скачать книгу бесплатно
Сину мiй, твоi теплi слова, глибоку синiвну любов та повагу я в серцi зберегла на все життя.
Спогад серце грiе
Тамара Мороз-Стрiлець
І день не день, i йде не йде,
А лiта стрiлою
Пролiтають, забирають
Все добре з собою.
Т. Шевченко
Пригадую 1968 рiк. Готувалися вiдзначити перший ювiлей Григорiя Косинки – 70-рiччя з дня народження. Ювiлейна комiсiя ухвалила зiбрати спогади про Косинку й видати iх до ювiлейноi дати – листопада 1969 року. На пiдготовку й оформлення видання було обмаль часу. Проте встигли, й збiрочка вийшла з друку буквально напередоднi ювiлейного вечора.
Стрiлою збiгають лiта… Ось уже наближаеться й 90-рiччя… Пiдготовлено найповнiше видання творiв Григорiя Косинки.
При пiдготовцi цiеi книги передi мною постав далекий, але живий образ Григорiя Михайловича: натхненне обличчя, ласкава усмiшка, а лагiднi й пильнi його очi, знов, як i тодi, нiби промовили до мене:
– Тамарча! Ти була поруч зi мною десять рокiв. Ти знаеш про мене те, чого нiхто не знае. Майже всi роки мого творчого життя пролинули поруч з тобою. Розкажи про мене.
Григорiй Михайлович був середнiй на зрiст. Ходив бадьоро, швидко, з пiднятою, нiби закинутою головою й здавався вищим, нiж був. Волосся свiтло-русяве, хвилясте. Передусiм привертали до себе увагу його блакитнi, що мiнилися аж до синiх, очi – глибокi й променистi.
Вловити променi того вогню художникам, що його малювали, якось не щастило. Найвдалiшим був олiйний портрет художника Курочки-Армашевського. Портрет цей, на жаль, загинув.
За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках i дiях вiдчувалася впевненiсть, i тодi проступали риси вольовоi вдачi. Те, що задумав, те, чого хотiв, досягав i здiйснював. Саме цi риси його характеру впали менi в око вiдразу ж пiсля нашого знайомства.
Вперше з Григорiем Косинкою я зустрiлась пiд Новий, 1924 рiк. На зустрiч Нового року Григорiя Михайловича запросив мiй товариш. Згодом вiн розповiв менi, як це вiдбулося: «Зустрiв я Косинку (знайомi вони були з унiверситету) й питаю:
– Де зустрiчатимеш Новий рiк?
– Та, мабуть, нiде. Щось не накльовуеться нiчого цiкавого, – вiдповiв.
– То приходь до нашого гурту, – кажу йому.
– І чого це я туди пiду? Що за iнтерес зустрiчати Новий рiк у колi малознайомих?
– А у цьому колi буде Тамара Мороз, – сказав я.
– Справдi? Тодi прийду. Треба ж нарештi побачити цю дiвчину. Мiж товаришами тiльки й мови: Тамара Мороз та Тамара Мороз, а очi барвiнковi, а очi неповторнi… Що ж, подивимось… Кажи адресу – прийду. Буде про що поговорити з товаришами…»
Ми всi уже зiбралися, коли до кiмнати легкою ходою увiйшов Григорiй Михайлович. Стримано вклонився, i я почула:
– А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде.
Коли знайомили нас, то дзвiнко сказав:
– Я – Стрiлець.
Хтось коло мене тихенько мовив:
– Це Григорiй Косинка.
– То й що? – сказала я.
Григорiй, думаючи, що то я вiдповiла на його слова: «Я – Стрiлець», блиснув очима, трiпнув чубом i мовив:
– Та нiчого, щоб знали, оце й усе…
Я все чекала й придивлялася, коли вiн виявить себе так, як характеризували менi його товаришi. А вiн майже не брав участi в iграх, веселощах. Протягом вечора мiж нами хоч i були коротенькi розмови, проте вiн якось раптом одходив i спостерiгав за мною бiльше здаля. Я нiяковiла: було ж менi вiсiмнадцять.
Товаришi Григорiя зверталися до нього:
– Грицю! Чого такий мовчазний? Не пiзнаемо тебе.
– Що тобi? Занедужав? Чи, може, з очей?
– Атож, – вiдказував Григорiй, – саме з очей…
Того вечора ми й не бачили його веселим.
Пiд ранок, коли почали розходитись, Григорiй рiшуче, з притиском на першому словi, сказав:
– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всiх – Бувайте здоровенькi, друзi! Красненько дякую!
Нiч була «мiсячна, зоряна, ясная»… Кружовiем летiв срiблястий снiжок… А ми поволi йшли i йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хiба ж могло тодi спасти на думку, що ця бiла iскриста дорога е початком спiльного нашого шляху?…
Зустрiчалися дедалi частiше. Поступово помiчалася спiльнiсть поглядiв, смакiв, бажань i прагнень.
Я ранiше спiвала в украiнському народному хорi, яким керував тодi молодий композитор Михайло Верикiвський. Григорiй Михайлович, виявилося, дуже любив спiв. Збирав пiснi. І я радiла, що могла йому в цьому допомогти.
Лiто принесло новi, неповторнi днi, сповненi поезii, щастя, радостi буття… Улюбленi мiсця прогулянок – за Днiпром. На мальовничiй Довбичцi та на чорторийських озерах i луках… Менi подобалось, як Григорiй помiчав i тонко вiдчував явища природи, ii красу. Впивався чарами Днiпра. Розповiдi його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того лiта посмiхалося тiльки нам! Григорiй читав менi Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Украiнку та багатьох iнших авторiв. Здебiльшого бувало так, що ми обое однаково сприймали й розумiли художнi твори.
Проминуло лiто… А восени й побралися.
Мiй внутрiшнiй свiт був близьким до духовного свiту Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увiйшла у коло iнтересiв Косинки та його друзiв.
З перших рокiв свого свiдомого життя я кохалася у мистецтвi, поезii. Трудовий шлях мiй почався, так би мовити, з «лiтературноi дiяльностi» – розклеювала газети на парканах. У революцiйнi днi, часи громадянськоi вiйни газети виходили малим тиражем. Друкували iх на цупкому (рудому або темно-сiрому обгортковому) паперi, з текстом на одному боцi.
Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспiшала на вулицю Ленiна, № 19. У цьому будинку були редакцii багатьох газет. Розклеювачiв знайомили з найголовнiшими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комунiст», «Укрроста», «Вiстi Киiвського губревкому», «Бiльшовик» та iншi й на певних, закрiплених за кожним вулицях розклеювали iх на парканах та стiнах будинкiв. За мною були вулицi: Театральна, Велика Пiдвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеiвши першу пачку, бiгла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-пiд рук або запитували:
– Дiвчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?
Знайомi знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:
– Розкажи, що цiкавого у газетi.
Отож я була й iнформатором новин. Тепер такi функцii виконуе радiо. Тодi про радiо ще мови не було. Й слова такого не чули.
Увечерi вiдвiдувала Киiвський робiтничий унiверситет (вiльний слухач, бо ще не пiдiйшов вiк), який мiстився у примiщеннi колишнiх Вищих жiночих курсiв, що на вулицi Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберiгся. Серед слухачiв унiверситету було багато пiдлiткiв, а також «лiтнiх» людей, такими нам тодi здавалися 20—25-рiчнi хлопцi, навчання яких перервала громадянська вiйна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дiвчаток, якi щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинцi. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гiр. 1918. «Час». Дiвчинка гортае сторiнки й читае вголос:
Гори, сподiвайся i в нiчку i в день!
О, серце, будь смiливим, гордим!
І виспiвай душу потоком пiсень,
І вмри за останнiм акордом!
Потiм iнше:
Ти приходиш до мене щоночi
В ту хвилину, як мiцно я сплю,
Зазираеш в заплаканi очi
І шепочеш: не плач… я люблю!..
Слухали в захопленнi – такi спiвзвучнi нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душi. Менi ж дуже хотiлося мати таку збiрочку. До мого заробiтку «газетяра» батьки додали грошей, i я стала власником збiрки «З зелених гiр». Зберiгала я цю збiрочку все життя.
Отак вiдбулося мое знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорiем другом, до останнiх днiв життя обох митцiв… І збiрочка «З зелених гiр» втрачена…
До речi, з Григорiем Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрiчаючи нариси, статтi, публiкацii у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповiла йому про це.
Григорiй Михайлович був вдачi веселоi, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомiтно i з таким виглядом, немов би й не вiн. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали смiятися, вiн кине погляд i неначе дивуеться: чого це, мовляв, так усiм смiшно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктiв порядку денного був звiт бiблiотеки. Бiблiотекар назвала твори, що iх беруть часто, а потiм тi, що користуються меншим попитом, а далi сказала, що от такий-то роман нiхто не бере. І тут почувся голос Косинки:
– Його й вогонь не вiзьме!
Гриць швидко помiчав типове в людинi, висмiював негативне. Його характеристики були влучнi, соковитi. Вдало пiдбирав епiтети. Читав чи декламував як справжнiй майстер художнього слова. Голос – дзвiнкий, приемного тембру, чiтка дикцiя.
Косинка часто виступав на ювiлейних лiтературних вечорах. Пригадую такий вечiр у сiчнi 1927 року з нагоди 25-рiччя лiтературноi дiяльностi Василя Стефаника. На вечорi Григорiй Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» i присвячений письменниковi вiрш Марка Черемшини «Пiд осiнь». Читав так гарно i так зворушливо, що аудиторiя слухала затамувавши подих. Помiтно було глибоку схвильованiсть i сльози на очах слухачiв. У вiдгуках на вечiр у пресi тодi писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторiю «Сини» у читаннi Косинки…»
Григорiй Михайлович писав статтi до рiчниць видатних людей. У травнi 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю пiд назвою «Вiчний революцiонер». У червнi того ж року в газетi «Бiльшовик» з’являеться його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцевi за мiжнародну еднiсть трудящих».
У 1927 роцi вiдзначали 40-рiччя лiтературноi дiяльностi Ольги Кобилянськоi. Григорiй Михайлович надiслав iй вiтального листа, який зберiгаеться у музеi Кобилянськоi у Чернiвцях.
І читанням, i розмовою Григорiй умiв зацiкавити слухачiв, вiн справдi-таки перевтiлювався у кожний персонаж. Тонка iронiя надавала привабливостi його розповiдям.
Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорiя Михайловича розповiсти якусь iсторiю чи випадок. Казали: «Послухаеш Косинку – як у театрi побуваеш…»
Де був Косинка, лився потiк доброзичливих жартiв, дзвенiв смiх. У товариствi вiн, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрiчi зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!»
Поводився з людьми просто, привiтно. Без зайвого гонору, зверхностi, хоча був уже тодi вiдомим i популярним письменником.
Сусiди (жили ми у спiльнiй квартирi) поважали й любили його. Зустрiчаючи лiтню людину чи дитину, вiн нiколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне.
У сусiдiв була маленька доня Олюнька. Григорiй Михайлович любив побавитися з нею. Читав iй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимiвля звiрiв», то першiй iй подарував книжечку i сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорiя Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрiтися». – «Нi, не пущу», – вiдповiдав, як у казцi, Григорiй Михайлович, широко вiдчиняючи дверi й щиро усмiхаючись.
В сiм’i був уважний. З глибокою пошаною ставився до моiх батькiв. Нiжно любив свою матусю. У своiй родинi був найстарший, перший син. Окрiм Григорiя, в родинi було ще три хлопцi i двое дiвчат. Про свое дитинство Косинка написав у новелi «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводi, а далi «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батькiвськоi хати, а сам рушив на заробiтки до Киева…» (уривок з автобiографii).
Роботi на цукроварнi присвячений його нарис «Лист з села» (1919).
У Киевi чистив черевики, поневiрявся по рiзних канцелярiях, працюючи кур’ером. Вiдвiдував вечiрнi «гiмназiальнi курси». Склав екстерном iспити за шiсть класiв гiмназii. Лiтературну дiяльнiсть почав з нарисiв, ескiзiв, фейлетонiв, дописiв на актуальнi тогочаснi теми i друкував iх ще до появи новели «На буряки». У 1921 роцi вступив до Киiвського iнституту народноi освiти на iсторико-фiлологiчний факультет.
Пiсля смертi батька (1920) на плечi Григорiя лягли турботи про родину. Вiн пiклувався про братiв i сестер, допомагав у всьому. Вони жили у нас i вчилися. Григорiй завжди ставився до них уважно, ласкаво. Був лагiдний по натурi.
Любив усе делiкатне, мiнiатюрне. Речi часто називав у зменшенiй формi або iншими, ним самим вигаданими назвами. Часто вживав вираз «нiжно-хороше». Все, що було йому наймилiше, мало епiтет «зоряне», «зоряний». Ще був отакий епiзод: Григорiй одержав листа, де читачi, жартуючи, звернулися до нього з такими словами: «Жаданий, улюблений Косинка!» Ми частенько згадували це звернення. Якось я одержала листа од нього за пiдписом: «Жук». Я не зрозумiла – чому так. Вiн пояснив менi, що це першi лiтери отого звернення «Жаданий, улюблений Косинка». Так «Жук» стало другим iм’ям Григорiя. Вiд мого оклику до нього «Грицю-ю-ю!» згодом лишилося тiльки «Ю». Про це пишу тому, що, може, знайдуться листи, фото або щось iнше, пiдписанi «Жук» або «Ю». З такими пiдписами у мене е фото i книжка.
Любив правдивiсть, цiнував людей, якi мають власну думку i гiднiсть. Поштиво ставився i прислухався до старших товаришiв по перу. До молодих сам був доброзичливий i охоче давав поради, допомагав.
Коли щось не подобалось, найчастiше говорив: «жахливо», «безглуздя», «просто жах».
Ненавидiв пiдлабузництво, безпринципнiсть, самовпевнених хвалькiв. До таких людей ставився з вiдразою. Застережливо i вдумливо прислухався до вiдгукiв на його творчiсть i говорив: «Найбiльше треба остерiгатися похвали, щоб не трапилось отого “запаморочення вiд успiхiв”, бо це зупинить творчiсть. Думка ж письменника повинна поспiшати за часом!»
Даючи iнтерв’ю з приводу постанови ЦК вiд 23 квiтня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досi, iдеологiчнi зриви того чи iншого автора, а допомагати аналiзувати цi ж хиби в свiтлi художнiх засобiв i загального спрямування цiлого твору…»[10 - Лiт. Газета. – 1933. – 27 черв.]
Не любив неорганiзованостi, розхристаностi, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотiв носити й сказав: «Не переконуй, що модно, i не умовляй. Не буду я ii носити. От i все…» Вираз «от i все…» вживав тодi, коли хотiв припинити розмову на цю тему.
Природу нашоi землi Косинка любив так палко i так милувався ii красою, що розповiсти про це звичайними словами не можна. Любив вiн зоряне небо i росянi свiтанки, багрянi сутiнки i одвiчну красу Днiпра, повiнь на Днiпрi i широчiнь степiв, шелест жита, квiтування дерев, бiло-синiй пухкий снiг i пахощi вiтру… Та хiба можна про все розповiсти! Казав: «Так цiкаво знати, про що саме спiвають пташки? У них така складна симфонiя…»
Довго i уважно спостерiгав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не бiолог, адже так люблю спостерiгати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвiте, спiвае, щебече, бiгае, лiтае, – радуе мене! Де життя – там радiсть i краса, краса…»
Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкоi калини, гронами жовтогарячоi горобини. Дуже любив квiти. З нетерпiнням чекав появи весняноi квiтки сон-цвiт. Не мiг надивитися на струнку рожу, на бiлi троянди, оксамитовi красолi. Найбiльше ж любив барвистi нiжнi польовi квiти, а серед них бiлi ромашки i червонi косинцi.
Квiтка червонi косинцi, як звуть ii на Киiвщинi, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона мае багато народних назв: залiзняк червоний, болотний бурячок, откасник та iншi. Вiд неi походить лiтературний псевдонiм Григорiя Михайловича – «Косинка».
Дехто з товаришiв говорив йому: «У тебе таке хороше прiзвище – Стрiлець, воно й пасуе тобi, i раптом такий нецiкавий псевдонiм. Не всi ж знають, що взяв ти його вiд квiтки, думають, що це – хусточка…»
Григорiй Михайлович вiдповiдав: «Менi байдуже, що думають. Квiтка ця маловiдома, а вона така нiжна й красива, скромна i разом з тим велична. Квiти приносять радiсть i збуджують у душi людськiй тiльки хороше. Псевдонiм залишаеться, от i все…»
Пригадую, були ми якось у Сочiнському будинку творчостi i вперше побачили могутнi магнолii у цвiту з п’янкими пахощами. Григорiя приголомшила краса i цього дерева, i рослинностi навколо. Сказав вiн тодi: «Я думав, що немае нiчого красивiшого за нашi гаi, лани, за рослиннiсть у степах i долинах моеi прекрасноi рiдноi Украiни. Бачу, що природа Кавказу мае свою принаднiсть. Проте сказати, що менi приемнiший п’янкий дух магнолii за пахощi степу, полину, – це ще питання…»
І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоiм подружкам привiт на листку магнолii». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що дiйде. Уяви собi, яка то радiсть – одержати зелений привiт. Це зовсiм не те, що паперова листiвка, хоч би й з найкращим малюнком».
Такий лист дiйшов до Киева. Олена К[онтребинська] була зворушена й здогадалася, що то придумав Григорiй Михайлович.
Косинка у всьому i скрiзь знаходив i бачив красу i хоч писав прозою, проте мав поетичну чутливiсть, був обдарований вiдчуттям прекрасного i передавав його людям. Змальовуючи природу, вiн створюе такi емоцiйнi образи, що надовго западають у серце. Ось наприклад:
«Хай простять менi смуглявi берези!..
Вони в селi Чорному стоять над ставом, мов соромливi дiвчата, що вийшли купатись, розляглися i спустили до колiн своi бiлi сорочки; iх ноги мие зелена вода ставу, стан обiймають сосни, а кучеряве гiлля цiлують вечорами зорi, ранками – сонце; тодi берези ще бiльше соромляться, закривають засмаженими руками-гiллям краечки своiх очей i от-от пирснуть зо смiху, – але на них суворо дивиться дуб, гладить вiтрами лисину осокор, сумно хитае головою стара верба, i поговiр шумить борами…
Соромом горять тодi берези: немае де сховатись, присiсти; стоять розперезанi, а сонце сiче над ними червоний оксамит…»
Якось товаришi моi сказали:
– Хiба можна, прочитавши початок оповiдання «Анархiсти», що звучить як музика, не вiдчути естетичноi насолоди?
Ось цей уривок:
«Це було лiтом, любий читачу…
Сонце золоту пряжу пряло на Днiпрi, а в степу бiлими, як молоко, гречками меди пахли… Нi, нi, я розкажу тобi про мед, але обмину красу… Добре?.. Ми слухали журливу сагу Днiпра, який полоскав нашi ноги i плакав на бiлому пiску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, i на камiнцях бринять старечi сльози…