скачать книгу бесплатно
Коли нечистий забрав невiдомо куди мускогульзьких дiвчат, провiдник розповiв менi, що палений, кавалер однiеi з двох iндiанок, приревнував ii до мене i разом iз семiнолом, братом другоi дiвчини, вирiшив викрасти у мене Атала i Селюту. Провiдники, не добираючи слiв, називали iх розмальованими дiвулями, зачiпаючитим мое самолюбство. Я почувався особливо приниженим тому, що суперник мiй був худий, препоганий чорний москiт, що мав усi ознаки комах, яких ентомологи Далай-Лами визначають як тварин, у яких плоть усерединi, а кiстки зовнi. З тiеi журби я почав гострiше вiдчувати свою самоту. Мене не розважила навiть поява моеi Сильфiди, яка, подiбно до Юлii, що пробачила Сен-Пре його паризьких iндiанок, притьмом похопилася втiшати невiрного коханця. Я зараз же покинув пустелю, де згодом оселив моiх зможених сном нiчних подруг. Не знаю, чи повернув я iм життя, яким вони мене обдарували: хоч би як там, та я зробив одну з них невинною дiвою, а другу – доброчесною дружиною – такою була моя спокута.
Ми знову перевалили через Блакитнi гори i наблизилися до розораних европейцями земель побiля Чиллiкоте. Я анiчогiсiнько не дiзнався з того, що стосувалося головноi мети моеi подорожi, зате поринув у свiт поезii:
Як бджiлка з квiтника, важка i жовтопуза,
Тепер додому повернулась моя муза.
На березi струмка стояв американський будинок, заразом фiльварок i млин. Я увiйшов, попросився на нiчлiг, мене приязно пригостили.
Господиня провела мене сходами до помешкання, розташованого просто над гiдравлiчною машиною. Кiмната була затишна, з маленьким вiконцем, увитим плющем та кобеями з лiловими дзвiночками, – на неширокий струмок, який самотньо тiк, оточений обабiч хащами верб, вiльхи та каролiнських тополь. Замшiле колесо оберталося у iхнiй тiнi, скидаючи воду довгими стрiчками. Окунi та форелi жирували в пiнистому потоцi, трясогузки перелiтали з берега на берег, а якiсь iншi птахи, схожi на рибалочок, махали своiми синiми крилами при самiй водi.
Добре було б опинитися тут разом iз сумною iндiанкою, якби вона була менi вiрною; я б поринав у мрii, сидячи коло ii нiг, поклавши голову iй на колiна, слухаючи, як шумуе водоспад, як крутиться колесо, як обертаеться млинове жорно, як сиплеться крiзь сито зерно, як рiвномiрно злiтае i падае млиновий кулачок, i вдихаючи рiчкову прохолоду та запах свiжозмолоченого ячменю.
Настала нiч. Я спустився вниз, до господарiв. Кiмнату освiтлювало тiльки вогнище, де палало сухе листя маiсу та лушпиння кiнських бобiв. Рушницi млинаря, що лежали на пiдставцi, поблискували у вiдсвiтах полум’я. Я сiв на табурет у кутку бiля камiна; поряд пустувала бiлка, стрибаючи то на спину гладкого пса, то на прядку. На колiнах у мене вмостилося кошеня, що стежило за ii грою. Дружина млинаря поставила на вогонь великий казан – полум’я обхопило його чорне дно, немов короною iз золотих променiв. Наглядаючи, як википають батати, що варилися менi на вечерю, я знiчев’я схилився до англiйськоi газети, що валялася у мене пiд ногами, i при свiтлi вогнища помiтив надрукований великими лiтерами заголовок: «Flight of the King» (Втеча короля). Це була оповiдь про втечу Людовiка XVI та про арешт бiдолашного монарха у Вареннi. Газета повiдомляла також про зростання емiграцii та об’еднання армiйських офiцерiв пiд прапором французьких принцiв.
У думках моiх стався блискавичний переворот. Ринальд у садах Армiди побачив свою слабкiсть у дзеркалi честi; я не герой Тассо, але у тiнi американського вертограду я побачив свiй образ у тому ж дзеркалi. Пiд солом’яним дахом млина, загубленого в невiдомих лiсах, я раптом виразно почув брязкiт зброi та столичний гамiр. Я негайно перервав подорож i сказав собi: «Повернися до Францii».
Таким чином, те, що я вважав своiм обов’язком, зруйнувало моi первиннi намiри i зумовило перший з несподiваних поворотiв мого життевого шляху. Бурбони теж мало потребували послуг дрiбного бретонського дворянина, коли той з’явився iз-за моря вiддати iм данину своеi безвiсноi вiдданостi, як i пiзнiше, коли вiн вийшов з невiдомостi. Якби я скористався газетою, яка круто змiнила мою долю, на те, щоб розкурити люльку, а далi продовжив свiй шлях, нiхто у Францii не помiтив би моеi вiдсутностi; життя мое на той час не привертало нiчиiх поглядiв i важило не бiльше, нiж дим моеi iндiанськоi люльки. На театр свiту мене кинуло не що iнше, як незлагода мiж мною i моею совiстю. Я мiг чинити, як бажав, адже в цiй суперечцi не було iнших свiдкiв, крiм мене; та саме в очах цього свiдка я найбiльше боявся власного приниження.
Чому нинi моя пам’ять надiляе безлюднi береги Ерi та Онтарiо чарiвнiстю, якоi геть позбавлений для мене спогад про пишновеличний Босфор? Тому, що пiд час моеi подорожi до Сполучених Штатiв я був сповнений iлюзiй; смута у Францii настала саме тодi, коли почалося мое життя; i в мене, i у моеi вiтчизни все ще було попереду. Цi днi дорогi менi, бо нагадують про чистоту тiеi втiхи, якоi випало щастя зажити в лонi родини, та радощi юностi.
За п’ятнадцять рокiв по тому, коли я повернувся з подорожi на Схiд, республiка, переповнена уламками i слiзьми, вийшла з берегiв i виформувалася в деспотизм. Я вже не заколисував себе нездiйсненними мрiями; моi спогади, що надихаються вiдтепер суспiльством i пристрастями, втратили простодушнiсть. Обидва моi паломництва – на Захiд i на Схiд – не принесли менi успiху; я не вiдкрив шляху до полюса, не зажив бажаноi слави на берегах Нiагари: так само не знайшов я ii й серед афiнських руiн.
Поiхавши до Америки мандрiвцем, повернувшись до Європи солдатом, я не довiв до кiнця нi одну, нi другу справу: злий генiй вiдiбрав у мене i патерицю i шпагу, вклавши менi до рук перо. Через п’ятнадцять рокiв, опинившись у Спартi, я вдивлявся у нiчне небо, згадуючи краiни, де менi вже доводилося спати мирним i тривожним сном: цим зорям, що сяють над вiтчизною Єлени та Менелая, я вже посилав свiй привiт з лiсiв Нiмеччини, з вересових заростiв Англii, з полiв Італii, з корабля, що пливе у вiдкритому морi, з канадських пущ. Тож який сенс виливати свою душу свiтилам, нерухомим свiдкам моеi мандрiвноi долi? Настане день, коли iм бiльше не доведеться стомлювати себе, спостерiгаючи за мною: збайдужiлий до власноi долi, я вже не проситиму свiтила про поблажливiсть, не благатиму iх повернути менi тi частинки життя, якi залишае мандрiвець на своему шляху.
Якби я знов опинився сьогоднi в Сполучених Штатах, я б не впiзнав iх: там, де ранiше були лiси, я побачив би обробленi поля; там, де я пробирався стежиною крiзь гущавину, передi мною пролягла б проiзна дорога; там, де мешкали начези i стояла хатина Селюти, виросло мiсто, у якому нинi близько п’яти тисяч мiстян; Шактас сьогоднi мiг би стати депутатом конгресу. Нещодавно я одержав брошуру, яку видали iндiанцi черокi: захисники дикунiв надiслали ii менi – захисниковi свободи друку.
Мускогульги, семiноли, чикасаси мають своi Афiни, свiй Марафон, свiй Карфаген, свiй Мемфiс, свою Спарту, свою Флоренцiю; так само вони мають графство Колумбiю i графство Маренго: кожна з краiн дала хоча б по одному славному iменi цим пустелям, де я зустрiв отця Обрi i нiкому не вiдому на той час Атала. Кентуккi пишаеться своiм Версалем; округ пiд назвою Бурбон iменуе свою столицю Парижем.
Усi вигнанцi, всi пригнобленi, що вирушили до Америки, принесли з собою пам’ять про батькiвщину.
…falsi Simoentis ad undam
Libabat cineri Andromache [29 - Андромаха над прахом жертву жалобну за мiстом // У гаi приносила, де Сiмоент неправдивий спливае, // Й голосно манiв на тризну скликала усiх до могили (Вергiлiй. Енеiда, III, 301–303; пер. М. Бiлика).].
У своему лонi, пiд заступництвом свободи Сполученi Штати зберiгають пам’ять про багато iсторичних мiсць стародавньоi та сучасноi Європи: Адрiан наказав збудувати в саду свого замiського маетку споруди, що повторюють визначнi пам’ятки його iмперii.
Тридцять три широкi шляхи розходяться з Вашингтона в рiзнi боки, як колись iшли вiд Капiтолiя римськi дороги; вони тягнуться, розгалужуючись, аж до кордону Сполучених Штатiв i утворюють мережу завдовжки 25 747 миль. На багатьох з них е поштовi станцii. Тепер, щоб дiстатися штату Огайо або Нiагари, винаймають дилiжанс, як винаймали у тi часи, коли я там бував, провiдника або тлумача з iндiанцiв. Є й iншi транспортнi засоби: всi озера та рiчки сполученi каналами; уздовж сухопутних дорiг можна плисти на веслових i вiтрильних кораблях, або на вантажопасажирських суднах, або на пароплавах. Там, де всюди ростуть гiгантськi лiси, а пiд ними майже врiвнi з поверхнею землi е багатющi поклади вугiлля, пального достатньо.
З 1790 по 1820 рiк населення Сполучених Штатiв за кожнi десять рокiв збiльшувалося на 35 вiдсоткiв. Очiкуеться, що до 1830 року воно становитиме 12 875 тисяч душ. Продовжуючи подвоюватися кожнi 25 рокiв, воно до 1855 року виросте до 25 750 тисяч душ, а ще через 25 рокiв, у 1880 роцi, перевищить 50 мiльйонiв.
Це могутне плем’я перетворюе пустища на квiтучi сади. Канадськi озера, якi ще недавно не знали, що таке вiтрило, схожi сьогоднi на доки, де фрегати, корвети, катери, човни зустрiчаються з iндiанськими пiрогами i каное, подiбно до того, як великi кораблi та галери сусiдять iз пiнками, баркасами i каiками на константинопольському рейдi.
Мiссiсiпi, Мiссурi, Огайо забули, що таке спокiй: ними плавають трищогловi судна; понад двiстi пароплавiв снують уздовж iхнiх берегiв.
Цiеi гiгантськоi навiгацii всерединi краiни з лишком вистачило б для ii процвiтання, але Сполученi Штати не вiдмовляються i вiд далеких експедицiй. Їхнi кораблi борознять усi моря, беруть участь у найрiзноманiтнiших справах, i зоряний захiдний прапор досягае схiдних берегiв, де вiддавна знали тiльки рабство.
Щоб довершити цю захопливу картину, слiд уявити собi такi мiста, як Бостон, Нью-Йорк, Фiладельфiя, Балтимор, Чарльстон, Савана, Новий Орлеан, що свiтять вогнями в ночi, переповненi кiньми та екiпажами, багатi розкiшними кафе, музеями, бiблiотеками, танцювальними й театральними залами, щедрими на всi насолоди розкошi.
Проте не слiд шукати в Сполучених Штатах того, що вiдрiзняе людину вiд iнших тварин, того, що даруе iй безсмертя i прикрашае ii життя: всупереч старанням безлiчi викладачiв, якi самовiддано трудяться в численних навчальних закладах, словеснiсть новiй республiцi невiдома. Американцi замiнили розумову дiяльнiсть практичною; не ставте iм за провину iхню байдужiсть до мистецтв: не до того iм було. Закинутi з рiзних причин на пустинний грунт, вони взялися до сiльського господарства та торгiвлi; перш нiж почати роздумувати, слiд навчитися жити; перш нiж саджати дерева, треба iх зрубати, щоб зорати землю. Щоправда, першi поселенцi, розкраюванi релiгiйними розбратами, несли в лiсовi нетрi пристрасть до суперечок; але перше, що iм доводилося, це впокорювати пустелю з сокирою за плечима, а в перервах мiж роботою партою для них мiг бути тiльки в’яз, який вони обрубували. Американцi не пройшли усiх тих щаблiв розвитку, якi пройшли iншi народи; iхне дитинство та юнiсть залишилися в Європi; вони не пам’ятають нехитрих колискових пiсень; родиннi радощi iм вiчно затьмарювала туга за невiдомою батькiвщиною, розлуку з якою вони завжди оплакували, пам’ятаючи про ii чарiвнiсть, вiдому iм з оповiдок.
На новому континентi немае анi класичноi, анi романтичноi лiтератури, немае також лiтератури iндiанськоi: для класичноi лiтератури американцям бракуе зразкiв, для романтичноi – середньовiччя, що ж до лiтератури iндiанськоi, то американцi зневажають дикунiв i ненавидять лiси, як в’язницю, якоi iм дивом вдалося уникнути.
Отже, в Америцi немае лiтератури як такоi, лiтератури у ii властивому розумiннi; там е лiтература прикладна, створена для рiзних потреб суспiльства: це лiтература для робiтникiв, торговцiв, морякiв, землеробiв. Американцi легко засвоюють тiльки механiку i точнi науки, бо точнi науки мають матерiальний бiк: Франклiн та Фултон змусили блискавку i пару служити людям. Честь вiдкриття, без якого у майбутньому не зможе обiйтися пiд час своiх морських експедицiй жоден континент, належить Америцi.
Схильнiсть до поезii та багата уява, дарованi долею жменьцi нероб, розглядаються в Сполучених Штатах як хлоп’ячi пустощi, блазенство, простиме лише в юностi та на схилi лiт: у американцiв не було дитинства; до старостi iм ще далеко.
Звiдси випливае, що люди, зайнятi серйозними розвiдками, не могли не належати до дiлових кiл, бажаючи розумiтися на справах, i не могли не взяти дiяльноi участi в революцii. Але впадае в око одна сумна рiч – швидке виродження таланту вiд епохи першоi американськоi смути до наших недавнiх подiй; адже люди тодiшнi i нинiшнi – майже сучасники. Президенти американськоi республiки за складом характеру релiгiйнi, простi, пiднесенi, спокiйнi – нiчого подiбного не знайдемо ми в кривавих обвалах нашоi республiки та iмперii. Ізольованiсть, у якiй опинилися американцi, вплинула на iхню вдачу; вони здобули свою свободу мовчки.
Прощальна промова Вашингтона до народу Сполучених Штатiв гiдна найсуворiших героiв античностi.
«Полiтика нашоi держави, – говорить генерал, – доводить, наскiльки принципи, якi я щойно перелiчив, керували мною, коли я виконував покладенi на мене обов’язки. В усякому разi, совiсть говорить менi, що я виконав свiй обов’язок. Знову повертаючись до часу мого правлiння, я бачу, що намiри моi завжди були чистими, проте я надто глибоко усвiдомлюю своi недолiки, щоб не пiдозрювати, що я також припустився багатьох помилок. Якi б вони не були, я невпинно благаю Всевишнього вiдвернути або ж послабити зло, яке вони можуть собою спричинити. Тому я йду, тiшачи себе надiею, що краiна моя завжди буде до мене зичливою i що, пам’ятаючи про сорок п’ять рокiв, якi я ревно i чесно служив iй, спiвгромадяни пустять у непам’ять мою незначну провину, як опустять вони невдовзi в землю, де я знайду вiчний спочинок, домовину з моiм тiлом».
У своему Монтiчеллському маетку Джефферсон, батько двох дiтей, писав пiсля смертi одного з них:
«Я пережив втрату достоту невимiрну. Іншi втрачають те, що мали удосталь; я ж оплакую половину того, що було для мене насущним. Решта днiв моiх тримаеться тепер на тонкiй нитцi людського життя. Можливо, менi судилося побачити, як обiрветься i ця остання батькiвська любов!»
Фiлософiя рiдко бувае зворушлива, але тут вона е такою найвищою мiрою. І це не безпредметна туга людини, яка звiкувала свiй час бездiяльно: Джефферсон помер на вiсiмдесят четвертому роцi свого життя i на п’ятдесят четвертому роцi вiльного життя своеi краiни. Останки його спочивають пiд каменем, на якому висiчено коротку епiтафiю: «Томас Джефферсон, автор “Декларацii незалежностi”».
Перикл i Демосфен виголошували похороннi промови над молодими греками, якi полягли за народ, що невдовзi по тому зник з лиця землi: Брекенрiдж у 1817 роцi уславив молодих американцiв, котрi пролили кров за народ, якому судилося довге життя.
У Сполучених Штатах е також цiла галерея портретiв видатних американцiв – чотири томи iн-октаво, i, що дивуе найбiльше, – книга, яка мiстить бiографii понад сотнi iндiанських вождiв. Логан, вождь племенi з Вiргiнii, сказав лордовi Данмору такi слова: «Минулоi весни полковник Красп без будь-якого приводу повбивав усiх родичiв Логана: на землi не залишилося жодноi живоi iстоти, в чиiх жилах текла хоча б краплина моеi кровi. Я бажав помсти. Я почав мститися. Я вбив багато людей. Хто тепер плакатиме по Логановi? Нiхто».
Не люблячи природу, американцi, проте, зацiкавилися природознавством. Таунсенд, розпочавши свiй шлях у Фiладельфii, обходив пiшки землi вiд Атлантичного до Тихого океану, занотовуючи до щоденника численнi спостереження. Томас Сей, подорожуючи Флоридою та Скелястими горами, написав працю з американськоi ентомологii. Непоганi описи можна вiдшукати у Вiльсона, ткача, який став письменником.
Якщо говорити про лiтературу як таку, то вона, попри всю свою посереднiсть, представлена кiлькома романiстами та поетами, якi заслуговують на згадку. Син квакера Браун – автор роману «Вiланд», цей «Вiланд» – джерело i зразок романiв новоi школи. На противагу своiм спiввiтчизникам Браун, за його власними словами, «бiльше полюбляв блукати по лiсах, нiж молотити зерно». Герой роману – пуританин, якому Всевишнiй наказав убити дружину: «Я привiв тебе сюди, – говорить вiн iй, – щоб виконати наказ Господа: ти мусиш померти». І вiн схопив ii за руки. Вона кiлька разiв пронизливо верескнула i спробувала вирватися: «Вiланде, хiба я не дружина тобi? Невже ти хочеш мене вбити? О, нi! Пощади! Пощади!» – Поки голос не зрадив ii, вона кричала, благала про пощаду i кликала на допомогу». Вiланд душить дружину i, незрозумiло чому, вiдчувае насолоду, побачивши мертве тiло. Це ще жахливiше, нiж нашi новiтнi вигадки. Браун зазнав впливу «Калеба Вiльямса», а в «Вiландi» наслiдував ще й вiдому сцену з «Отелло».
Нинi американськi романiсти: Купер, Вашингтон Ірвiнг – змушенi шукати критикiв i читачiв у Європi. Мова великих англiйських письменникiв в Америцi креолiзувалася, провiнцiалiзувалася, варваризувалася, але не набула серед непорочноi природи новоi потужностi; довелося складати словники американських виразiв.
Що ж до американських поетiв, то iхня мова не без приемностi, проте творiння iх бiльш-менш посереднi. Втiм, «Ода вечiрньому вiтерцю», «Схiд сонця над горою», «Потiк» та ще кiлька вiршiв заслуговують на увагу. Халлек оспiвав помираючого Боцарiса, а Джордж Хiлл вештався руiнами Грецii. «Ось i ти, – звертаеться вiн до Афiн, – самотня цариця, повалена з трону!.. Парфенон, цар храмiв, на твоiх очах час викрадав зi стародавнiх святилищ i жерцiв i богiв!»
Менi, мандрiвцю, який побував на берегах Еллади i Атлантиди, утiшно чути, як голос незалежноi землi, що не знала античностi, сумуе за свободою, втраченою Старим Свiтом.
6
Небезпеки, що загрожують Сполученим Штатам
Але чи збереже Америка свiй державний устрiй? Чи не станеться серед штатiв розколу? Чи не зайде депутат з Вiргiнii, що вiдстоюе античну свободу, яка допускае рабство, – спадщину язичества, у суперечку з депутатом з Массачусетсу, поборником свободи сучасноi, такоi, що виключае рабство, – тiеi свободи, якою ми завдячуемо християнству?
Чи не рiзняться пiвнiчнi та пiвденнi штати духом та iнтересами? Чи не захочуть захiднi штати, розташованi дуже далеко вiд Атлантичного океану, встановити у себе iнший державний лад, нiж схiднi? Чи достатньо мiцнi узи федерацii, щоб згуртувати всi штати й утримати iх разом? З iншого боку, якщо посилити президентську владу, чи не призведе це до деспотизму, що пiдкрiплюеться вiйськовою силою i надiляе диктатора особливими повноваженнями?
Сполученi Штати виникли i розвивалися завдяки своiй вiдiрваностi вiд iнших краiн: сумнiвно, щоб вони могли жити i процвiтати в Європi. Серед нас iснуе федеральна Швейцарiя – чому? тому, що вона мала, бiдна, загублена в горах, тому, що вона постачае гвардiйцiв королям i пейзажi мандрiвцям.
Далеко вiд Старого Свiту населення Сполучених Штатiв поки що не попрощалося з iзольованiстю: свою свободу воно здобуло в пустелях; проте поволi життя його починае змiнюватися.
Існування демократичних режимiв у Мексицi, Колумбii, Перу, Чилi, Буенос-Айресi, попри всю iхню хиткiсть, становить небезпеку для Сполучених Штатiв. Поки iх оточували однi лише колонii заатлантичного королiвства, серйозне вiйськове зiткнення було неможливе; нинi ж iнша рiч; чи не виникне найближчим часом суперництво мiж сусiднiми державами? Якщо обидвi сторони вiзьмуться за зброю, якщо раптом дiтей Вашингтона охопить войовничий запал, той, хто проявить себе великим полководцем, зможе сiсти на престол: славi до вподоби царський вiнець.
Я вже говорив, що iнтереси пiвнiчних, пiвденних i захiдних штатiв розходяться; це загальновiдомо; союз iх може розпастися – що тодi? Їх примусять до покори за допомогою зброi? Яка iскра розбрату, укинута в лоно суспiльства! Штати, що вiдкололися, вiдстоять свою незалежнiсть? Який грунт для розбратiв мiж цими самостiйними штатами! Здобувши незалежнiсть, цi заморськi республiки насправдi перетворилися б на беззахиснi клаптики землi, що не мають анiякоi ваги у свiтi, або поступово пiдпали б пiд владу однiеi з них. (Я залишаю осторонь серйозне питання щодо союзiв з iншими державами та iноземних вторгнень.) Кентуккi, населений людьми бiльш грубими, смiливими та войовничими, ймовiрно, став би штатом-переможцем. Якби цей штат поглинув решту, влада одного правителя зараз же вивищилася б над зруйнованою загальною владою.
Я говорив про небезпеку вiйни, я мушу нагадати i про небезпеки тривалого миру. Пiсля завоювання незалежностi Сполученi Штати весь час, за винятком кiлькох мiсяцiв, насолоджувалися цiлковитим спокоем: у той час, як сотнi битв стрясали Європою, американцi мирно обробляли своi поля. Звiдси численнiсть населення i багатств з усiма незручностями, що е наслiдком такого надлишку багатств i населення.
Якщо вiйну нав’язують народу невойовничому, чи здатний вiн вистояти? Чи здатний пожертвувати добробутом i звичками? Як вiдмовитися вiд милих серцю звичаiв, вiд затишку, вiд млостi, яку породжуе достаток? Китай та Індiя, дрiмаючи пiд своею серпанковою запоною, постiйно тягнули чужоземне ярмо. Звичаям вiльного суспiльства личить мир, що стримуеться вiйною, i вiйна, здобрена миром. Рано чи пiзно американцi розлучаться з маслиновим вiнком: маслина не росте на iхнiх берегах.
Над ними починае набирати влади користолюбство; прагнення до наживи стае нацiональним ганджем. Банки рiзних штатiв стають на шлях суперництва, i загальний добробут опиняеться пiд загрозою через окремих банкрутiв. Допоки вiльна краiна видобувае золото, республiка творить дива в промисловостi, але, коли запаси золота виснажуються, вона втрачае любов до незалежностi, бо любов ця не грунтуеться на моральному почуттi, а виникае з жадоби наживи та пристрастi до пiдприемництва.
До того ж важко перетворити на вiтчизну сукупнiсть штатiв, якi не мають анi спiльноi релiгii, анi спiльних iнтересiв i, утворившись в рiзний час з рiзних джерел, живуть на несхожiй землi i пiд несхожим сонцем. Що спiльного мiж французом з Луiзiани, iспанцем з Флориди, нiмцем з Нью-Йорка, англiйцем з Новоi Англii, Вiргiнii, Каролiни, Джорджii, хоча усi вони i вважаються американцями? Один – легковажний дуелянт; другий – пихатий ледар i католик; третiй – лютеранин, землероб, який не мае рабiв; четвертий – плантатор англiканського вiросповiдання, власник безлiчi негрiв; п’ятий – пуританин i торговець; скiльки знадобиться сторiч, щоб привести iх усiх до одностайностi?
В Америцi от-от з’явиться хризогенна [30 - Багата (неологiзм Шатобрiана вiд грец. хризо – золото).] аристократiя з ii любов’ю до вiдзнак та пристрастю до титулiв. Звичайно вважаеться, що в Сполучених Штатах усi рiвнi: це зовсiм не так. Існують гуртки, члени яких зневажають один одного i один з одним не знаються; господарi iнших салонiв перевершують чванством пихатих нiмецьких князiв у шiстнадцятому колiнi. Цi знатнi плебеi прагнуть кастовостi, обравши за напрям рух навспак по шляху просвiтництва, що зробило iх рiвними i вiльними. Знаходяться серед них такi, якi говорять тiльки про своiх предкiв, гордих баронiв, що напевно були незаконнонародженими соратниками Вiльгельма Завойовника, позашлюбного сина герцога Нормандського. Предмет гордостi цих людей – герби лицарiв Старого Свiту, прикрашенi змiями, ящiрками та папугами Свiту Нового. Варто молодшому синовi гасконського дворянина, прямуючи до республiканських берегiв, назватися маркiзом, i пошана супутникiв, що пливуть з ним на одному пароплавi, йому забезпечена, навiть якщо все його майно складаеться з плаща та парасольки.
Величезна рiзниця у статках – ще бiльш серйозна загроза духовi рiвностi. Серед американцiв е такi, що мають один чи два мiльйони доходу; отже, янкi з вищого свiту вже не можуть жити, як Франклiн: справжнiй джентльмен, знудившись своею молодою вiтчизною, приiжджае до Європи за старовиною; подiбно до англiйцiв – дивакiв i меланхолiкiв – вiн подорожуе Італiею, зупиняючись на нiчлiг у заiжджих дворах. Цi гультяi-нероби з Каролiни або Вiргiнii купують руiни абатства у Францii i розплановують у Меленi англiйськi парки з американськими деревами. Неаполь постачае Нью-Йорку спiвакiв i парфумерiв, Париж – моди та комедiантiв, Лондон – грумiв i боксерiв: екзотичнi радощi, вiд яких життя у Сполучених Штатах не стае веселiшим. Задля розваги там стрибають у Нiагарський водоспад пiд оплески п’ятдесяти тисяч плантаторiв, напiвдикунiв, яких може розсмiшити хiба що смерть.
Але найдивовижнiше полягае в тому, що одночасно з нерiвнiстю у доходах, що виплiскуеться назовнi, та появою аристократii зовнiшне прагнення до рiвностi примушуе промисловцiв i землевласникiв приховувати розкiш, приховувати багатства зi страху бути вбитим сусiдами. Американцi не визнають виконавчоi влади; вони запросто виганяють тих, кого самi обрали, i замiнюють iх новими виборними. Це анiтрохи не порушуе порядку; зневажаючи демократичнi теорii та закони, американцi визнають демократiю на практицi. Духу сiмейщини майже не iснуе: батьки вимагають, щоб усяка дитина, здатна працювати, лiтала, подiбно до пташеняти, що оперилося, на власних крилах. З цих поколiнь, якi ранне сирiтство навчае самостiйностi, та емiгрантiв, що приiжджають з Європи, утворюються кочовi спiвтовариства, якi вiдкривають землi, риють канали i, нiде не осiдаючи, усюди насаджують дух пiдприемництва; вони закладають будинки в пустелi для тимчасового власника, який пробуде там усього кiлька днiв.
У мiстах пануе холодний, жорстокий егоiзм; пiастри i долари, банкiвськi квитки та срiбло, пiдвищення i зниження курсу акцiй – от i всi теми для розмов; здаеться, нiби ти потрапив на бiржу або до прилавка великого магазину. Надзвичайноi грубизни газети заповненi дiловими повiдомленнями або брутальними плiтками. Чи не пiдпали мимоволi американцi пiд владу клiмату, де рослинна природа, здаеться, пограбувала решту природи, увiбравши в себе всi живi соки, – влада, iснування якоi багато видатних умiв хоча й оспорюють, але все-таки остаточно не скидають з рахунку? Слiд було б з’ясувати, чи не виснажила цивiлiзована свобода дочасно сили американцiв, як виснажив сили росiян цивiлiзований деспотизм?
Загалом i в цiлому Сполученi Штати справляють враження не метрополii, а колонii; у них зовсiм немае минулого, звичаi ж iх народженi законами. Цi громадяни Нового Свiту зайняли свое мiсце серед народiв свiту тодi, коли полiтичнi iдеi переживали пiднесення: зрозумiло, чому вони перероджуються надзвичайно швидко. Мiцне суспiльство iм, здаеться, не судилося, бо, з одного боку, окремим особам тут усе надзвичайно легко набридае, з другого ж боку, нiхто не схильний до осiлостi, i всiма володiе пристрасть до змiни мiсць, адже в краiнi, де всi мешканцi безперестанку мандрують, нi в кого не бувае надiйноi домiвки. Американцi борознять океани i дотримуються передових поглядiв, так само нових, як i iхня краiна: схоже, Колумб заповiв iм не так створювати новi свiти, як вiдкривати iх.
7
Повернення до Європи ‹…›
Повернувшись, як я вже сказав, з пустелi до Фiладельфii i поспiшно занотувавши дорогою те, що я зараз вам розповiв, як говорить лафонтенiвський старий, я не знайшов переказних векселiв, на якi розраховував; так почалася грошова скрута, що переслiдувала мене все життя. Багатство i я не злюбили одне одного з першого погляду. Геродот пише, що деякi iндiйськi мурашки збирають гори золота; Афiней стверджуе, що сонце дало Геркулесовi золотий корабель, щоб вiн змiг дiстатися острова Ерiфiя, володiння Гесперид: хоч я також мурашка, я не маю честi належати до великоi iндiйськоi сiм’i; хоч я i мореплавець, я завжди плавав на хвилях не iнакше як у соснових човнах. На такому суднi я й прибув з Америки назад до Європи. Капiтан дозволив менi плисти в кредит, 10 вересня 1791 року разом з кiлькома моiми спiввiтчизниками, якi з рiзних причин поверталися до Францii, я зiйшов на корабель. Вiн плив до Гавра.
‹Плавання через Атлантику; корабель трохи не сiдае на мiлину в Ла-Маншi, але врештi-решт щасливо прибувае до Гавра›
2 сiчня 1792 року я знову ступив на рiдну землю, якiй призначено було невдовзi знову захитатися пiд моiми ногами. Я привiз iз собою не ескiмосiв з полярних широт, а двох дикунiв невiдомого племенi: iх звали Шактас i Атала.
Книга дев'ята
Переглянуто в груднi 1846 року
1
Я зустрiчаюся в Сен-Мало з матусею. – Революцiя йде вперед. – Мое одруження
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
‹Першi враження вiд революцiйноi Францii: спаленi замки та розоренi маетки›
Матуся i вся рiдня зустрiли мене нiжно, журилися ж лише через те, що я повернувся невчасно. Мiй дядько, граф де Беде, мав намiр разом з дружиною i доньками виiхати на острiв Джерсi. Менi необхiдно було роздобути грошей, щоб приеднатися до армii принцiв. Подорож до Америки поглинула частину мого статку; зi скасуванням феодальних прав моя частка молодшого сина стала зовсiм мiзерною; вступ до Мальтiйського ордену так само не вiщував менi вигод, адже майно духiвництва перейшло до рук народу. Цей збiг обставин став передумовою найважливiшоi подii у моему життi; щоб дати менi можливiсть пiти на смерть заради справи, менi байдужоi, мене одружили.
У Сен-Мало на спочинку жив пан де Лавiнь, кавалер ордена Святого Людовiка, колишнiй комендант Лор’яна. Коли граф д’Артуа вiдвiдав Бретань i потрапив до Сен-Мало, вiн гостював у його будинку: зачарований привiтним господарем, принц обiцяв йому зробити все, що той попросить.
Пан де Лавiнь мав двох синiв: один одружився на мадемуазель де ла Пласельер. Двi доньки, що народилися вiд цього шлюбу, рано залишилися круглими сиротами. Старша вийшла замiж за графа дю Плессi-Парско, капiтана корабля, сина й онука адмiралiв, який нинi й сам став контр-адмiралом, кавалером ордена Почесного легiону i командувачем гардемаринами в Брестi; молодша жила у дiда. На той час, коли я повернувся з Америки до Сен-Мало, iй було сiмнадцять рокiв. Вона була бiлошкiра, тендiтна, тонка i дуже вродлива; свiтле, хвилясте вiд природи волосся вона, як маленька, носила розпущеним. Їi статки оцiнювали в п’ятсот чи шiстсот тисяч франкiв.
Моi сестри забрали собi в голову одружити мене з мадемуазель де Лавiнь, яка дуже прихильно ставилася до Люсiль. Перемовини велися без мого вiдома. Я бачив мадемуазель де Лавiнь разiв три або чотири, не бiльше; я здалека упiзнавав ii по рожевiй шубцi, бiлому платтю i свiтлому волоссю, розмаяному вiтром, коли приходив на берег, щоб насолодитися обiймами морськоi хвилi – найулюбленiшоi моеi коханки. Я не вiдчував у собi жодних якостей, належних чоловiковi. Всi моi iлюзii були живi, нiщо в моiй душi не згасло: подорож тiльки додала менi сил. Мене хвилювала муза. Люсiль любила мадемуазель де Лавiнь i сподiвалася, що цей шлюб принесе менi незалежний стан. «Ну що ж!» – сказав я. Людина суспiльна в менi непохитна, а приватна – поступлива, тож задля уникнення хвилинних неприемностей я готовий закабалити себе на весь свiй вiк.
Згоду дiда, дядька по батькiвськiй лiнii та iнших найближчих родичiв було отримано без зусиль; залишалося умовити дядька по материнськiй лiнii, пана де Вовера, великого демократа, що заперечував проти весiлля своеi племiнницi з таким аристократом, як я, котрий насправдi ним не був. Спочатку вирiшили обiйтися без його благословення, проте моя благочестива матуся поставила вимогу, щоб нас вiнчав священик, який не склав присяги, а таке вiнчання могло вiдбутися тiльки таемно. Довiдавшись про це, пан де Вовер нацькував на нас суддiвських, звинувачуючи мене у викраданнi нареченоi та порушеннi закону, а також посилаючись на те, що дiд нареченоi, пан де Лавiнь, нiбито геть втратив розум. Мадемуазель де Лавiнь, ставши панi де Шатобрiан, не встигла сказати менi навiть двох слiв, як iменем правосуддя ii розлучили зi мною i доправили до монастиря Вiкторii, що в Сен-Мало – чекати на вирок суду.
Насправдi нi викрадання, нi порушення закону, нi iнтриги, нi кохання тут i помину не було; вiд роману цей шлюб узяв тiльки погану сторону – правдоподiбнiсть. Справа слухалася в судi, i шлюб було визнано законним. Оскiльки голови обох родин дали згоду на шлюб, пановi де Воверу довелося змиритися. Конституцiйний священик за вiдповiдну мзду визнав перше вiнчання дiйсним, i панi де Шатобрiан покинула монастир, де поряд з нею всi цi днi постiйно була Люсiль.
Я мав познайомитися зi своею дружиною, i знайомство це дало менi все, чого я мiг бажати. Не знаю, чи можна знайти розум бiльш витончений, нiж у моеi дружини: вона вгадуе думку, що ще тiльки зароджуеться в головi спiврозмовника, вона вгадуе слово, яке ще не злетiло з його вуст; обманути ii неможливо. Обдарована своерiдним i свiтлим розумом, дотепна в листах i блискуча в розмовi, панi де Шатобрiан захоплюеться мною, хоча не прочитала жодного рядка з того, що я написав; вона боiться виявити в моiх творах думки, якi б не збiгалися з ii власними, або переконатися, що публiка не цiнуе мене по заслугах. Суддя вона упереджений, але досвiдчений i справедливий.
Вади панi де Шатобрiан, якщо такi е, спричиненi надмiром ii достоiнств; моi ж вади, якi у мене, поза сумнiвом, е, спричиненi саме браком чеснот. Легко бути покiрним, терплячим, люб’язним, безтурботним, коли ти нiчим не дорожиш, коли все нагонить на тебе нудьгу, коли i нещастя i щастя ти зустрiчаеш ображеним i образливим: «То й що?»
Панi де Шатобрiан краща за мене, хоча характер у неi не такий легкий. Чи можу я сказати, що менi нема в чому собi дорiкнути щодо неi? Чи звiдав я всi тi почуття до своеi дружини, на якi вона заслуговувала i на якi мала право? Чи дорiкала вона менi будь-коли за це? Яке щастя стало iй винагородою за самовiддану любов? На неi обрушилися всi моi нещастя; вона зазнала на власному досвiдi, що таке в’язницi за Терору, переслiдування за Імперii, лихi часи за Реставрацii, i всi цi випробування не були скрашенi радощами материнства. Позбавлена дiтей, яких могла б мати в iншому шлюбi i яких би до безтями любила; не будучи оточена пошаною i вдячнiстю, якi ощасливлюють матiр родини, коли кращi роки вже позаду, вона пiдiйшла до порога старостi бездiтною i самотньою. Честь носити мое прiзвище не може покрити тi втрати, якi iй завдали тривалi розлуки, адже вона байдужа до словесностi. Хвилюючись i потерпаючи за одного мене, вона вiд вiчних тривог втратила сон i не встигае подбати про свое здоров’я: я ii постiйна недуга i причина нових хвороб. Хiба можна порiвняти дрiбнi прикростi, яких завдала менi вона, з тим величезним тягарем клопотiв, який вона весь час несла через мене? Чи можна рiвняти моi достоiнства, якi вони не е, з ii чеснотами, що допомагають iй угамовувати голод бiдняка, що дали iй змогу, подолавши всi перепони, вiдкрити богадiльню Марii Терези? Чого вартi моi працi поряд з тим, чого досягла ця подвижниця? Коли обое ми постанемо перед Господом, засуджений буду я.
Кiнець кiнцем, якщо поглянути на мою вдачу з усiею ii недосконалiстю, чи можна сказати, що мiй шлюб зашкодив менi? Ймовiрно, залишаючись неодруженим, я мав би бiльше вiльного часу i спокою; ймовiрно, представники певних кiл та дехто зi зверхникiв свiту сього стали б прихильнiшими до мене, але якщо панi де Шатобрiан i заперечувала менi iнодi, обговорюючи питання полiтичнi, однак вона нiколи не зупиняла мене, бо в цих питаннях, як i в справах честi, я керувався лише власним вiдчуттям. Чи написав би я бiльше творiв i стали б вони кращими, якби я зберiг незалежнiсть? Чи не могло статися так, що, знайшовши собi дружину з-поза меж Францii – про це читачi невдовзi дiзнаються, – я перестав би писати i вiдмовився вiд батькiвщини? А якби я не оженився зовсiм, чи не пiдгорнуло б мене якесь негiдне уваги створiння пiд свою владу, скориставшись з моеi слабкостi? Хто знае, чи не занапастив би я все свое життя i чи не заплямував би його, як лорд Байрон? А вiдтак, коли б настала старiсть i безумства молодостi залишилися б позаду, я був би приречений на порожнечу i жаль: старий, нiкому не потрiбний кавалер, який все ще тiшить себе iлюзiями або ж цiлком зневiрений дряхлий птах, який кожному стрiчному перетирае свою стару жуйку. Якби я дав повну волю своiм бажанням, це не додало б жодноi струни моiй лiрi, жодного хвилюючого звуку моему голосу. Необхiднiсть стримувати своi почуття, таiти своi думки, можливо, додала сили моiм звукам, розбурхала в моiх творах внутрiшнiй жар, приховане полум’я, яке подих вiльноi любовi погасив би. Непорушнi узи принесли менi – хоча й не без певноi гiркоти спочатку – ту розраду, якою я насолоджуюсь нинi. Вiд нещасть мого iснування залишилися тепер тiльки невилiковнi рани. Отже, дружина, чия любов була надзвичайно зворушливою, глибокою i щирою, заслуговуе на мою нiжну i вiчну вдячнiсть. Вона зробила мое життя бiльш серйозним, бiльш благородним, бiльш гiдним, i якщо я не завжди додержувався вiрностi своему обов’язку перед нею, у будь-якому разi я незмiнно виявляв до неi повагу.
‹Знайомство з паризькими лiтераторами: абатом Бартелемi, Сент-Анжем та iншими›
Переглянуто в груднi 1846 року
3
Змiна у виглядi Парижа. – Клуб кордельерiв. ‹…›
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
У 1792 роцi це був уже не той Париж, який можна було бачити у 1789 та 1790 роках; то була вже не Революцiя у час свого народження, то був народ, який, незважаючи на провалля, навмання сп’янiло поривався назустрiч своiй долi. Натовп перестав бути галасливим, цiкавим, метушливим – вiн став грiзним. На вулицях можна було побачити тiльки переляканi та лютi обличчя; дехто притискався до будинкiв, щоб прослизнути непомiченим, хтось блукав у пошуках здобичi; зустрiчнi перехожi – однi, боязко понуривши голову, хутко вiдверталися вiд вас, iншi – упивалися у вас поглядом: намагалися розгадати вашi секрети й прочитати вашi думки.
Вiд розмаiтостi костюмiв не залишилося й слiду; старе не хотiло виявляти себе; всi носили однаковi куртки – одяг нового часу, в якому майбутнi засудженi дуже скоро мали вiдбути на ешафот. Вiльностi, проголошенi задля повернення Францii молодостi, свободи 1789 року, цi немислимi i аморальнi свободи, що запанували, коли порядок уже почав руйнуватися, але коли анархiя ще не настала остаточно, поступово скасовувалися волею народу: вiдчувалося, що народжуеться плебейська тиранiя – тиранiя плодовита i сповнена надiй, але набагато страшнiша, нiж спорохнiлий деспотизм давньоi королiвськоi влади: адже народ, що став володарем, всюдисущий, i якщо вiн перетворюеться на тирана, то всюдисущий i цей тиран – всесвiтнiй Тиберiй, що мае всепоглинаючу владу.
З парижанами змiшалися прийшлi головорiзи з пiвдня; авангард марсельцiв, яких прикликав Дантон в очiкуваннi подiй 10 серпня i вересневоi рiзанини. Їх було легко впiзнати по лахмiттю, смуглявих обличчях, по вигляду пiдлому i злочинному, але злочинному по-особливому: in vultu vitium – порок у лицi.
У Законодавчих зборах я не знаходив знайомих облич: Мiрабо та першi кумири наших смут або вже померли, або втратили колишню славу.
‹Хiд Революцii у 1791–1792 рр.; опис рiзних полiтичних клубiв›
Оратори, якi об’едналися, щоб руйнувати, не здатнi були домовитися анi про те, яких обирати вождiв, анi про те, яких вживати засобiв; вони оголошували один одного негiдниками, бардашами, шахраями, злодiями, вбивцями пiд какофонiю свисткiв i завивання своiх диявольських прибiчникiв. Порiвняння бралися з арсеналу катiв, черпалися з вигрiбних ям, стiчних та вiдхожих мiсць або пiдслуховувалися в кублах розпусти. Жести увиразнювали образи; з собачим цинiзмом ритори називали все своiми iменами, непристойно i нечестиво хизуючись прокляттями та богохульствами. Руйнування i будування, смерть i народження – це едине, що можна було розчути в дикому галасi, вiд якого дзвенiло у вухах. Промови базiк, що провiщали тонким або громовим голосом, перебивали не тiльки супротивники: чорнi совки з монастирiв без ченцiв i з дзвiниць без дзвонiв весело вривалися в залу через розбитi вiкна, сподiваючись на здобич; промови змовкали. Спочатку пернатих закликали до порядку слабким калатанням дзвоника; але, оскiльки вони не припиняли свiй крик, по них стрiляли з рушниць; пораненi птахи падали, трiпочучи крильми, посеред Пандемонiуму, у чому можна було вбачити недобрий знак. На повалених колонах, на клишоногих лавах, на понiвечених крiслах, на уламках статуй святих, розкиданих попiд стiнами, сидiли, закинувши на плече списи або схрестивши на грудях голi руки, запорошенi, пiтнi, п’янi глядачi в подертих якобiнських куртках.
Найогиднiшi виродки отримували слово найчастiше. Душевнi та тiлеснi недуги вiдiграли в нашiй смутi велику роль: хворобливе самолюбство породило палких революцiонерiв.
‹Марат та його друзi›
4
Дантон. – Камiль Демулен. – Фабр д’Еглантiн
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
На зборах у клубi кордельерiв, де я був два чи три рази, володарював i головував Дантон, гун зi статтю гота, кирпатий, з нiздрями, що роздималися, i рябими вилицями, сумiш жандарма з прокурором, у рисах якого жорстокiсть поеднувалася з похiтливiстю. У стiнах своеi церкви, немов пiд склепiнням вiкiв, Дантон разом з трьома фурiями чоловiчоi?статi: Камiлем Демуленом, Маратом та Фабром д’Еглантiном – готував вересневi вбивства. Бiйо де Варенн запропонував пiдпалити в’язницi i спалити всiх, хто там е; другий член Конвенту обстоював думку, згiдно з якою краще було б утопити всiх ув’язнених; Марат висловився за поголовну рiзанину. Дантона благали змилуватися над жертвами. «Плювати менi на ув’язнених», – вiдповiв вiн. У циркулярному листi Комуни вiн закликав вiльних людей повторити в провiнцii паскудство, вчинене в Кармелiтському монастирi та в Абатствi.
Звернiмося до iсторii: як свого часу Сiкст П’ятий порiвняв самовiдданiсть Жака Клемана, що присвятив себе порятунку роду людського, з таiнством втiлення, так Марата порiвнювали зi Спасителем; як Карл IX написав намiсникам провiнцiй, щоб вони продовжили Варфоломiiвську нiч, так i Дантон вимагав вiд патрiотiв продовження вересневоi рiзанини. Якобiнцi займалися плагiатом; навiть вiддаючи Людовiка XVI на смерть, вони не були оригiнальними: так само вчинили англiйцi з Карлом I. Оскiльки до злочинiв виявилися причетними величезнi юрби людей, дехто зовсiм не до речi уявив, нiби на цих злочинах, що були не бiльш нiж огидними карикатурами на Революцiю, стоiть ii велич: споглядаючи страждання прекрасноi природи, небезстороннi й педантичнi уми захоплювалися лише ii конвульсiями.
Дантон, бiльш щирий, нiж англiйцi, говорив: «Ми не будемо судити короля, ми вб’емо його». Вiн говорив також: «Цi священики, цi дворяни нi в чому не виннi, але вони мусять померти, бо iм немае мiсця у нашому життi; вони гальмують хiд подiй, вони – перешкода майбутньому». Слова цi здаються страх якими глибокими, однак розмаху генiя в них немае: адже з них випливае, нiбито невинуватiсть – дрiбниця i мораль можна вiдсiкти вiд полiтики, не завдавши останнiй шкоди, а це неправильно.
Дантон не вiрив у принципи, якi захищав; вiн убирався в революцiйнi шати лише задля того, щоб досягти успiху. «Приходьте горланити разом з нами, – радив вiн одному юнаковi, – коли розбагатiете, ви зможете робити все, що захочете». Вiн зiзнався, що не продався двору тiльки тому, що за нього недорого давали: безстидство розуму, який знае собi цiну, i користолюбства, яке репетуе про себе на всю горлянку.
Поступаючись у всьому, навiть у потворностi, Мiрабо, пiдручним якого вiн був, Дантон перевершував Робесп’ера вже тим, що не давав злочинам свого iменi. Вiн зберiгав релiгiйнi почуття: «Не для того ми боролися з забобонами, – говорив вiн, – щоб запанувало безбожжя». Його пристрастi могли бути вжитi на благi намiри вже хоча б через те, що були пристрастями. Засуджуючи вчинки людей, слiд зважати на iхню вдачу. Злочинцi, подiбно Дантону надiленi палкою уявою, видаються, саме через нестриманiсть iхнiх промов та розтлiння звичаiв, бiльш порочними, нiж злочинцi з холодним серцем, тодi як насправдi вони порочнi меншою мiрою. Це зауваження так само справедливе й щодо народу: у масi своiй народ – пристрасний поет, автор i виконавець п’еси, яку вiн грае з власноi або чужоi волi. Його безчинства – наслiдок не так природженоi жорстокостi, як несамовитостi натовпу, захмелiлого вiд видовищ, а надто видовищ трагiчних; недаремно в тих паскудствах, якi чинить народ, завжди е щось надмiрне – здаеться, нiби натовп непокоiть те, чи достатньо промовистий у нього вигляд i чи сильне враження вiн справляе.
