скачать книгу бесплатно
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспiвую та плачу.
І довелося знов менi
На старiсть з вiршами ховатись,
Мережать книжечки, спiвати
І плакати у бур’янi.
Декламуючи цього вiрша у колi друзiв, Григорiй Михайлович сказав: «А я, “щоб не почув хто, не побачив”, читав “Кобзар” у бур’янi».
Григорiй ще пiдлiтком довiдався про те, як у сусiдньому селi вчитель за «Кобзар» у засланнi був. Це глибоко вразило хлопця й згодом знайшло мiсце у новелi «Товариш Гавриш». Кiндрат Осика розповiдав: «“Кобзар” Шевченкiв, казали люди, тiльки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той “Кобзар”, дак тiльки пiсля революцii виринув!»
«Хто, як не Шевченко, своiми творами пробуджував у людей свiдомiсть та закликав боротися за нове життя?
Хто, як не вiн, прищепив нам любов до народу, до Батькiвщини?
Хто, як не Шевченко, виховував у нас любов, повагу, малюючи свiтлий образ матерi:
Слово мамо. Великее,
Найкращее слово!
Тiльки його словом можна було так глибоко, всебiчно розкрити таемниче твердження стародавньоi народноi пiснi:
Тiльки в свiтi правди, – що рiдная мати.
Хто з поетiв вмiе примусити читача так усмiхатися, смiятися, гнiватися, сумувати та плакати разом з ним?»
Григорiй Михайлович завжди закiнчував так: «Хiба можна перелiчити все те, що приховане в Кобзарi?!»
Вiн iз захопленням говорив про майстернiсть, образнiсть та музичнiсть мови Шевченка.
Григорiй розповiдав: «Читаючи “Свято в Чигиринi”, у мене перед очима яскраво вимальовувалась постать Кобзаря, його обличчя, мiмiка – те, чого немае в текстi, й менi здавалось, що я не читав, а нiби бачив i чув:
Оженився, зажурився —
Нiчого немае;
У ряднинi ростуть дiти,
А козак спiвае:
“І по хатi ти-ни-ни,
І по сiнях ти-ни-ни,
Вари, жiнко, лини,
Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”
“Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!” —
Кричать гайдамаки.
А я в захопленнi, в запалi, ледве стримав бажання поплескати в долонi.
Тепер, дорослим, я перечитую й усмiхаюсь. Як майстерно та природно вiдтворено цей епiзод. Злиднi, а люди, шуткуючи, спiвають про цi злиднi – характерна риса нашого народу. Кажучи словами Шевченка:
Заспiвае – заспiвають,
Аж лихо смiеться.
Те саме i в характерi самого Шевченка. У творi “До Основ’яненка”:
Батьку ти мiй, друже!
Блуджу в снiгах та сам собi:
“Ой не шуми, луже!”
Цiею пiснею Шевченко з iронiею передае незламнiсть, бадьорiсть духу.
Часто у творах Шевченка зустрiчаемо: “виспiвую”, “спiвають”. Спiвае вiн, як автор, спiвають героi. Бувае повний текст пiсень або тiльки назва пiснi, як у наведеному уривку: “Ой не шуми, луже”».
Свого часу Григорiй Михайлович детально вивчав творчiсть Шевченка i звертав увагу на те, як Шевченко вмiе коротко, стисло все розповiсти. За його висловом: «Коротке, мудре, талановите слово Шевченка надiлене могутньою силою збуджувати в уявленнi читача новi образи, новi почуття, що поширюють та поглиблюють змiст навiть коротеньких вiршiв. Саме так я стремлю наслiдувати Шевченка в своему словi».
Пригадую, як, перечитуючи твори Шевченка, Григорiй часто звертав мою увагу: «Тамарча, послухай:
Село! І серце одпочине,
Село на нашiй Украiнi —
Неначе писанка село,
Зеленим гаем поросло.
Цвiтуть сади, бiлiють хати,
А на горi стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистii тополi,
А там i лiс, i лiс, i поле,
І синi гори за Днiпром.
Тiльки художник може вiдтворити пейзаж в поезii, надаючи йому такi колоритнi барви. Хiба не виникають додатковi уявлення? Хiба перед очима не постае: сонячний день, прозорiсть повiтря, вiдчуття простору – надзвичайна стереоскопiчнiсть пейзажу?»
Шевченко у багатьох творах, говорив Григорiй Михайлович, оспiвуе батькiвщину, Днiпро, степи, тополi, вишневi садки, могили в полi, мiсяць, зорi – характерний пейзаж Украiни.
Меж горами старий Днiпро,
Неначе в молоцi дитина,
Красуеться, любуеться
На всю Украiну.
Шевченко, згадуючи минуле, оспiвуе Днiпро як «свiдка» iсторичних подiй на батькiвщинi.
Нема Сiчi; очерети
У Днiпра питають:
«Де-то нашi дiти дiлись,
Де вони гуляють?»
Шевченко, борець за щастя народу, передбачаючи майбутне, оспiвуе теж Днiпро:
Розкуються незабаром
Закованi люде,
Настане суд, заговорять
І Днiпро i гори!
А якоi глибини набувае любов Шевченка до батькiвщини в його хвилюючих словах:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйнi поховають..
Тому що для Шевченка:
Здаеться, кращого немае
Нiчого в бога, як Днiпро
Та наша славная краiна…
* * *
«Чуден Днепр при тихой погоде…» Їдучи пароплавом, милуючися Днiпром, Григорiй Михайлович, бувало, отак й цитував улюблених своiх письменникiв. Цю сторiнку з твору Миколи Гоголя вiн читав напам’ять до кiнця. Про свое захоплення творами Гоголя розповiдав:
«Киiв – першi днi мого перебування у стародавньому мiстi сповненi мрii й надii про навчання. Я дiзнався, що е “публiчна бiблiотека”, е бiблiотека в унiверситетi св. Володимира, але… не для мене».
Коли спуститися вулицею Прорiзною та перейти Хрещатик, якраз потрапиш у дверi книжковоi крамницi Леона Ідзиковського. Григорiй згадував, як, приiхавши до Киева, пiдлiтком опинився в цiй книгарнi. Його вразила кiлькiсть книжок: праворуч – книги, лiворуч – книги, всюди книги, рiзнi за розмiром, за кольором обкладинок – аж дух перетинало. На прилавку лежала найбiльша за розмiром книга. Григорiй запитав людину, що звернула на нього увагу:
«Скажiть, це бiблiя?» – «Нi, – людина посмiхнулася, – це каталог». А коли побачила розгублене обличчя хлопця, запропонувала подивитися «каталог». Перегортаючи сторiнки, вiн побачив за абеткою прiзвища письменникiв та перелiк творiв кожного. Серед них знайшов знайому назву: «Н. В. Гоголь. “Вечера на хуторе близ Диканьки”», змiст якоi переказував йому ще дiд Роман. З того часу Григорiй частенько заглядав до цього каталогу – «ноги самi заходили до цiеi крамницi». Прикажчик звернув увагу на нього й запитав: «А що ти там все вишукуеш?» Григорiй пояснив, що мрiе купити Гоголя, але в нього все ще не вистачае грошей. Як з’ясувалося, бракувало кiлькох копiйок. «Ми дамо тобi книгу, а коли будуть грошi – донесеш». Григорiй був такий щасливий! Йшов Хрещатиком, мiцно тримаючи обома руками перед собою книгу або притуляючи ii до себе, хотiв скорiше дiйти до Володимирськоi гiрки й розкрити ii там.
Читав i перечитував ii безлiч разiв. Коли принiс у крамницю грошi, та сама людина сказала: «У нас е бiблiотека, ходiм, я тебе запишу». З цiеi хвилини книга завжди була з ним.
Читав насамперед Гоголя, вiдчуваючи його любов до батькiвщини, до народу.
«Тут, бiля пам’ятника Володимировi, – згадував Косинка, – я читав “Страшну помсту”. В цьому творi настрiй епiзодам надае згадка про Днiпро:
“Катерина замолчала, потупивши очи в сонную воду; а ветер дергал воду рябью, и весь Днепр серебрился, как волчья шерсть среди ночи”.
Читаючи, як Гоголь оспiвуе Днiпро, я згадував Шевченка.
“…гуляет Днепр; ему ни до кого нет дела: он бушует…”; “Он, как старик, ворчит и ропщет”; “…тихо враждует он с прибрежными горами, лесами, лугами и несет на них жалобу в Черное море”.
Або в iншому мiсцi:
“Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат, и молния, изламываясь между туч, разом осветит целый мир – страшен тогда Днепр! Водяные холмы гремят, ударяясь о горы, и с блеском и стоном отбегают назад, и плачут, и заливаются вдали. Так убивается старая мать казака, выпровожая своего сына в войско”.
Подивився я тодi на Днiпро, а вiн тече велично, спокiйно, й стало так легко та приемно, й життя, здалось, тече спокiйнiше, а злиднi – дрiбниця.
“Чуден Днепр при тихой погоде…”
“Пышный! ему нет равной реки в мире”».
Григорiй Михайлович частенько звертався до мене:
«Ходiмо, подивимося на Днiпро!» Згадую, як одного разу ми бiгли в зливу пiд парасолькою по сходах до Днiпра. Поки добiгли, дощ вщух, а Днiпро ще не заспокоiвся. Григорiй, йдучи берегом, покликав мене: «Тамарча, швидше йди, подивись!»
