скачать книгу бесплатно
На перонi зiбралося багато людей: однi сприйняли це повiдомлення нервуючись, iншi – спокiйно, неначе так i повинно бути, мабуть, iм не вперше – вони звикли до такого. Але такоi задоволеноi з приводу цього людини, як Григорiй Михайлович, на перонi не було. Вiн «оком» письменника розглядав людей, а я, як звичайно, спостерiгала за ним.
Осторонь на клумаковi сидiв пiдстаркуватий селянин. Вiн увесь час говорив, звертаючись до людей, але, здавалось, люди слухали його неуважно й вiдповiдали неохоче, аби вiдчепитись. А старому було байдуже. Вiн продовжував говорити невiдомо чи до людей, чи до себе.
Я помiтила, що вiн привернув увагу Григорiя Михайловича. Спочатку Григорiй здалеку придивлявся до нього, а потiм пiдiйшов. За кiлька хвилин повернувся до мене й сказав:
– Ти нудьгуеш? Але пробач, я хочу послухати старого.
За якийсь час Григорiй Михайлович, поблискуючи очима, знову пiдбiг до мене й квапливо та збуджено проказав:
– Тамарча, подивись уважно на нього! Як вiн розмовляе, яка у нього мiмiка! – й заспiшив до старого.
Справдi, цей старий селянин дуже виразно, можна сказати, навiть артистично щось розповiдав: то хитав головою, то розводив руками. По його серйозному обличчю iнодi раптом пробiгала лукава усмiшка, то смiявся, утираючи сльозу, то з обуренням, нiби щось доводячи, стукав кулаком по колiну.
До мене долiтали лише окремi слова, тому я не мала уявлення, про що вiн розповiдав. Коли Григорiй Михайлович знову повернувся до мене, я запитала:
– Про що вiн розповiдав?
– Про свое життя, про людей, що його оточують, про подii, якi вiдбувалися в iхньому селi пiд час громадянськоi вiйни, i всяке iнше. Але справа не в тому про щ о вiн розповiдае, а я к вiн все це передае! Ех! Такий типаж! Аж проситься до фiльму…
Раптом всi заметушилися – наближався поiзд. Коли поiзд рушив, Григорiй Михайлович сказав:
– Неначе у театрi побував!
«Такий типаж» стае персонажем твору «Товариш Гавриш» – це Кiндрат Осика.
Пам’ятаю, що новела «Товариш Гавриш» на той час (1925 р.) була майже написана. І раптом Григорiй Михайлович переробляе ii, вставляючи розповiдь старого Кiндрата Осики.
Товаришi, вiдзначаючи майстернiсть автора в цьому творi, запитували:
– Чому вiн прибiднюеться? Чому написав: «Я, автор, що так невдало переказую оповiдання Кiндрата Осики…»?
На це Григорiй Михайлович вiдповiв:
– Нiколи не впиваюсь досягнутим. Завжди пориваюся до кращого, адже досконалостi немае краю.
* * *
«Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорiя Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тiльки ми сiли на садовiй лавицi.
– Нi, це менi нi до чого, – з усмiшкою вiдповiв Григорiй. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очi Григорiю Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великi чорнi очi, а бiленькi зуби виблискували на фонi смуглявого обличчя, як перли.
– Краще сядь, я тобi щось скажу, – запропонував iй Григорiй Михайлович.
– Навiщо це тобi? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сiла бiля нього. Григорiй Михайлович звернувся до неi:
– Ти смiешся, жартуеш примовками, а очi у тебе сумнi. Чому такi?
Раптом циганка розридалась. Ми знiяковiли. А потiм Григорiй Михайлович якось нерiшуче запитав:
– Що з тобою трапилось?
Циганка розповiла. У неi був чоловiк; мандруючи пiд Киевом, вони йшли повз те село, де у багатiя вкрали коня. Багатiй присiкався до ii чоловiка: «Кому продав?» Вiн бив його, бив, поки чоловiк не вмер. А потiм знайшли злодiя.
Пiдхопившись, циганка побiгла й зникла так само раптово, як i з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала:
– Як тяжко. Краще було б i не питати.
– Так, – вiдповiв Григорiй. – Але я не шкодую.
З часом я забула про циганку, а коли Григорiй Михайлович працював над оповiданням «Гармонiя», згадала, почувши:
«Ще й досi стоiть йому перед очима тонка, на ящiрку схожа, з своiми золотими сережками в ушах циганка, жiнка циганова».
* * *
«Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом i лайки, коло вагонiв. Це було незабаром пiсля громадянськоi вiйни, – розказував Григорiй Михайлович, – коли менi довелося iхати залiзницею у так званiй “теплушцi”. Люди сперечалися за мiсце, штурхаючи один одного, розмiщуючи своi клумаки. Були тут i селяни, були й городяни. Впадала в очi схожiсть пасажирiв – худорлявi постатi, заклопотанi та стомленi обличчя. Зрештою вмостились. І коли поiзд зрушив, настала тиша. І тiльки декiлька хлопцiв у пошарпаних шинелях потихеньку, але жваво розмовляли у кутку, порушуючи тишу. Це були червоноармiйцi, що поверталися додому. Раптом бiля мене обiзвався старий дiдусь:
– Якi щасливi хлопцi – смерть обминула iх.
– Так… – почув я вiдповiдь людини, що сидiла навпроти мене.
Тiльки тепер вiн привернув мою увагу, тiльки тепер я побачив поруч з ним речовий мiшок, на якому лежав вiйськовий кашкет з п’ятикутною зiркою. Я впiзнав у ньому людину, що сказала: “Пособи, браток”.
– Я – лiкар… – назвався вiн.
У мене миттю промайнуло в думцi: “Хто, як не лiкар, бачив знiвечених вiйною, покалiчених людей; хiба не вiн боровся за життя кожноi людини i хiба не вiн бачив неподолану смерть – смерть вiдважних людей, що боролися за правду та щастя свого народу?”
Помовчавши, лiкар почав розповiдати: “Я й мiй товариш, теж лiкар, були на полi й перев’язували поранених. Несподiвано денiкiнцi захопили нас разом з двома червоноармiйцями у полон”.
Я не брав участi у iхнiй розмовi, але тепер я прислухався до кожного слова цiеi розповiдi.
Лiкар продовжував: “Ранiш я був у росiйськiй армii, пройшов Польшу та Галичину, але такого жорстокого, нелюдського ставлення до полонених, як тут, я не бачив. Ми були свiдками, як штабс-капiтан на дрiбнi шматки, на кривавий мотлох порубав й посiк шаблею обох наших червоноармiйцiв. Й чому вiн тодi не рубонув нас – не знаю. Пiзнiше менi пощастило втекти з полону, а мiй товариш там загинув. Згодом, коли я повернувся у те село, менi переказували селяни, як його катували – голого гнали базаром i шмагали нагайками. Потiм пiдскочив гвардii поручик й зрубав йому голову. Настромив ii на шаблю i пiдняв над переляканою юрбою…” Лiкар замовк. Переборовши хвилювання, продовжував: “Я бачив смерть… Але коли я згадую отаку смерть мого товариша, в мене холоне кров…”»
Розповiдь лiкаря була записана Григорiем Михайловичем досить детально. Працюючи над твором «Гармонiя», описуючи денiкiнську армiю, ii жорстоку розправу над полоненими червоноармiйцями-бiльшовиками, вiн знайшов мiсце для цього епiзоду.
Пам’ятаю, Григорiй Михайлович тодi мовив менi:
– Цiкаво, чи живий цей лiкар? Чи прочитае вiн «Гармонiю»? Даючи образ лiкаря-бiльшовика, який чекае смертi вiд штабс-капiтана, я навмисне пишу: «…навiть вам, повiрте менi, я перев’язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я – лiкар…» Нехай гуманiзм та етика лiкаря лунае, як заклик проти будь-якого насильства над людиною.
* * *
Я любила слухати Григорiя Михайловича. І зараз звучить менi його голос…
Розповiдi…
Хай простять менi читачi, що я так невдало iх переказую.
На трьох китах
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – бiльш нiчого.
А серце б’еться-ожива,
Як iх почуе!..
Т. Шевченко
«Тра-та-телень, тра-та-телень! – виграють на сапах голоднi хлопцi, а пiсня котиться степом, в золотiй пшеницi, кiсники смиче, волошки цiлуе i жартами пестливими берiзку обгортае…
Тра-та-телень…»
Так згадуе Григорiй Косинка в новелi «На буряки» свое повернення з роботи на панських ланах.
«Колосками кланяються жита, шумить од подiлок вiтер, а загорiлi, трохи потрiсканi ноги одбивають якийсь чудний музичний такт:
Легка втома… дома…»
Григорiй Михайлович з дитинства прислухався до голосiв i звукiв у природi. Знаходив та вiдчував у них музикальний ритм. А тепер ми читаемо в його творах: «Та як задзвонять коси лугом, як зашумить пiд ними росиста трава…» Знаходимо в творах i звуковi порiвняння: «Тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимовi полякiв, як шелест пашнi, летить кiннота…»; «Я довго лежу i слухаю, як дзвонить у такт дзвонiв степу мое серце…».
Григорiй Михайлович володiв тонкiстю слуху, дуже любив спiв, дитиною прислухався до спiву матерi, яка знала багато народних пiсень, i часто можна було почути, як вiн наспiвував:
Тихесенький вечiр на землю спадае,
І сонце сiдае в темнесенький гай.
Або:
Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi,
Ще й дiбровонька,
Заболiло тiло, бурлацькее бiле.
Ще й головонька.
Пригадую, як одного разу вiн, спiваючи, замовк i запитав мене:
– Тамара, чи знаеш ти таку бурлацьку пiсню?
Ти, царице Катерино,
Що ти наробила?
Край веселий, гай зелений
Панам роздарила.
Григорiй Михайлович тодi розповiв: «Коли я ii почув дитиною, запитав у дiда Романа: “Хто це цариця Катерина?” Дiд пояснив: “Це тая цариця, що за ii наказом почалось поневолення та крiпацтво на Украiнi”. О! Скiльки тодi розповiв менi дiд про крiпацьке життя! Здаеться, з цiеi пiснi все й почалось – я зрозумiв, що з пiсень можна довiдатись багато цiкаво. Я запитував кожного: “Чи знаете ви яку-небудь пiсню?” У той час я частенько наспiвував з козацькоi пiснi:
А я бiдний, безталанний,
Степ широкий – то ж мiй сват,
Шабля, люлька – вся родина,
Сивий коник то ж мiй брат.
Хвилювала мене пiсня про долю чумака, що загинув у далекiй дорозi на заробiтках:
А в недiлю рано-вранцi
Та й вдарили в дзвiн
Це ж по тому чумаковi,
Гей, гей, що iхав на Дiн».
Григорiй Михайлович казав, що в той час, крiм естетичноi насолоди, народна пiсня для нього мала велике пiзнавальне та виховне значення. Пригадував, як дiд Роман влiтку подарував йому три тоненьких зошити, а на ту зиму вiн не мав змоги вiдвiдувати школу, бо батько влаштував його працювати на цукроварню. Боляче було дивитись на цi чистi зошити, i вiн вирiшив записати до них слова вiдомих йому пiсень.
Да сiре утя,
Да сiре утя,
Да на морi плавае,
Да воно ж мое
Усе горенько знае.
«Так почав я свiй перший зошит. А далi записував всi пiснi. І про улюблену природу:
Тихо над рiчкою, нiченька темная,
Спить зачарований лiс.
І про жiночу долю:
Ох, i брали ж ii.
За хазяечку,
А тепер перевели
Та на наймичку.
І близькi до моеi долi:
“А твiй милий на роботi,
Ой да у сахарному заводi!” —
“Що вiн робить?” – “Заробляе,
Ой да аж пiт очi заливае”.
І про крiпацтво, i жартiвливi, i колядки, i щедрiвки – всi пiдряд. Цi зошити я берiг, а коли був студентом, то соромився давати переписувати товаришам пiснi, написанi дитячою рукою. Я переписав пiснi до нового товстого зошита, а тi старi, тоненькi, повикидав, а тепер шкодую за ними».
Григорiй Михайлович все життя збирав пiснi й записував iх. Були у нього пiснi вiд стародавнiх до сучасних.
Пам’ятаю, коли у 1927 роцi вiдзначали столiття першого збiрника «Малороссийских песен» Михайла Максимовича (у збiрнику було 130 пiсень), з нагоди ювiлею вийшло з друку кiлька книг та брошур, якi поталанило нам придбати.
На розi вулиць Великоi Пiдвальноi та Стрiлецькоi в тi часи був кiоск букiнiстичноi та антикварноi книги. На замовлення Григорiя Михайловича ми придбали через той кiоск кiлька збiрникiв рiзних авторiв, виданих у минулi часи. Серед них були: Максимович, Гоголь, Драгоманов та ще ряд iнших авторiв.
Як тiльки щастило нам придбати новий збiрник народних пiсень, Григорiй Михайлович кожен раз по них перевiряв своi зошити. У цiй роботi я теж брала участь.
При першому нашому знайомствi Григорiй Михайлович запитав у мене, якi народнi пiснi я знаю? І розповiв, що вiн вивчае народну пiсню. Пiзнiше я бачила, як Григорiй працював над кожним рядком новоi пiснi: пiдраховував склади та позначав, яке мiсце займае наголос. А коли була рима, то визначав систему римування. Григорiй Михайлович казав: «Народна поезiя настiльки рiзноманiтна за своею побудовою i за своерiдним ритмом, що цей скарб народноi мудростi скiльки не вивчай, кожен раз зустрiнеш щось нове. Я ретельно вивчаю цю спадщину народноi мудростi i, зокрема, пiсню, яка коротко, стисло вiдбивае iсторичний час життя людини, ii побут, ii погляди, почуття та прагнення».
Наша дума, наша пiсня не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава, слава Украiни!
Все життя й творчiсть Шевченка пройшли з народною пiснею. Як вiдомо, Шевченко любив спiв i гарно спiвав. Згадуючи свое дитинство й часи заслання, Шевченко пише:
Та сам собi у бур’янi,
