скачать книгу бесплатно
Только как же мне стоять,
Если обе мне поднять?
«А я волiв блукати сам з отим “знаряддям” чистильника. Любив ходити на Володимирську гiрку. Там брудних черевикiв було теж немало. В той же час я мiг милуватися краевидами Днiпра, його зеленими берегами та будиночками Труханового острова. Це було маленькою втiхою в журбi за рiдним селом. Часто сходив униз до пам’ятника Володимировi. Там було спокiйнiше вiдпочивати, почитати.
Одного разу я зачитався й не помiтив, як раптом до мене пiдiйшов пан. Я пiдхопився, гадаючи почистити йому черевики. Але вiн зупинив мене й сказав: “Не треба”. Сiв бiля мене й запитав: “Звiдкiля ти? Тобi подобаеться така робота? А ти писати вмiеш?” Потiм ця людина щось писала i, простягнувши менi клаптик паперу, сказала:
– Завтра прийдеш на цю адресу й подаси записку».
Це була повiтова земська управа. Мене прийняли на «посаду» кур’ера-регiстратора i влаштували вчитися до вечiрних класiв гiмназii. Яке щастя – я маю роботу й вчуся!
Ім’я людини лишилося менi невiдомим. Але ii записка – цей маленький клаптик паперу – був початком нового життя».
* * *
«“Как я провел летние каникулы”, “Как я провел рождественские каникулы”, “Детство – золотая пора” – на такi теми ми писали своi твори на вечiрнiх гiмназiальних курсах. Пригадую, коли було завдання написати про дитинство, я розгублено дивився у чистий зошит й не знав: про що писати, з чого почати?
– А почему вы не пишете? – почув я звернення нашого викладача Павла Івановича…»
З розповiдей Григорiя Михайловича я уявляла собi Павла Івановича людиною вже похилого вiку, високою на зрiст, з глибокими залисинами, яка мала ласкавi, привiтнi сiрi очi, що дивилися прямо в обличчя спiврозмовниковi.
«Павло Іванович був такою людиною, що у кожного викликав бажання бути вiдвертим – розкритися перед ним до кiнця, – говорив Григорiй. – Так було й тепер. Побачивши, що я розгублено мовчу, вiн потихеньку повторив запитання: “Почему?” Я ледь чутно проказав: “Я родился в селе…” “Ну и что же, так и пишите все, как было”.
Це було сказано так, що миттю зникли розгубленiсть, сумнiви, вагання. Я впевнено взяв перо i написав про “все, як було”».
Григорiй Михайлович розповiдав менi, що вiн тодi описав краевиди рiдного села, хатину, де народився, розповiв про своiх батькiв-селян i про дiда Романа, який вчив його грамотi. І вийшло так, що найбiльше уваги придiлив своiй любовi до книги. Проте не обминув нi злиднiв у сiм’i, нi роботи на панських ланах, нi тих своiх копiйчаних заробiткiв.
«За тиждень, – вiд далi Григорiй Михайлович, – повертаючи нам зошити, Павло Іванович сказав, що мiй твiр – один з кращих. Червона масна п’ятiрка прикрасила мiй зошит. Але не вона була причиною радiсного збудження, а слова Павла Івановича: “Вам учиться надо дальше. У вас талант и незаурядннй”. “Це моя мрiя”, – радiсно зiрвалось у мене. О, менi здавалося, що це була найщасливiша хвилина мого життя…»
Зi слiв Григорiя Михайловича у мене залишилося враження, що Павло Іванович не шкодував для нього часу; радив, що прочитати, а потiм розпитував, який твiр сподобався, хто з героiв справив на нього враження, хто сподобався? Григорiй Михайлович завжди з хвилюванням та iнтересом чекав розмов з Павлом Івановичем. Завжди пiсля того у нього був пiднесений настрiй.
«Лiтературу я студiював з захопленням, – згадував Григорiй. – А час минав… Я склав екстерном iспити за шiсть класiв гiмназii i на той час завершив свое навчання.
Я зберiг у пам’ятi поради Павла Івановича, й у мене залишилися зошити з його помiтками та червоними п’ятiрками… І все…»
1919 рiк. Киiв. Тяжкий перiод в iсторii нашоi краiни: голод, холод… Даремне шукання роботи, систематичне недоiдання все частiше наштовхували Григорiя Михайловича на думку, чи не поiхати додому на село?
«Складаючи пожитки, – розказував вiн, – я побачив старi своi зошити… Неначе вони повернули мене до дiйсностi, до моiх бажань i прагнень. Менi здалося, що саме тут приховано найдорожче в свiтi. Хiба такi вже страшнi цi тимчасовi злиднi?
Я перечитував усi своi твори й в одному з них, де писав про свое дитинство, а саме про роботу на григорiвських та гусачiвських ланах, звернув увагу на чiтку червону рису, ii зробила в свiй час рука не байдужоi менi людини. Павло Іванович так позначав найвдалiшi мiсця наших творiв. “І чому я тодi так мало написав про це – всього декiлька рядкiв?”
Уявивши перед собою постать Павла Івановича, згадавши його слова, я вiдчув страшенну силу…
Натхнення…
Так я написав новелу “На буряки”, яку було надруковано у газетi весною 1919 року».
* * *
900 000 пудiв цукру… «І моя дитяча кривавиця вкладена у той цукор», – сказав Григорiй Михайлович, прочитавши у дореволюцiйному довiднику «Рафинадные заводы Россiйской имперiи» зведення про кiлькiсть рiчноi продукцii Григорiвського цукрового заводу.
Тодi Григорiй Михайлович розповiв менi, як вiн ще дитиною працював на цьому рафiнадному заводi. Бачив жорстоке ставлення до робiтникiв: тривалий робочий день, мiзерна оплата, нiякоi забезпеченостi, нiякоi турботи про робiтника. Наведу уривок iз нарису «Лист з села», видрукуваний у газетi 1919 року:
«Тут же пiд боком Григорiвський цукровий завод, що кидае сизо-чорнi пасма диму i, здаеться, пахне не жомом, а потом робiтникiв, яких експлуатували десятки лiт.
Виринають в уявi 49 1/2 коп. за вiсiм годин працi, “подъемка”, бруднi казарми.
Ех, певно, панки “Християнсько-незалежноi” вiри не знають, що таке – “подъемка”?!
Це 40–50 градусiв жари, горить чуб, ллеться пiт, з плечей капае кров, а на кришталевий цукор з огидою плюють…
А поверх цiеi iдилii й краси… урядник з гарним арапником, дуже важкий на руку!
“Нерви заспокоюе”. Наше дiло – робить, а урядника – бить, кожний робить свое дiло!
І смiх i сльози.
В душi кипить бажання помсти виключно класовоi, бо для бiдних один ворог – буржуi, багатii».
Особливо запам’ятався Григорiю випадок з одним робiтником. У новелi «Сходка» вiн згадуе про нього, описуючи життя Петра Цюпки, який у минулому був робiтником цукроварнi пана Чорткова. Цюпка у 1905 роцi брав участь у страйку i згодом на цiй цукроварнi втратив працездатнiсть. Григорiй Михайлович яскраво змальовуе байдуже ставлення до людини:
«…Так, так. Кров маленькими струмочками стiкае по бородi на груди, я лежав непритомний, а щось смiялось у пасах машини:
– Солодкий сахар… ха-ха…
Почувся гудок, i вони пiшли робить: хiба що?
– В Цюпки нема двадцяти процентiв? Наплювать».
Як коротко, стисло i в той же час яскраво та сильно… Його розповiдi я згадую, читаючи i новелу «В хатi Штурми».
«…Штурмi на цукроварнi одбило пальцi.
Закам’янiли постатi на стiнах; в хатi запанувала тиша i жах, i тiльки знадвору було чути, як шумiв дощ i трясло вiтром шибки: вiчне горе просилось у сiм’ю Штурми…»
Григорiй Михайлович в дитинствi був спостережливий та вразливий. Все, що бачив, все, що чув, не минало його уваги й знайшло вiдгук у творах.
* * *
«На порозi своеi кiмнати видатна артистка Марiя Заньковецька…
Зiбране у просту зачiску срiблясте волосся, блiде обличчя, привiтна усмiшка, проникливий погляд темних очей, струнка постать (не дивлячись на похилий вiк). Коли Валер’ян Пiдмогильний назвав мое прiзвище, Марiя Костянтинiвна вiдповiла:
– Я знаю, ви так гарно читаете своi твори.
Такi слова великоi артистки приемно здивували мене, i я знiяковiв…
А через деякий час за ii проханням я вже читав новелу “На золотих богiв”. Пiсля того розпочалась бесiда. Я iй сказав:
– Жалкую, що не довелося побачити вас у ролi Олени з п’еси Кропивницького.
Марiя Костянтинiвна показала нам свое фото у ролi Олени (я пам’ятаю, у нас було таке фото з дарчим написом: “Григорiю Косинцi в однiй з найулюбленiших ролей. М. Заньковецька”. На жаль, це фото втрачено).
Передивляючись ii фотографii у рiзних ролях, ми побачили ii в ролi циганки Ази з п’еси. М. Старицького. Валер’ян Петрович, жартуючи, запитав:
– Марiе Костянтинiвно, а майбутне ви навчилися тодi пророкувати?
– Нi, але я вiрю, що майбутне нашого народу буде прекрасне i щасливе».
У Марii Костянтинiвни був красивий голос, вона любила народнi пiснi i знала iх безлiч. Марiя Костянтинiвна згадувала тi пiснi, що чула iх ще в дитинствi на Чернiгiвщинi, а Григорiй Михайлович переповiдав тi, що спiвають на Киiвщинi.
У груднi 1922 року вiдзначали 40-лiття сценiчноi дiяльностi Марii Заньковецькоi. З нагоди цього Григорiй Косинка написав твiр «Заквiтчаний сон» i присвятив його М. К. Заньковецькiй. Вiн розповiдав: «Починаеться оповiдання словами весiльноi пiснi, яку я почув того вечора вiд Марii Костянтинiвни: “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати”. І назвав героiв свого твору Андрiем та Оленкою на спогад про одну з найулюбленiших п’ес Марii Заньковецькоi».
У цьому творi е згадка з Косинчиного дитинства: «Була у нас на селi кучерява дiвчина – “моя любов дитяча”. Коли мене “повернули” з Байкалу, ii вже не було. Через хлоп’ячу соромливiсть я не питав нiкого про ii долю».
Марiя Костянтинiвна зросла серед природи. Добре знала життя селян, сiльський побут, долю украiнськоi дiвчини та жiнки. Вона правдиво створювала образи на сценi. І того вечора у розмовi вiдзначала, як змiнюеться доля дiвчини й жiнки у наш час.
Моя Оленка, говорив Григорiй Михайлович, «червона мачина», кучерява дiвчинка, зросла на селi, а в мiстi стае студенткою-революцiонеркою. Читаючи об’яву на стовпi про хiромантку, посмiхаеться: «Оленка знала чари кращi, нiж хiромантка майбутне: ii бiла, на студентську ногу, кiмната, а особливо вiкно, в кущ троянди заходжене, – знали такi таемницi, яких…»
Дiя вiдбуваеться за часiв громадянськоi вiйни.
«…Уже немае Андрiя, Оленко… У нас як заспiвали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пiсню, а вона сотала душу села i – чiпляла тоненькi павутинки на заплакану дзвiницю, до хреста…»
Григорiй Михайлович говорив: «Слова – “Уже немае Андрiя, Оленко…” нагадають Марii Костянтинiвнi ii монолог: – “Нема мого Андрiя, нема мого сонця” з п’еси Кропивницького».
Оленку заарештовано… Вона попереджае катування та розстрiл самогубством у тюрмi…
«Таемницi», що знала студентка-революцiонерка, залишилися таемницею…
Твiр закiнчуеться словами: «І сумом великим сотаеться над Зеленьками весiльна пiсня матерi Оленки: – “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати..”»
«Кожне слово мого твору, – говорив Григорiй Михайлович, – повинно нагадати Марii Костянтинiвнi всi розмови того вечора».
* * *
«Мандрую», – писав Григорiй Михайлович у листi. Це було влiтку 1924 року. Я знала, що вiн поiхав вiдпочивати до Канева, i раптом таке… Дивно!
Повернувшись, Григорiй Михайлович розповiв: «Я дiйсно “мандрував” по селах. Позичив у сина хазяйки стареньке сiльське вбрання: латану сорочку, картуз, а черевики i своi були пiдходящi, днiв п’ять не голився, а тодi закинув через плече цiпок з вузликом та й поiхав…
Хотiлося менi подивитись на життя по степових селах та порiвняти з життям рiдноi Щербанiвки. А коротко кажучи, зiбрати матерiал для своiх творiв».
«То хiба для цього треба переодягатись у “дрантя”?»– спитала я.
«Менi хотiлося вiдчути сьогочасне життя на селi, але не в ролi спостерiгача, а знову побути у шкурi злидаря-заробiтчанина, – вiдповiв Григорiй Михайлович. – Ночував я у бiдняцьких хатах, бачив, як живуть та з чим “господарюють”. А заробити у багатiя тяжче, нiж було колись у пана: “Пшеницю жали за п’ятий снiп, пiвмiтки мотали за хлiбину, а на коноплях тiльки цiпки заробляли”, – розповiдали менi лiтнi жiнки».
По селах вiн зустрiв: Марту («За ворiтьми»), Мелашку («Змовини»), Гандзючиху («Гармонiя»).
«Такi злиднi, а поруч…
Багатi землi у людей: проса – аж хвилi ходять золотистi, в степу безмежному стерня, нема iй кiнця i краю. На горi вiтряки, а в долинi копи й копи…»
«Тепер, Тамарча, ти почуеш, навiщо я переодягався.
– Молотники потрiбнi? – питаю у високого огрядного чоловiка.
– Сiм фунтiв за копу, – бовкнув вiн.
– Хай вам iншi молотять за таку цiну, – голосно вiдповiдаю я.
Пiдходжу до другого хазяйського двору. Вийшов маленький чоловiчок з в’iдливим зором, пробiг поглядом з голови до нiг i сказав.
– Ну так, а як до дiла?.. – І раптом я помiтив, що вiн пильно дивиться на моi руки, а вони у мене бiлi i немае жодного мозоля.
– Немае, немае нiчого у мене, немае, – скоромовкою проговорив вiн.
Йдучи з двору, я почув жiночий голос:
– І навiщо вiдмовив людинi, роботи ж у нас он скiльки!
У вiдповiдь були такi слова:
– Хто зна, якась пiдозрiла людина. Знайдемо й серед своiх, херсонських.
“Мандрую” далi…
– А хто тебе сюди направив?
– Нiхто не направляв, нiхто не казав, я сам шукаю роботи, – лагiдно вiдповiдаю я, а в думках посмiшка: не можна зiбрати матерiалу, щоб не подражнити собак.
А тепер послухай, Тамарча, я розкажу тобi гумористичну пригоду. Уявляеш – не встиг я й порiг переступити в однiй хатi, як мене пiдхопили пiд руки, привiтно приговорюючи: «Просимо, просимо, будь ласка, заходьте!» Були вже добре напiдпитку й не розiбрали, що я стороннiй, та й посадили мене за стiл… Ха-ха-ха!
А на столi гори бiлого хлiба, пухкого, як паски. У полумисках ковбаси, кров’янка, ковбики. Самогоновi найпочеснiше мiсце.
А за столом розмови: однi радiють, що дозволили торгiвлю, що можна мати власнiсть. Другi згадують, як одбирали худобу, землю. Хтось вигукнув: “Шiсть десятин заграбали та роздали чортам на бабайки! Умру – не забуду: грабiж…”
Прислухаюсь я до цих розмов, прикриваючи латку на сорочцi, й радiю – буде що занотувати у блокнот!
Вони просторiкували, уминаючи ковбики та пироги, не звертаючи на мене уваги. А я згадав, як пустою юшкою годували дiтей там, де доводилося менi ночувати.
Незабаром вибрав влучну хвилину та й пiшов собi геть з такоi господи.
Я переконався, що скрiзь однаково живеться бiдаревi, а у багатiiв однi думки – жадоба i оскаженiлiсть до нових соцiальних змiн».
Так народилися образи: дiда-пасiчника, жiнки Мартина («Циркуль»), Смолярчука («Гармонiя»), Кушнiра («Полiтика»).
Григорiй Михайлович допитливо спостерiгав життя. Вмiв знайти родзинку для своiх творiв.
* * *
«Увага! Увага! Поiзд Тетерiв – Киiв запiзнюеться на годину», – повiдомили на станцii Ворзель.
