скачать книгу бесплатно
– Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер.
І Кленцова, без курива i без хлiба, повели кудись з камери.
А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:
– Где твоя нара? – запитав.
– Третя.
Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотiв був рушати з камери, як раптом прочитав видряпане: «Прокiп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…»
– «Хрiстос Васкресе» – тоже твайо? – запитав з iронiею Бейзер.
– У мене Вiн не воскресне… Чого тобi треба? – була Фавстова вiдповiдь.
– Трое суток карцера… без хлеба, кровать прiвiнтiть.
Бейзер скаженiв.
– Кто бросiл окурок? – гукав вiн на всю камеру. – Чашкi, стекло, ложкi, ножi… Проверiть, отобрать!.. На трi дня поднять в камере нари, староста.
– Слушаюсь.
(Додати деякi деталi. – Авт.).
– …Камеру лiшiть на неделю передачi… забил, за окурок – суткi карцера. Я… протест i бандiтiзм.
Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста:
– Ведь билi же когда-то тюрьми, сиделi, живие, людi…
За дверима нашоi камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу № 6 – Бейзера.
Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своiх кам’яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голову об стiнку – всього було, все бачив i чув старий карцер.
Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.
Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так:
– Коли мене Бейзер, – каже вiн, – кинув був до цiеi ями, цвiллю вкритоi, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл… Це була не секретка, нi. Подумай, яка менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера?
Я загнув йому матюка у вiчко i, повiриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з’ясувати собi.
Горiла голова, а тюрма, – уяви собi, наша велика тюрма, виломлюеться з грунтом i летить високо-високо понад борами…
І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, нiби кажу йому, – хай скрiзь – тюрми, хай скрiзь карцер i кара, але маеш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить». І знаеш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне Фавста згадував i легенди – я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди.
…Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя – кров’ю харкаю… Дивно, один поет – цiлком хворий, на мою думку, написав два рядки у карцерi:
«Слiпе село лютуе,
А Украiна кров’ю харкае»…
Слiпе село… Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?
Фавст притулився щокою до холодноi стiнки i тихо шептав: «У моеi рiдноi сестри, чуете?»… Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: «Панувати над рабами, обернути кожного на автомат, – такий, здебiльшого, намiр у деспотiв»…
…Так знайте, – говорив до стiнки далi, – Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я, але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своеi. І нiкого не продаватиму. Юдою не буду.
Фавст плакав… йому все ще, здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього:
– Каже менi Однорогов: «Ти, Конюшина, трудового проiсхожденiя, ти – бедняк, ти получiл образованiе, ти, наконец, не Грицько iлi Омелько какой-то… но, почему, iз какiх побужденiй ти прiмкнул к преступному обществу самостейнiков! Почему прiнял участiе в возстанii?»
Конюшина вiдповiдав:
– Ая… Пiшов, не можна не йти, бо коли пiдпалили хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая… Менi ж, самi сказали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися…
Так йому, нiбито, сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу:
– Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити?
Перехилив Однорогов через стiл голову i, трохи заспаний, процiдив крiзь зуби:
– Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах.
Фавст, пам’ятае, до крови, до кiстки прокусив йому руку ту – тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiеi iсторii три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi.
…Днi текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тодi перевели до загальноi тюрми, до камери Ч. 12.
– Дзинь-бом, дзинь-бом…
(Подати уривки з пiснi, настрiй. – Авт.).
– Слухай, – каже менi Фавст, – вони спiвають цiеi пiснi так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А менi здаеться, нема чого й сумувати: справдi, я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минуле…
Кiнь був у мене – Іскра, а коли виiздила наша сотня з лiсу – у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi, як бiр, зеленi – такi молодi й завзятi…
На команду: «Кiннота, на конi!» вихром злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней – мчали так степами украiнськими; а поруч – бiр, бором – нiч з вогнями йде: тодi горiли бори…
І знову спiвали староi тюремноi пiснi:
Слишно там iдуть…
Где-то, кого-то на каторгу ведуть…
– Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираемо в iм’я наступних поколiнь…
Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем:
«Тут була остання нiч… Ми загинули за волю свого народу; той хто одвiдае цю камеру, хай згадае нас… Земля украiнська кров’ю окроплена, вони – гнiй i труп… Люди без волi, без бажання навiть…»
Далi все було засмальцоване, так що годi прочитати.
Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв…
– «Остання нiч», – зафiксувала його пам’ять. – Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини?
Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував…
– …Сьогоднi – багата кутя, ая… У мене не було ще тодi Іскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лямпадку перед образами засвiчувала:
«Святий вечiр, дiти, надходить, – казали, – не пустуйте!»…
І долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав iх за спiдницю, приказуючи: «Перший пирiжок, мамо, менi!»
– «Добре, Яцю, тобi. А кому ж? Тiльки тобi!» – гладили рукою його наiжачену голову й посилали до батька.
А батьковi очi свiтилися, мов у святого Миколая на божнику, вiн садовив праворуч себе Яця, а лiворуч – Настусю, i бавив обох, ая…
Повз них проходила горда Оксана, вона старша була i робiтниця в матерi найперша; в Оксанчинiй косi, пам’ятаю, маком синiла стрiчка…
– «Чиясь файна молода буде», – подумав. А вона повернулася тодi до мене, засмiялася:
– Отакоi, паничу наш, – сказала, – на вулицю нiвроку вам, навiдуеться, а дров урубати, то… «хай тато».
Пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова:
– Ми вже того щастя не зазнаемо, а прийде, дiти, тая… Та всiм убогим людям дадуть землi…»
Надходила багата кутя, Святий вечiр. (Наступ Муравйова на село. Руiни, десятий вiдповiдае. Смерть Фавстового батька. Скринi. Хлипало у бур’янах зотлiле село. Образ матерi. – Авт.).
– «Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в’яжи червоного пояса Яцевi».
(Змалювати до дрiбниць сцени бою. На чолi загону – Прокiп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволiв у карцерi. – Авт.).
Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повii, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаси – (пiдливанi), якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах – два здоровi, вовчi зуби, валькована шия…
Вiн, Сторожук, вклоняться Бейзеровi:
– Хилий какой-то… – Смiеться Сторожук.
Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикае з пiснi два рядки.
Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспiшати.
Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав ii, пiдходить до Конончука, каже:
– У вас, дядьку, хвалилися, син е? Але вiн увечорi не принесе сюди – приймiть мою, я буду вашим гостем сьогоднi.
Вiн повертався до Кленцова:
– Не радiйте, офiцере, з моеi страти… Пам’ятайте: «сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби…»
Маламет молився боговi. Вечiр, нiч.
Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського:
– Де, твоя, Яцькiвський, кружечка з (орлами), га? Дайте менi води!
Голос зростав, переходив у шепотiння:
– Чуете, Сторожук списки читае?…
Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку, – вiн уже не приходив бiльше до свiдомости, вiн збожеволiв.
Ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня… Бiгае по камерi, гукае:
– Кiннота, на конi! До бою!..
– Хлопцi, чий кiнь збiжить з Іскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маеш ii, пий!
Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до крови руки i, на здивовання усiх, почав малювати на стiнi велику лiтеру… Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру:
– Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайся!
На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув ii, глянув своiми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востанне…
Камера занiмiла з жаху.
У сусiднiй камерi, «етапнiй», спiвали студенти – новаки ще нашоi тюрми:
Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився…
А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав.
2. 4. 1923.
Сину мiй![9 -
]
Наталiя Стрiлець
Григорiй Косинка мiй перший син. Народився вiн у 1899 роцi, коли ми жили у селi Щербанiвцi. Батько Грицька Михайло Григорович Стрiлець був селянином-бiдняком. Малоземелля та злиднi примусили нас покинути рiдне село й вирушити шукати кращоi долi поза межами Украiни. Але дарма. В блуканнях «по свiту» (далекий Амур та Байкал) нiчого кращого не знайшли. Поневiрялися по чужих краях з пiвроку, а потiм я умовила чоловiка повернутися на Украiну. На батькiвщинi зустрiли нас ще гiршi злиднi. Михайло став робiтником на цукроварнi, а Грицьковi довелося змалку працювати на панських економiях. Я з болем у серцi казала своему маленькому Грицьковi: «Заробляй, синку, треба… Ми бiднi…» Бажала я кращоi долi своему синовi. Здавалося, що мiй Гриць, серед дiтей його вiку, був не такий, як iншi. Вiн був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безлiч запитань про навколишнiй свiт.
Грицько змалку любив природу. Вже й пiзнiше, коли приiздив додому на село, смiючись казав: «Як i ранiш, безмежне поле зустрiчае – уклiн його жита передають», «Шелестом пшеницi зi мною вiтер розмовляе». А як любив Грицько квiти! Зiрве було, роздивиться пильненько, заплющить очi – пахощi вбирае. То бережно збере й подае менi на втiху, а сам питае: «Розкажiть, мамо, як квiтка зветься i чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квiти добре знае й кожну назове, i щось розкаже». А надвечiр я тихо наспiвую собi за прядкою, коли бачу – Гриць мiй прислухаеться. Я тодi голоснiше почну спiвати, а вiн аж усмiхнеться. Потiм сам багато знав пiсень i загадував: «Заспiвайте менi, мамо, ту або iншу». Бувало, не спить дитина, на лiкоть рученята поставить, голiвку схилить i слухае, як з вулицi спiв долинае… Пiсня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темрявi. А коли пiсня покотиться селом, затихаючи в далечинi, тiльки тодi покладе голiвку й спить моя дитина… Полюбилися Грицьковi цi вечiрнi спiви.
Коли Грицько пiдрiс, грамотi вчив його мiй батько – дiд Роман, який жив у селi Красному. Дiд Роман привчив Грицька до читання, i з книгою вiн не розлучався. А менi так боляче було, що у дитини для навчання бракувало вiльноi години. Я робила все що могла, аби Гриць працював тiльки улiтку, а узимку ходив до школи. Але наша родина зазнавала великих злиднiв. Крiм Грицька, у мене було ще трое дiтей. Тому батько влаштував його на цукроварню, де вiн працював двi зими. На цукроварнi було йому дуже важко працювати, та й до школи не мiг уже ходити. У 1914 роцi Грицько покинув нас – поiхав до Киева шукати кращих заробiткiв, хотiв ще й вчитися далi. У Киевi добрi люди влаштували його до якоiсь канцелярii на роботу, та й вчився у вечiрнiх класах.
У 1920 роцi помер батько Грицька. Залишилося у мене ще п’ятеро дiтей. Усi були малi, а Прiсю носила ще на руках. Отож на плечi Грицька лягли турботи про родину. Григорiй весь час пiклувався про мене, про своiх братiв i сестер. Вони й жили у них у Киевi – вчилися. До останнього дня допомагав як мiг.
