скачать книгу бесплатно
Сахем племенi онондога прийняв мене привiтно i посадовив на циновку. Вiн говорив по-англiйськи i розумiв по-французьки; мiй провiдник знав iрокезьку: розмовляти було легко. Серед iншого старий сказав менi, що, хоча його народ вiд вiку воював з моiм, iрокези завжди поважали французiв. Вiн поскаржився на американцiв: вiн вважав iх несправедливими й жадiбними i шкодував, що пiд час подiлу земель, що належали iндiанцям, володiння його племенi не вiдiйшли до англiйцiв.
Жiнки подали нам iжу. Гостиннiсть – едина чеснота дикунiв, що уцiлiла серед порокiв европейськоi цивiлiзацii; вiдомо, якою була ця гостиннiсть давнiше: вогнище було тодi так само священним, як вiвтар.
Коли яке-небудь плем’я, вигнане зi своiх лiсiв, або яка-небудь людина приходила просити притулку, вони повиннi були виконати так званий танець прохача; хазяйська дитина пiдходила до порога i говорила: «Ось чужинець!» – а голова роду вiдповiдав: «Дитино, введи чужинця у хатину!» Приходько входив у дiм пiд захистом дитини i сiдав у попiл бiля вогнища. Жiнки заводили пiсню втiхи: «Чужинець знайшов матiр i дружину; сонце сходитиме й заходитиме для нього, як ранiше».
Цi звичаi немов запозиченi у грекiв: Фемiстокл у будинку Адмета стае навколiшки перед вогнищем i обiймае юного сина хазяiна (можливо, вогнище бiдноi жiнки, яким я знехтував у Мегарi, – те саме, пiд яким поховано урну з прахом Фокiона), а Улiсс у будинку Алкiноя оплакуе Арету:
Гiдна пошани жоно Алкiноя, вiдважного серцем!
Горя зазнавши й бiди, до колiн я твоiх припадаю,
До чоловiка й гостей [23 - Гомер. Одiссея, VII, 146–148; пер. Б. Тена.].
Мовивши цi слова, герой пiдходить до вогнища i сiдае в попiл. Я попрощався зi старим сахемом. Вiн був при взяттi Квебека. Серед спогадiв про ганебнi роки правлiння Людовiка XV думка про канадську вiйну втiшае нас, подiбно до сторiнки нашоi стародавньоi iсторii, що знаходиться в лондонському Тауерi.
Монкальм, який сам-один обороняв Канаду проти сил, що постiйно дiставали пiдкрiплення i вчетверо перевищували його чисельнiстю, успiшно б’еться аж два роки; вiн перемагае лорда Лаудона i генерала Еберкромбi. Врештi-решт успiх зраджуе його; його ранять пiд стiнами Квебека, i два днi по тому вiн вiддае Боговi душу; гренадери ховають його у воронцi, залишенiй гарматним ядром, – могила, гiдна слави нашоi зброi! Його шляхетний супротивник Вольф загинув тут-таки. Вiн заплатив своiм життям за життя Монкальма i за честь випустити дух на французьких прапорах.
‹Шлях уздовж озера Онондога з провiдником›
7
Індiанська родина. – Нiч у лiсах. – Вiд’iзд iндiанцiв. – Дикуни з Нiагарського водоспаду. – Капiтан Гордон. – Єрусалим
Ми наближалися до Нiагари. Нам залишалося всього вiсiм-дев’ять лье, коли ми помiтили в дубовому гаi вогнище – його розпалили декiлька дикунiв, що зупинилися на березi струмка, у тому мiсцi, де збиралися розбити бiвуак i ми. Ми скористалися iх приготуваннями: вичистивши коней, зробивши вечiрнiй туалет, ми пiдiйшли до iндiанцiв. Схрестивши ноги по-турецьки, ми разом з ними посiдали бiля вогнища i стали пекти маiсовi коржики. Родина складалася з двох жiнок, двох грудних дiтей i трьох воiнiв. Зав’язалася спiльна розмова, в якiй я брав участь, вимовляючи окремi слова i посилено допомагаючи собi жестами; потiм усi заснули тут-таки, бiля багаття. Я один не спав; я сiв осторонь, коло струмка, на якийсь довгий корiнь.
Із-за верховiть дерев вигулькнув мiсяць; запашний вiтерець, супроводжувач цiеi королеви ночi, що прийшла до нас зi сходу, здавався ii свiжим подихом. Самотне свiтило повiльно пiднiмалося по небосхилу: воно то безперешкодно рухалося вперед, то ховалося за купками хмар, подiбних до заснiжених вершин гiрського пасма. Коли б не падiння листка, не повiв вiтерцю, що раптово налетiв, не стогони лiсовоi сови, навколо стояла б цiлковита тиша, панував би цiлковитий спокiй; лише вдалинi глухо ревiв Нiагарський водоспад, i вiдлуння його, прокотившись просторами, затихало десь вдалинi, за безлюдними лiсами. У такi ось ночi з’явилася менi невiдома муза; я засвоiв деякi з ii слiв, при свiтлi зiрок я занiс iх до своеi книги, як записав би звичайний музикант ноти, продиктованi йому яким-небудь великим майстром гармонii.
Назавтра iндiанцi озброiлися, iндiанки зiбрали пожитки. Я подарував привiтним тубiльцям трохи пороху й кiноварi. Ми попрощалися, торкнувшись руками лоба i грудей. Воiни вигукнули дорожнiй клич i рушили вперед; жiнки йшли слiдом, несучи на спинi загорнених у шкури маленьких дiтей, якi вертiли головами, озираючись на нас. Я проводжав очима цю вервечку, аж поки вона зникла в лiсi.
Дикуни, що живуть коло Нiагарського водоспаду з англiйського боку, зобов’язанi охороняти кордон британськоi територii. Ця дивовижна жандармерiя, озброена луками i стрiлами, перепинила нам шлях. Менi довелося послати голландця у форт Нiагару по дозвiл на вхiд у британськi володiння. У мене стислося серце, бо я згадав, що ранiше Францii пiдкорялися як Верхня, так i Нижня Канада. Мiй провiдник повернувся з пропуском: я зберiгаю його дотепер; на ньому стоiть пiдпис: капiтан Гордон. Чи не дивно, що я прочитав те саме англiйське iм’я на дверях моеi келii в Єрусалимi? «Тринадцять паломникiв залишили своi iмена на внутрiшньому боцi дверей: першого звали Шарль Ломбар, вiн прибув до Єрусалима в 1669 роцi; останнього – Джон Гордон, вiн побував тут у 1804 роцi» («Подорож з Парижа до Єрусалима»).
8
Нiагарський водоспад. – Гримуча змiя. – Я падаю у прiрву
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Я провiв два днi в iндiанському селищi, звiдки написав ще одного листа пановi де Мальзербу. Індiанськi жiнки робили рiзну роботу; немовлята iхнi лежали у плетених колисках, пiдвiшених до гiлок товстого пурпурного бука. На травi блищала роса, з лiсу вiяло пахощами; мiсцевий бавовник, розкриваючи своi коробочки, був схожий на бiлi троянди. Вiтерець ледве помiтно коливав шари повiтря; матерi час вiд часу пiдходили поглянути, чи сплять дiти i чи не розбудили iх птахи. Вiд селища до водоспаду було три чи чотири лье: нам, моему провiдниковi й менi, знадобилося стiльки ж годин, щоб туди добратися. Стовп пари, помiтний за шiсть миль, указував мiсце падiння води. Серце мое билося вiд радостi, змiшаноi iз жахом, коли я входив у лiс, що приховував од моiх очей одне з найвеличнiших видовищ, подарованих людинi природою.
Ми спiшилися. Ведучи коней за повiд, ми пробралися через вересовi хащi i вийшли на берег рiчки Нiагари, крокiв на сiмсот-вiсiмсот вище водоспаду. Я продовжував iти вперед, але провiдник схопив мене за руку; вiн зупинив мене майже бiля води, що мчала, як стрiла. Вона не вирувала, вона котилася до урвища суцiльною масою; ревiння спадаючоi води лише вiдтiняло ii мовчання перед падiнням. Святе Письмо часто порiвнюе народ з великими водами; тут перед моiми очима постав народ умираючий, який, позбувшись голосу i життевих сил, спадав у безодню вiчностi.
Провiдник усе ще тримав мене за руку, бо потiк, можна сказати, притягував мене до себе i викликав несвiдоме бажання кинутися у воду. Я дивився то вгору за течiею, на берег, то вниз за течiею, на острiв, бiля якого вода, роздiлившись на два рукави, раптом зникала, немов розчиняючись у небi.
Провiвши чверть години в замiшаннi й нiмому захопленнi, я пiшов до водоспаду. У «Дослiдi про революцii» i «Атала» я описав його. Тепер до водоспаду ведуть широкi дороги; на американському i на англiйському берегах вiдкритi готелi, побудованi млини та фабрики.
Неможливо передати думки, що охоплювали мене, коли я побачив такий пiднесений хаос. На початку моiх днiв навколо мене простягалась пустеля, i менi довелося вигадати героiв, щоб скрасити мою самоту; я видобув з власного ества людей, яких носив у собi, але не знаходив поруч. Так я оселив Атала i Рене – втiлений смуток – на берегах Нiагарського водоспаду. Що водоспад, який вiчно скидае своi води перед байдужим лицем землi i неба, якщо поряд немае людини з ii покликанням i прикрощами? Споглядати цi пустельнi води i гори, коли нi з ким поговорити про це величне видовище! Рiчки, скелi, лiси, водоспади – i все це менi одному! Дайте душi подругу, тодi i рiзнобарвнi шати пагорбiв, i свiжий подих хвилi – усе переповнить ii захопленням; денний шлях, солодкий вечiрнiй вiдпочинок, плавання по водах, сон на моховитiй землi – усе викличе iз серця якнайглибшу нiжнiсть. Я оселив Велледу на армориканських берегах, Цимодоцею – пiд афiнськими портиками, Бланку – в залах Альгамбри. Олександр скрiзь, де ступала його нога, будував мiста; а я скрiзь, де поневiрявся, залишав мрii. Я бачив альпiйськi водоспади з iх сарнами i пiренейськi водоспади з iх дикими козами; я не пiднiмався до верхорiччя Нiлу i не бачив його урвищ; я не говоритиму про блакитнi стрiчки Тернi i Тiволi, дивовижнi пасма руiн, що надихали поета:
Et praeceps Anio ас Tiburni lucus.
Анiо прудкий, i Тiбурна гаi [24 - Горацiй. Оди, I, 7, 13; пер. А. Содомори.].
Нiагара затьмарюе все. Я споглядав водоспад, який вiдкрили Старому Свiту не нiкчемнi мандрiвцi на кшталт мене, але мiсiонери, якi, шукаючи самотностi в iм’я Бога, падали ниць, побачивши дива природи, i, приймаючи муки, славили божий свiт. Нашi священики вiтали прекраснi землi Америки й освятили iх своею кров’ю; нашi солдати билися врукопашну на руiнах Фiв i воювали в Андалусii: генiй Францii твориться сукупною могутнiстю наших воiнiв i наших вiвтарiв.
Я стояв, намотавши повiддя мого коня на руку; в кущах зашурхотiла гримуча змiя. Зляканий кiнь став дибки i шарахнувся у бiк водоспаду. Я не встиг висмикнути руку; кiнь, лякаючись усе дужче, потягнув мене за собою. Його переднi ноги вже одiрвалися од землi; лише напруження крижiв утримувало його вiд падiння у прiрву. Мене чекала неминуча смерть, але тут тварина iз-за страху перед новою небезпекою вiдскочила назад. Якби я розпрощався iз життям у канадських лiсах, з чим постала б моя душа перед вищим суддею: iз жертвами, добрими справами, чеснотами батькiв Жога i Лаллемана чи з марними мрiями та нiкчемними химерами?
Моi нещастя на Нiагарi цим не скiнчилися: дикуни сплели з лiан драбину, щоб спускатися до води, але вона обiрвалася. Менi кортiло поглянути на водоспад знизу вгору, i я, не слухаючи провiдникових умовлянь, почав спускатися схилом скелi. Незважаючи на ревiння води, що вирувала пiдi мною, я не втратив розуму i спустився майже донизу. Коли до кiнця залишилося футiв сорок, я опинився на голому прямовисному схилi, де не було за що вхопитися; я повис над обривом, учепившись рукою за останнiй корiнь i вiдчуваючи, як пальцi моi розтискаються пiд вагою мого тiла; мало знайдеться людей, що пережили такi хвилини. Рука моя втомилася, я вiдпустив лiану i полетiв униз. Менi неабияк пощастило: я гепнувся на кам’яний виступ i не тiльки не розбився, а й майже не поранився; я лежав за пiвкроку вiд прiрви, але не впав у неi; проте, коли мене почали пробирати холод i вогкiсть, я помiтив, що вiдбувся не так дешево: моя лiва рука була зламана вище лiктя. Провiдник, що дивився на мене згори i бачив мое скрутне становище, побiг по дикунiв. Вони пiдняли мене на вужiвках стежкою видри й однесли в селище. Перелом у мене був простий: для одужання вистачило двох планок та доброi пов’язки.
‹Життя в iндiанськiй хатинi; чотирнадцятирiчна iндiанка Мила; вiдступ про iсторiю Канади›
11
Колишнi французькi володiння в Америцi. – Шкодування. – Пристрасть до минулого. – Лист Френсiса Конiнгхема
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Кажучи про Канаду i Луiзiану, розглядаючи старi карти i бачачи великi землi, що належали колись французам, я не мiг збагнути, як уряд моеi краiни мiг кинути напризволяще цi колонii, якi сьогоднi напевно стали б для нас невичерпним джерелом багатства.
Вiд Акадii i Канади до Луiзiани, вiд гирла рiчки Святого Лаврентiя до гирла Мiссiсiпi територiя Новоi Францii оточувала ту, де розташовувалась конфедерацiя тринадцяти перших штатiв: одинадцять iнших, разом з округом Колумбiя, землями Мiчигану, Пiвнiчного Заходу, Мiссурi, Орегону та Арканзасу, що iх вiддали англiйцi й iспанцi, нашi наступники в Канадi i Луiзiанi, Сполученим Штатам, належали або могли б належати нам. Мешканцi територii, обмеженоi на пiвнiчному сходi Атлантичним океаном, на пiвночi Полярним морем, на пiвнiчному заходi Тихим океаном i росiйськими володiннями, на пiвднi мексиканською затокою – а це понад двi третини Пiвнiчноi Америки, – визнали б французькi закони.
Боюся, як би Реставрацiя не занапастила себе iдеями, протилежними тим, якi я висловлюю тут; пристрасть до минулого, пристрасть, з якою я невпинно борюся, була б простима, якби поверталася проти мене одного, позбавляючи мене монаршоi ласки; але вона загрожуе безпецi трону.
У полiтицi неможливо стояти на мiсцi; доводиться йти вперед разом з людським розумом. Вiддамо належне величi часу; озирнемося з повагою на минулi сторiччя, освяченi пам’яттю про наших батькiв та iхнi останки, але до минулого немае вороття; ми пiшли далеко вперед, i, якби ми спробували повернути цi часи, вони б розвiялися, як дим. Розповiдають, що близько 1450 року капiтул собору Богоматерi в Ахенi вирiшив вiдкрити гробницю Карла Великого. Імператор сидiв на золотому стiльцi i тримав у кiстлявих руках Євангелiе, написане золотими лiтерами; перед ним лежали скiпетр i золотий щит; поряд – Весела подруга в золотих пiхвах. На ньому була iмператорська мантiя. Голову, яка завдяки золотому ланцюгу трималася прямо, огортав, закриваючи те, що колись було лицем, саван i вiнчала корона. Та досить було доторкнутися до примари – i вона розсипалася в порох.
Ми мали великi заморськi володiння: вони давали притулок надлишкам нашого населення, покупцiв нашим торговцям, поживу нашому флоту. Сьогоднi нам немае мiсця в новому свiтi, де рiд людський починае нове життя: кiлька мiльйонiв людей в Африцi, Азii, Океанii, на островах Пiвденного моря, на обох американських континентах висловлюють своi думки англiйською, португальською, iспанською мовами, а ми, позбувшись завоювань нашоi вiдваги i нашого генiя, чуемо мову Кольбера i Людовiка XIV хiба що в кiлькох мiстечках Луiзiани i Канади, але й тi нам не належать: французька мова живе там лише як свiдчення мiнливостi нашоi долi й помилковостi нашоi полiтики.
І хто ж цей володар, якому належать нинi канадськi лiси замiсть короля Францii? Той, за чиiм наказом було колись написано цього листа:
«Вiндзорський замок, 4 червня 1822 року
Пане Вiконт
За найвищим наказом я запрошую Вашу свiтлiсть пообiдати й вiдпочити в королiвському замку. Король чекае вас у четвер 6-го числа цього мiсяця.
Ваш покiрний i смиренний слуга
Френсiс Конiнгхем».
Менi на роду написано не знати спокою з вини монархiв. Я уриваю свою розповiдь, знов перетинаю Атлантичний океан, вилiковую руку, зламану над Нiагарою, скидаю ведмежу шкуру i знов одягаюся у розшитий золотом костюм; я поспiшаю з вiгвама iрокеза до замку Його Величностi короля Британii, монарха Сполученого королiвства i володаря обох Індiй; я покидаю моiх господарiв з порiзаними вухами i маленьку дикунку з перлиною, в душi бажаючи ледi Конiнгхем виявитися такою ж чарiвною, як iндiанка Мила, i такою ж юною, як народжувана весна, як тi передтравневi днi, якi нашi галльськi поети звали Аврiлеею.
Книга восьма
‹Опис канадських озер; Шатобрiан, приставши до гурту торговцiв, вирушае за течiею Огайо›
2
Течiя Огайо
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Покинувши канадськi озера, ми приiхали до Пiттсбурга, що стоiть у надзвичайно мальовничому мiсцi злиття рiчок Кентуккi та Огайо. Утiм, прегарний цей край мае назву Кентуккi, що означае «кривава рiка». А все через красу цих мiсць; понад два сторiччя тривала боротьба iндiанцiв черокi з iрокезами за долину Кентуккi.
Чи стануть поколiння европейцiв, що оселилися на ii берегах, бiльш доброчесними та вiльнiшими, нiж поколiння винищених тубiльцiв? Чи не почнуть господарi пiдбатожувати рабiв у цих пустелях, де людина споконвiкiв була незалежною? Чи не прийдуть на змiну гостинно вiдкритiй хатинi й високому тюльпановому дереву, в гiлках якого птаха вигодовуе пташенят, в’язницi та шибеницi? Чи не спалахнуть новi вiйни за родючi грунти? Чи припинить Кентуккi бути кривавою землею i чи стануть рукотворнi мистецькi витвори кращою окрасою берегiв Огайо, нiж створенi самою природою?
Проминувши Уобаш, великий Кипарисовий гай, Крилату рiчку, або Камберленд, Черокi, або Теннессi, та Жовтi Мiлини, дiстаешся коси, яка часто бувае затопленою пiд час повеней; тут, на широтi 36°51?, Огайо впадае в Мiссiсiпi. Обидвi рiчки, протистоячи одна однiй з рiвною силою, уповiльнюють свою течiю; упродовж кiлькох миль вони котять своi дрiмливi води одним руслом, не змiшуючи iх, немов два великi народи, якi, маючи рiзне корiння, стали проте единою расою, немов тi знаменитi суперники, що спочили поряд пiсля битви; немов чоловiк i дружина, що належать до рiзних ворогуючих родiв, тому спершу не бажають поеднувати своi долi на шлюбнiй постелi.
Я теж, так само як могутнi рiчковi потоки, скеровував не надто стрiмкий часоплин мого життя то по один, то по iнший бiк гори; ця моя життева рiка мала вибагливi закрути, та я нiкому не заподiював зла, вiддаючи перевагу бiдним вияркам над багатими рiвнинами i частiше милуючись красою квiтки, нiж пишного палацу. До речi кажучи, я так захопився, змiнюючи мiсця, що майже забув про полюс. Компанiя торговцiв, якi iхали вiд крiкiв до Флориди, взяла мене з собою.
Ми прямували у краi, вiдомi в той час пiд загальною назвою Флориди, – нинi тут простягнулися штати Алабама, Джорджiя, Пiвденна Каролiна i Теннессi. Ми йшли тими стежками, на мiсцi яких тепер прокладено тракт, що веде з Натчеза через Джексон i Флоренс до Нашвiлла, а звiдти через Ноксвiлл i Сейлем – до Вiргiнii: у тi мiсця, озера й ландшафти яких дослiджував невтомний Бартрам, тодi рiдко забивалися мандрiвцi. Плантатори Джорджii та приморськоi Флориди приiжджали до крiкiв: купувати у них коней та напiвдику худобу, що водиться у саванах. Тi савани зрошують джерела, на берегах яких перепочивали моi Атала i Шактас. Цi плантатори дiставалися самого Огайо.
Нас пiдганяв холодний вiтер. Рiчка, розбухла завдяки сотнi приток, губилася то в озерах, що вiдкривалися перед нами, то в лiсах. Посеред озер даленiли острови. Ми взяли курс на один з найбiльших i о восьмiй ранку причалили до нього.
Я перейшов луку, укриту квiтучим жовтозiллям, мальвами з рожевими верхiвками та обеларiями з пурпурними султанами.
Погляд мiй вразили руiни iндiанськоi споруди. Контраст цих руiн з юною природою був такий, що мене проймав дрож вiд цього слiду людських дiянь у пустелi. Який народ населяв цей острiв? Як вiн називався, до якоi належав раси, коли щезнув з пам’ятi? Чи iснував вiн у тi часи, коли свiт, що вкривав його, залишався невiдомим для трьох iнших континентiв? Мабуть, цей нинi безмовний народ був сучасником iнших великих нацiй, що своею чергою поринули у вiчну нiмоту [25 - Руiни Мiтла i Паленке в Мексицi доводять сьогоднi, що Новий Свiт може позмагатися щодо давнини зi Старим (Париж, 1834).].
Пiщанi пагорби, руiни й могили поросли рожевими маками, що гойдаються на блiдо-зелених стеблах. Якщо торкнутися квiтки або стебла, пальцi ще довго зберiгатимуть iхнiй запах. Аромат, який залишаеться, коли квiтка вже зiв’яла, – образ спомину про життя, що промайнуло в самотi.
Я спостерiгав за квiткою латаття: вiдчуваючи наближення ночi, вона готувалася сховати свою бiлу голiвку у воду; дерево смутку чекало, коли скiнчиться день i настане пiтьма, щоб розкрити свою квiтку; в той час, коли чеснотлива дружина засинае, дiва кохання пробуджуеться.
Пiрамiдальний ослинник, заввишки сiм чи вiсiм футiв, з довгим зубчастим листям темно-зеленого кольору, мае iншу вдачу й iншу долю: його жовта квiтка починае розквiтати увечерi, в час, коли на горизонтi сходить Венера; вона розкриваеться на зоряному свiтлi; вона зустрiчае зорю з усiею пишнiстю цвiтiння; до середини ранку вона в’яне, опiвднi опадае. Їй вiдпущено всього кiлька годин, але життя ii проходить пiд ясним небом, овiяне диханням Венери й Аврори; хiба не байдуже те, що вона, ця квiтка, недовговiчна?
Струмок був уквiтчаний гiрляндами дiоней; навколо гудiли мiрiади одноденок. У повiтрi пурхали колiбрi й метелики, чие яскраве вбрання мiнилося всiма барвами, змагаючись своiм блиском iз строкатiстю квiтника. Пiд час таких прогулянок i спостережень я часто дивувався власнiй суетностi. Як? Революцiя, що вже дала менi вiдчути свiй гнiт i що вигнала мене в лiси, не надихае мене на думки бiльш серйознi? Як! Вiтчизна моя переживае тяжкi випробування, а я все змальовую рослини, бабок та квiти? Людська особистiсть – мiрило нiкчемностi значних подiй. Скiлькох людей цi подii залишили байдужими? Скiльки iнших про них навiть не дiзнаються? На земнiй кулi живе сто десять або сто двадцять мiльйонiв людей; щосекунди хто-небудь помирае: отже, у кожну хвилину нашого iснування, наших усмiшок, наших радощiв шiстдесят конають, шiстдесят родин страждають i плачуть. Життя – безперервна моровиця. Цей ланцюг жалоби i похоронiв, що сковуе нас, не розбиваеться, а тiльки подовжуеться; ми самi – одна з його ланок. І пiсля цього ми смiемо розводитися про значущiсть наших катастроф – тих самих, про якi три з половиною чвертi населення земноi кулi нiколи не почують! смiемо ганятися за славою, якiй не судилося вiддалитися вiд нашоi могили бiльш нiж на кiлька лье! смiемо поринати в океан блаженства, кожна хвилина якого вiдзначена низкою нових i нових домовин!
Ночi такоi по дневi не йшло, а по ночi – зiрницi,
Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно —
Жалiбнi зойки – супутники смертi й похмурих обрядiв [26 - Тiт Лукрецiй Кар. Про природу речей, II, 570–580; пер. А. Содомори.].
3
Джерело молодостi. – Мускогульги та семiноли. – Наш табiр
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Дикуни Флориди розповiдають, нiби на свiтi е озеро, посеред якого живуть на островi найвродливiшi у свiтi жiнки. Мускогульги кiлька разiв намагалися завоювати iх; але коли човни пiдпливають до цього земного раю, вiн вiдступае – точнiсiнько як химери наших бажань, завжди недосяжнi.
Було в цих краях i джерело молодостi: чи не волiете розпочати життя спочатку?
Я був близький до того, щоб повiрити в цi вигадки. У ту мить, коли ми найменше цього очiкували, ми побачили, як iз бухти вийшла флотилiя веслових та вiтрильних човнiв. Вони причалили до нашого острова. На човнах було двi родини крiкiв, одна семiнольська, друга мускогульзька, а з ними ще кiлька iндiанцiв черокi та паленi. Я був захоплений красою цих дикунiв, якi анiтрохи не були схожими на канадських.
Семiноли та мускогульги досить високi на зрiст, а iхнi матерi, дружини й доньки, навпаки, найменшi крихiтки з усiх, кого менi випало бачити в Америцi.
Індiанки, якi висiли на берег недалеко вiд нас, були не такого малого зросту: в iхнiх жилах кров черокi змiшалася з кастильською кров’ю. Двi з них нагадували креолок iз Сан-Домiнго чи Іль-де-Франсу, але були жовтошкiрi й крихкотiлi, як жiнки з берегiв Гангу. Цi двi мешканки Флориди, що доводилися одна однiй сестрами в перших, – iхнi батьки були братами, – стали менi за моделi: одна – для Атала, а друга для Селюти; втiм, вони перевершували портрети, якi я створив, адже iх вирiзняла та щирiсть рiзноманiтноi та мiнливоi природи, та своерiднiсть, народжена расою i клiматом, якi я передати не здатний. Було щось таке в цьому овалi обличчя, у цiй матовiй шкiрi, немов оповитiй легким апельсиновим серпанком, у цьому смолисто-чорному пухнастому волоссi, в цих довгастих очах, напiвприкритих атласними повiками, якi пiдводилися так неквапом, нарештi, в подвiйнiй спокусливостi iндiанки та iспанки, що годi було й пояснити.
Поява дикунiв змiнила нашi плани; торговi агенти почали розпитувати iндiанцiв з приводу коней: вирiшено було стати табором поблизу табуна.
Рiвниною, де ми отаборилися, блукали бики, корови, конi, бiзони, буйволи, журавлi, iндики, пелiкани: птахи розмаiтили зелене поле савани бiлими, чорними, рожевими плямами.
Нашi торговцi й мисливцi постiйно перебували в полонi багатьох пристрастей: не тих, що пов’язанi з чинами, вихованням, забобонами, а пристрастей природних, глибинних, безоглядних, таких, що ведуть просто до мети; пристрастей, свiдки яких – дерево, що впало посеред густого лiсу, невiдома лощина, безiменна рiчка. Найчастiше любов кидала iспанцiв в обiйми крiкських жiнок: головна роль у цих романах вiдводилася паленим. Особливий успiх мала одна iсторiя – iсторiя про те, як розмальована дiвуля (куртизанка) спокусила, а далi й розорила якогось виноторговця. Семiноли виспiвували цю iсторiю, переказану вiршами, що дiстала назву «Табамiка», коли мандрували крiзь лiси [27 - Я навiв ii у моiх «Подорожах» (Женева, 1832).]. Своею чергою колонiсти викрадали iндiанських жiнок, та невдовзi кидали iх у Пенсаколi, де на них неминуче чекала смерть: iхнi бiди поповнили «Романсеро», ставши гiдними конкурентами нарiканням Хiмени.
4
Двi iндiанки. – Руiни на березi Огайо
Земля – прекрасна мати; ми виходимо з ii лона; доки ми малi, вона годуе нас груддю, сповненою молока i меду; коли ми входимо в пору юностi та зрiлостi, вона щедро надiляе нас своiми чистими водами, зерном та плодами; вона завжди дае нам затiнок, воду, iжу та постiль; коли ми помираемо, вона знову отверзае нам свое черево, устилае нашi останки покривом iз трав та квiтiв, непомiтно долучаючи нас до своеi стихii, щоб згодом знову явити на свiт у якiйсь витонченiй формi. Ось про що я думав, прокидаючись i поглядаючи на небесне склепiння, що нависло над моiм ложем.
Чоловiки часто з ранку до вечора пропадали на полюваннi; я ж залишався з жiнками та дiтьми. Я був нерозлучний з моiми лiсовими нiмфами, з яких одна була гордовитою, iнша – сумною. Я нiчогiсiнько не розумiв iз того, що вони говорили, вони також не розумiли мене; але я носив iм воду для пиття, збирав хмиз для багаття, шукав мох на лiжко. Вони вбиралися в короткi спiднички, корсети, iндiанськi плащi i полюбляли пишнi рукави з розрiзами на iспанський манiр. Своi оголенi ноги вони прикрашали ромбоподiбними мереживами з берести. Вони вплiтали у волосся букети квiтiв або волоть очерету, начiпляли на себе ланцюжки та склянi намиста. У вухах красунь червонiли багрянi зерна; красень папуга, що вмiв говорити, – птах Армiди – або вгнiжджувався iм на плече, немов смарагдова застiбка, або ж сидiв на руцi, як яструб у вельможних дам десятого сторiччя. Щоб додати пружностi грудям i рукам, вони натиралися апойею або американською чуфою. У Бенгалii баядери жують бетель, на Сходi египетськi танцiвницi смокчуть смолу з острова Хiос; iндiанки з Флориди перетирали своiми блакитно-бiлими зубками крапельки лiкiдамбара та корiння лiбанiса, що видiляе аромат дягелю, цитрона та ванiлi. Вони купалися у власних пахощах, як апельсиновi дерева i квiти купаються у фiмiамi, який видихають iз себе iхнi пелюстки i чашечки. Менi подобалося прикрашати iхнi голiвки; вони пiдкорялися з легким переляком: чарiвницi гадали, що я чаклую. Одна з них, гордовита, часто молилася; здаеться, вона була напiвхристиянкою. Інша спiвала оксамитовим голосом, тривожно скрикуючи в кiнцi кожного куплета. Інодi вони про щось жваво сперечалися, менi вчувалися в iхнiх розмовах нотки ревнощiв, але зараз же сумна починала плакати, i обидвi знову замовкали.
Я був слабкий i, щоб пiдбадьорити себе, шукав проявiв слабкостi в iнших. Камоенс в Індii кохав чорну рабиню берберку – тож чому й менi не вiддати належне природному захопленню двома юними жовтошкiрими султаншами? Хiба Камоенс не присвячував Endechas, або станси, Barbara escrava [28 - Рабинi-берберцi (порт.).]? Хiба вiн не говорив iй:
A quella captiva,
Que me tem captivo,
Porque nella vivo,
Jа na? quer que viva.
Eu nunqua vi rosa
Em suaves molhos
Que para meus olhos
Fosse mais Formosa.
…
Pretidao de amor,
Tad doce а figura,
Que а neve lhe jura
Que trocara а c?r.
L?da mansida?,
Que про siso acompanha:
Bern parece estranha,
Mas Barbara na?.
«Ця полонянка, яка зачарувала мене, бо я живу нею, не шкодуе мого життя. Нiколи троянда в солодкому букетi не полонила з такою силою мiй погляд. Їi чорне волосся вселяе любов; обличчя таке нiжне, що снiг готовий помiнятися з ним кольором; веселiсть ii сповнена стриманостi; вона чужоземка, але не з племенi варварiв».
Якось ми пiшли ловити рибу. Сонце хилилося на захiд. На передньому планi росли сасафраси, тюльпановi дерева, катальпи та дуби, на гiлках яких поросли клуби бiлого моху. За ними височiло найкрасивiше з дерев – папайя, схожа на стиль iз чеканного срiбла, увiнчаний корiнфською урною. На задньому планi громадилися бальзамiчна тополя, магнолiя та лiкiдамбар.
Сонце сiдало за цiею завiсою: промiнь, прослизнувши крiзь крони високого дерева, карбункулом виблискував в оправi темного листя; свiтло, струмуючи мiж стовбурами i гiлками, малювало на дернi колони та арабески тiней, видовженi i мiнливi. Внизу росли кущi бузку та азалii, вилися лiани з гiгантськими шапками квiток; угорi сяяли хмари: однi були нерухомi, мов гiрськi вiдроги чи старовиннi вежi, iншi пливли, нагадуючи рожевий серпанок чи шовковi пасма. Повсякчас змiнюючи свою форму, хмари цi оберталися то на роззявленi пащi печей, то на купу розжареного вугiлля, то на розбурхану лаву: все виблискувало, променiло, iскрилося, все було золото, розкiш, сяйво.
Пiсля морейського повстання 1770 року деякi грецькi родини знайшли собi притулок у Флоридi: клiмат тут схожий на iонiйський, який, здаеться, м’якшае, коли втихають людськi пристрастi: у Смiрнi вечорами природа засинае, мов стомлена любовними втiхами куртизанка.
Праворуч вiд нас виднiлися руiни великих укрiплень, що височiли колись на березi Огайо; лiворуч – колишнiй табiр дикунiв; наш острiв примарним вiдображенням мерехтiв i двоiвся перед нами у хвилях. На сходi серед далеких пагорбiв покоiвся мiсяць; на заходi небозвiд зливався з алмазно-сапфiровим морем, у якому, здавалося, розчинялося напiвзанурене у воду сонце. Тварi земнi не спали; земля, вклоняючись небу, курила йому фiмiам, i амбра, витiкаючи з ii лона, спадала на неi росою, як молитва завжди повертаеться до того, хто благае.
Покинутий моiми приятельками, я вiдпочивав на лiсовому узлiссi, сидячи в напiвтемрявi, пiд густим, глянсовим вiд сонця листям. Свiтна мошва мерехтiла серед жалобно-темних кущiв i зникала, потрапивши в смугу мiсячного сяйва. Було чутно, як накочуються i вiдступають хвилi, як пустують золотi рибки, як скрикуе часом пiрникоза. Я невiдривно дивився на воду, поступово на мене найшла дрiмота, знайома людям, чие життя проходить у поневiряннях: усi моi спогади десь подiлися, я вiдчував, як живу i виростаю разом з природою, охоплений таким собi нападом пантеiзму. Притулившись спиною до стовбура магнолii, я заснув; я плинув, насолоджуючись спокоем i наслухаючи невиразний голос надii.
Вийшовши на берег цiеi Лети, я побачив поряд себе двох жiнок; одалiски повернулися: вони не схотiли мене будити i тихенько сидiли поряд; чи то вони прикидалися сплячими, чи й справдi запали в сон, але iхнi голови схилилися менi на плечi.
Легкий вiтрець налетiв на гай i обсипав нас пелюстками магнолii. Тодi молодша iз семiнолок заспiвала: тому, хто не впевнений у собi, не варто виставляти себе на спробу подiбною спокусою! Хто може знати силу пристрастi, що проникае в серце чоловiка разом з музикою? На цей голос озвався iнший, грубий i ревнивий: це палений кликав двох кузин додому; вони здригнулися, пiдхопилися: свiтало.
Та сама сцена повторилася, коли я потрапив на береги Грецii: бракувало тiльки Аспазii; пiднявшись удосвiта до колон Парфенону, я побачив Кiферон, гору Гiмет, корiнфський Акрополь, могили, руiни, облитi золотавим, прозорим, пiнливим свiтлом; морська гладiнь вiдбивала його, а зефiри iз Саламiна та Делоса розносили навкруги п’янкi пахощi.
Мовчки ми пристали до берега. Опiвднi табiр знявся з мiсця: треба було оглянути коней, яких крiки хотiли продати, а торговцi купити. За звичаем усiх, навiть жiнок i дiтей, було запрошено у свiдки торговельних оборудок. Племiннi конi рiзного вiку i мастей, лошата й кобилицi разом з биками, коровами, телицями бiгали i гарцювали навколо нас. Серед цього шарварку я упустив з очей крiкiв. Особливо багато коней i людей товпилося на лiсовому узлiссi. Аж ось я бачу ген-ген двох моiх iндiанок; сильнi руки саджають iх на крупи двох неосiдланих арабських кобил, одну позаду паленого, другу позаду семiнола. О Сiде! чому я не мав твоеi швидкоi Баб’еки, щоб наздогнати iх! Кобилицi понеслися чвалом, величезний табун подався за ними. Конi хвицяють, стають цапа, скачуть, наляканi рогами буйволiв i бикiв, копита б’ються одне об одне, вiд прудкого бiгу мають за ними iхнi хвости i гриви, обагренi кров’ю. Ненаситнi комахи рояться навколо цiеi дикоi кавалерii. Моi iндiанки зникають, немов донька Церери, викрадена владикою Аiду.
Так усе в моему життi закiнчуеться невдачею, так вiд усього, що так швидко минуло, менi доля одважуе лише спогади: я вiзьму з собою в Єлисейськi Поля стiльки тiней, скiльки нiколи ще не приводила туди жодна людина. Рiч у моiм характерi: я не вмiю тiшитися прихильнiстю фортуни; я не прагну нi до чого з того, що вабить iнших людей. Я не маю жодноi вiри, крiм релiгii. Якби менi випало бути пастирем або королем, я не знав би, що робити зi скiпетром чи патерицею. Мене однаково стомлювали б слава i генiй, праця i гулящий час, благоденство i злигоднi. Все менi набридае, мене змагають позiхи: я скiльки сили тягну ярмо своiх днiв, понятих нудьгою, бредучи по життю.
5
Хто такi були мускогульзькi дiвчата. – Арешт короля у Вареннi. – Я припиняю свою подорож, щоб повернутися до Європи ‹…›
