скачать книгу бесплатно
Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скiльки б вiн не кидав хлiбнi кульки в обличчя суддям, як би смiливо i благородно не тримався, скiльки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентовi, не мiркував логiчно про тi злочинства, що привели його ворогiв до влади, скiльки б не вигукував, охоплений поривом запiзнiлого розкаяння: «Це я наказав заснувати ваш пiдлий трибунал: хай простить менi Бог i люди!» – фраза, яку не раз так само повторювали й iншi, – все було марно. Доводити, що трибунал пiдлий, слiд було до того, як тебе самого вiддали пiд суд.
Дантону не залишили вибору: вiн мусив тепер прийняти власну смерть так само байдуже, як сприймав смерть своiх жертв, а ще – тримати голову вище, нiж занесений над нею нiж гiльйотини. Так вiн i зробив. З помосту Терору, де ноги його угрузали в згустках пролитоi напередоднi кровi, вiн, озирнувши натовп поглядом презирливим i владним, сказав катовi: «Покажи мою голову народу; вона того варта». Голова Дантона залишилася в руках ката, а обезголовлена тiнь з’едналася зi скривавленими тiнями своiх жертв: ще один прояв рiвностi.
Диякон та iподиякон Дантона, Камiль Демулен i Фабр д’Еглантiн, скiнчили життя так само, як i священик iх парафii.
Епоха, коли катам виплачували пенсiю, коли в бутоньерцi якобiнськоi куртки замiсть квiтки красувалася то маленька золота гiльйотина, то шматочок серця страченого, епоха, коли люди горлопанили: «Хай живе пекло!», радо справляючи кривавi оргii, давши волю гострiй шпазi та несамовитiй злостi, коли пили за небуття i голяка танцювали танок смертi, щоб не було потреби роздягатися, коли настане черга приеднатися до покiйних, – ця епоха повинна була рано чи пiзно увiнчатися останнiм бенкетом, останньою буфонадою болю. Демулен постав перед судом Фук’е-Тенвiля. «Скiльки тобi рокiв?» – запитав голова. «Стiльки ж, скiльки було санкюлотовi Христу», – вiдповiв блазень Камiль. Одержимi iдеею помсти, цi душителi християн безупинно повторювали iм’я Христа.
Було б несправедливим забувати, що Камiль Демулен посмiв виступити проти Робесп’ера i цим вiдважним вчинком спокутував своi помилки. Вiн дав сигнал реакцii проти Терору. Юна, чарiвна, сповнена сил дружина, пробудивши в ньому любов, разом з нею пробудила чесноту i жертовнiсть. Обурення вклало у вуста трибуна, вiдомого своею безстрашною i вольною iронiею, слова, сповненi красномовства; вiн обрушив лютi удари на ешафот, зведений його ж власними стараннями. Вiдповiдно до того, як говорив у своiх промовах, вiн вислухав вирок без усякоi покiрливостi; дорогою вiн побився з катом, тож коли надiйшла його остання година, постав перед ешафотом геть розтерзаним.
Фабр д’Еглантiн, автор п’еси, яка переживе свого автора, виявився, на противагу Демулену, занадто слабий духом. Жан Розо, паризький кат часiв Лiги, засуджений до страти через повiшення за пособництво вбивцям президента Брiссона, не мiг зважитися засунути в петлю власну голову. Схоже, що, вбиваючи iнших, людина не навчаеться вмирати сама.
Суперечки в клубi кордельерiв переконали мене в тому, що все в суспiльствi стрiмко змiнюеться. У 1789 i 1790 роках я бачив, як Установчi збори почали зживати зi свiту королiвську владу; я застав ще не задубiлий труп староi монархii, вiдданий у 1792 роцi на розтерзання законодавчим рiзникам; вони роздирали i розчленовували його в низьких залах своiх клубiв, як тi охоронцi з алебардами, що порубали на шматки i спалили тiло Генрiха Мiченого в замкових пiдземеллях Блуа.
Я назвав iмена Дантона, Марата, Камiля Демулена, Фабра д’Еглантiна, Робесп’ера – жоден з них не вцiлiв. Я мимохiть зiткнувся з ними на шляху вiд новонароджуваного американського суспiльства до вмираючого европейського, з лiсiв Нового Свiту до пустелi вигнання: менш нiж кiлька мiсяцiв пробув я на чужинi, а смерть уже визволила вiд мук цих своiх поборникiв. Вiдтодi минуло стiльки рокiв, що нинi менi здаеться, нiби в юностi я справдi побував у пеклi i вiдтодi весь час зберiгаю невиразний спогад про злих духiв, якi зустрiлися менi там, на березi Коцита; це – ще один сон серед незлiченних марень мого життя, гiдних зайняти мiсце в моiх Замогильних анналах.
5
Думка пана де Мальзерба про емiграцiю
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Я був щасливий знов зустрiтися з паном де Мальзербом i обмiркувати з ним моi заповiтнi плани. Я вiдкрив йому своi намiри щодо другоi подорожi, яка мала тривати дев’ять рокiв, але до того менi необхiдно було ненадовго з’iздити до Нiмеччини; я придумав таке: спiшно приеднавшись до армii принцiв, я так само спiшно повертаюся назад, щоб знищити Революцiю; вiдтак витративши на все це два-три мiсяцi, я, розiп’явши всi вiтрила, знову вирушаю до Нового Свiту, спекавшись Революцii, натомiсть маючи дружину.
Але насправдi я не надто вiрив у те, що так ревно захищав; я передчував, що емiграцiя – дурниця i божевiлля. «Утискали мене усiма сторонами, – говорить Монтень, – гiбеллiн вважав мене гвельфом, гвельф – гiбеллiном». Маючи неприязнь до абсолютноi монархii, я не створював собi iлюзiй щодо дiй, якi мав намiр чинити: сповнений тривожних сумнiвiв, я, хоча й наважився пожертвувати собою, вважаючи це справою честi, все ж хотiв дiзнатися, якоi думки про емiграцiю пан де Мальзерб. Я застав його вельми розгнiваним: злочини, свiдком яких вiн був, вичерпали полiтичне терпiння приятеля Руссо; вiн твердо знав, на чий бiк стати: жертв чи катiв. Будь-який порядок, стверджував вiн, кращий, нiж той, який запровадили творцi революцii, що ж до моеi долi, то вiн вважав, що я, як будь-хто з чоловiкiв, що носять шпагу, не маю права ухилитися вiд допомоги братам безправного короля, який скнiе у ворожiй неволi. Вiн схвалював мое повернення з Америки i вмовляв так само мого брата вирушити в дорогу разом зi мною.
Я переповiв йому своi думки, якi мав на той час, щодо союзу з iноземцями, iнтересiв вiтчизни тощо. Вiдповiдаючи менi, вiн не обмежився загальними мiркуваннями i навiв менi такi приклади, на якi я не мав що заперечити. Вiн згадав гвельфiв i гiбеллiнiв, що спиралися на вiйська iмператора або папи; англiйських баронiв, якi повстали проти Іоанна Безземельного. Нарештi, дiйшовши до наших днiв, вiн вказав менi на американську республiку, що звертаеться по допомогу до французiв. «Отже, – вiв далi пан де Мальзерб, – люди, найбiльш вiдданi свободi та фiлософii, республiканцi i протестанти нiколи не вважали для себе негiдним користатися з чужоi допомоги, якщо вона могла принести перемогу iхнiм переконанням. Чи здобув би Новий Свiт незалежнiсть без нашого золота, наших кораблiв i солдатiв? А хiба сам я не приймав у 1776 роцi Франклiна, який прагнув вiдновити тi переговори, якi розпочав Сайлас Дiн, – невже Франклiн був зрадником? Невже свобода Америки заслуговуе меншоi пошани тому, що ii виборював Лафает i воювали французькi гренадери? Кожний уряд, який, замiсть того щоб охороняти основнi закони суспiльства, переступае закони справедливостi й основи правосуддя, знищуе сам себе i повертае людину до природного стану. Отже, немае нiчого поганого в тому, щоб захищатися хто як може й удаватися до тих засобiв повалити тиранiю i вiдновити права всiх i кожного, якi здаватимуться найбiльш надiйними».
Засади природного права, викладенi найвiдомiшими мислителями, розвиненi такою людиною, як пан де Мальзерб, i пiдкрiпленi численними iсторичними прикладами, хоча й вразили, проте не переконали мене: насправдi мене спонукав до дii тiльки молодечий клопiт про те, як гiдно вiдстояти свою честь. До прикладiв пана де Мальзерба я можу додати й нещодавнi: у 1823 роцi пiд час вiйни в Іспанii французька республiканська партiя пристала до кортесiв i не посоромилася обернути зброю проти своеi батькiвщини; конституцiйнi уряди Польщi та Італii просили в 1830 i 1831 роках допомоги у Францii, а португальськi хартисти вiдвоювали свою батькiвщину за допомогою iноземних грошей i солдатiв. У нас е двi мiри i двi ваги: те, що подобаеться нам в однiй iдеi, однiй системi, однiй метi, однiй людинi, те вiдвертае нас вiд iншоi iдеi, iншоi системи, iншоi мети, iншоi людини.
‹Шатобрiан та його брат дiстають фальшивi паспорти i готуються до вiд’iзду за кордон разом зi слугою брата Луi Пулленом на прiзвисько Сен-Луi›
7
Ми з братом вирушаемо в дорогу. – Пригода з Сен-Луi. – Ми перетинаемо кордон
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
15 липня о шостiй ранку ми сiли в дилiжанс: нашi мiсця були поряд з вiзником; слуга, нiбито з нами незнайомий, разом з iншими мандрiвцями влаштувався усерединi карети. Сен-Луi був сомнамбулою; ночами в Парижi вiн пiдводився з лiжка i з розплющеними очима вирушав на пошуки господаря, продовжуючи при цьому мiцно спати. Не прокидаючись, вiн роздягав мого брата, укладав його в лiжко, на все, що йому говорили, вiдповiдав: «Знаю, знаю» – i прокидався тiльки тодi, коли в обличчя йому бризкали холодною водою; це був велетень рокiв сорока, на зрiст близько шести футiв i на додачу до свого велетенського зросту ще й бридкий на виду. Бiдолаха, який усе життя служив у мого брата, мав до нього найщирiшу повагу; вiн нiяково почувався за вечерею, змушений сидiти з нами за одним столом. Нашi супутники, великi патрiоти, у яких весь час тiльки й балачки було про аристократiв, яких слiд вiшати на лiхтарях, посилювали його страх. Думка про те, що, перш нiж досягти армii принцiв, нам доведеться пробиратися крiзь австрiйську армiю, остаточно скаламутила його розум. Вiн забагато хильнув, потiм сiв на свое мiсце в дилiжансi; ми ж повернулися на свое передне сидiння.
Серед ночi ми почули, як мандрiвцi, висунувшись у вiконце, волають: «Стiй, кучере, стiй!» Дилiжанс зупиняеться, дверцята вiдчиняються, чути жiночi та чоловiчi голоси: «Виходьте, громадянине, виходьте! Нiчого, нiчого, вилазь, свиня! Це розбiйник! Іди, йди собi!» Ми теж вийшли. Ми бачили, як Сен-Луi стусанами викидають з карети, вiн встае, обводить все навкруги поглядом розплющених незрячих очей i, як е, без капелюха, подаеться навтьоки у напрямку Парижа. Ми не могли за нього заступитися, iнакше викрили б себе; довелося покинути його напризволяще. Його схопили в першому ж селi, i вiн заявив, що е слугою пана графа де Шатобрiана i живе в Парижi на вулицi Бондi. Кiнна полiцiя передавала його iз загону в загiн, доки врештi-решт доставила до президента де Розамбо; свiдчення цього бiдолахи стали доказом нашого вiд’iзду в емiграцiю й привели мого брата та його дружину на ешафот.
Уранцi за снiданком нашi супутники разiв двадцять переповiли всю iсторiю: «У цього чолов’яги не всi дома; вiн марив наяву; вiн говорив дивнi речi; ймовiрно, це вбивця, що ховаеться вiд правосуддя». Цi гречнi громадянки червонiли, обмахуючись зеленими паперовими вiялами а la Конституцiя. З розповiдей попутникiв ми вiдразу зрозумiли, що причиною цьому е сомнамбулiзм, а ще страх i хмiль.
Приiхавши до Лiлля, ми заходилися шукати людину, яка переправила б нас за кордон. У емiгрантiв були своi агенти порятунку, що врештi-решт перетворилися на агентiв згуби. Монархiчна партiя ще не втратила могутностi, ще нiчого не було вирiшено; люди слабкi та боязкi залишалися на службi, чекаючи, чим закiнчиться справа.
Ми покинули Лiлль до закриття ворiт; перечекавши до вечора в будиночку на околицi, ми продовжили шлях тiльки о десятiй вечора, коли зовсiм стемнiло; нi я, нi брат не мали нiякого багажу, тiльки тоненьку тростину в руцi: не минуло й року вiдтодi, коли я так само йшов слiдом за провiдником-голландцем американськими лiсами.
Наш шлях пролягав ледве помiтними стежками, що проходили через поля. Довкруги сновигали французькi та австрiйськi дозори; ми могли потрапити до рук i тих i iнших або опинитися пiд прицiлом вартового. Інодi ми бачили ген-ген окремих вершникiв, застиглих, зi зброею у руках; чули стукiт копит у яру; приклавши вухо до землi, розрiзняли розмiрений крок пiхотинцiв. Часом ми бiгли, часом iшли поволi, навшпиньки; нарештi, години за три ми дiсталися до розвилини у лiсi, де спiвало кiлька запiзнiлих солов’iв. Невеликий гурт уланiв, що ховалися за деревами, кинувся до нас iз шаблями наголо. Ми загукали: «Ми офiцери, бажаемо вступити до вiйська принцiв!» Ми поставили iм вимогу, щоб нас провели до Турне, заявляючи, що можемо довести наше походження. Командир варти вiддав наказ, i пiд охороною його вершникiв ми вирушили вперед.
Коли розвиднилось, улани помiтили пiд нашими рединготами мундири нацiональноi гвардii i почали лаяти кольори, якi Францiя невдовзi нав’язала пiдкоренiй Європi.
У Турнезi, споконвiчному королiвствi франкiв, у першi роки свого правлiння жив Хлодвiг; разом зi своiми ратниками вiн покинув Турне i вирушив упокорювати галлiв. «Зброя забирала собi всi права», – говорить Тацит. У цьому мiстi, звiдки в 486 роцi виступив перший король першоi династii, щоб заснувати свою довговiчну монархiю, вперше я побував 1792 року, коли прямував у чужi землi, де збирали свою армiю принци третьоi династii, а вдруге – 1814 року, коли останнiй король французiв покидав володiння першого короля франкiв: omnia migrant [31 - Все мандруе (лат.; Лукрецiй. Про природу речей, V, 828; пер. А. Содомори).].
‹У Турне брати Шатобрiани отримують дозвiл вирушити до Брюсселя›
8
Брюссель. – Обiд у барона де Бретея. – Рiвароль. – Вiд’iзд до армii принцiв. – Дорога. – Зустрiч iз прусською армiею. – Я приiжджаю до Трiра
Брюссель був штаб-квартирою емiгрантськоi знатi: найелегантнiшi паризькi панi i найчепуристiшi кавалери, що бажали ходити не iнакше як в ад’ютантах, сподiваючись на перемогу, марнували час у розвагах. Обрядженi в гарнi, з голочки мундири, вони нiчим не хибили проти вимог своеi легковажностi. Значнi суми, яких могло б стати на кiлька рокiв, бувало, розтринькувалися за лiченi днi: навiщо економити, адже ми з дня на день повернемося до Парижа… На вiдмiну вiд рицарства давнього цi блискучi кавалери готували себе до слави за допомогою перемог любовних. Вони згорда оглядали нас, дрiбних провiнцiйних дворян або бiдних офiцерiв, змушених стати солдатами, крокувати пiшки, з ранцем за плечима. Цi Геракли, що пряли пряжу коло нiг своiх Омфал, дослали нам веретена, якi ми iм повернули, задовольняючись своiми шпагами.
У Брюсселi мене чекав мiй скромний багаж, що добрався за допомогою рiзних прийомiв туди ранiше за мене: вiн складався з мундира Наваррського полку, невеликого запасу бiлизни та моеi неоцiненноi писанини, з якою я не мiг розлучитися.
Нас iз братом запросив на обiд барон де Бретей; у нього я зустрiв баронесу де Монморансi, на той час юну i прекрасну, котра нинi стоiть на порозi смертi; гнаних епископiв у муарових сутанах iз золотими хрестами; юних чиновникiв, що стали угорськими полковниками, та Рiвароля, якого побачив тодi вперше i востанне в життi. Я не знав його iменi; мене вразили промови цього чоловiка, який просторiкував без угаву, змушуючи оточення слухати його як оракула. Дотепнiсть Рiвароля йшла на шкоду його талантовi, умiння говорити – умiнню писати. З приводу революцiй вiн сказав: «За першим ударом дiстаеться Боговi, за другим – усього лише мертвому мармуру». Я знов убрався в жалюгiдний мундир молодшого лейтенанта пiхоти, пiсля обiду менi необхiдно було рушати далi, i ранець мiй чекав мене за дверима. Обличчя мое ще залишалося засмаглим i обвiтреним, темне волосся не було завите. Мiй вигляд i мое мовчання бентежили Рiвароля; барон де Бретей, зауваживши його тривожну цiкавiсть, допомiг йому. «Звiдки прибув ваш брат?» – запитав вiн у мого брата. «З Нiагари», – вiдповiв я. – «З водоспаду!» – скрикнув Рiвароль. Я промовчав. Вiн обережно вiв далi: «І ви прямуете…» – «Туди, де б’ються», – вiдрубав я. Всi встали з-за столу.
Я ненавидiв самозакоханих емiгрантiв на зразок цих; менi не терпiлося зустрiти рiвню, таких самих переселенцiв, як я, якi мали б шiстсот лiврiв рiчного доходу. Можливо, ми були дурнi, але ми хоча б оголяли своi клинки i бажали перемоги не заради себе.
Брат мiй залишився у Брюсселi при бароновi де Монбуасье, який узяв його до себе ад’ютантом. Я ж вирушив до Кобленця сам.
‹Шлях до Кобленця›
Прусську армiю я зустрiв мiж Кобленцем i Трiром. Рухаючись уздовж колони i дiставшись до гвардiйцiв, я побачив гармати i зрозумiв, що вони готовi до бою. Король i герцог Брауншвейзький займали центр каре, утвореного старими гренадерами Фрiдрiха. Мiй бiлий мундир привернув увагу короля; вiн послав за мною; знявши капелюха, король i герцог Брауншвейзький вiтали в моiй особi стару французьку армiю. Вони запитали мое iм’я, назву мого полку, довiдалися про мiсце, де я збираюся приеднатися до армii принцiв. Такий прийом з боку воiнiв зворушив мене; я схвильовано вiдповiв, що був в Америцi, але, дiзнавшись про нещастя, що спiткало мого короля, повернувся на батькiвщину, щоб пролити за нього кров. Офiцери i генерали з оточення Фрiдрiха Вiльгельма схвально закивали, а прусський монарх сказав: «Добродiю, я впiзнаю почуття французького дворянина». Вiн знову зняв капелюха i так стояв, простоволосий, поки я не зник за спинами гренадерiв. Тепер емiгрантiв ганять; iх називають тиграми, що роздирали лоно своеi матерi; в епоху, про яку я говорю, люди наслiдували приклад предкiв i дорожили честю не менше, нiж батькiвщиною. У 1792 роцi вiрнiсть присязi ще вважалася обов’язком; нинi це така рiдкiсть, що вважаеться чеснотою.
Дивна сцена, яка багато разiв повторювалася з моiми попередниками, мало не змусила мене повернути назад. Мене не хотiли пропускати до Трiра, де стояла армiя принцiв. З’ясувалося, що я належу до тих людей, якi пiзно доходять до розуму; менi слiд було взятися до зброi трьома роками ранiше; я ж з’явився, коли перемога вже у нас в руках. Я нiкому не потрiбний; тих, хто махае кулаками пiсля бiйки, i без мене забагато. Щодень армiйськi лави поповнюються ескадронами, що перейшли на ii бiк; навiть артилерiя плавом пливе, i якщо так пiде й далi, то скоро буде незрозумiло, що робити з цими натовпами.
Найбiльша помилка полiтичних партiй!
Я зустрiв кузена Армана де Шатобрiана; вiн узяв мене пiд свою руку, зiбрав бретонцiв i виступив на мiй захист. Мене покликали; я пояснив; сказав, що приiхав з Америки, щоб мати честь служити плiч-о-плiч з однодумцями; що кампанiя невдовзi розпочнеться, але ще не почалася, тож я не спiзнився до першого бою; що, бiльше того, коли я невгодний, то поiду, але спершу хотiв би дiзнатися причину незаслуженоi образи. Справа налагодилася: оскiльки я був щирий хлопець, емiгрантське вiйсько прийняло мене до своiх лав, i тепер у мене не було вiдбою вiд доброзичливцiв.
9
‹…› Римський амфiтеатр. – «Атала». – Сорочки Генрiха IV
‹Склад армii принцiв›
Ми пробули в Трiрi два днi. Пiсля безiменних руiн на березi Огайо для мене було щастям побачити руiни романських споруд, вiдвiдати це мiсто, що так часто зазнавало розграбувань, про яке Сальвiан говорить: «Утiкачi з Трiра, ви запитуете в iмператорiв, де театр i цирк: чому не питаете ви, де мiсто, де народ? – Theatra igitur quaeritis, circum а principibus postulatis? cui, quaeso, statui, cui populo, cui civitati?»
Утiкачi з Францii, де був народ, заради якого ми хотiли вiдродити дiтище Людовiка Святого?
Поклавши поряд себе рушницю, я умощувався мiж руiн, виймав з ранця щоденник моеi подорожi до Америки, розкладав на травi навколо окремi сторiнки, перечитував i виправляв опис лiсу, уривок з «Атала», готуючись таким чином серед уламкiв римського амфiтеатру до завоювання Францii. Вiдтак я притискав до себе скарб, який, разом з моiми сорочками, плащем, жерстяною флягою, обплетеним бутлем i маленьким томом Гомера, був такий важкий, що примушував мене харкати кров’ю. Я намагався запхнути «Атала» разом з непотрiбними менi патронами до патронташа; товаришi смiялися з мене i виривали аркушi, якi з обох бокiв витикалися з-пiд шкiряноi покришки. Менi до помочi стало Провидiння; якось я ночував на сiннику, а прокинувшись ранком, виявив, що у мене пропали з ранця всi сорочки; писанину злодii не взяли. Я подякував Господу; це нещастя, зберiгши мою славу, врятувало менi життя, адже тi шiстдесят фунтiв, якi я носив за плечима, зрештою довели б мене до сухот. «Скiльки у мене сорочок?» – питав Генрiх IV у свого слуги. «Дюжина, Ваша Величносте, та й тi дранi». – «А носових хусток вiсiм, так?» – «Тепер уже тiльки п’ять». Беарнець виграв битву пiд Іврi, не маючи сорочок; я теж залишився без сорочок, та це не допомогло менi повернути трон його нащадкам.
10
Солдатське життя. – Прощання з колишньою французькою армiею
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Ми дiстали наказ виступити у напрямi Тiонвiля. За день ми проходили п’ять-шiсть лье. Погода була бридка, ми крокували пiд дощем по колiна в болотi, горлаючи: «О Рiчарде! О мiй король!» або: «Бiдний Жак!». Дiставшись до стоянки i не маючи нi обозу, нi провiанту, ми разом з ослами, що пленталися за нашими колонами, як за арабським караваном, розходилися по сусiднiх фермах та довколишнiх селах, сподiваючись розжитися провiзiею. Ми справно платили за харчi; проте я був покараний позачерговим призначенням у караул за те, що через недоумство зiрвав у саду якогось замку двi грушi. «Висока дзвiниця, глибока рiчка i вельможний пан – поганi сусiди», – свiдчить прислiв’я.
Ми ставили намети абияк i безупинно били по даху, щоб брезент натягався i не протiкав. У кожному наметi розмiщувалося по десять солдатiв; куховарили всi по черзi; один iшов по м’ясо, другий по хлiб, третiй по дрова, четвертий по солому. В чудово варив суп: усi дуже хвалили його, особливо коли я додавав у юшку молоко та капусту, як роблять у Бретанi. В iрокезiв я навчився не звертати уваги на дим i чудово почувався поряд з багаттям iз зеленого мокрого гiлля. Солдатське життя виявилося вельми цiкавим; я нiби знову опинився серед iндiанцiв. Коли ми хлебтали з казанкiв ту свою сьорбанку, товаришi просили мене розповiсти про моi мандри: натомiсть вони пригощали мене своiми небилицями; всi ми чесали брехню так, що аж курява вставала, так бреше капрал новобранцевi, який пригощае його вечерею.
Важким для мене було тiльки одне – прання; прати я мусив часто, адже злодii люб’язно залишили тiльки сорочку, яку менi позичив кузен Арман, та ту, яка була на менi. Коли я намилював штани, хустки i сорочку, нахилившись над струмком, у мене починало паморочитися в головi; вiд рiзких рухiв нестерпно болiли груди. Я мусив сiдати на землю в заростях хвоща та крес-салату, i в розпал вiйськових дiй я займався тим, що дивився, як мирно тече рiчкова вода. У Лопе де Веги пастушка пере пов’язку, що закривае очi Амуру; ця пастушка була б менi вельми до речi: я довiрив би iй луб’яну чалму, яку подарували менi моi iндiанки.
Звичайне вiйсько складаеться з солдатiв приблизно одного вiку, одного зросту, одних можливостей. Зовсiм iншою була наша армiя – змiшання зрiлих чоловiкiв, людей похилого вiку, хлопчиськ, що покинули своi голубники, хор, у якому звучали нормандськi, бретонськi, пiкардiйськi, овернськi, гасконськi, провансальськi, лангедокськi говiрки. Батько служив поряд iз синами, тесть поряд iз зятем, дядько – плiч-о-плiч з племiнником, брат з братом, кузен iз кузеном. У цiй компанii рекрутiв, попри всю ii смiхотворнiсть, було щось поважне i зворушливе, адже людьми рухали переконання; вона являла собою видовище староi монархii i давала уявлення про свiт, що вiдходив. Я бачив похилого вiку дворян, з суворими обличчями, з поважними сивими головами, у дранiй одежi, з ранцем за плечима, з рушницею за спиною, якi брели, спираючись на палицю, а хто-небудь iз синiв iшов поряд з ними попiдруч; я бачив пана де Буаю, батька мого товариша, вбитого пiд час Реннських штатiв на моiх очах, – вiн самотньо i печально чалапав босонiж тванистою дорогою, начепивши своi черевики на вiстря багнета, щоб не зносити iх; я бачив поранених хлопцiв, що лежали пiд деревом, i священика в епитрахилi поверх сюртука, який стояв навколiшки у них у головах i доручав iх святому Людовiковi, чиiх спадкоемцiв вони хотiли захистити. Все це убоге вiйсько, не отримуючи вiд принцiв жодного су, вело вiйну власним коштом, тодi як декрети довершували наше розорення i кидали наших дружин i матерiв до в’язницi.
Старi минулих часiв не були такi нещаснi й самотнi, як нинiшнi: вони втрачали друзiв, але життя навколо них не змiнювалося; чужi для молодi, вони не були чужими для суспiльства. Тi ж, хто тепер затрималися на цьому свiтi, бачили смерть не тiльки людей, а й iдей: переконання, звичаi, смаки, радощi, жалi, почуття – все, що iх оточуе зараз, iм абсолютно незнайоме. Вони з iншого тiста, вони не схожi на плем’я, що е свiдком iхнього присмерку.
Та все ж, французи XIX сторiччя, майте повагу до цiеi староi Францii, яка нiчим не гiрша за вас. Ви теж постарiете, i вас, як i нас, звинуватять у тому, що ви тримаетеся за вiджилi iдеi. Тi, кого ви перемогли, – вашi батьки; не вiдрiкайтеся ж вiд них: у ваших жилах тече iхня кров. Якби вони не зберегли благородну вiрнiсть старовинним звичаям, ви не почерпнули б у цiй усмоктанiй з материним молоком вiрностi ту силу, яка прославила вас в епоху, коли перемогли звичаi новi; чесноти нинiшньоi Францii – не що iнше, як чесноти Францii вчорашньоi, що змiнили свою зовнiшнiсть.
‹Облога Тiонвiля; битва пiд Бувiном›
15
‹…› Наступ на Тiонвiль
Обложенi й гадки не мали, що нашi вiйська пiдступлять з цього боку, тож, не завбачивши такоi зневаги, залишили пiвденнi стiни незахищеними; втiм, нам однаково завдали чосу: гарнiзон виставив подвiйну батарею, яка пробила наш бруствер i вивела з ладу двi гармати. Небо палахкотiло; нас огортали хмари диму. Я навiть побував у ролi маленького Олександра: виснажений втомою, мiцно заснув майже пiд колесами лафета, який охороняв. Уламком снаряда, що розiрвався за шiсть дюймiв вiд землi, мене поранило в праве стегно. Раптово прокинувшись, але не вiдчуваючи болю, я зрозумiв, що поранений, тiльки коли побачив кров. Я перев’язав ногу хусткою. У бою на рiвнинi двi кулi пробили мiй ранець. Атала, як зраджена донька, захистила свого батька вiд ворожого свинцю: iй залишалося тiльки витримати вогонь абата Морелле.
О четвертiй годинi ранку вiйська князя фон Вальдека припинили стрiлянину; ми вирiшили, що мiсто здалося; нiчого схожого: брама не вiдчинилася, i нам довелося подумати про вiдступ. Пiсля важкого триденного переходу ми повернулися на своi позицii.
Князь фон Вальдек наблизився до мiського рову i спробував перебратися через нього, сподiваючись, що несподiвана атака змусить Тiонвiль здатися: ми все ще думали, що мiсто роздирають розбрати, i спокушалися думкою про те, як мiсцевi роялiсти вiдкриють принцам браму. Австрiйцi вели стрiлянину, покинувши укриття, i втратили багато людей; князевi фон Вальдеку вiдiрвало руку. А в той час, коли пiд стiнами Тiонвiля люди втрачали краплi кровi, в паризьких в’язницях кров лилася струмками; моiй дружинi та сестрам загрожувала набагато бiльша небезпека, нiж менi.
16
Зняття облоги. – Вступ до Вердена. ‹…›
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Ми зняли облогу Тiонвiля i рушили до Вердена, який 2 вересня здався союзникам. Лонгвi, батькiвщина Франца фон Мерсi, впав 23 серпня. Весь шлях Фрiдрiха Вiльгельма було прикрашено гiрляндами та вiнками.
Серед мирних трофеiв я помiтив прусського орла, що вiнчав укрiплення, якi збудував Вобан: утiм, йому не судилося залишитися там надовго; що стосуеться квiтiв, то вони мусили скоро зiв’янути разом з тими безневинними створiннями, якi iх зiбрали. Одним з найкривавiших злочинiв Терору стала страта верденських дiвчат.
«Чотирнадцять юних верденок неймовiрноi чистоти, – пише Рiуфф, – схожi на непорочних дiв, прибраних для народного святкування, зiйшли на ешафот. Всi вони стали жертвами ката на свiтанку свого життя. Жiноче коло пiсля iх смертi нагадувало куртину, на якiй буря вибила всi квiти. Це варварство завдало нам такоi великоi туги та вiдчаю, якого я нiколи не бачив».
Верден знаменитий страдницями. Як розповiдае Григорiй Турський, Деотерiя, щоб захистити свою доньку вiд переслiдувань Теодеберта, посадила ii у вiзок, запряжений двома незагнузданими волами, i пустила в Маас. Пiдбурювачем вбивства верденських дiвчат був вiршомаз-царевбивця Понс iз Вердена, ненависник рiдного мiста. Понад усяке розумiння, скiльки посiпак Терору вийшло з тих вигадникiв-трударiв з «Альманаху муз»: хвороблива пихатiсть посередностей породила стiльки ж революцiонерiв, скiльки iх породило вражене самолюбство калiк i виродкiв: бунтують убогi душею i тiлом. Понс кинджалом намагався додати гостроти своiм стертим дотепам. Мабуть, з поваги до грецьких традицiй поет пригощав богiв лише кров’ю непорочних дiв: за його пропозицiею Конвент заборонив судити вагiтних жiнок. Крiм того, Понс скасував смертний вирок панi де Боншан, удовi уславленого вандейського генерала. Гай-гай! усi ми, роялiсти, якi возз’едналися з принцами, спiзнали мiнливостi Вандеi, не зазнавши ii слави.
‹Вiдступ з Вердена; Шатобрiан захворюе на вiспу›
Книга десята
‹Разом з армiею Шатобрiан добираеться до Намюра, а потiм до Брюсселя, де бачиться з братом, який за порадою Мальзерба збираеться повернутися до Францii›
3
‹…› Зникнення рiдних i друзiв. – Гiркота старiння. – Я вирушаю до Англii. ‹…›
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
‹Шатобрiан дiстаеться острова Джерсi, що належить Англii, i перебувае кiлька мiсяцiв у домi дядька з материного боку «мiж життям i смертю» – у лихоманцi›
Покровителем французьких бiженцiв на Джерсi був пан де Буйон: вiн вiдмовив мене вiд намiру iхати до Бретанi, бо я був дуже слабкий, щоб жити в печерах i лiсах; вiн порадив менi перебратися до Англii i там спробувати знайти постiйну службу. Засоби в мого дядька починали вичерпуватися, йому все важче ставало прогодувати велику родину; вiн був змушений послати сина шукати щастя до Лондона. Щоб не бути тягарем пановi де Беде, я вирiшив не турбувати його далi своею присутнiстю.
Тридцять луiдорiв, що iх матуся надiслала менi з Сен-Мало з контрабандистами, дали менi можливiсть здiйснити свiй план, тож я замовив собi мiсце на пакетботi до Саутгемптона. Прощання з дядьком глибоко зворушило мене; вiн пiклувався про мене, доглядав з батькiвською любов’ю; з ним було пов’язано небагато щасливих митей мого дитинства; вiн пам’ятав усе, що я любив; обличчям вiн трохи скидався на мою матусю. Я покинув цю чудову жiнку, якоi менi не судилося побачити знову, я покинув сестру Жюлi та брата, покинув, як потiм з’ясувалося, назавжди; тепер мусив покинути дядька: нiколи бiльше не довелося менi милуватися його сяючим обличчям. Усi цi втрати спiткали мене за кiлька мiсяцiв, адже смерть близьких настае для нас не тодi, коли вони помирають, а тодi, коли ми назавжди розлучаемося з ними.
Якби ми могли сказати часовi: «Зажди!» – ми зупинили б його в час насолоди; але якщо це неможливо, не будемо зволiкати, поспiшiмо покинути цю землю, перш нiж покинуть нас назавжди друзi, перш нiж минуть роки, за словами поета, едино гiднi життя: vita dignior aetas [32 - Хочу, щоб ти зацiлiв, – тобi iще жити годиться (лат.; Вергiлiй. Енеiда, IX, 212; пер. М. Бiлика).]. Те, що зачаровуе в пору любовi, у пору сирiтства викликае бiль i жаль. Ви вже не чекаете настання радiсних весняних мiсяцiв; можливо, ви iх навiть побоюетеся: птахи, квiти, погожий квiтневий вечiр, чудова нiч, що почалася з першим солов’ем, скiнчилася з першою ластiвкою, – все, що будить жагу щастя, потребу в ньому, несе вам смерть. Ви ще вiдчуваете чари, але вони вже не для вас: молодь, яка спiзнае насолоду любовних утiх поряд з вами, зневажливо поглядаючи на вас, викликае у вас заздрiсть i примушуе ще глибше вiдчути вашу самоту. Чистота i краса природи, нагадуючи вам про почуття розкошi, про пестощi, що минули назавжди, лише пiдсилюють одворотнiсть вашого нинiшнього iснування. Вiдтепер ви – не бiльше нiж гандж, що руйнуе гармонiю цiеi привабливоi природи своею присутнiстю, своiми промовами i навiть почуттями, якi ви наважуетеся висловити. Ви ще можете любити, але любити вас уже неможливо. Веснянi води завжди молодi, та вони не здатнi повернути вам молодiсть, тож разюче видовище всього, що вiдроджуеться, всього, що дае радiсть, щастя, пробуджуе в вас не що iнше, як болiсний спогад про давно минулi насолоди.
‹Шатобрiан вiдпливае до Саутгемптона й дiстаеться Лондона›
5
Пельтье. – Лiтературнi працi. – Дружба з Енганом. – Нашi прогулянки. – Нiч у Вестмiнстерському соборi
Пельтье, автор Domine salvum fac Regem [33 - Боже, врятуй короля! (лат.)] та головний редактор «Дiянь апостолiв», продовжував у Лондонi свою паризьку справу. Не сказати, щоб вiн мав занадто багато порокiв, та його серце точив хробак дрiбних, але невиправних вад: безбожник, гульвiса, що заробляе купу грошей i одразу ж iх проциндрюе, одночасно слуга законноi монархii i посол негритянського короля Крiстофа при дворi Георга III, вiн вiдписував дипломатичнi депешi пановi графу де Лимонаду, одержував жалування цукром i витрачав його на шампанське. Цей духовний брат пана Вiоле, що награвав революцiйних пiсень на крихiтнiй скрипочцi, прийшов до мене i як бретонець бретонцевi запропонував своi послуги. Я розповiв йому про задум свого «Досвiду»; вiн схвалив мiй замiр. «Це буде чудово!» – вигукнув вiн i домовився про помешкання для мене зi своiм друкарем Бейлi, який розпочне друкувати книгу у мiру ii написання. Книгар Дебофф займеться ii продажем; сам Пельтье гучно сповiстить про новинку у своiй газетi «Амбiгю», а вiдтак можна буде проникнути й до лондонського «Французького кур’ера», редактором якого невдовзi стане пан Монлозье. Пельтье не сумнiвався: вiн запевняв, що виклопоче менi хрест Святого Людовiка за облогу Тiонвiля. Мiй Жиль Блас, високий, худий, невгомонний, з напудреним волоссям i великою залисиною, що вiчно кричить i регоче, збивае набакир свого круглого капелюха, бере мене пiд руку i веде до друкаря Бейлi, де за гiнею на мiсяць запросто винаймае менi кiмнату.
Майбутне передi мною вiдкривалося блискуче, але як до нього дожити? Пельтье роздобув менi переклади з латинi та з англiйськоi; вдень я гнув спину над цими перекладами, вночi – над «Історичним досвiдом», до якого включив частину своiх подорожей та мрiянь. Бейлi постачав мене книгами, але я не мiг пройти спокiйно повз старi томи, розкладенi на лотках, тож нерозважно витрачав на них своi шилiнги.
Я заприязнився з Енганом, якого вперше побачив на пакетботi, що вiз мене на Джерсi. Учений i лiтератор, вiн таемно писав романи, уривки з яких менi читав. Вiн оселився поблизу Бейлi, в кiнцi вулицi, що вела до Холборну. Щоранку о десятiй ми разом снiдали, розмовляючи про полiтику, а найчастiше – про моi працi. Я розповiдав йому, наскiльки виросла за нiч будiвля «Досвiду», яку я зводив; потiм я повертався до своеi денноi роботи – перекладiв. Ми знов зустрiчалися в маленькому кабачку за обiдом, що коштував нам по шилiнгу з кожного; звiдти ми йшли в поля. Нерiдко бувало, що ми гуляли й поодинцi, передусiм тому, що обидва любили поринати в мрii.
Тодi я простував до Кенсингтона або до Вестмiнстера. Кенсингтонський парк подобався менi; я блукав його пустинною частиною, тим часом як частина, прилегла до Гайд-парку, наповнювалася безлiччю пишно вбраних людей. Вiдмiннiсть моеi бiдностi з чужим багатством, моеi самоти з багатолюднiстю натовпу тiшила мене. Я здалека проводжав молодих англiйок поглядом, перебуваючи в полонi того смутного потягу, який почував до моеi сильфiди в часи, коли, надiливши ii всiею красою, яку змогла породити моя нестримна фантазiя, ледь зважувався пiдвести очi на свое творiння. Менi здавалося, я стою на порозi смертi, i це додавало таемничостi свiту, який я готувався покинути. Чи зупинився хоча б раз чий-небудь погляд на чужоземцевi, що сидiв бiля пiднiжжя сосни? Чи вiдчула хоч яка з красунь незриму присутнiсть Рене?
У Вестмiнстерському абатствi я проводив час iнакше: у цьому лабiринтi могил я розмiрковував про те, що скоро мало розверзнутись пiд моiми ногами. Пам’ятнику такiй безвiснiй людинi, як я, не судилося постати серед цих уславлених надгробкiв! Потiм я пiдходив до гробниць монархiв: Кромвеля нинi тут уже не було, не було й Карла I. Прах зрадника, Робера д’Артуа, покоiвся пiд плитами, якi я топтав своею вiрнопiдданською ступнею. Людовiка XVI спiткала доля Карла I: у Францii сокира щодня стинала голови, i на моiх рiдних вже чигала могильна пiтьма.
Спiв церковного хору i балачки чужоземцiв переривали моi роздуми. Я не мiг бувати тут надто часто, оскiльки мусив подавати сторожам тих, кого вже не було серед живих, шилiнг, на який я жив сам. Але коли я не заходив до абатства, то кружляв поряд разом з воронами або, завмерши вiд захоплення, милувався дзвiницями – рiзновеликими близнюками, яких призахiдне сонце багрянило своiми кривавими променями на тлi небосхилу, оповитого чорним димом, що здiймався над Сiтi.
Але одного разу я, бажаючи краще роздивитися на заходi сонця внутрiшне убрання собору, на якусь мить забувся, сповнений захоплення, яке вселяла в душу ця натхненна i химерна архiтектура. Пригнiчений «похмурою величчю християнських церков» (Монтень), я повiльно ходив собором i не помiтив, як смеркло: дверi замкнули. Я намагався знайти вихiд; я кликав usher [34 - Сторож (англ.).], грюкав у gates [35 - Ворота (англ.).], але нiхто не почув цього гвалту, що розтiкся i розтанув у тишi; довелося змиритися з думкою, що доведеться ночувати в товариствi небiжчикiв.
Дещо вагаючись з вибором мiсця для сну, я зупинився поряд з мавзолеем лорда Чатема, пiд амвоном двоповерховоi каплицi Лицарiв i Генрiха VII. Поблизу цих сходiв i загратованих прибудов, навпроти мармуровоi смертi з косою, в стiннiй нiшi стояв саркофаг; саме його я обрав собi за оселю. Складки савана, теж мармурового, накрили мене: за прикладом Карла V я заздалегiдь готувався до власного поховання.
Ложе мое було якнайкраще пристосоване для того, щоб сприйняти свiт у його правдивому свiтлi. Яке скопище великих людей скнiе пiд цими склепiннями! Що вiд них залишилося? Жаль так само суетний, як i радощi; бiдолашна Джейн Грей нiчим не вiдрiзняеться вiд щасливоi Елiкс Солсберi; хiба що скелет ii, позбавлений голови, не такий жахливий; страта, вiднявши те, що було ранiше ii красою, полiпшила вигляд кiстяка. Король, який виграв битву пiд Кресi, вже не влаштуе в цiй траурнiй залi рицарських турнiрiв, а Генрiх VIII не вiдновить iгор, що затiвалися в таборi пiд Дра д’Ор. Бекон, Ньютон, Мiльтон заритi так само глибоко, пiшли так само безповоротно, як i iх менш знаменитi сучасники. А я, вигнанець, зубожiлий мандрiвець, що вештаеться по свiту, чи погодився б я не бути пiдпанком, покинутим i нещасним, заради того, щоб стати одним з цих уславлених, могутнiх, пересичених насолодами небiжчикiв? О! хiба в цьому рiч! Якщо з нашого берега ми погано розрiзняемо речi божественнi, тож не дивуймося: час – та завiса, що ховае вiд нас Господа, як повiки бережуть нашу зiницю вiд свiтла.
Скорчившись пiд своiм мармуровим покривалом, я поступово перейшов вiд загальних мiркувань до вражень свiжiших. Тривога моя була не без приемностi i нагадувала те вiдчуття, яке я спiзнав узимку в Комбурзi, наслухаючи у своiй вежi завивання вiтру: подув вiтру i пiтьма – подiбнi.
Потроху звикнувши до темряви, я змiг розгледiти надгробки. Я дивився на виступи гробницi Святого Дiонiсiя Англiйського, звiдки у виглядi готичних консолей спускалися, здавалося, минулi подii i роки: споруда в цiлому нагадувала викарбуваний iз цiлоi брили пам’ятник закам’янiлим сторiччям.
Баштовий годинник вибив десяту, вiдтак одинадцяту годину; молоточок, який пiднiмався i знову вдаряв по дзвону, був единою, крiм мене, живою iстотою у цих стiнах. З вулицi зрiдка чути було шум проiжджаючоi карети, крик watchman [36 - Нiчний сторож (англ.).] i бiльше нiчого; менi здавалося, нiби цi далекi голоси землi долинають з iншого свiту. Туман з Темзи i вугiльний пил просочилися до собору, здавалося, вiд того сутiнки згущувалися.
Нарештi в тому кутку, де пiтьма була менш густою, почало свiтлiшати; я пильно придивлявся, як свiтло стае все яскравiшим; звiдки воно виходило: бува, не вiд синiв Едуарда IV, яких убив iхнiй дядько?
«…дiтоньки лежали —
говорить великий англiйський трагiк, -
пообнiмались
Безвинними, як з мармуру, руками;
Мов на однiм стеблi чотири ружi
В красi весни, iх губи цiлувались» [37 - Шекспiр. Рiчард III, д. IV, сцена 3; пер. Б. Тена.].
Господь не дозволив цим сумним i чарiвним душам явитися менi; замiсть них виникла легка примара дiви, що ледве досягла пiдлiткового вiку; вона несла свiчку, прикриваючи ii згорнутим трубочкою аркушем паперу: то була маленька дзвонарка. Я почув звук поцiлунку, i дзвiн провiстив свiтанок. Дзвонарка страшенно злякалася, коли я вийшов у дверi слiдом за нею. Я повiдав iй свою пригоду; вона сказала, що приходила замiнити батька, що занедужав; про поцiлунок ми не говорили.
