скачать книгу бесплатно
У листопадi 1933 року група украiнських i росiйських письменникiв – Селiвановський, Жига, Касаткiн, Долматовський, Косинка, Добровольський – зустрiлися на Вседонецькому з’iздi письменникiв. На шахтах були органiзованi лiтературнi вечори. Косинка читав уривки з свого нового оповiдання «Гармонiя», над яким саме в цей час працював. По тому подорожували Донбасом, i Косинка зiбрав матерiал для твору про життя гiрникiв цього краю.
Дружинi письменника часто доводиться бути першим слухачем i першим критиком. Така мiсiя випала й менi. Я щаслива з того, що першою чула його чарiвне слово.
Писав Григорiй здебiльшого пiзно ввечерi або вночi. Написавши кiлька сторiнок, будив мене й казав: «Слухай-но, Тамаро, як воно виходить?» До зауважень прислухався. «Твоя думка, думка рядового читача, для мене найцiннiша», – любив повторювати.
Одного разу як «рядовий читач» я порадила не давати iмен i прiзвищ персонажам одного твору, що починалися з однакових складiв чи навiть лiтер. Побачивши першу лiтеру iменi чи прiзвища персонажу, вже знаеш, про кого йтиме мова. А якщо лiтери, а ще гiрше склади, однаковi – це затримуе читання i навiть дратуе. «Слушне зауваження», – сказав Григорiй Михайлович. У новелi «Циркуль» вiн змiнив прiзвище «Ковальчук» на «Забродчук». Прiзвище головного персонажу цього оповiдання – «Короп».
Бувало, наступного дня вiн ненароком почне розмову про читане вночi. Пильно дивиться на мене й слухае. Потiм: «Я хотiв перевiрити, чи ти справдi уважно слухала, чи, може, щось говорила спросоння, аби я вiдчепився». Переконавшись, що не «спросоння», був задоволений. Я, звичайно, знала про його творчi задуми, i знала, над чим саме працюе.
Маю книжечку (окреме видання оповiдання «Мати») з дарчим написом: «Зоряному Тамарятi – першому моему критиковi, друговi…»
Через кiлька днiв пiсля одруження (1924 р.) я зайшла до редакцii журналу «Нова громада», де працював Косинка. Григорiй Михайлович пiдвiв мене до столу одного з редакторiв журналу i сказав: «Подивись, Тамарча, що Олекса Петрович написав на листку настiльного календаря». Там було написано: «Одружився Григорiй Косинка. Боюся, коли б це не вплинуло на його талант, як це iнодi бувае з письменниками. Цiкаво знати, що то воно буде з Косинки через п’ять, десять рокiв?» Уявляете, як то було «приемно» менi прочитати отаке…
Перша збiрочка творiв Косинки пiд назвою «На золотих богiв» вийшла 1922 року. До речi, це одна з перших збiрок украiнськоi радянськоi прози. Основнi твори – «Полiтика», «Анкета», «Мати», «За ворiтьми», «Товариш Гавриш», «Серце», «Змовини», «Гармонiя», «Перевесла» – Косинка написав у перiод з 1924 по 1934 рiк.
Закiнчивши твiр, Григорiй Михайлович не поспiшав друкувати. Вiдкладе було й скаже: «Тепер нехай полежить, хай охолоне. А трохи згодом ще перечитаю…»
Косинка дуже вимогливо, прискiпливо ставився до себе. В однiй з автобiографiй читаемо: «…писав i палив, бо думав i думаю й зараз, коли не можеш дати у творчостi силу, рiвну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!»
Ось кiлька назв рецензiй про творчiсть Косинки: «Про сни золотi й слова залiзнi, карбованi», «Чародiй слова», «Поезiя в прозi», «Поет громовицi». Наведу уривки з рецензiй Я. Савченка та М. Рильського на твори Косинки: «Особливого вiдзначення заслуговуе Косинчина мова, вона чудесна. Дзвiнка, активна, економна й образна. Бiльше того, вона просто прозора. Нiчого зайвого, туманного. Найменшоi засмiченостi. Звукова будова ii еластична, глибока i змiстовна… Не один поет може позаздрити такiй iнструментовцi слова…»
«…Але повiе свiжим вiтром вiд його дзвiнких, соковитих, бадьорих слiв, – i ми бачимо клаптик життя. Ми почуваемо творця з динамiчним темпераментом, що спiвае хвилям цього часу у такт…»
Останнi роки Григорiй Михайлович працював над перекладами творiв класикiв росiйськоi лiтератури: А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова, М. Гоголя. Завжди пiдкреслював свою вiдповiдальнiсть: «Перекласти Чехова, щоб зберегти тонкий чеховський гумор i передати оригiнальну стилiстичну манеру цього письменника, – це творча робота. Вона менi приемна i е одним iз засобiв удосконалення мови».
Оповiдання А. Чехова у перекладi Косинки було надруковано.
На Надднiпрянськiй Украiнi перекладу поеми М. Гоголя «Мертвi душi» украiнською мовою не було. Пригадую, коли Григорiй Михайлович задумав перекласти «Мертвi душi», в розмовi з товаришами сказав: «Я мрiю перекласти “Мертвi душi”. Моя мета – дати переклад стилiзацiйний, бо якщо вiдтворювати тiльки змiст, то краще й не берись. Хочеться менi дати читачевi цей епохальний твiр Гоголя украiнською мовою, зберiгши в перекладi все суто гоголiвське».
І переклав. У 1934 роцi книжка вийшла з друку, але без iменi перекладача. Його переклад виходив кiлька разiв «за редакцiею». 1968 року «Мертвим душам» украiнською мовою повернуто iм’я перекладача.
Писав Косинка переважно уночi, можливо, тому, що денний час не був у нього вiльний. Вiн частенько жартома казав: «Я повинен десь працювати i заробляти “на пропiтанiе”». Григорiй Михайлович працював у ВУФКУ, сценарному вiддiлi Киiвськоi кiнофабрики, редактором мови Харкiвськоi фабрики кiнохронiки, у редакцiях журналiв.
Радiомовлення почало входити в життя в кiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв. Саме в цей час Косинка був одним з перших дикторiв у Харковi та Киевi. Пригадую такий випадок. Якось iшла я площею iм. Тевелева у Харковi, бачу, коло гучномовця збираються люди: починалася передача. Чую таку розмову:
– Та чекай же, Романе, послухаемо!
– А, що там слухати? Щось про тваринництво неначе.
– Та це ж Косинка читае, ти, мабуть, ще не чув його. Послухаемо!
Передавали лекцiю про вiвчарство, а читав ii Косинка так, нiби це був художнiй твiр.
Робота диктора його не приваблювала. Скаржився: «Зачинять тебе у комору, а я люблю працювати на людях, люблю вiдчувати пульс життя, люблю живе оточення». Якось, повернувшись з радiоцентру, сказав менi: «Скорiше б ти, Тамарча, кiнчала iнститут, я мрiю перейти на твое “утримання”. Тодi працюватиму там, де менi подобаеться. Придiлятиму бiльше часу творчiй роботi. Тодi зможу здiйснити своi задуми. Матерiалу у мене багато, а часу бракуе».
Час здiйснення його мрii наближався. Я закiнчувала iнститут. Залишився захист диплому. Робота на кiнофабрицi була забезпечена. Адже це був перший випуск Киiвського державного кiноiнституту. Я – оператор з вищою освiтою. Григорiй Михайлович дуже радiв з того i з властивою йому жартiвливiстю нахвалявся:
– Чи знаете ви, що мое Тамарча вже кiнооператор! Подумайте тiльки, яка цiкава робота в неi. Тепер вона буде у нас головою родини…
А я дала йому навiть «розписку» в тому, що беру його на свое утримання. Мiж iншим, у мене теж була його «розписка», про те, що з кожноi суми гонорару вiн виплачуе менi 10 % на моi особистi потреби i передае iх менi разом з плиткою шоколаду. Одержувала я цi вiдсотки i шоколад завжди справно. Одного разу бiля плитки була прив’язана целулоiдна свинка. Ця iграшка тепер експонуеться в музеi.
Я мрiяла мати годинник i збирала грошi. Тепер люди здивуються такiй мрii, бо зараз годинник – звичайна рiч. У 30-х роках годинники продавалися тiльки у комiсiйних крамницях i коштували дорого. Григорiй Михайлович тодi сказав:
– От захистиш диплом, добавимо грошей i купимо вже тобi годинника, та ще й вигравiруемо на ньому щось хороше, хороше. Адже восени цього року у нас з тобою збiгаеться чимало, так би мовити, «ювiлейних» дат i приемних подiй. Десять рокiв з дня одруження, твiй день народження, менi виповниться т р и д ц я т ь п’ять, початок твоеi творчоi роботи, переiзд до новоi квартири у «РОЛІТ» (ми вносили пай на будiвництво письменницького кооперативного будинку). Ця осiнь буде переломною у нашому життi й побутi. Вiдзначимо днi нашоi спiльноi юностi, а надалi будемо вже поводитись солiднiше.
Отак, у злагодi, iз спiльними iнтересами, як кажуть, душа в душу й крокували у життi разом з надiею на цiкаве творче майбутне обох…
Але не так склалося, як гадалося… Не довелося Косинцi бути на моему «утриманнi» жодного дня…
Раптовий буран жорстоко розметав красиве вбрання золотоi осенi 1934 року… Ах ця золота осiнь… Ти мала принести нам багато змiн у життi. 1 принесла змiни – кардинальнi, але якi?!
Збиралися ми до Межигiрського будинку творчостi, iхали пароплавом. Стояли на палубi, погойдуючись на хвилях днiпрових… Милувалися своерiдною красою зелених берегiв Днiпра. Григорiй Михайлович, вдивляючись у далечiнь, проказав:
Здаеться, кращого немае
Нiчого в бога, як Днiпро
Та наша славная краiна…
Чудова природа, прекраснi умови в будинку – все сприяло роботi й вiдпочинку. Григорiй тодi саме працював над оповiданням «Перевесла».
На превеликий жаль, я не весь час була у Межигiр’i. Мала кiнчати iлюстративну частину диплому на кiнофабрицi. Незабаром мав вiдбутися захист.
Повернувся з Межигiр’я Григорiй Михайлович. Настрiй у нього був чудовий. Його пильнi, добрi очi свiтилися веселими вогниками, а в куточках вуст ледь помiтна смiшинка. Вiн одразу звернувся до мене:
– Зоряна моя! «Перевесла» я закiнчив i полюбив це оповiдання. Послухай, прочитаю. Чи сподобаеться тобi? А тодi однесу до журналу, нехай люди читають…
Так i було. Останне свое оповiдання «Перевесла» Косинка здав до друку (досi оповiдання не знайдене).
Дипломну роботу я закiнчила. Написала слово до захисту i суботнього вечора 5 листопада попросила Григорiя, щоб прочитав його, може, щось виправить. Вiн же менi у вiдповiдь:
– А, Тамаря! Не треба братися на нiч за таку серйозну роботу. Завтра недiля, у нас буде час уважно перечитати i зробити так, щоб усе було хороше. Поспiшати не треба. Все в наших руках. Ти згодна?
Я погодилась. Завтра, то й завтра.
Не прочитав Григорiй мого слова… Ця субота була останнiм днем, коли ми були разом i коли я б а ч и л а його… Останнi слова закарбувалися у серцi i звучать менi всi роки мого самiтнього життя…
Як у туманi… Тримаючись на нервах i завдяки пiдтримцi товаришiв, диплом я захистила. Одержала звання «кiнооператор спецiальних методiв кiнознiмання» та вiдрядження на Киiвську кiнофабрику.
Сказали менi у вiддiлi кадрiв:
– До роботи приступити 18 грудня.
І скоiлася страшна трагедiя… Не особиста, нi… Трагедiя нашоi культури, нашого народу…
18 грудня я прийшла на студiю. Дорогою мене зустрiчали мовчазнi, сповненi жаху погляди… Подумала – довiдались, що Косинку заарештували…
У вiддiлi кадрiв на мое привiтання майже не вiдповiли, а хтось з товаришiв сказав:
– Ти читала сьогоднi газету?
– Нi, ще не чи-та-ла-а, – ледве промовила я.
– То прочитай. – І подали газету…
Полоснув невимовний бiль, обважнiли ноги, скам’янiло в горлi повiтря… 18 грудня 1934 року Косинки не стало.
Вiн став жертвою сваволi й беззаконня в часи культу особи. Йому ледь виповнилося тридцять п’ять…
У довiдцi Вiйськовоi колегii Верховного Суду СРСР вiд 5 листопада 1957 року сказано: «…Вирок Вiйськовоi колегii вiд 13–14 грудня 1934 року вiдмiнено i справу за вiдсутнiстю складу злочину припинено. Косинка-Стрiлець Г. М. реабiлiтований посмертно».
Розвитковi радянськоi культури, украiнськiй лiтературi, чесному служiнню своему народовi присвячував i вiддавав вiн усю пристрасть свого серця…
З моеi розповiдi не повинно скластися враження, що Косинка завжди був жартiвливий, безжурний, а життя його було безхмарне. Безперечно, нi. Якби був тiльки таким, то не змiг би з такою силою змальовувати найтоншi нюанси людських переживань. І не був би таким глибоким психологом i знавцем людини.
Був вiн звичайною людиною, з усiма притаманними iй властивостями й рисами. Бував у нього й мiнорний настрiй. І причини бували вагомi… Цькували й клювали його в останнi роки немало. У короткому його життевому шляху недоброго на його долю випало бiльше, нiж слiд би однiй людинi. Але гiдностi, бадьоростi не втрачав. Був оптимiст i великий життелюб. Безмежно любив людей i життя у всiй його багатогранностi. А для народу своiм словом встиг зробити тiльки частку того, що мiг…
З плином часу рани серця не так ниють, та не загояться вони н i к о л и…
Давно вже немае Косинки. Могила його невiдома… Я ж бачу його тiльки живим, з м’якою мудрою усмiшкою, ясними вдумливими очима, повними надзвичайноi життевоi сили…
Його молодий голос звучить завжди ласкаво, бадьоро, рiшуче, як у повсякденнiй розмовi, так i в години творчого натхнення. Слово його дзвiнке, прозоре, соковите i, як вогонь непогасний, горить у серцi людському…
Та ти й не вмер. Ти пiшов iз життя, але й залишився в ньому, бо е твое живущее слово. Є шанування й увiчнення.
Косинчинi розповiдi
Минуле у розповiдях живе, тому я переповiдаю тут епiзоди з життя Григорiя Косинки, якi розкривають деякi деталi його творчостi. Гадаю, що читач не без iнтересу познайомиться з окремими моментами створення новел та образiв.
«…пахли степом
моi дитячi лiта…»
Григорiй Косинка
«Бу-х-х!» Прицiлившись з дерев’яноi ложi, ховаючись за вербою, стрiляе хлоп’я. Чи це Демидок з оповiдання “За ворiтьми”? Нi, це Грицько Стрiлець, майбутнiй автор цього оповiдання, баштануе у рiдному селi Щербанiвцi.
«Саме я був за дiда-сторожа кавунiв – маленьких кубашок з пiску», – смiючись, розповiдае Григорiй Михайлович.
Так бавився у дитинствi Гриць з товаришами. «Стрiляти, бути офiцером, захищати Вiтчизну вiд ворога, злодiiв – мрiяло хлоп’я».
Все це було пiд впливом розповiдей його дiда – батька матерi. Дiд Роман, учасник турецькоi вiйни, розповiдав онуку про боi i подii на схiдному фронтi. Цi розповiдi виховували у Григорiя любов до Батькiвщини, вчили боротися за гiднiсть народу та людини.
Дiд Роман був письменний. Це вiн учив грамоти свого сина Калiстрата Анищенка, майбутнього письменника, i вчив свого онука Григорiя Косинку – майбутнього письменника-новелiста.
Григорiй згадував про першi днi своеi «науки»: «Читати букваря не хотiлося, навiщо, думав, голосити, як те немовля: уа-уа-уа, коли менi вже чотири роки. Інша справа писати палички, такi стрункi, немов солдатики йдуть, а головне, подобалось вмочати перо у чорнильницю – почуваеш себе дорослою людиною, як той писар на повiтi. За кiлька днiв навчання йшов великий дощ. Я був у хатi й стругав з кори човника, пiсля дощу будуть калюжi – мiркував я – мiй човник попливе далеко-далеко… Раптом я почув голос дiда. Тiльки тепер я помiтив, що дiд Роман читае вголос книгу. Цiкавий змiст захопив мене. Я забув про дощ, калюжi, човника й уважно слухав, боючися пропустити жодне слово. Коли дiд замовк, я запитав у нього:
– Дiду, можна подивитися книгу?
– А навiщо тобi книга? – спитав дiд Роман. – Ти читати не хочеш, то й книга тобi не потрiбна.
– Я хочу подивитись, чи там такi самi лiтери, як i в букварi?
З того дня менi вже не треба було нагадувати про букваря. Я читав, читав, щоб швидше навчитися самому читати чарiвнi книги».
Дiд Роман був з крiпакiв, розповiдав Грицю про тяжку мужицьку долю за часiв крiпацтва. А хлопчик вiдчував, що i в цей час «…п а н н а ш в о р о г».
Злиднi в сiм’i примусили Грицька змалку працювати на панських – григорiвських та гусачiвських ланах. «…Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печiя, i десь глибоко-глибоко думка жеврiе: “Мужицька доля гiрка…” – пише про тi часи Григорiй Косинка у своiй новелi «На буряки». Вiдрадою була, як говорив, зима, бо тодi школа… А там вiдкриття таемниць свiту.
Батько Гриця Михайло Стрiлець шукав заробiткiв на Херсонщинi. А на плечi пiдлiтка, старшого у родинi, лягли усi обов’язки дорослих: рубав дрова, носив воду, iздив до млина, няньчив менших дiтей.
Пригадую, як Григорiй Михайлович i я iхали пароплавом до Трипiлля i на палубi дiвчата заспiвали:
Вiють вiтри, вiють буйнi,
Аж дерева гнуться.
Ой як болить мое серце,
Самi сльози ллються.
Я побачила, як Григорiй опустив очi долу й неначе сум з’явився на обличчi. «Коли я чую цю пiсню, – сказав Григорiй Михайлович, – я згадую свое дитинство i матiр. Для мене гiрш за все були ii сльози. Я не мiг бачити iх – мати це знала й завжди казала менi: “Нiчого, сину, я не плачу, самi сльози ллються”. Так я i записав ii слова у новелi “На буряки”.
Григорiй завжди з повагою й нiжнiстю говорив про свою матiр. Згадував, як надвечiр за прядкою вона тихо наспiвуе. Знав багато пiсень, збирав iх. У нього було кiлька зошитiв з маловiдомими пiснями. Сам найчастiше наспiвував:
Тихо над рiчкою, нiченька темная,
Спить зачарований лiс,
Нiжно шепоче вiн казку таемную,
Сумно зiтха верболiз.
Нiчка розсипала зорi срiблястii,
Он вони в рiчцi на днi.
Плачуть берези по той бiк кудрявii,
Здалека линуть пiснi…
Згадував, що його мати й квiти добре знала. Кожну назве i щось розкаже: одну вплете у вiнок прислiв’я, про iншу казку розповiсть або легенду пригадае.
Григорiй Михайлович дуже любив квiти, завжди дбав, щоб були i в кiмнатi, й бiля дому у Софiйському подвiр’i, де ми найдовше жили. Квiти, говорив Григорiй, нагадують свiтлi хвилини дитинства.
Квiти… «Бiлi, червонi, синi, жовтогарячi – в степу, а серед них я – босоноге хлоп’я у полотняних штаненятах з однiею шлейкою через плече…»
Григорiй Михайлович пристрасно любив природу. Говорив: «Люблю усе живе, все, що росте, цвiте, спiвае, щебече, бiгае, лiтае, радуе мене. Де життя, там радiсть i краса, краса…»
Останнi два роки перебування на селi Григорiй узимку працював на цукроварнi – не мав змоги ходити до школи. Навчання продовжував самотужки. Тому року 1914 покинув сухий вишняк коло батькiвськоi хати, рушив на заробiтки до Киева. Мав на думцi бодай за двiрника «пристроiтися», аби здiйснити свою мрiю – вчитися.
У Киевi, щоб заробити на хлiб, чистив панам черевики. Розповiдав, як на розi бiля Золотих ворiт повинен був стояти серед хлопчакiв-чистильникiв. Переповiв менi й жартiвливi примовки, якi приспiвували хлопчики:
Шли вы, барин, торопясь,
И вступили прямо в грязь,
Поднимите ваши ножки,
Я почищу вам сапожки.
А коли нiхто не пiдходив, то один з хлопчакiв пiдскочить, бувало, й, пiднiмаючи по черзi ноги та розводячи руками, вiдповiдае за барина:
Вот одна, а вот другая,
