скачать книгу бесплатно
Дивувались: “Чудний Днiпро!”
А вiн засинiв, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в сине небо якусь дивну молитву; видзвонював ii на камiнцях, пестив хвилями, а далi поцiлувався з вiтром, злився над далеким бором iз клаптями бiлих хмар i – поплив залiзний, як кована небесна дорога… На небi гасли свiтовi зорi, кресала бiлий вогонь на сходi зiрниця, а подiлки синьоi ночi тремтiли, застелялись сизим туманом, i тiльки над Днiпром била крилами ще нiч, як заспана птиця…»
Не можна обминути й такоi риси Григорiя Михайловича, як любов до тварин. Одного разу, iдучи пiзненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорiй якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» i стало йому iм’ям.
Григорiй Михайлович дуже любив його i розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос i звертався до Зася, нiби бачив у ньому друга. Пiдiйдеш, бувало, стиха й заслухаешся з того одноосiбного дiалогу. Я завжди з цiкавiстю слухала, як Косинка читав сам собi i прислухався до ритмiки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу.
З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мiмiкою й словами, що не можна було вiдмовити. Проте iнодi вiдмовляла: хотiла побачити, як воно буде далi. Тодi Гриць починав скаржитися собачатi на мене. Починали тодi кружляти вдвох. Зась гавкав i смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими спiваночками прохання. Я записувала цi спiваночки, й так шкода, що вони загинули.
Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такi юнi!
У творах Косинки зустрiчаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цiлуватися лiзе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу i слухаю, як дзвонить у такт дзвонiв степу мое серце; лiзе божа корiвка, беру ii нiжно на руку й запитую: “Хочеш на колiна, до сонця?” – “Можна. Так, берись лапками за штани, далi… дурна, падаеш? А я, по-твоему, як держусь?..”»
Григорiй Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Вiн дуже любив спiв i глибоко вiдчував народну пiсню. Казав, що пiсня збагачуе душу. Любив гру скрипки. Про музику казав, що це не розвага, а потреба, вона впливае на почуття й володiе чарiвною силою. А пiсня – це музика i людський голос разом. І жодний iнструмент неспроможний передати мелодiйнiсть такого поеднання.
Любив музичнi й вокальнi твори лiричного й героiчного характеру. Назву кiлька: «Думи моi, думи моi» (Т. Шевченка), «Чуеш, брате мiй, товаришу мiй…» (слова Б. Лепкого), «Лiсовий цар» (балада Гете – Шуберта), «Де ти бродиш, моя доле» (дует, слова М. Кропивницького), «Вечiрня пiсня» (Кирила Стеценка), «Вiчний революцiонер» (І. Франка – М. Лисенка).
До речi, у Косинки немае твору, в який не вплiталася б народна пiсня, яка не була б органiчно пов’язана з ним.
Концертiв ми майже не пропускали, а особливо виступiв прославленоi тодi капели «Думка». До театру ходили часто, особливо на прем’ери нових п’ес у постановцi Леся Курбаса: «Джiммi Хiггiнс» за Сiнклером з участю А. Бучми, «Гайдамаки», «Іван Гус» за Т. Шевченком… Або на вистави франкiвцiв пiд керiвництвом Гната Юри. Пам’ятаю блискуче виконання Гнатом Юрою ролi Швейка в п’есi Я. Гашека «Бравий солдат Швейк». Дивилися п’еси М. Ірчана, М. Кулiша.
На дозвiллi Григорiй Михайлович любив пограти у бiльярд. «Я круп не драв, дров не рубав, води не носив, дiжу не мiсив, то хоч кулi покачаю, поганяю», – так говорив. Любив грати в шашки. Проте вiльний час здебiльшого належав книзi. Косинка читав багато. Лiтературу найрiзноманiтнiшу. Назву кiлька улюблених його письменникiв: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Украiнка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Гоголь, М. Горький, А. Чехов, О. Пушкiн, В. Гюго, Г. Гейне… Маючи феноменальну пам’ять, Косинка блискуче цитував з прочитаного. Коло його iнтересiв було широке. Вiн безупинно поповнював своi знання. Мене умовляв, щоб я здобувала вищу освiту, й казав: «Вивчись ти, а тодi я поновлюся й закiнчу унiверситет». Через матерiальнi нестатки Косинка тимчасово залишив навчання в унiверситетi пiсля третього курсу.
Я навчалась на курсах iноземних мов i мала намiр вступити до фармацевтичного iнституту. Григорiй Михайлович не схвалював такого вибору, але й не заперечував. Вступила ж я на кiно-фотовiддiл малярського факультету Киiвського художнього iнституту. Згодом цей вiддiл реорганiзувався в кiноiнститут, я стала студенткою операторського факультету. Змiнила я свое бажання тому, що захоплювалася мистецтвом, та ще й впливали на мене розмови на мистецькi теми мiж Косинкою i Василем Касiяном, який у 1927 роцi на запрошення Киiвського художнього iнституту приiхав з Праги i оселився у нас.
В той час частенько заходили до нас молодi письменники, художники, скульптори. У нашому домi обговорювалися рiзноманiтнi подii тогочасного культурного життя, яке в тi роки було надзвичайно строкате. Усе це й переконало мене, що справдi цiкавiше працювати в галузi мистецтва, нiж мати справу з порошками й мiкстурами.
Саме тодi кiномистецтво бурхливо розвивалося. Скiнчивши iнститут, я стала однiею з перших жiнок-кiнооператорiв. Але доля склалася так, що працювати за фахом менi не довелося.
Григорiй Михайлович цiкавився моiм студентським життям i був у курсi всiх наших справ. Кажу «наших», бо в тi роки в iнститутах були так званi «бригаднi заняття». Наша бригада складалася з кiлькох хлопцiв i двох дiвчат – мене i Олени Контребинськоi. Найчастiше бригада виконувала своi завдання у нас. Григорiй Михайлович уважно придивлявся до моiх друзiв. Цiкавився поглядами тих, з ким товаришую, iхнiми смаками. Вболiвав за нашi справи.
Найближчий мiй друг – Олена Контребинська. Григорiй Михайлович казав про неi: «Вона ставить менi такi запитання, що я з iнтересом обдумую вiдповiдь». Любив поговорити з нею, посперечатися, а iнодi й покартати. А покартати нас було за що! І як часто були ми вдячнi йому за те, що картав… Все йшло на користь у навчаннi, розумiннi життя, взаемовiдносинах з людьми. Хоч сам Косинка й не був вже такий «умудреними опитом», проте мав внутрiшне вiдчуття до всього у життi.
В роки нашого навчання у мистецтвi iснували рiзноманiтнi течii: футуризм, кубiзм та iншi «iзми». Цiлком природно, ми з iнтересом спостерiгали за появою цих напрямiв. Пiсля вiдвiдування виставок, перегляду фiльмiв, вистав з новiтнiм оформленням вiдбувався обмiн думками. Сперечалися iнколи аж до пiвночi.
Коли Григорiй Михайлович був дома, вiн завжди брав участь у наших розмовах. І все, що казав, було цiкавим, своерiдним, переконливим. Казав, наприклад, так:
– Всi оцi новi течii, формалiстичнi збочення абсолютно не потрiбнi для формування радянського мистецтва, бо вони не допомагають його розвитковi, а затримують. Заплутують i шляхи, i творцiв… Я був на виставках. Бачив роботи таких художникiв. Спостерiгав i за вiдвiдувачами. У них цi твори викликали здивування, знизуючи плечами, вони вiдходили. І справдi, це не творчiсть, а жахливе безглуздя i марна витрата фарб. І я не можу не запитати вас: «Скажiть, куди б оце подати петицiю, щоб таким “художникам” не продавали фарби?» Нi, кажу це серйозно. Коли б щось подiбне здiйснити у життi, то тодi б…
І в цей момент хтось з моiх товаришiв вигукнув:
– Наша стежка червона!..
Всi засмiялися. Косинка знiяковiв i примовк. Це була цитата з його твору «Сходка». Трохи помовчавши, Григорiй Михайлович вiв далi:
– Є й у лiтературi подiбнi виверти, формалiстичне штукарство. Послухайте такий автопортрет поета Михайля Семенка:
Хайль семе нкоми
Йхайль кохайль альсе комих
Йхай месен михсе охай
Мх йль кмс мнк мих мих.
Або ще такий вiрш поета Г. Шкурупiя:
Димн домн
Гом дамб
Жах в томi тем днiв
Гонг лун
в тiнь бань
жени тiл втому.
Ми зустрiли цi вiршi смiхом. А Григорiй Михайлович звернувся до нас:
– Ну, скажiть менi, Що може дати така поезiя? Та й чи можна назвати поезiею набiр лiтер, складiв? Чи збудить вона думку? Чи вплине на почуття? Чи дасть естетичну насолоду? Адже справжне мистецтво западае у серце i будить думку. Нам потрiбне правдиве вiдображення дiйсностi. Треба, щоб твори мистецтва були зрозумiлими не лише однодумцям автора, та й то з поясненнями, а якнайширшому людському колу i тепер, i наступним поколiнням. Сказано ж бо: Ars longa, vita brevis[11 - Життя коротке, мистецтво вiчне (латин.).].
В однiй iз своiх статей на мистецькi теми про таку поезiю Косинка писав «Ще раз повторюю: маса, дiйсний творець життя, нiколи не зрозумiе iндивiдуальних викрутасiв “панича з примхами”, а таке мистецтво – полова для пролетарiату».
Ми погоджувалися з Григорiем Михайловичем. Проте нам кортiло зробити щось «модне», та й завдання давали нам iнодi такого ж характеру.
Однiею з творчих дисциплiн нашого факультету була фотографiя. Завдання з цiеi дисциплiни були рiзноманiтнi: на композицiю лiнiйну, обсягову, свiтлову гаму тощо. Ми iнодi робили фотограми.
Якось Григорiй Михайлович побачив нашi фотограми й спитав:
– А це що за новина?
Ми пояснили йому. Вiн кинув на стiл гребiнець i з iронiею сказав:
– Може, вам i оце пiдiйде для такого твору?
Я схопила той гребiнець. На другий день зробила з нього фотограму. Вийшли розмазанi чорно-сiрi смуги, неначе велетенськi зуби.
Був у нас викладач Е., який захоплювався фотограмами. Показала я йому цей «твiр». Йому дуже сподобалось. Дивлячись на неi, вiн прочитав нам цiлу лекцiю. Мовляв, подивiться, яка оригiнальна неречова композицiя. Як тут тiнi й пiвтiнi урiвноважили композицiю i т. д., i т. п. Рекомендую користуватися такими засобами.
Увечерi того ж дня ми, смiючись, розповiдали Григорiю Михайловичу про фотограму з його гребiнця i реакцiю викладача. Косинка мовчки, пильно-пильно подивився на нас, а далi з хвилюванням сказав:
– Дорогi моi, раджу вам не витрачати часу на таку «творчiсть» i на вiдвiдування виставок подiбних творiв. Ви ж майбутнi митцi! Вам треба розвивати смаки. Це само собою не прийде. А чого ви навчитесь у таких художникiв? Вивчайте творчiсть художникiв-передвижникiв. Готуйте себе вiдчувати нове i цiкаве у життi, а не ставити дiйсне шкереберть i називати це «новим». Придивляйтесь до явищ i подiй i знайдете справдi нове. Недаремно ж кажуть: «Всi люди дивляться, а художник бачить». Фотографуйте все, але таким, як воно е. Не спотворюйте природу, вона така прекрасна, i красу ii нi з чим не зрiвняти… – Потiм вiн додав: – Ось, наприклад, твое фото «У сонячний день» одержало на конкурсi першу премiю… Або «Купання коней»… Прекраснi фото! Отак i працюйте. Фотограми – це не мистецтво. Ще раджу вам брати участь у тематичних конкурсах – це один iз засобiв удосконалення. І я беру участь у конкурсах. Хiба ж не приемно, коли твiй твiр вiдзначають премiю, як оце було з моiм оповiданням «Товариш Гавриш».
Коли заходила мова про мистецтво, лiтературу, Косинка говорив з запалом, хвилюванням. Ми iнодi дивувались з його обiзнаностi й говорили йому про це. Одного разу вiн вiдповiв нам:
– Письменник повинен знати про все, що дiеться навколо, а у лiтературi i мистецтвi й поготiв! І немае у свiтi такого явища, яке не цiкавило б мене…
Значна частина дисциплiн була у нас технiчного характеру, але й це не минало його уваги. Почували ми себе у його присутностi вiльно. Вiн же любив, бувало, незлобливо, але ущипливо пожартувати чи розiграти когось з нас. Ми теж не були у боргу. Хоч зрiдка, але перепадало i йому вiд нас. Про це згадуе у своiх спогадах Олена Контребинська.
Товаришi нашоi бригади знали й любили твори Косинки. Частенько цитували iх. Бувало, казали: «Читаеш твiр, i автор розтлумачить усе до кiнця – все просто, як у протоколi: ото вiн сказав, а ото вона, а оце вiд автора. Читачевi лишаеться спокiйно перегортати сторiнки. А Косинку спокiйно не вчитаеш! Бо стаеш учасником дii, переживаеш разом з героями твору. Твiр примушуе помiркувати, бо в ньому е щось недомовлене… Але в цьому i принаднiсть, i краса Косинчиного почерку…»
Звертались товаришi до мене з рiзних питань. Я iм iнодi вiдповiдала: «Чого ви питаете у мене? Запитайте в автора».
Коли я розповiла Григорiю Михайловичу про нашi розмови, вiн мовив:
– Коли твiр викликае активне сприймання, примушуе мiркувати, то це найбiльша нагорода авторовi. Менi приемно, що моi твори знають, цитують… Це мрiя кожного митця…
Слово його живе. Твори його цитують. Письменник Микола Ятко розповiдав менi, як у розмовi секретар райкому процитував напам’ять уривки з Косинчиноi «Полiтики» i ще з якогось твору. Ятко мав написати спогади про Косинку й детально описати цей епiзод, але, на превеликий жаль, вiн так несподiвано пiшов з життя…
Менi довелося чути, як люди користувалися лаконiчними дiалогами з Косинчиних творiв. Цi вирази увiйшли у розмовну мову людей.
Твори Косинки дають наснагу сучасним художникам. Так, у 1965 роцi студент Киiвського художнього iнституту Юрiй Логвин темою своеi дипломноi роботи обрав оповiдання Григорiя Косинки «Гармонiя». Студент художнього iнституту Юрiй Рубашов працюе над iлюстрацiями до творiв Григорiя Косинки.
Косинка любив бувати серед людей. Наприкiнцi 20-х рокiв у Киевi на Подолi вiдбувалися традицiйнi так званi «Киiвськi контрактовi ярмарки». Вiдвiдували цi, як iх скорочено звали, «контракти» рiзнi люди. І Григорiй Михайлович ходив на цi ярмарки. Тут добре спостерiгати за виром життя, за людиною, за ii поведiнкою, казав Косинка. Тут можна почути виразнi дiалоги, побачити цiкавi сценки.
Коли iхали поiздом, Григорiй шукав мiсця коло гурту людей, а коли пароплавом, вiн завжди був на палубi. Непомiтно встрявав у розмову. Косинка умiв привертати до себе людей – вiдвертим поглядом, доброзичливою усмiшкою. Умiло й у той же час делiкатно вiн скеровував розповiдь спiврозмовникiв у потрiбне йому русло. І люди розкривалися перед ним. Вiн же казав:
– Хто людей питае, той розум мае…
Часто, гуляючи у саду чи парку, ми сiдали на лавцi так, щоб повз нас проходили люди. Григорiй Михайлович характеризував перехожих, визначав професiю, робив порiвняння. Виходило вдало й кумедно. Такi порiвняння зустрiчаються i в його творах. Наприклад: «Вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподiвано спустився замiсть болота на сивi жита…»; «Молодиця була на вдачу тиха й лагiдна. А Рудиковi нагадувала гарноi породи овечку…»; «Стоiть йому перед очима тонка, на ящiрку схожа iз своiми золотими сережками в ушах циганка…».
Природно, невимушено мiг скопiювати будь-кого. Був неабияким фiзiономiстом. З нього, мабуть, вийшов би добрий актор, усi данi були: надзвичайна пам’ять, прекрасна дикцiя, промовисте обличчя, здатнiсть перевтiлюватися.
Своi оповiдання Косинка читав напам’ять, та й не тiльки своi, а й iнших авторiв. Бувало, прочитае сторiнку й звертаеться до нас:
– Ви стежте за текстом, а я читатиму напам’ять.
– Мабуть, ранiш не раз читав i текст уже добре знайомий, – казали йому i загадували читати з iншоi книжки. Результат був той самий.
Косинка мав феноменальну пам’ять. Записних книжок з собою не носив. Своi спостереження, побачене, почуте записував дома, та й то не завжди одразу.
У Григорiя Михайловича було чимало зошитiв i блокнотiв з записами власних думок, цiкавих висловлювань видатних людей, народних пiсень, приказок, примовок. Фольклорного матерiалу мав багато.
– Без такого матерiалу, – вiдзначав, – творити не можна. Фольклор – це скарби. Це безсмертна творчiсть народу, в якiй так правдиво, як нiде, вiдбиваеться дихання епохи. Це криниця мудростi народноi, якоi нiколи не вибереш.
Були в нього зошити з так званим сирим матерiалом, до якого входили записи епiзодiв, дiалогiв, фактiв… Зошит з лiтературними портретами персонажiв майбутнiх творiв. Сторiнки творiв ще без назв… Був у Косинки ще найцiннiший, «головний», так вiн його називав, блокнот. У ньому – вже розгорнутi сюжети майбутнiх творiв. Зберiгався «головний» у середнiй шухлядi столу. Письмовий стiл, а точнiше – столик, був у нас один на двох. Лiва сторона Косинчина, права тумба – моя. Стiл стояв перед вiкном (ширше вiкно у будинку Софiйського заповiдника, де тепер мiж вiкнами нашоi квартири встановлено Косинцi меморiал). З вулицi було видно лампу пiд зеленим абажуром. Увечерi, йдучи додому й побачивши «зелений вогник», я радiла, що Гриць уже вдома. Так само й Гриць казав:
– «Зелений вогник» – неначе Тамарча мене виглядае.
Окрiм «зеленого вогника», на столi тiльки його речi: скляна чорнильниця, маленький прес, глечик з олiвцями i ножиком для розрiзання паперу, попiльниця – морська мушля. Любив, щоб усе було на своему мiсцi – i нiчого зайвого. Цi речi я зберегла.
Користувався Косинка частiше олiвцем. Почерк – дрiбний, чiткий. Коли писав чорнилом – завжди однiею улюбленою саморобною ручкою з галузки вишневого дерева. Про неi казав: «Ця ручка запашна, як рiдна земля, як садок весною. Вона з’еднуе мене з природою. Надае менi наснагу й допомагае творити…» Ручка ця також збережена мною. Писав здебiльшого на аркушах великих блокнотiв, бо любив перекидати сторiнки вгору.
Творив легко, можна сказати, одразу набiло, майже без виправлень. Перед тим як викласти думки на папiр, довго i ретельно обробляв, вiдшлiфовував у думцi кожне слово, речення, знак.
Якось на початку нашого спiльного життя я запитала:
– Чого ти не працюеш над отим оповiданням? Такий цiкавий сюжет.
А вiн вiдповiв:
– Той сюжет ще тiльки зiйшов. Нехай пiдросте, а бур’яну коло нього – полоть менi та полоть у думцi, щоб зацвiв яскраво…
Пригадую, коли Григорiй прочитав менi новелу «В житах», я вигукнула:
– Ой! Яке тут кожне речення i кожне слово колоритне та соковито-дзвiнке!
– Слово – це дiамант: яка оправа, так i сяе, – сказав тодi Косинка.
Працював Косинка одночасно над кiлькома сюжетами. Якось я спитала:
– Чого ти не кiнчаеш цього оповiдання, а одкладаеш i берешся за iнше?
Григорiй Михайлович пояснив, що, працюючи над образами одного твору, вiн не може водночас створювати протилежнi типи й тому вiдкладае твiр, бо мусить мати промiжок часу.
З сюжетами й задумами не таiвся. Розповiдав усiм. Коли була написана частина твору, кортiло йому почитати й почути враження. В процесi писання читав менi, знайомим, сусiдам. Спершу сусiди нiяковiли й слухали з напруженням, згодом звикли до отих «хатнiх лiтературних вечорiв». Збиралися у нас охоче. Вислювались вiдверто, щиро. Запитували по все, не соромлячись. Так просив Григорiй Михайлович.
– Джерелом моеi творчостi, – казав вiн, – е народ й пишу я для нього. Я хочу бачити читача. Хочу спостерiгати, яке враження справляе мое слово. Побачивши обличчя, очi, навiть те, як людина сидить, хоч i дивитимусь краечком ока, я вiдчую й зрозумiю, що так, а що треба переробити.
Сусiди так звикли до цих «лiтературних вечорiв», що частенько самi зверталися: «Чого це ви, Григорiю Михайловичу, уже давненько нас не запрошуете? Як нема свого, то просимо почитати щось iнше. Коли ви читаете, твiр краще западае в душу…»
Григорiй Михайлович любив читати новели М. Черемшини, А. Чехова, А. Тесленка, В. Стефаника, а також поетичнi твори. Пригадую, як вiн працював над оповiданням, яке мало орiентовну назву «Софiйськi пiдвали». Персонажами цього твору були люди, що жили у пiдвалi нашого будинку: вдова диякона, старенька баба Ганна, яка ходила по людях прати бiлизну, молода пара робiтникiв, жiнка-шофер i iншi. Косинка читав iм уривки й казав: «Хочу знати думку прототипiв мого твору».
Найчастiше розмовляв з бабою Ганною. Дуже цiкаво було спостерiгати за нею пiд час такоi розмови. Майже неписьменна жiнка, вона неначе перероджувалася: оповiдь ii була змiстовною, доладу. Присутнi казали: «Ми не пiзнаемо бабу Ганну, коли вона розмовляе з Григорiем Михайловичем. І як ото вiн умiе вести розмову, що спiвбесiдник розкривае перед ним усю природну мудрiсть, про яку i сам, мабуть, не вiдав ранiш».
Коли Григорiй Михайлович вважав, що рiч закiнчена, чи майже закiнчена, читав ii у колi товаришiв лiтературноi групи «Ланка», яка згодом перетворилася у «МАРС» (Майстерню революцiйного слова). Або на так званих «суботниках» у музичному товариствi iм. Леонтовича, на лiтературних вечорах в аудиторii Академii наук та в iнших мiсцях.
У 20-х роках такi вечори вiдбувалися часто. Письменники виносили на суд читача своi недрукованi твори. Косинка виступав залюбки. Зали були переповненi. Автори одержували безлiч записок i запитань. Бували й такi, що не стосувалися прочитаного. Косинка вiдповiдав то приказкою, то влучним словом. А iнодi ще й покепкуе з автора записки, якщо вiн того вартий. Цiкаво було на цих вечорах…
З великою охотою Косинка вiдвiдував Степана Васильченка. Одному з перших читав йому своi твори. Видатного письменника любив, поважав i цiнував як людину. Васильченко вiдповiдав взаемнiстю.
Серед перших слухачiв його творiв були Євген Кротевич, Дмитро Загул. Поезii Дмитра Юрiйовича Григорiй знав i був про них високоi думки, так само як i про його працi з лiтератури, мистецтва. Ми частенько вiдвiдували Загулiв: жили вони недалеко вiд нас, на вулицi Гершунi, тепер Чкалова. Пригадую, як на ювiлейному вечорi з нагоди 20-рiччя лiтературноi дiяльностi Дмитра Загула, у 1926 роцi, Косинка виступав з привiтанням вiд групи «Ланка» i прочитав кiлька поезiй Загула. Дмитро Юрiйович подякував i жартома кинув: «Диви, а я не думав, що у мене е такi виразнi твори!»
Дружнi стосунки склалися мiж Косинкою i Рильським. Максим Тадейович вiдгукнувся на вихiд першоi збiрки Косинки «На золотих богiв». Схвальною була його думка й про подальшi твори молодого прозаiка.
З родиною Рильських ми зустрiчалися. Зустрiчалися й з Павлом Тичиною. А коли хтось виiздив з Киева, то листувалися. На жаль, збереглася лише одна листiвка Павла Тичини до нас.
Багато рокiв я не спiлкувалася з товаришами й друзями Григорiя Михайловича. Наведу тут цитату з Косинчиного оповiдання «Гармонiя», слова, якi все життя були в мене у думцi: «…Я тiльки хочу, щоб ти – а ти молодий i житимеш – побачив, де лежить правда…» І цей день настав. Перше поздоровлення прийшло вiд голови Спiлки письменникiв Миколи Бажана. У своему сердечному листi Микола Платонович повiдомляв про видання творiв Косинки. Упорядкувати збiрку погодився Михайло Стельмах. Це був вияв шанування Косинчиного таланту. Передмову до збiрки написав Максим Рильський. Портрет-гравюру зробив наш вiрний друг в усi часи Василь Касiян. У 1962 роцi збiрка творiв Григорiя Косинки пiд назвою «Новели» побачила свiт.
Радiсно було читати хвилюючi, теплi вiдгуки на книжку. І я вiдчула, що з часом iнтерес до творчостi Косинки не згас, як не згасли i дружнi почуття його сучасникiв.
Одержавши збiрку творiв Григорiя Косинки, я вiдразу поiхала до Максима Тадейовича. Збiгла тими, багатьом вiдомими, дерев’яними сходинками до його кабiнету, тримаючи високо перед собою «Новели». Рильський, побачивши мене з книжкою, пiдвiвся з-за столу назустрiч. Очi його сяяли, усмiшка була такою радiсною i щасливою, що наверталися сльози… Вiн притис мою голову до грудей. «Ну, от i дочекалися правди!.. Я такий щасливий!..» – сказав вiн. Максим Тадейович подарував менi тодi свою книжку «Зграя веселикiв» з дарчим написом: «Дорогiй Тамарi Михайлiвнi Мороз-Стрiлець у той радiсний день, коли вона принесла менi “Новели” незабутнього друга мого, ii мужа i друга – Григорiя Косинки. М. Рильський, 17 листопада 1962».
Дружнiм зустрiчам i листуванню Григорiй Михайлович придiляв немало часу. Листувався вiн з багатьма. Зокрема, з Калiстратом Анищенком (до речi, письменник Калiстрат Анищенко – рiдний дядько Косинки). Всеволоду Іванову, Марку Черемшинi, Мирославу Ірчану писав систематично. Ірчан ще у 1922 роцi у газетi «Земля i воля» надрукував велику статтю про Косинку. Наведу уривок з цiеi статтi: «Вiн художник-маляр, що вмiлою рукою рисуе страхiття горожанськоi вiйни i творить безсмертнi постатi революцiонерiв, якi навiть перед смертю вiд обрiзiв “повстанцiв” серед темноi ночi не вiдрiкаються великих iдей». «…Кожне оповiдання Косинки вiдзначаеться глибокою думкою i вiрнiстю, а через цiлу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка революцiйного духу письменника». «…А ось нарис “В хатi Штурми”. Тут Косинка – надднiпрянський Стефаник. Григорiй Косинка – це безперечно дуже великий здобуток i гордiсть новоi Украiни».
В той день, коли приходив лист вiд Стефаника, Григорiй ходив iменинником i одразу бiг до когось iз товаришiв прочитати листа.
Василь Стефаник, вiдповiдаючи на привiтання з Радянськоi Украiни з нагоди 25-рiччя його лiтературноi дiяльностi, написав лист-вiдповiдь, у якому е такi рядки: «…Товаришам з “Плугу” мое товариське поздоровлення, з бажанням, щоби-сьте так блискiли, як плуг, що оре Украiну. Особливе поздоровлення посилаю Грицьковi Косинцi, який ущасливив мене своiми творами». Особливо тепло вiдгукнувся Стефаник на книжку оповiдань Григорiя Косинки «В житах». Письменник, окрилений визнанням Стефаника, в березнi 1927 року пише до нього: «Радiсно менi було читати Вашого листа, такий вiн сердечний та батькiвський лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку з Дiвич-Гори[12 - Дiвич-Гора – мальовнича гориста мiсцевiсть бiля Трипiлля, де народився Григорiй Косинка.]».
Моiм обов’язком було стежити за листуванням та критичними матерiалами. Листи Стефаника зберiгалися окремо. Та, на превеликий жаль, нi цих листiв, нi рукописних матерiалiв Косинки, нi закiнчених оповiдань – «Жаль», «Софiйськi пiдвали», «Перевесла» – немае.
Косинка охоче вiдгукувався на запросини вiдвiдати райони, села, виступати на лiтературних вечорах. Вiн казав: «Я люблю iздити, люблю спiлкуватися з людьми i лiтераторами iнших республiк. Це завжди принесе щось цiкаве».
Пригадую, як на запрошення газети «Нове село» Косинка поiхав до Коростеня з групою киiвських письменникiв, серед них були – М. Бажан, Я. Качура, Я. Савченко, М. Терещенко, Д. Фалькiвський. Розповiдав менi Григорiй i про виступи у залiзничному клубi та в театрi iменi Івана Франка.
