися! Так прямо й сказав: «Мiг би ти, – кажу, – хоч тут не тулити Бога свого». А вiн розсмiявся та й шепче: «Не можна, братику, iнакше, – так треба», – i каже… О, вiн знае, шельма, що говорити й де. Умiе нарiд тримати в руках. Бач, скiльки людей набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чiпнув, хоч, правду кажучи, кого першого треба було б покарати, як не мене та Арона: Арон приказував, а я робив, а дурнi людиська лише лобами в землю били, та й уся iх вина. А Моiсей, бач, анi брата не чiпнув, нi мене. А чому? Бо розумний чоловiк. Бо знае, що якби зо мною яка пригода трапилася, – хто б робив йому тодi всячину? І херувимiв оцих пришелепуватих, i чашi, i свiтильники, i стояла, i ковчег, i всякi iншi витребеньки.
Авiрон слухав – i не знав: чи то дiйснiсть, чи то, може, кошмар, тяжкий гнiтючий кошмар… Святиня Господа опльовувалася брудними словами ремiсника, уста вирiкали хулу на саме iм’я Вседержителя! До такого не доходив нi брат Датан, нi сам безбожний Корей, i нiхто, нiхто на землi…
І Бог це чуе? І мовчить? І мовчатиме? І простить? І забуде? І не спалить живцем?.. Та де ж тодi всi слова Моiсея? Де сила i гнiв Господнi? Де правда тодi?
І з дико поширеними очима стояв Авiрон у кутку шатра, мов ударений чим тяжким у голову, i шкода було на нього дивитися… В шатрi було тихо, бо Веселiiл чомусь замовк i, пильно зайнятий, лише iнодi ехидно кривив лице. Нараз вiн голосно розреготався i крикнув:
– Ану, каро моя небесна, iди сюди!
Авiрон не двигнувся з мiсця.
– А йди, калiко, як майстер тебе кличе! – нахмурюючися знову, крикнув Веселiiл, а сам смiявся.
Автоматично, мов дерев’яний, пiдсунувся Авiрон.
– Дивися, яке личко в цього херувимчика! – i майстер показав рукою на свою роботу.
Авiрон глянув i… одскочив. Вiн мало не крикнув.
…На нього дивилося щось таке страшне, така потвора, що вiн затулився вiд неi руками… Перекошений рот, гостре пiдборiддя, накриво закарлючений нiс, довбанi дiрки замiсть очей, вугласта голова, – i на всiм печать чогось такого бридкого, розпусного, найогиднiшого, що хотiлося вибiгти на свiже повiтря…
– Що це? Що це?.. – ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авiрон.
– А що, ти не бачиш? Це ж херувим для Моiсея. Це святиня Ізраiлева, котру вiн так хотiв лизати… – І Веселiiл смiявся, i смiялася огидна почвара перекошеним ротом, i смiх iх був однаковий.
– І це… i це так i буде?..
– Атож як? – i ще дужче реготав Веселiiл, i ще дужче реготав херувим, а з розiрваного його рота мов виходив тяжкий сопух. – От ми поставимо це божество тут у куточку, – казав далi Веселiiл, вiдтягуючи статую вбiк, – нехай прийде Моiсей та подивиться. Бажав? Хай мае! Я зробив доброго Бога, i зробив непогано, – а вiн палити? – прошу! Сiдайте самi за роботу та й лiпiть, а я вам не дурень дався, що сьогоднi один брат одне бовкне – роби так, а завтра другий брат друге бовкне… А я б мав всякого бовкуна слухати? Нi, дякую красно. Я вже не маленький, у мене онуки вже бiгають.
Саме в цю хвилину ввiйшов Моiсей.
– Ну, як тут у тебе, старий муркало? А там пiшла робота… страх! – i Моiсей розсмiявся. Але в смiху тiм було щось таке, що ножем рiзнуло серце Авiроновi. Це вiн уперше чув, як хихоче великий пророк, – i бодай би не чути нiколи! Це був смiх переможця. Моiсей побiдив Ізраiля – i знову, тепер, здаеться, вже надовго, став паном його.
«Треба лише розумiти дух народу i впору приходити до сповнення менших його бажань, а тодi вiн сповнить велике твое бажання – бути вiчним твоiм рабом!» Так говорив кожний рух Моiсея i горда радiсть очей його, i вiдчув те в смiху Авiрон…
– А це що ти тут наробив? – спитав Моiсей, зупинившися перед херувимом, притуленим до стiни.
І ждав Авiрон, що нахмуряться брови великого пророка, що блискавиця вийде з очей i поразить святотатця, що покажеться ж правда Господня… Але нiчого не сталося… Замiсть гнiву – вибух смiхом Моiсей i реготав, упершися в боки, аж хитався всiм дебелим тiлом своiм. А Веселiiл, зберiгаючи серйозну мiну, хоч очi в нього бризкали смiхом, говорив роблено суворим голосом:
– Це ж Бог тобi. Я тобi добре зробив тельця, – навiщо ти спалив його? А херувимiв я робити не вмiю.
І двое старих стояли й реготали з святинi Ізраiля, з уповань на нього…
– А цей дурник питае: чи це так воно й зостанеться? А що ж, кажу, йолопе, гадаеш, що буду переробляти? А не дiждеш нi ти, нi твiй Моiсей! – І знов старi реготали здоровим, дужим смiхом мiцноi старостi.
А потiм узяв Моiсей янгола i, поплескуючи його по носi, вiд чого нiс зробився зовсiм нi на що не похожим, сказав:
– Ану-ну, покажи цьому молодиковi, що значить сила Господня, котру дав тобi в руки Господь! – І знову вони реготали, аж сльози виступали у них на очах.
Зручним рухом пiдхопив Веселiiл янгола, поставив його перед собою й почав водити пальцями по лицi. І здавалося, що грався вiн, роблячи безлiч непотрiбних рухiв: то вивертав кумедно палець, то врiзувався в глину твердим, як залiзо, нiгтем, то швидко-швидко тер одне мiсце i все не переставав приговорювати всякi дурницi. Вiдхиливши голову та прищуливши очi, приглядався до роботи, аж нарештi, рiзким рухом вiдкинувши ввесь корпус, вiдiйшов Веселiiл i крикнув:
– Ану, дивися тепер, дурню!
Авiрон глянув – i не знав, що тут сталося справдi: чи сила Господня, чи чарування якесь?!
На нього скорботно дивилося божественне лице. З очей, здавалося, от-от поллються сльози, а уста… живi, лише блiдi уста тихо шепотiли молитву Господиновi…
І це таке було прекрасне, це таке було дивне, що впасти хотiлося на колiна й розридатись. І Авiрон розридався… лише вiд того, що було, було – й не могло витравитися з душi печальним поглядом янгола. Образа Богу й смiх йому – це був уже занадто болючий контраст для чистоi душi одного з тих, що не вмiють владикувати… І, закривши лице полою одежi, заплакав Авiрон…
Плакав вiн над собою, над своею наiвною вiрою, над пророком великим, що згубив тепер авреолю i став звичайним властолюбним обманщиком. Плакав над молодiстю своеi душi й над зачерствiлою старiстю душ цих мудрецiв, ознаменованих перстом Бога… І над Ізраiлем усiм плакав вiн, що справдi без Бога, сам, по волi одного-однiсiнького чоловiка, заблудив у цю дику пустиню i тепер мусить шукати Бога собi, шукати надii собi.
– Що з тобою, дитино моя? – прозвучав над ним знайомий божественно м’який голос. Знов чулися в нiм тi нотки, що могли б в iнший час довести до екстазу хлопця, знов положилася м’яка стареча рука на голову, – лише тепер знав тому всьому цiну Авiрон. Ласка Моiсея була офiцiйною ласкою: старий чоловiк знав, що треба iнодi пожалiти людину, зробити вид, що ii бiль е почасти й твоiм болем; старий чоловiк знав, яким способом треба стуляти уста, щоб виходив з них тихий жалiсливий голос iз тими чарiвними нотками: iх однаково люблять усi тисячi плачущих… І нiчого не вiдповiв Авiрон, i ще дужче заплакав…
А ввечерi вiн побачив те, пiсля чого хотiв вогню, небесного вогню!..
Веселiiл не пустив Авiрона додому, сказав, що рано буде дуже багато роботи, а вiн, Веселiiл, зовсiм не мае охоти чекати на всякого йолопа. І Авiрон зостався… І бачив…
Бачив, як знову прийшов Моiсей, i Арон, i Ор, i ще декiлька мудрих Ізраiля; бачив, скiльки вина iм принесли, бачив, як пили й п’янiли пророки з первосвящениками; чув соромiцькi iх речi, аж поки… аж поки не прийшли дiвчата, i Моiсей, п’яною рукою потрiпуючи молодого хлопця по плечах, не випровадив Авiрона з кущi, говорячи:
– Ти наш… ти тепер уже зовсiм наш, – правда? І, властиво, нема що перед тобою критися, але… хе-хе-хе!.. е рiчi, котрих не треба бачити молодим людям, хе-хе-хе!.. Тому йди тепер додому, а завтра раненько, – чуеш?.. – раненько прийдеш.
– Я не пускаю… Я не дозволю… Хто мае право мiшатися в моi розпорядження? – кричав, вистукуючи погарем по столу, Веселiiл.
– Тихше ти, старий пiячино! – говорив Моiсей i, смiючися, грозив майстровi кулаком, а потiм знов звертався до хлопця, нахилявся просто до лиця, iз уст великого пророка несло перегорiлим смородом: – Ти не слухай того старого дурня, не слухай… а слухай, що говорю тобi я, Моiсей, бо моiми устами сам Бог глаголить…
…Хитаючися, вийшов Авiрон…
Куди?.. Сонце погасло, й увесь свiт став холодною пустинею, i пустинею бездушною стали небеса…
…Непритомний вийшов Авiрон iз сонму i, не дивлячись, iшов, iшов… Щось велике прийшло, i обгорнуло його, i потягло в страшну, темну безодню…
Вiн боровся! Вiн не хотiв! Вiн звав ще Бога, але Бог не приходив… Вiн молив безгрiшну пустиню, але пустиня не вiдзивалася.
– Боже! Боже, спаси мене, – я потопаю… Глибина моря розверзаеться пiд ногами моiми, i буря сумнiву топить мене, Боже… Я зову тебе на спасiння, спаси мене, Боже… Не мене спаси, вiру мою спаси i уповання мое… Ти ж бачиш безумство мое, i думки моеi перед тобою не утаю! Я ж не вiрю бiльше в тебе, Боже, i в пророка не вiрю твого. Оману я бачу в голосi твоiм i хитрiсть бачу в силi твоiй! Людину я бачу в пророцi твоiм i похоть людини в чреслах його. І кров його буриться вiд того ж, вiд чого й усiх iнших людей, i вино п’янить йому чоло, як i всiм, хто вживае вино. Ради княжества свого й владичества свого вiн гримiв голосом труб, топтав скрижалi твоi i вбивав живущого. О Боже!! Хто ж обманець з вас двох? Чи Моiсей, що не назвав нам iстинного iменi твого, не показав лиця твого й чертога твого?.. Чи ти сам, Боже? Чи ти справдi живеш на небесах i держиш громи й меч в руцi? Чи лише вiрити ми повиннi, що ти еси?.. О Боже! Во iм’я слави твоеi, во iм’я iснування твого, во iм’я правди на землi, покажи менi лице свое… Я не боюся! Нехай спалить мене зрак твiй, нехай розверзеться пiдi мною земля, нехай в муках страшних сконаю я потiм, лиш покажи менi лице твое… Коли увiрую, увiрують усi тi, що прийдуть по менi, що кров’ю плакатимуть у сумнiвi своiм. Ради них, ради кровi iх, взискуючих, покажи менi лице твое… Бо як нi… бо як знов ти сховаешся за невидимiсть i не почую я голосу твого тут, не в скинiях Моiсейових, а тут, серед цiеi нехитроi пустинi… не вiрю я тодi в тебе й кричу: «…Порожнi твоi небеса! Облуда – царство твое! Безсила – воля твоя!.. Ти – омана!.. Ти – безсилiсть моя!.. Ти – безумство мое!.. Ти…»
…Й упав Авiрон на землю й корчився в муках. І сльози його рiвнодушно вбирав у себе пiсок пустинi. А небеса?.. Небеса мовчали… як мовчать до цього дня.
Камiнна душа
І
Ой Марусе, камiнная душе!
Не слухати ж було шептання моего,
Не лишати ж було попонька своего.
Отже, сьогоднi новий ксьондз служив по раз перший службу у церквi. Гуцули прислухалися, придивлялись i остаточно винесли не зле вражiння. Особливо подобалася проповiдь. Не змiстом, бо змiсту мало хто вкемував, а тим, що було ii сказано голосно i виразно.
– Вогорит, – ек вiдпечетуе! – говорили один до одного пошептом.
Взагалi вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кiнський, закручував, заплутував мелодiю до того, що сам ставав як дурний у тiм усiм, i пiд кiнець служби захрип, сарака, так, що доброго ока горiвки треба було вiдтак, аби голос вернувся.
Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрi, гуцулiя теж гула з охотою, хоч i невлад, а багачi кидали до скарбонки цiлими левами.
А поки тяглася служба i дим кадильний, змiшавшися з рiзними iншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзi бiгали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була iнша: баби хотiли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи е надiя, що пiп буде триматися жiнки. Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабськiй частi i добре дався гуцулкам узнаки.
І тут вражiння було добре: попадя виглядала, як квiточка.
– А йке-с молоденьке, Бог би те вкрив! – весело казали баби i гурмою лiзли цiлувати у руку. А iмость червонiлася, як яблучко, i не знала, чи iй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом. Все то було для неi нове: i шлюб, i мiсце, i люди, i сама вона здавалася собi не такою, як була.
Утiшенi баби голосно прирiкали, що? хто дае на нове господарство, i на цей раз дари iх були щедрi i давалися з охотою. А тим часом закiнчилася служба i ксьондз iшов царинкою, оточений гуцулами; газди топталися один одному по ногах, аби йти ближче до нового попа та хоч краем вуха чути, що там вiн таке говорить.
Ксьондз вичисляв браки, якi побачив у церквi: того немае, того немае, а те хоч i е, але в такiм видi, що краще би його й зовсiм не було.
– Презбитерiя… Та хiба ж це презбитерiя? Це, вибачайте, хлiв свинячий, а не презбитерiя! Презбитерiя – це найголовнiше мiсце в церквi.
– Ае! Ае! – пiдтакувала гуцулiя.
– То, прошу iгомостя, то та’ ек би сказати – усу путерю тото мiсце на собi держит, – говорив старший брат, бажаючи за всяку цiну сказати й свое гiдне слово.
– Яку путерiю, що за путерiю? Я ваших слiв не розумiю, але презбитерiя мусить бути упорядкована. Треба наймити маляра, аби вималював порядно. Отже, прошу позволеня менi тим зайнятися: я знайду маляра, зговорюся…
– Ае, ае! Стокмити го поренно, аби не вшахрував.
– А що, газди, думкуете? Таже воно все може бути.
Ксьондз вичисляв далi.
– Воздухи – як шмати. Сорочка на престолi – мов у смолi купана. Ризи – сором убрати на себе. Чи вже ви, люди, такi бiднi, що у вас храм святий у такiм порядку?
Гуцули не признавалися до вини i все валили на попереднього попа.
– Прошу, iгомостику любенький, ми у тiм анi сине за нiхтем не виннi. Єк пiп за церкву не дбае – хто ме дбати? Ци я, ци сусiда?
– Ае, то таки так. Тот пiп бирше за молодицi дбав, iк за церкву.
Ксьондз старався повернути бесiду на iнше поле, бо йому неприемно було чути нарiкання на члена корпорацii, але гуцули попали на свое болюче мiсце, як муха на садно, i не легко iх було звiдти збити.
– Вiн замiсть «Господи помило?й» спiвав: «А хто любить гриби-гриби, а я й печерицi, а хто любить дiвки-дiвки, а я й молодицi».
– Вiн i файнiшоi ше вмiв.
І тут же одвертими формами оповiдали досить нескромнi деталi приватного життя свого духовного наставника, як рiвно й деталi подii, що привела до змiни старого попа на нового.
Речi стояли дуже просто. Один газда, переконавшися, що таки дiйсно пiп ходить до його жiнки, ужив звичайного средства прозрiваючих рогоносцiв – сказав, що йде до Жебйого за орудов, а сам заховався в смерiче так, що мiг бачити одразу i плебанiю, i Черемош, i свою хату.
Чекав недовго, бо пiп, задравши одiянiе, уже перебрiдав Черемош, а перебрiвши, не пiшов нiде, лиш просто до тоi хати. газда облазчиком-облазчиком прийшов верх своеi хати, зайшов у тiль, двома колами добре припер дверi, а сам, взявши третiй, улiз у хату вiкном.
І що там уже була за бесiда, не знати, а лиш егомость, прийшовши додому, впав на лiжко та так уже й не вставав, аж доки не прийшло епископське розпорядження про перенесення до другоi парафii, а нiм[1 - Поки.] така знайдеться – з чеканням при консисторii.
Таким чином очистилося мiсце в Криворiвнi для молодого о. Василiя. Вiн лише-лише вискочив з семiнарii – як тут дають самостiйну парохiю. Оженися – i самi печенi гриби до рота полiзуть.
Властиво о. Василiй давно вже намiтив собi жiнку. Правда, була бiдна, як миша, виховалася в кляшторi[2 - Монастирi.] на кинений кревними грiш, але зате була гарненька i як на смак новоукiнченого семiнариста, то навiть дуже гарненька, отже, цiлком на добре зачiпала естетичнi струни душi о. Василiя.
Очевидно, опiкуни на освiдчення о. Василiя вiдповiли цiлковитою згодою. Болiли, правда, душею, нарiкаючи на померлих родичiв Марусi, котрi буцiмто не лишили бiднiй сиротi нiчого; вiд себе подарували двi перини i ще надзвичайноi роботи хрест у флящинi, але о. Василь якось не дуже пiклувався про вiно: перспектива одразу, впрост зi шкiльноi лави сiсти на багату гiрську парохiю, де за похорон дають вола, а за шлюб i пару – ця перспектива вносила деякi компенсацii в питання о грiш.
Ну, i от привiз на парохiю молоду жiнку, почалося нове життя.
Для Марусi мусило би бути таки геть цiлком нове в усiх значiннях. З дитини-пiдлiтка вона нараз стала женщиною, хоч це якось… мало вiдбилося на нiй, не зробивши жадних надзвичайних змiн: мабуть, занадто ще була дитиною i по-дитинячому пережила чи, скорше сказати, перебула цей факт.
Нова обстанова домашня також не зробила на Марусю надзвичайного вражiння. Мати чоловiка, стара господиня, що з’iла зуби на веденню домашнiм, любовно, але рiшучо вiдсунула молоду невiстку вiд усякого господарювання й життевих дрiбниць.
– Воно ще молоде. Нехай побавиться, аби не нарiкала потiм, що запрягли ii до роботи, – говорила «бабця», як уже заранi величали усi стару iмость, i дiйсно зумiла цiлковито ухоронити Марусю вiд усяких буденних турбот. Навiть каву приносила до лiжка пестiйцi, i Маруся, нiжачися та щулячися, як кiтка[3 - Кiшка.], випивала запашний трунок i знов шурхала пiд ковдру.
Та вже егомость якось запротестував:
– Де то видано, де то чувано? Замiсть того щоб самiй раненько устати та старiй женщинi подати до лiжка каву, вона – дивiться, люди добрi! – сама вилежуеться, аж поки iй принесуть.
Говорив вiн це не злобно, а от просто так собi, для порядку: просто це порушувало якусь там гармонiю його понять про обов’язки жiнки.
Маруся кривилася потiм два днi на чоловiка, але каву з того часу варила вже сама. Єгомость пiдкпивав[4 - Пiдсмiювався.] собi:
– Що то, мамо, нинi кава так нiби… чи то недоварена, чи то переварена?
Бабця посмiхалася, говорячи:
