скачать книгу бесплатно
– Адже ти знаеш, що я хочу скласти збiрку “І Днiпро заговорив”. На цю думку надихнули мене рядки Шевченка “Розкуються незабаром закованi люди…” та збiрка пiсень Михайла Драгоманова. Першi новели моеi збiрки мають нагадати епiзоди минулого нашоi краiни, тобто про що “мовчав Днiпро”»[2 - Мороз-Стрiлець Т. Голос пам’ятi. Спогади. – К..: «Рад. письменник», 1989. – С. 169.].
Узагалi тема агентури, або в первiсному формулюваннi сексотства, у радянському суспiльствi е надзвичайно складною. Лише тепер, коли вiдкриваються архiви спецслужб, можна робити дослiдження за цiею дражливою проблематикою, адже навiть засекреченiсть документiв, прибранi псевдо не вберiгають вiд розкриття справжнiх осiб таемних агентiв. Інодi це члени родини вiдомих письменникiв – дружини, зятi, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишнi. Але здебiльшого це були люди з найближчого оточення, якi, застрашенi якимись особистими грiхами проти тодiшньоi влади або ж обдуренi фальшивими обiцянками про пiдтримку у справi видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили своi донесення.
Агент Бiдовий iз села Щербанiвки – чоловiк рiдноi тiтки Григорiя Косинки – писав детальнi безграмотнi звiти про приiзди письменника i його друзiв у рiдне село.
Але, як можна гiпотетично визначити, – серед агентiв були люди iз найближчого оточення. Важко навiть уявити, що з однiеi розмови агент Ільяшенко змiг почерпнути стiльки iнформацii про творчi задуми Григорiя Косинки – майже детальнi сюжети ще ненаписаних творiв, обсяг майбутньоi книжки. Одна рiч – дати загальну чи полiтичну характеристику поведiнки письменника, а зовсiм iнша – викликати в нього повну довiру на вiдвертiсть, щоб описати те, з чим вiн мiг подiлитися iз близькою людиною.
За умов постiйного стеження i критиканства про творчий спокiй Косинка не мiг навiть мрiяти. Вiльнолюбивий характер письменника i небажання пристосовуватися до тодiшнiх умов i писати на догоду системi, враховуючи вимоги вульгарно-соцiологiчноi критики, що змiнювалася буквально зi змiною полiтичних компартiйних директив i постанов, – вiн не мiг. Примусова колективiзацiя, якоi не змогла уникнути його родина у Щербанiвцi, яку «колективiзували» i яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, – усе це категорично впливало на фiзичний i моральний стан ще донедавна здорового сiльського молодика. Лiтературнi заробiтки (гонорари) були дуже скромними, i до того ж таким, як вiн протестантам, платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусив читати i виправляти чужi рукописи – у газетi «Вiстi Киiвського губернського революцiйного комiтету», в редакцiях журналiв та видавництв, але цiкавими для нього все-таки були роботи вiдповiдальним секретарем Всеукраiнського фото-, кiноуправлiння (ВУФКУ), у Державному видавництвi Украiни та в радiокомiтетi. У мемуарах сучасникiв чимало згадок про те, як Косинка читав власнi твори на публiчних зiбраннях. Вiн буквально заворожував слухачiв тональнiстю свого голосу (баритона). Своi новели вiн читав напам’ять, професiйно по-акторськи вiдтворюючи дiалоги. Його природжена майстернiсть була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тiльки слухацька публiка чи радiослухачi зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорiя Косинки. Про це писали у своiх донесеннях i таемнi агенти пiд нерозгаданими досi псевдо – вони вiдзначали магiчний вплив художнього слова, особливо на молодiжну аудиторiю.
На жаль, нiяких фонозаписiв голосу письменника досi не виявлено.
Секретнi спiвробiтники (сексоти), якi писали донесення на Григорiя Косинку, – це були люди переважно iз його оточення. Деякi з них (не тi, звичайно, що займалися щоденним постiйним спостереженням, – коли вийшов iз дому, куди пiшов i з ким зустрiчався) умiли, як кажуть, залiзти в душу i «розговорити» свою жертву, яка ставала вiдвертою i розкривала навiть своi творчi плани.
У справi-формулярi зiбрано невелику кiлькiсть листування Г. Косинки. Це, переважно, копii тих листiв, якi виготовлялися агентурою пiд час перлюстрацii. Доля оригiналiв цих листiв невiдома. Очевидно, вони втраченi назавжди у веремii тих подiй, у яких опинилися автори тих послань, а згодом i iхнi спадкоемцi.
Виняток становлять лише вiсiм листiв Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., якi одержував адресат за кордоном i якi збереглися в його особистому архiвi, що донинi перебувае як власнiсть Украiнськоi Вiльноi Академii у США у сховищi Колумбiйського унiверситету (в так званому Бахметьевському архiвi). Їх уперше опублiкував проф. Григорiй Костюк у виданнi: Слово. Збiрник 2. – Нью-Йорк, 1964. – С. 321–328.
Втрати родинних архiвiв репресованих письменникiв були величезними, адже «членiв сiм’i зрадникiв батькiвщини» (кримiнальна стаття – «член семьи изменников родины»), зазвичай, виселяли з квартири i позбавляли права на проживання у великих мiстах i населених пунктах. Поспiхом щось продавали (переважно меблi i якiсь речi), роздавали для переховування друзям i сусiдам (архiви, бiблiотеки тощо).
Дружина Остапа Вишнi артистка Варвара Олексiiвна Губенко-Маслюченко, яку змусили звiльнити пiсля арешту чоловiка власну кооперативну квартиру в харкiвському будинку письменникiв «Слово», вiдвезла 1934 р. архiв на збереження до своеi тiтки на вулицю Пермську, 13, але переляканi родичi спалили згодом усi папери, залишивши для себе дещо iз побутових речей. Навiть бюст Остапа Вишнi було розбито, а уламки закопано десь у сараi. Про все це довiдався автор цих рядкiв, коли 1983 р. розшукував у Харковi слiди письменницького архiву.
Слiдчi пiд час арешту проводили обшуки (труси) i вилучали (конфiсковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що мало, на iхню думку, нацiоналiстичний характер.
Пiсля завершення слiдства або й пiзнiше увесь комплекс конфiскованих матерiалiв знищувався, i в архiвно-слiдчiй справi залишався лише акт на утилiзацiю. У справах-формулярах, якi заводили на певну особу, впродовж усього перiоду стеження концентрувалися компрометуючi матерiали на цю особу i ii оточення. Насамперед, до справи-формуляра потрапляли донесення секретних спiвробiтникiв (сексотiв), пiзнiше названих агентами. Очевидно, слово «сексот», яке в радянському суспiльствi означало «донощик» i мало дуже неприемне забарвлення, тому агентам надавали навiть милозвучнi псевдонiми.
У справi-формулярi № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копiй його листiв: три листи до дружини Тамари Мороз-Стрiлець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); три листи до брата Андрiя Стрiльця (27 грудня 1931 р., 25 сiчня, 9 лютого 1932 р.); два листи до Степана Васильченка (7 сiчня, 6 лютого 1932 р.) i два листи вiд нього (15 грудня 1931 р., 12 сiчня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.).
25 сiчня 1932 р. Г. Косинка писав киiвському товаришевi Івановi Євлашенкову iз Харкова:
«Мое життя?
Живу, працюю, писав був…
Я переважно працюю… новелi, Ванунцю, тiльки вряди-годи сняться менi. Правда, листовно нiколи не можна розмовляти так, як то розмовляють люди за чаркою горiлки…
Листи – суха схема людських думок.
А менi хочеться розмовляти з тобою так, як розмовляли по-товариському, з дотепами, з жартами…
Хай ця розмова, Ванунцю, зачекае на нашу зустрiч: за два-три мiсяцi я збираюся одвiдати Киiв». (Арк. 75).
Пiсля перлюстрацii цього листа спiвробiтниками ДПУ (до вручення його адресату) 12 лютого 1932 р. на викладача украiнськоi мови Євлашенка Івана Васильовича була складена довiдка, де подавалися бiографiчнi вiдомостi та зазначалося, що 1931 р. вiн був заарештований органами ДПУ.
Отже, тотальне стеження було не лише за Г. Косинкою – талановитим письменником, якого вже знали в Європi, але й за його оточенням. Зв’язки Г. Косинки з украiнськими письменниками, якi проживали за кордоном, – Ольгою Кобилянською, В. Стефаником i, особливо, В. Винниченком, були пiд пильним контролем органiв ДПУ.
В автобiографii, написанiй 1925 р., Г. Косинка зазначив: «Моi учителi – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко». Очевидно, не без впливу малоi прози В. Винниченка Г. Косинка написав i своi першi твори (оповiдання «На буряки» було надруковане в киiвськiй газетi «Боротьба» 4 травня 1919 р.).
Перший лист Г. Косинки до В. Винниченка датований 2 червня 1923 р. був, очевидно, не першим, бо в ньому йдеться про лист паризького вигнанця з Украiни вiд 12 травня 1923 р. Г. Косинка зiзнаеться вже вiдомому в Європi письменниковi: «…Скажу щиро: почути Ваше слово про свою творчiсть, тверезе слово художника – це значить не дати потонути серед нашоi сiроi “Адигейщини”»… (Є такий твiр суч. харкiвського Гомера – Вал. Полiщука!). […]
«Я перехожу знову, як кажуть, на свою руку: порада Ваша, дорогий товаришу, хороша i я радо ii приймаю, бо, правду кажучи, мене самого лякала фiлософська “суть”, коли кругом клекотить життя, повертае до тебе – i сонце, i матерiю – хочеться тодi подивитись на голi спини дядькiв, гранчастi шиi… ех, люблю я американськi трактори, коли лопатами «тракторують» «осьмуху»!.. […]
Коли можна буде – пришлiть гонорар грошима; так само, як будете посилати рiчеву посилку – присилайте все мiцне, але просте: добре було б одержати матерii на пальто, але це хай пiзнiше, тiльки я боюся, що можуть закрутитись подii, а посилки так довго йдуть, одним словом, що можна буде – зробiть… Добре?
На днях висилаю Вам одно свое велике оповiдання – друкувати треба без пiдпису, а може Ви прочитаете i зовсiм його не будете друкувати – якась вийшла гола, розхристана, мужицька правда… автору моторошно»[3 - Цит. за вид.: Сергiй Гальченко. Скарби лiтературних архiвiв. – К.: Атопол, 2012. – С. 123.].
У листуваннi Г. Косинки iз В. Винниченком були непорозумiння через пошту. Наприклад, у листi вiд 20 сiчня 1927 р. Г. Косинка повiдомляе про одержання листа iз Францii вiд 21 грудня 1926 р., але при цьому додае, що його листа «паризька пошта чомусь повернула назад – причина: «не знайшли адресата». На нашу думку, бiльше непорозумiнь виникали через органи ДПУ, якi, перлюструючи не лише внутрiшне, а, особливо, закордонне листування, вносило плутанину i не дбало про одержання послань кореспондентiв. Але навiть iз того, що збереглося в закордонному архiвi В. Винниченка та в справi-формулярi Г. Косинки, маемо хоч якийсь невеличкий обсяг епiстолярноi спадщини письменника. Саме в нiй ми знаходимо хоч якусь iнформацiю про обставини, в яких доводилося творити молодому прозаiку: «Надiслати своi новi працi не можу – недрукованi… У Вас е мiй дорiбок за якихось 5–6 рокiв (не працi моеi, а “злиденного” писання за найстрашнiших умов людини); останнi оповiдання “Полiтика”, “Циркуль”, “Мати”, чи зробив я хоч невеличкий прогрес, коли порiвняти цi твори з опов[iданнями] з книги “На золотих богiв”»? (лист вiд 21 лютого 1927 р.)[4 - Цит. за вид.: Сергiй Гальченко. Скарби лiтературних архiвiв… – С. 125.]. У цьому ж листi Г. Косинка дае високу оцiнку оповiданню «Камiнний хрест» Стефаника про «бiль мужицькоi голоти», «що нiякого просвiтку нам не мае», а Винниченко дае надiю: «ми, мовляв, молода нацiя, ми – дужi»[5 - Там само. – С. 127.].
Щоб полегшити роботу перлюстраторам свого листування, Г. Косинка посилае поштовi листiвки: «Так, довгого листа я не одержав, а коротенький, як бачите, дiйшов… Сором: хвастаете Європою, а вона навiть листiв адресатам не може доставляти!» (листiвка вiд 17 сiчня 1928 р.)[6 - Там само. – С. 129.].
У Празi за редакцiею Микити Шаповала 1923 р. продовжуе виходити, але вже щомiсячний суспiльно-лiтературний журнал «Нова Украiна» (1922 р. виходив як двотижневик), де почали друкуватися твори молодих письменникiв iз пiдрадянськоi Украiни – Г. Косинка, В. Пiдмогильний, Т. Осьмачка, М. Івченко та iн.). Серед кiлькох спiвредакторiв цього журналу був i В. Винниченко, з яким найактивнiше починае листуватися Г. Косинка.
26 квiтня 1923 р. В. Винниченко записав у своему щоденнику: «Одержав листа з Украiни вiд Гр. Косинки. Вiн – “неблагонадiйний”. Заявляе про свою приналежнiсть до мого лiтературного напряму, називаючи себе моiм учеником. Посилае книжечку оповiдань “На золотих богiв”. Дiйсно, в нiй дуже помiтний мiй вплив, аж до манери деяких лiричних висловлень, звернень до читача i т. п. Просить допомогти харчовими посилками»[7 - В. Винниченко. Щоденник. 1921–1925. – Едмонтон, Нью-Йорк, 1983. – Т. 2. – С. 209.].
А в записi вiд 7 травня 1923 р. В. Винниченко фiксуе про постанову Комiтету допомоги голодуючим Украiни: надiслати «посилки Косинцi, Пiдмогильному та iншим». Запис вiд 12 травня – про «лист до Косинки (через Ірчана)». 17 серпня 1923 р. – про лист Баб’юку (тобто М. Ірчану), де зазначено: «Про посилку Косинцi 10 доларiв як аванс за видання “На золотих богiв”[8 - Там само. – С. 228.].
У наступних щоденникових записах В. Винниченко нотуе таке: про надсилання листа до Г. Косинки з подякою за одержання книжки «В житах» (21 грудня 1926 р.); про одержання листа вiд Г. Косинки та його книжки i збiрки творiв Ю. Яновського (27 сiчня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з проханням зайти до киiвського видавництва «Час» i з’ясувати справу виплати гонорару (8 лютого 1927 р.); про лист до Г. Косинки – довiдатися про стан справ iз надiсланим сценарiем за романом «Соняшна машина» (6 жовтня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з обiцянкою «нагримати на паризьку пошту, щоб доставляла його листи…» (9 сiчня 1928 р.); про лист вiд Г. Косинки iз повiдомленням, як в Украiнi iз запоем читають роман «Соняшна машина» i як ii радiсно прийняли лiтературнi кола» (24 сiчня 1928 р.); про лист вiд Г. Косинки з iнформацiею про те, яким популярним на Донбасi став роман «Соняшна машина» («одна бiблiотека купила вiдразу 300 примiрникiв “Соняшноi машини”, стоiть велика черга на книжку! Коротко: читач наш, виходить, мае добрий смак!») (10 лютого 1928 р.).
«В сумних архiвах ГПУ» (за словами В. Сосюри) збереглися копii двох листiв С. Васильченка до Г. Косинки i двi вiдповiдi на них. Із них довiдуемося, що вiдомий украiнський письменник наприкiнцi 1931 р. перебував у скрутному матерiальному становищi («полетiли на Євбаз чоботи, одiяло, бiлизна») i тому змушений був писати до Харкова i поклопотатися у видавництвi «ЛІМ» про одержання гонорару. Г. Косинка у листi вiд 7 сiчня 1932 р. звiтував своему киiвському вчителевi: «Подаю точну iнформацiю того, що я зробив:
1. Зважаючи на те, що т. СКРИПНИК мае точно визначенi днi прийому – 7, 17 тощо, я вирiшив, не чекаючи на т. Плужника, зробити вiзиту сам.
Нарком прийняв мене сьогоднi 7/I. Я говорив коротко, але зрозумiло: т. СКРИПНИК сказав менi в справi персональноi пенсii, що вiн цiлком стоiть i буде стояти за призначення Вам персональноi пенсii – справа, мовляв, вiдповiдних мистецьких органiзацiй негайно подбати про те, щоб на обговореннi колегii НКО пiднести клопотання… Принципова ж, каже, згода е… А решта – питання часу та нашоi енергii. Щодо гонорару в “ЛІМ’i”, то й на цьому фронтi ми досягли перемог: за розпорядженням т. СКРИПНИКА сьогоднi ж робили в ДВОУ пiдрахунки…» (Арк. 63).
12 сiчня 1932 р. хворий, голодний i надзвичайно делiкатний С. Васильченко, якому лишилося жити сiм мiсяцiв (помер фактично з голоду 11 серпня), просив Г. Косинку не домагатися допомоги – «важка це рiч i гiркий хлiб, куплений на цi кошти». Скаржився письменник на окрлiт (радянську цензуру): у пiдготовленiй до друку книжцi «Збiрка осiннiх новел» «двое з тих оповiдань загриз на смерть – одне недруковане, а друге друкувалося в “Ж[иттi] й Р[еволюцii]”. “Вiтер», може, пам’ятаете, а трете («Осiннiй ескiз») покалiчив i весь мiй збiрничок розсипався (5 новел). То такий менi жаль» (Арк. 65). Класик украiнськоi лiтератури мусив жити в нестерпних умовах – у надзвичайно тiсному помешканнi, яке не можна було назвати квартирою, температура взимку сягала плюс 4 градуси.
У цьому виданнi вперше публiкуються у хронологiчному порядку всi оперативнi матерiали, зiбранi у справi-формулярi № 11454 у 2-х томах. Стан збереження переважноi бiльшостi документiв – незадовiльний, здебiльшого, це затухаючi тексти машинописних передрукiв агентурних донесень, копii листiв Г. Косинки i його адресатiв, довiдки, розпорядження, письмовi завдання керiвного аппарату ДПУ i довiдки про iх виконання. На багатьох документах немае дати; вони пiдшитi до справи-формуляра не за хронологiею. Деякi документи довелося датувати орiентовно, щоб дотриматись хронологiчного принципу.
На жаль, обсяг цiеi книжки не дозволив опублiкувати найкращi зразки шедевральноi прози Г. Косинки, його листування в повному, але не дуже об’емному обсязi iз В. Винниченком, С. Васильченком, В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Івченком та iншими кореспондентами, тобто вперше представити його епiстолярну спадщину.
Без сумнiву, давно вже на часi видання збiрки творiв Г. Косинки, окремим додатком до якоi можуть бути документи цiеi горезвiсноi справи-формуляра. Їi документи потребують усебiчного грунтовного коментаря, що е складовою частиною сучасних наукових видань.
Сергiй Гальченко
Григорiй Косинка (Стрiлець Григорiй Михайлович)
Автобiографii
Curriculum vitae
Я родився, як вiдомо, 17 листопада 1899 p., але нiчого в життi так не люблю, як автобiографiй i – тому буду коротким:
Змалку робив поденно по панських економiях (Ужачiвськi та Григорiвськi лани), а коли трохи пiдрiс i вивчився читати, то батько мiй, робiтник Григорiвськоi цукроварнi, i мене поставив на свою стежку: я двi зiми був робiтником на фабрицi.
А пiзнiше, здаеться, р[оку] 1914 я рушив iз свого села (Щербанiвка, Киiвського повiту) до Киiва шукати долi… збiрався чистити панам черевики, або дворником зробитись, але випадково, як усе в моему життi, знайшов посаду регiстратора у Земствi, почав самотужки учитись, одвiдувати так званi «Гiмназiяльнi курси» i – скiнчив 6 кл. гiмназii. Багато читав, любив Горького, Винниченка, сам инодi дряпав оповiдання, але палив iх, бо думав i думаю зараз: коли не можеш дати у творчости силу, рiвну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!..
Перше свое оповiдання «На буряки» видрукував у газетi «Боротьба» за 1919 р., у мене тодi були «чорнi днi», матерiяльна скрута i – помiстив ради гонорару…
Року 1922 вид-во «Слово», у Киiвi, видрукувало мою першу книжку оповiдань (дрiбних) «На золотих богiв».
Зараз я е студентом В. І. Н. О. iм. М. П. Драгоманова i – бiльше нiчого, багато, як кажуть, записано в книгу життя, а коли приходиться офiцiйно нотувати – схожий тодi на якогось старого дiда, що плямкаючи, закiнчуе iсторiю свого злиденного життя словами: «багато бiдував, а красних днiв не бачив…»
Але я ще цього не кажу, рано!
Гр. Стрiлець-Kосинка
18. V.1923 р.
Киiв, Святославська 12, пом. 6.
Автобiографiя
Я з роду чумацького, але батьковi моему довелося вже чумакувати з торбою по наймах… За рiд свiй чумацький я згадав лише тодi, коли читав «Чумаки» Максима Рильського:
Ходив чумак до голубого Дону,
Де давнiй предок умочив шолом,
Суху тараню, жовту i солону,
Возив, помахуючи батiжком…
Мiй прадiд ще ходив до «голубого Дону», але дiд навiть волiв вже не держав: зубожiв славний рiд чумака Павла Стрiльця – прадiда мого.
Року 1899-го, 17 листопада ст. ст., в селi Щербанiвцi, на Киiвщинi, у Наталки й Михайла Стрiльцiв знайшлася перша дитина: Я.
Батьки моi жили вбого, бо мало землi мали – 1/8 десятини, батько, як пам’ятаю, по веснi щороку ходив на заробiтки – косар був добрий, – а косарiв на Херсонщинi – в степу, як казав батько, – аж за поли хватали – такий попит…
Пiзньоi ж осенi, повернувшись iз заробiткiв додому, батько щороку йшов працювати до григорiвськоi цукроварнi – носив там десь на пасбурах головки цукру. Заробiтки його, як робiтника-чорнороба, були мiзернi: батько все мрiяв виiхати десь на Амур, на землi вiльнi…
Змалку – така вже доля всiх селянських дiтей – я пас влiтку скот, а зимою ходив до земськоi школи – в сусiдне село Красне, звiдки родом була мати. Краснянська школа – мiй перший унiверситет.
Дитячi лiта ще й досi стоять менi перед очима, тiльки час, здаеться iнодi, заткав iх на якусь хвилину синьою намiткою, – так врiзались вони в пам’ять.
Року 1908-го, коли не пiзнiше, батьки спродали господарство – хату й землю, – i всi ми рушили на той далекий та суворий Амур – виiздили були з Украiни навiки.
Байкал, повноводна Зея, лiси несходимi, корейцi, китайцi i хата наша березова пiд стiною предковiчного бору – все це до дрiбниць зафiксувала моя пам’ять…
Ловив я тодi на Амурi карасi з дiдом Сидоренком – рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласикiв записуй нас.
Батько й мати – пам’ятаю – мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своеi-таки хати; робiтник-китаець сидiв на пеньку проти сонця, все намагався розказати батьковi щось веселе – вiн кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слiв не зрозумiти… Батько йому на все – «шибко, шанго, ходя, шибко…»
Мати поклали вальок глини на призьбу, сiли поруч того китайця та й заходилися плакати так гiрко й страшно, як нiколи до того не плакали:
– Я буду в рiднiй сторонi, – казали вони батьковi, – старцiв водити та дiтей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб моi дiти пропадали десь, як тi щенята… Не треба менi твоеi вольноi землi, не хочу… Яке тут життя?
Я, а за мною й два менших брати – Трохим та Андрiй – розплакалися й собi. Китаець заспокоював нас – давав Андрiю якусь цяцьку, щось промовляв незрозумiле.
Батько довго стояв мовчки, далi витяг двадцять копiйок – розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.
– Годi робить, ходя. Не хазяйнувати менi тут.
А до матерi:
– Не плач, я сам день i нiч думав про домiвку… Хiба я ворог дiтям своiм? Їдьмо назад – я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона западеться – земля ця.
І пiзньоi осенi, коли на Амурi шумить тайга та йдуть ряснi дощi, ми поверталися на Украiну.
Така гнила – пам’ятаю – була того року осiнь. День у день дощi, днi хмарнi, повитi сувоями густого туману: повновода Бiра, що недалеко вiд ii берегiв стояла наша хата, от-от мала затопити луги й селища… Вона ревла в тайзi глухо й страшно, а на поверхнi своiй несла до Зеi, як дарунок старшiй сестрi, дерево, копицi сiна, розбитi довбанi човни – все, що злизували по дорозi ii каламутнi хвилi…
Додому ми приiхали, мов тi старцi з убогого ярмарку. Батько запiк себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляницi, а я пiшов по веснi полоти буряки – двое лiт зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пiзнiше я дослужився був аж до двох рядкiв – цiлком оволодiв фахом полiльницi… Восени – я знову в економii – чи то коло машини, чи за погонича коло волiв, або за плугом десь стримиш, – аби не лiнувався робити.
У вiльний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батьковi, щоб купили менi в Киевi яку-небудь книжку (батько часто на заробiтки до Киева iздили – дрова грузити, цеглу на будiвлi носити, «лiнiю» десь копати); батько, бувало, привозили на цiлий злотий книжок тих – Шерлок Холмс, Нат Пiнкертон, Бова Королевич – багато всякого мотлоху. Батько мiй був неписьменний, а книжки купував на око – дешеву – раз, а найголовнiш, з малюнками.
І горе менi було з Шерлоками Холмсами i Пiнкертонами. Я не читав iх, а буквально пив, – путньоi ж книжки не можна було дiстати, – та й не знав гаразд, чи е такi книжки… Село мое вбоге й дике; школи не було в моему селi.
Збирався я пiти в Красне до вчителя попросити книжку, але вiн завжди стояв менi перед очима в золотих гудзиках, бiлоснiжнiй манiжцi – пава якась, а не людина: «Тiбе что, Стрелець?» – «На буряки, – кажу, – ходжу, господiн учитель…»
Так я i не посмiв попросити собi в краснянського учителя книжку; батьковi книжки я iнодi й тепер перегортаю – я зберiг iх – вони-бо единi свiдки, книжки цi, моеi дитячоi любовi до слова, до освiти…
Не жаль менi тепер, що батько купував iнодi не ту серiю Ната Пiнкертона чи Шерлока Холмса, – але малим я гiрко плакав, коли вiн приносив менi не ту серiю – справдi, який злочин: Джековi в першiй серii загрожувала була смерть, бiльше – квартал великого мiста от-от повинен був вилетiти вiд вибуху в повiтря, – а тут маеш тобi третю серiю: Джек, попиваючи каву й попалюючи сигару, розмовляе з доктором. А друга серiя?..
Нi, батьковi зовсiм байдуже, як пощастило звiльнитися Джековi в другiй серii, – вiн з матiр’ю мае розмову на цiлком протилежну тему:
– А ти знаеш, Наталко, – каже вiн, – оселедцi на копiйку подорожчали, то було купиш оселедця за три копiйки, як собаку, а тепер…
Пам’ятаю, привiз раз батько дивну книжку – «Конотопську вiдьму» Грицька Квiтки; я смiявся з прiзвища автора – Грицько Квiтка, чому не Пiвонiя, не Деревiй, а просто – Квiтка?
За Джековi пригоди мати й слухати не хотiла, а коли я почав iм читати «Конотопську вiдьму», то вони похвалили книжку. «Стародавне життя, – казали, – гарно списав цей Квiтка…»
«Конотопська вiдьма» – перша книжка, украiнською мовою писана, що потрапила була менi до рук; Квiтчина повiсть мене дуже вразила й здивувала: е, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка украiнського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще пiсля «Конотопськоi вiдьми» не знав – «хто ми та чиi ми дiти»…
Року 1916-го, цiлком випадково, я познайомився на горi Дитинцi, в Киевi, з гiмназистом К., колись я згадаю детальнiше за нашу першу зустрiч – тепер ще передчасно, – але тов. К. – член молодоi тодi украiнськоi громади – перший скинув з моiх очей полуду русифiкацii: я став нацiонально свiдомим.
Не забiгаючи вперед, менi хочеться бодай коротенько розповiсти за свое життя на селi до киiвського перiоду.
Так-от: був я двi зими робiтником григорiвськоi цукроварнi – пiдносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влiтку ж, коли баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний, – казали, – таблицi над святими читатиме…» Лiт двое зряду читав я цi таблицi – напам’ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божii – Олексiй, Ілля, митрополити всякi й архiмандрити…
Читав я добре – голос мав дзвiнкий, сильний, на селi мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка пiд псалтирем, перед богами горить лампадка, свiчки, в хатi пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхi вiком бабусi: моляться.
І тодi зривався мiй голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих…»
Року 1913-го батько одвели мене до сусiднього села Трипiлля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» – копii службовi переписувати.
– Такой, iзвiнiть, мальчик розбитной, а дома бедность… Хай вiн у вас, господiн писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаете, достаткiв моiх…
Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконiчну фразу:
– Где ты учился?
– У краснянськой земськой школi…
