скачать книгу бесплатно
6
Лист пана Пак’е. – Дьепп. – Змiни в моему вихованнi. – Весна в Бретанi. – Історичний лiс. – Пелагiчнi рiвнини. – Захiд мiсяця над морем
Дьепп, вересень 1812 року
4 вересня 1812 року я одержав листа вiд префекта полiцii пана Пак’е:
«Пан префект полiцii просить пана де Шатобрiана взяти на себе труд прийти до нього в кабiнет або сьогоднi близько четвертоi години пополуднi, або завтра о дев’ятiй ранку».
Префект полiцii хотiв сповiстити мене, що менi слiд покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьеппi – спочатку вiн мав назву Бертвiля, а пiзнiше був перейменований у Дьепп; новiй назвi вже понад чотириста рокiв, i походить вона вiд англiйського слова deep – глибокий. У 1788 роцi я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому мiстi з цегляними будинками i крамницями, що торгують слоновою кiсткою, в цьому мiстi з чистими i свiтлими вулицями означало для мене повернутися в днi молодостi. На прогулянках шлях мiй пролягав повз руiни замку Арк, вiд якого залишилась купа уламкiв. У Дьеппi досi пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свiдком мого народження i що омивае береги Великоi Британii, де я так довго жив у вигнаннi: погляд мiй линув по хвилях, якi принесли мене до Америки, повернули до Європи i провели до берегiв Африки та Азii. Привiт тобi, о море, колиска моя i портрет! Я хочу розповiсти тобi продовження моеi iсторii: якщо я скажу неправду, твоi хвилi, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешнiх поколiнь.
Матуся не полишала надiю дати менi класичну освiту. Можливо, ремесло моряка «йому не сподобаеться», говорила вона; про всяк випадок, вона вважала за благо пiдготувати мене до iншоi дiяльностi. Як жiнка святоблива, вона мрiяла про духовну кар’еру для сина. Тому вона запропонувала пiдшукати колеж, де мене навчили б математики, креслення, вiйськового ремесла та англiйськоi мови; про латину i грецьку вона не згадувала, щоб не налякати батька, але вона збиралася вчити мене i цих двох мов, спочатку таемно, потiм, коли я зроблю успiхи, вiдкрито. Батько схвалив ii намiр: було вирiшено вiддати мене до дольського колежу. Мiсто Доль було вибране тому, що воно лежить на шляху iз Сен-Мало в Комбург.
Дуже холодноi зими, яка передувала моему ув’язненню до колежу, в нашому будинку сталась пожежа; мене врятувала старша сестра: вона винесла мене з вогню. Пан де Шатобрiан покликав дружину до себе в замок: навеснi ми вирушили в дорогу.
Весна у Бретанi м’якша, анiж в околицях Парижа, i настае тижнiв на три ранiше. П’ятiрко птахiв, що сповiщають ii: ластiвка, iволга, зозуля, перепелиця i соловей – прилiтають разом з морським вiтерцем, що гуляе над затоками армориканського пiвострова. Луки ряснiють стокротками, братками, жонкiлями, нарцисами, гiацинтами, жовтцями, анемонами, якi квiтнуть на пустищах навколо церкви Сан Джованнi iн Латеранi i Святого Єрусалимського Хреста в Римi. Галявини прикрашенi високими султанами папоротi; поля дроку й улексу виблискують, немов усипанi золотистими метеликами. Огорожi, поблизу яких завжди повно суниць, малини i фiалок, увитi глодом, жимолостю, ожиною, чиi бурi пагони гнуться пiд вагою листя i плодiв. Усе кишить бджолами i птахами; дiти на кожному кроцi натикаються на стiльники i гнiзда. У затишних куточках ростуть, немов у Грецii, дикi мирт i олеандр; зрiють фiги, немов у Провансi; яблунi, усипанi кармiновими квiтками, нагадують пишнi букети сiльських наречених.
У XII сторiччi там, де нинi стоять мiста Фужер, Ренн, Бешрель, Дiнан, Сен-Мало i Доль, рiс Брешелiанський лiс. Там франки билися з мешканцями Доммонеi. Вас розповiдае, що там жила дика людина, било Берантонське джерело i зберiгалася золота чаша. Історичний документ XV сторiччя «Звичаi та обичаi Бресильенського лiсу» пiдтверджуе свiдчення, що мiститься в «Романi про Ру»: лiс цей, говорять «Звичаi та обичаi», великий i просторий, «е там чотири замки, сила-силенна мальовничих ставкiв, чудовi мисливськi угiддя, де не водяться нi отруйнi гади, анi мошкара, двi сотнi високих дерев i стiльки ж джерел, серед яких джерело Белантон, поблизу якого здiйснив своi першi подвиги лицар Понтюс».
Край цей i дотепер зберiг свiй первозданний вигляд: порiзаний лiсистими ярами, вiн здалеку здаеться густою дiбровою i нагадуе Англiю: ранiше тут жили феi, а я, як ви побачите, зустрiв тут свою сильфiду. Вузькими видолинками течуть маленькi рiчечки. На iхнiх диких берегах ростуть дерева, що пускають загостренi молодi пагони. Уздовж моря стоять маяки, дозорчi вежi, дольмени, романськi споруди, руiни середньовiчних замкiв, дзвiницi епохи Вiдродження: бiля пiднiжжя всiх цих споруд хлюпочуть морськi хвилi. Плiнiй говорить про Бретань: пiвострiв, що дивиться в океан.
Мiж морем i суходолом розлягаються пелагiчнi рiвнини, хистка межа двох стихiй: польовий жайворонок лiтае тут поряд iз жайворонком морським; плуг борознить землю, а за два кроки вiд нього човен борознить воду. Мореплавець запозичуе слова у пастуха, пастух висловлюеться мовою мореплавця: матрос говорить про баранцi хвиль, пастир – про хвилi овечоi вовни. Рiзнобарвнi пiщанi обмiлини, усiянi мушлями, фукуси, торочки срiблястоi пiни тягнуться уздовж золотистоi або зеленоi крайки пшеничних полiв. Не пам’ятаю, на якому з островiв Середземного моря я бачив барельеф iз зображенням нереiд, що прикрашають гiрляндами подiл плаття Церери.
Але найчудовiше у Бретанi – це мiсяць, що сходить над землею, а вдосвiта занурюеться в море.
Волею Бога мiсяць – володар безоднi; як i сонце, вiн iнодi ховаеться за хмарами, випускае пару, випромiнюе променi й надiляе предмети тiнню, але, на вiдмiну вiд сонця, вiн покидае землю не сам; його супроводжуе почет зiрок. У моiх рiдних краях, йдучи з небосхилу, вiн усе глибше поринае в мовчання, передаючи його морю; незабаром вiн наполовину ховаеться за обрiем, западае в сон, хилить голову i зникае в м’якiй перинi хвиль. Свiтила з королiвського почту, перш нiж пiти у воду слiдом за своiм повелителем, зупиняються, на мить затримуючись на гребенi хвиль. Мiсяць заходить лише пiсля того, як морський вiтерець розвiе вiдображення сузiр’iв у дзеркальному плесi, – так гасять смолоскипи пiсля урочистоi церемонii.
‹Перший приiзд Шатобрiана до Комбурга›
Книга друга
Переглянуто в червнi 1846 року
1
Дольський колеж. – Математика i мови. – Особливiсть моеi пам’ятi
Дьепп, вересень 1812 року
У Долi я не був чужаком; мiй батько як нащадок i представник роду Гiйома де Шатобрiана, пана де Бофора, котрий пожертвував у 1529 роцi собору першу лаву для духiвництва, був тамтешнiм канонiком. Єпископом Дольським був пан де Ерсе, друг нашоi родини, якого, незважаючи на досить помiркованi полiтичнi погляди, розстрiляли разом з його братом, абатом де Ерсе, на кiберонському Полi мученикiв; обидва стояли навколiшки, тримаючи в руках розп’яття. Пiсля прибуття до колежу я був вiдданий на пiклування пана абата Лепренса, викладача риторики i великого знавця геометрii: це була людина освiчена, з приемним обличчям, що любила краснi мистецтва i непогано малювала портрети. Вiн узявся навчити мене математики за пiдручником Безу; абат Его, наставник третього класу, почав учити мене латини; математику я вчив у себе в кiмнатi, латину – в загальнiй залi.
Такий сич, як я, не одразу звик до клiтки, що звалася колежем, i не враз навчився спiвмiряти свiй полiт iз дзвоном дзвiночка. На вiдмiну вiд дiтей iз заможних родин, я не скоро знайшов собi друзiв, бо кому захочеться зв’язуватися з бiдняком, у якого немае навiть кишенькових грошей; не шукав я i покровителiв, бо ненавиджу пiдлабузництво. У iграх я не прагнув верховодити, але не хотiв, щоб мною попихали: я не годився нi в тирани, анi в раби; такий я i дотепер.
Одначе трапилося так, що я досить швидко здобув повагу товаришiв; мав я вплив i пiзнiше, в полку: хоча я був усього лише молодшим лейтенантом, старшi офiцери вечорами приходили до мене, iм бiльше подобалося збиратись у мене, нiж у кафе. Не знаю, в чому тут рiч, можливо, в тому, що я легко розумiю думки i переймаю звички iнших людей. Бiгати i стрибати я любив не менше, нiж читати i писати. Менi до цього дня дае однакову втiху говорити про речi найбуденнiшi й мiркувати про матерii щонайвищi. Я не надто цiную розум, вiн менi майже неприемний, хоча мене не назвеш дурнем. Мене не вiдвертае жоден порок, окрiм знущання i самовтiхи, якi менi важко не зневажати; менi завжди здаеться, що iншi в чомусь вищi за мене, i коли я випадково почуваю свою вищiсть, то незмiнно вiдчуваю незручнiсть.
Достоiнства, якi не зумiла пробудити моя початкова освiта, розцвiли в колежi. Я був посидючий i мав надзвичайну пам’ять. Я швидко зробив успiхи в математицi, де показав яснiсть мислення, що дивувала абата Лепренса. Водночас я виявляв очевидну схильнiсть до мов. Ази латини – предмет мук усiх школярiв – давалися менi без найменших зусиль; я чекав урокiв з нетерпiнням, вони давали менi перепочинок вiд цифр i геометричних фiгур. Менше нiж за рiк я опинився на п’ятому мiсцi серед учнiв колежу. Дивна рiч: моя латинська фраза так природно перетворювалася на пентаметр, що абат Его прозвав мене Елегiком – прiзвисько, що мало не закрiпилося за мною серед товаришiв.
Що стосуеться моеi пам’ятi, то ось два штрихи. Я вивчив напам’ять таблицi логарифмiв: бачачи число в геометричнiй прогресii, я згадував показник його степеня, i навпаки.
Пiсля вечiрньоi молитви в каплицi директор колежу читав нам з Бiблii. Потiм вiн викликав кого-небудь з учнiв, аби той переказав прочитане. Награвшись уволю, ми приходили до каплицi втомленi, напiвсоннi; кожен намагався забитися в найтемнiший куток, щоб його не помiтили i, отже, не запитали. Найнадiйнiшим притулком вважалася сповiдальня, i ми боролися за мiсце в нiй. Одного вечора менi пощастило, я забрався в цей затишний куточок i гадав, що я в цiлковитiй безпецi; на лихо, директор помiтив мою хитрiсть i вирiшив провчити всiх нас разом. Вiн довго, повiльно читав другу частину проповiдi; всi задрiмали. Сам не зрозумiю, чому раптом я не заснув у своiй сповiдальнi. Директор, який бачив тiльки носки моiх черевикiв, гадав, що я, як i решта, куняв, i несподiвано звернувся до мене, наказавши повторити все, що вiн читав.
Друга частина проповiдi мiстила перелiк дiянь, образливих для Господа. Я не лише переповiв суть проповiдi, але повторив усi роздiли в тому ж порядку, в якому вони були названi, майже слово в слово вiдтворивши кiлька сторiнок мiстичноi прози, незбагненноi для дитини. Каплицею прокотився захоплений гомiн: директор покликав мене, поплескав по щоцi i в нагороду дозволив завтра поспати довше. Знiяковiвши, я одразу втiк вiд захоплених товаришiв i вдосталь натiшився подарованою менi ласкою. Ця пам’ять на слова збереглася у мене не цiлком, поступившись мiсцем iншому виду пам’ятi, який трапляеться ще рiдше i про який менi, мабуть, ще випаде нагода розповiсти.
Одне прикро: гарна пам’ять часто властива людям дурним; пам’яткi, як правило, неметкi голови, якi, переобтяживши себе завченою премудрiстю, робляться ще важчими на пiдмову. А проте, що були б ми без пам’ятi? Ми забували б наших друзiв, наших коханих, нашi радощi, нашi вчинки; генiй не мiг би зiбрати воедино своi iдеi; найбiльш любляче серце втратило б нiжнiсть, утративши спогади; наше iснування звелося б до плетеницi миттевостей, що линуть вiд нас безповоротно; ми позбулися б минулого. Горе нам! наше життя таке безцiльне, що е всього лише вiдлунням нашоi пам’ятi.
‹Першi канiкули в Комбурзi›
3
‹…› Театр. – Замiжжя двох моiх сестер. – Повернення до колежу. – Переворот у моiх думках
Дьепп, жовтень 1812 року
‹Пан де Ла Моранде, бiдний дворянин, що служив управителем в Комбурзi, вiдвозить Шатобрiана в Сен-Мало, щоб хлопець подивився на вiйськовий табiр›
Мiй брат був у Сен-Мало, коли пан де Ла Моранде привiз мене туди. Якось увечерi вiн сказав менi: «Я поведу тебе в театр; не забудь капелюха». Я втрачаю розум: по капелюх, що лежить на горищi, я бiжу до льоху. У Сен-Мало недавно прибула трупа мандрiвних артистiв. Я вже бачив марiонеток; я думав, що в театрi теж показують ляльок, але набагато гарнiших, анiж вуличнi.
Серце калатае, коли я входжу до дерев’яного будинку на безлюднiй вулицi. Не без деякого остраху йду темними коридорами. Вiдчиняються маленькi дверi, i ось ми з братом у напiвпорожнiй ложi.
Завiса пiднялася, п’еса почалася: давали «Батька родини». Я побачив, як двое чоловiкiв розмовляють, прогулюючись пiдмостками, а всi на них дивляться. Я сприйняв iх за ляльководiв, якi розмовляють перед хатиною матусi Жигонь, поки збираеться публiка: я здивувався лише, що вони так голосно обговорюють своi справи i що в залi так тихо. Здивування мое зросло, коли на сценi з’явилися iншi персонажi, почали здiймати руки догори, стогнати i нарештi всi, як за командою, заголосили. Завiса впала, а я так нiчого i не зрозумiв. У антрактi брат спустився у фойе. Я залишився в ложi серед чужих людей, потерпаючи вiд власноi нерiшучостi; дорого б я дав, аби знов опинитися в колежi. Таке було мое перше враження вiд мистецтва Софокла i Мольера.
Третiй рiк мого перебування в колежi ознаменувався замiжжям двох моiх старших сестер: Марi Анна вийшла за графа де Марiньi, а Бенiнь – за графа де Кебрiака. Вони переселилися до своiх чоловiкiв у Фужер: призвiстка близькоi розлуки, що чекала на всiх членiв нашоi родини. Моi сестри вiнчалися в Комбурзькiй каплицi одного й того самого дня i години перед одним i тим самим вiвтарем. Вони плакали, матуся теж плакала; мене здивувала ця скорбота: сьогоднi я ii розумiю. Будучи при хрещеннi чи одруженнi, я нiколи не можу стримати гiркоi посмiшки i не вiдчути стиснення в грудях. Найбiльше нещастя пiсля нашоi власноi появи на свiт – це дати життя iншiй людськiй iстотi.
Цього ж року змiни сталися не лише в моiй родинi, а й у моiй душi. До рук менi випадково потрапили двi абсолютно рiзнi книги: повний Горацiй i «Брехливi сповiдi». Переворот, зроблений у моiх думках двома цими книгами, важко уявити: навколо мене вирiс дивний свiт. З одного боку, я провидiв таемницi, незбагненнi для моiх лiт, iснування, вiдмiнне вiд мого, радощi, не схожi на дитячi забави, загадкову чарiвнiсть, яка вiдзначае представниць тiеi статi, що ранiше вичерпувалась для мене матiр’ю i сестрами; з другого боку, примари, подзенькуючи кайданами i вивергаючи полум’я, погрожували менi вiчними муками за один-единий прихований грiх. Я втратив сон; уночi менi здавалося, нiби крiзь завiски до мене тягнуться то бiлi, то чорнi руки: я утовкмачив собi в голову, що темнi руки проклятi Господом, i ця думка посилила мiй страх перед тiнями пекла. Марно шукав я на небесах i на землi розгадку цiеi подвiйноi таемницi. Страждаючи тiлом i духом, я боровся з бурями передчасноi пристрастi i жахами марновiрств зброею моеi невинностi.
Ось тодi мене й обпалили iскорки того вогню, разом з яким передаеться життя. Я аналiзував четверту книгу «Енеiди» i читав «Телемака»: несподiвано я вiдкрив у Дiдонi та Євхарiс красу, що зачарувала мене; я пiзнав гармонiю цих чудових вiршiв i цiеi стародавньоi прози. Якось я почав перекладати з листа «Aeneadum genitrix, hominum div?mque voluptas» [7 - Мати Енея i роду його, ‹благодатна Венеро›, // Втiхо людей i богiв! (Лат.; Лукрецiй. Про природу речей, I, 1–2, пер. А. Содомори.)] Лукрецiя з такою жвавiстю, що пан Его вiдiбрав у мене поему й наказав повернутися до вивчення грецьких коренiв. Я украв томик Тiбулла; коли я дiйшов до Quam juvat immites ventos audire cubantem [8 - Як же приемно, коли за вiкном вiтри завивають, // ‹Подругу милу свою до себе тулить!› (Лат.; Тiбулл. Елегii, I, 1, 45–46; пер. А. Содомори.)], менi здалося, що в цих сповнених меланхолiйноi сластолюбностi рядках розкритi глибини моеi власноi душi. Я не розлучався з томами Массiйона, де були проповiдi про грiшницю i про блудного сина. Менi дозволяли iх перегортати, бо нiкому й на думку не спало, що саме я в них вишукував. Я крав недогарки свiчок у каплицi, щоб читати вночi цi спокусливi описи душевного сум’яття. Я засинав, бурмочучи недоладнi фрази, в якi намагався вкласти нiжнiсть, гармонiю i витонченiсть письменника, який найкраще вiдтворив у прозi благозвучнiсть расiнiвського вiрша.
Якщо згодом менi вдалося досить правдиво зобразити муку серця, що краеться любов’ю i каяттям, то лише завдяки випадку, який разом вiддав мене у владу двох ворогуючих сил. Спустошення, якi зробила в моiй уявi одна книга, врiвноважив страх, якого завдала менi iнша, а страх притлумили спокусливi думки, породженi вiдвертими картинами.
4
Випадок iз сорокою. – Третi канiкули в Комбурзi. – Знахар. – Повернення до колежу
Дьепп, кiнець жовтня 1812 року
Про нещастя кажуть: бiда нiколи сама не приходить; те саме можна сказати i про пристрастi: вони приходять разом, як музи або фурii. Разом зi схильнiстю, яка починала мене мучити, в менi народилася честь – захоплення душi, що береже серце вiд зiпсуття серед загальноi розбещеностi, свого роду воскрешальне начало, що супроводить начало спопеляюче, як невичерпне джерело чудес, яких любов вимагае вiд юностi, i жертв, до яких вона зобов’язуе.
За гарноi погоди вихованцi колежу робили щочетверга i щонедiлi довгi прогулянки. Ми часто пiднiмалися на вершину гори Мон-Доль, де лежать галло-римськi руiни: з висоти цього самотнього пагорба перед очима вiдкриваеться море i болота, де вночi пурхають блукальнi вогнi, чие чаклунське свiтло горить сьогоднi в наших лампах. Іншим кiнцевим пунктом прогулянок були луки, що оточували семiнарiю едистiв – конгрегацii, заснованоi Едом, братом iсторика Мезере.
Одного травневого дня абат Его, черговий класний наставник, повiв нас у цю семiнарiю: нам дозволялося пустувати скiльки-завгодно, але суворо-пресуворо заборонялося лазити по деревах. Залишивши нас на зарослiй травою дорозi, викладач пiшов, щоб заглибитися в читання требника.
Дорогу облямовували в’язи; на верхiвцi найвищого з них поблискувало сороче гнiздо: ми захоплено витрiщаемося на птаха, що сидить на яйцях, i вмираемо вiд бажання спiймати цю прекрасну здобич. Але хто спробуе щастя? Заборона така сувора, викладач так близько, дерево таке високе! Всi з надiею дивляться на мене; я лажу по деревах, як кiшка. Я не можу зважитися, але врештi-решт гору бере марнославство: я скидаю курточку, обхоплюю в’яз i починаю видиратися нагору. Стовбур рiвний, без сучкiв, ближче до середини вiн розгалужуеться надвое; гнiздо розташоване на одному з верховiть.
Товаришi моi, з’юрмившись пiд деревом, захоплено стежать за моiми зусиллями, поглядаючи то на мене, то в той бiк, звiдки може прийти наставник, пританцьовуючи вiд радостi в надii запопасти яйця, вмираючи вiд страху i чекаючи на покарання. Я добираюся до гнiзда; сорока летить геть; я хапаю яйця, ховаю iх за пазуху i спускаюся вниз. На лихо, зiсковзнувши мiж двома зрослими стовбурами, я потрапляю просто в розсоху. Позаяк дерево без сучкiв, у мене анi праворуч, анi лiворуч немае опертя, щоб пiдвестися й вибратися iз розсохи; застрягши, я повисаю на висотi п’ятдесяти футiв над землею.
Та ось лунае наглий крик: «Наставник iде!» – i моi друзi, як це завжди бувае в подiбних випадках, кидаються хто куди. Тiльки один Ле Гоб’ен спробував менi допомогти, але йому скоро довелося вiдмовитися вiд свого шляхетного намiру. Єдине, що менi лишалося – це, повиснувши на руках на одному iз стовбурiв, спробувати обхопити ногами дерево нижче розсохи. З ризиком для життя я проробив цей трюк. Пiд час усiх цих акробатичних вправ я примудрився зберегти свiй скарб; краще б я кинув його, як не раз робив згодом. З’iжджаючи вниз по стовбуру, я обдер руки, подряпав ноги i груди й потовк яйця: це мене й занапастило. Учитель не бачив мене на в’язi; менi вдалось утаiти садна, але я весь був перемазаний золотистим жовтком, i приховати це було неможливо. «Ну, що ж, хлопче, – мовив абат, – вас чекае шмагання».
Якби ця людина заявила менi, що вона замiнить це покарання на страту, я був би щасливий. Я рiс дикуном, i сама думка про ганьбу була для мене нестерпна; будь-якоi пори мого життя я погодився б на будь-якi тортури, тiльки б не червонiти з сорому перед живою iстотою. У серцi моему скипiло обурення: з недитячою рiшучiстю я сказав абатовi, що нiколи не дозволю анi йому, анi кому-небудь iншому пiдняти на мене руку. Ця вiдповiдь обурила його; вiн назвав мене зухвалим хлопчиськом i пообiцяв провчити. «Побачимо», – заперечив я i почав грати в м’яча зi спокоем, який викликав у нього замiшання.
Ми повернулись до колежу; наставник викликав мене до себе й наказав пiдкоритися. Збудження мое змiнилося потоком слiз. Я нагадував абатовi Его, що вiн викладав менi латину, що я його учень, його створiння, його дитя; не хоче ж вiн, говорив я, збезчестити свого вихованця i довести мене до того, що я не зможу потикатись на очi товаришам; вiн може посадовити мене у карцер, на хлiб i воду, позбавити перерв, дати менi як покару додаткову роботу; я буду вдячний йому за милосердя i любитиму його ще бiльше. Я валявся у нього в ногах, молитовно складав руки, прохав заради Христа зглянутися на мене; вiн залишився глухий до моiх благань. Я пiдхопився i спересердя так його кОпнув ногою, що вiн скрикнув. Накульгуючи, вiн бiжить до дверей, замикае iх на два оберти й повертаеться до мене. Я ховаюся за його лiжком; вiн дотягуеться до мене i б’е лiнiйкою. Я закутуюся в ковдру i войовниче вигукую:
Macte animo, generose puer! [9 - Щастен будь з подвигом першим, – ‹до зiр це дорога›, юначе (лат.; Стацiй, Сiльви, V, 297; рядок походить вiд Вергiлiя: Енеiда, IX, 641).]
Почувши, як я нахваляюсь школярською ерудицiею, мiй супротивник не мiг стримати посмiшки; вiн заговорив про припинення бойових дiй; ми уклали перемир’я; було вирiшено покластися на суд директора. Директор не мiг визнати мене правим, але все-таки погодився позбавити ненависного покарання. Коли чудовий пастир промовив виправдальний вирок, я поцiлував рукав його сутани в такому поривi любовi i вдячностi, що вiн, забувшись, благословив мене. Так завершився мiй перший бiй на захист честi, яка стала кумиром мого життя i якiй я стiльки разiв приносив у жертву спокiй, радощi i достатки.
Менi йшов дванадцятий рiк; знову настали канiкули; цього разу вони були безрадiсними; разом зi мною в Комбург приiхав абат Лепренс. Мене нiкуди не вiдпускали одного; ми з ним довго блукали околицями. Вiн помирав од сухот; вiн був тихий i смутний; я вiдчував себе не набагато веселiшим. Ми годинами ходили удвох, не вимовляючи нi слова. Одного разу ми заблукали в лiсi; пан Лепренс обернувся до мене i запитав: «Якою дорогою пiдемо?» Я не вагаючись вiдповiв: «Сонце заходить; зараз воно свiтить у вiкно високоi вежi – ходiмо туди». Увечерi пан Лепренс розповiв про це батьковi; спостережливiсть виказувала в менi майбутнього мандрiвця. У лiсах Америки я не раз згадував, коли сонце заходило, комбурзькi лiси: моi спогади перегукуються один з одним.
Абат Лепренс хотiв, щоб я вчився верховоi iзди, але батько мiй виходив з того, що морський офiцер повинен умiти керувати тiльки кораблем. Довелося менi потай iздити або на однiй з двох товстих запряжних кобил, або на великому рябому конi. На вiдмiну вiд Тюреннового скакуна, мiй Рябий не належав до тiеi породи бойових коней, яких римляни називали desultorios equos [10 - Навчений кiнь (лат.).] i навчали рятувати хазяiна; це був норовливий Пегас, який цокав копитами, йдучи клусом, i покусував мене за ноги, коли я змушував його стрибати через рови. Незважаючи на свое кочове життя, я нiколи особливо не цiкавився кiньми; втiм, хоч як це дивно за мого виховання, я тримаюся в сiдлi зграбно, хоча, мабуть, i не дуже мiцно.
Лихоманка, що я привiз ii з дольських болiт, розлучила мене з паном Лепренсом. Через село проходив продавець цiлющого бальзаму; батько мiй зневажав лiкарiв, але поважав шарлатанiв: вiн послав за знахарем, який запевнив, що поставить мене на ноги за добу. Назавтра вiн прийшов у зеленiм каптанi, обшитому золотими галунами, в поганiй пудренiй перуцi, широких манжетах з брудного муслiну, у перснях з фальшивими дiамантами, в потертих коротких штанях з чорного атласу, шовкових панчохах сумнiвноi бiлизни i черевиках з величезними пряжками.
Вiн розсовуе запону мого лiжка, мацае пульс, каже висунути язик, бурмоче з iталiйським акцентом декiлька слiв про необхiднiсть прочистити шлунок i дае менi проковтнути маленького льодяника. Мiй батько схвалив його дii, бо вважав, що всяка хвороба – наслiдок нетравлення шлунка, i вбачав у проносних панацею вiд усiх бiд.
За пiвгодини пiсля того, як я проковтнув льодяник, у мене почалося страшне блювання; про це доповiли пановi де Шатобрiану, який ладний був викинути невдалого лiкаря у вiкно вежi. Знахар злякано скинув каптан, засукав рукави сорочки i почав дуже дивно жестикулювати. За кожним рухом перука його метлялася то в один бiк, то в другий, вiн стогнав разом зi мною, а потiм питав: «Чого? пане Лавандье?» Цей пан Лавандье був сiльський аптекар, якого покликали на допомогу. Корчачись од болю, я, проте, не знав, од чого швидше помру: вiд зiлля, яким нагодував мене цей чоловiк, чи вiд смiху, який вiн у мене викликав.
Дiю надмiрноi дози блювотного було зупинено, i я видужав. Ми все життя ходимо навколо своеi могили; усi нашi хвороби – вiтерець, що поволi наближае нас до гаванi. Першим небiжчиком, якого я бачив, був канонiк iз Сен-Мало; вiн лежав у лiжку з лицем, спотвореним передсмертною судомою. Смерть прекрасна, вона нам друг, але ми не впiзнаемо ii, тому що вона приходить до нас у масцi, яка наганяе на нас жах.
Наприкiнцi осенi я повернувся до колежу.
‹Навчання й розваги в колежi; перше причастя; Шатобрiан повертаеться до Комбурга, потiм вступае до Реннського колежу i два роки вчиться там; вiн вирушае до Бреста складати iспит на гардемарина, але, передумавши, повертаеться до Комбурга до батькiв›
Книга третя
1
Прогулянка. – Видiння Комбурга
Монбуассье, липень 1817 року
Попереднiй роздiл моiх спогадiв вiдкривала помiтка «Вовча долина, сiчень 1814 року» – перед цим роздiлом я виводжу: «Монбуассье, липень 1817 року»; мiж записами минуло три з половиною роки. Чи чули ви гуркiт падiння Імперii? Нi: нiщо не порушило спокою цих мiсць. Тим часом Імперiя впала; величезна руiна обвалилася в мое життя, як обвалювались уламки романських споруд у води невiдомого струмка. Але для того, хто не зважае на подii, вони мало що значать: кiлька рокiв, що прослизнули крiзь пальцi Всевишнього, покiнчать з усiм цим шумом i розчинять його в безберегому мовчаннi.
Попередню книгу було написано на заходi тиранii Бонапарта i в свiтлi останнiх спалахiв його слави – цю книгу я починаю за володарювання Людовiка XVIII. Я бачив королiв зблизька, i моi полiтичнi iлюзii розвiялись, як солодкi мрii, розповiдь про якi я продовжую. Перш за все поговорiмо про те, що спонукае мене знов узятися за перо: людське серце – iграшка всього, що тiльки е в свiтi, i неможливо передбачити, яка дрiбниця дасть йому радiсть, а яка – завдасть горя. Монтень зауважив: «Щоб схвилювати нашу душу, не треба нiяких причин: безпричиннi й безпредметнi Образи неподiльно володiють нею i ii хвилюють».
Я пишу цi рядки в Монбуассье, на межi провiнцiй Бос i Перш. Тутешнiй замок, що належав панi графинi де Кольбер-Монбуассье, був проданий i зруйнований пiд час Революцii: уцiлiли тiльки два подiлених гратами флiгелi, де ранiше жив воротар. Парк, що перетворився тепер на англiйський, зберiг, проте, слiди минулоi французькоi регулярностi: прямi алеi, молода парость в облямiвцi грабiв надають йому серйозностi; вигляд його пестить око, як видовище руiн.
Учора ввечерi я прогулювався наодинцi; небо було бiльше схоже на осiнне; раз у раз налiтали пориви холодного вiтру. Вийшовши на просiку, я зупинився, щоб поглянути на сонце: воно сiдало у хмари над Аллюiською вежею, звiдки Габрiель, ii мешканка, двiстi рокiв тому, як i я, дивилася на призахiдне сонце. Що сталося з Генрiхом i з Габрiель? Те саме, що станеться зi мною, коли «Записки» цi побачать свiт.
Мене вiдiрвало вiд роздумiв щебетання спiвочого дрозда, який усiвся на найвищiй галузцi берези. Вiд цих чарiвних звукiв у мене перед очима одразу постав отчий дiм; я забув катастрофи, свiдком яких недавно був, i, миттю полинувши в минуле, побачив рiднi краi, де часто слухав спiв дрозда. Вiн i тодi навiвав на мене такий самий смуток, як сьогоднi; але той смуток народжувався з невиразного бажання щастя, що живе в душi людини недосвiдченоi, а нинiшнiй мiй смуток походить вiд того, що я вивчив свiт i знаю йому цiну. У комбурзьких лiсах пташиний спiв розповiдав менi про блаженство, якого я сподiвався зазнати; тi ж самi звуки в парку Монбуассье нагадали менi про днi, розтраченi в гонитвi за цим недосяжним блаженством. Менi вже нема чого чекати вiд життя; я йшов швидше за iнших i обiйшов життя колом. Години бiжать i кваплять мене: я не можу навiть ручитися, що встигну закiнчити моi записки. Де тiльки я не трудився над ними! де я iх завершу? Чи довго менi ще гуляти узлiссями? Скористаймося ж тими небагатьма миттевостями, якi е ще у мене в запасi: поспiшiмо описати мою юнiсть, поки я ще можу до неi дотягнутися: назавжди покидаючи зачарований берег, мореплавець заповнюе бортовий журнал, поки земля, яка поволi вiддаляеться, ще не пощезла з очей.
‹Навчання в Дiнанському колежi›
Переглянуто в груднi 1846 року
3
Життя в Комбурзi. – Днi й вечори
Монбуассье, липень 1817 року
Пiсля повернення з Бреста я оселився у Комбурзi разом з батьком, матiр’ю i сестрою. Окрiм нас, чотирьох господарiв, у замку жила нечисленна прислуга: куховарка, покоiвка, два лакеi та кучер; мисливський собака i двi старi кобили займали куток стайнi. Ця дюжина живих iстот губилася в садибi, де легко розмiстилася б сотня лицарiв зi своiми дамами, конюхами, челядинцями, бойовими кiньми i зграею гончих псiв не гiрше, нiж у короля Дагобера.
Цiлий рiк порiг замку не переступала чужа нога – тiльки зрiдка маркiз де Монлуе або граф де Гуайон-Бофор, прямуючи на засiдання Бретонського парламенту, просили у нас притулку. Вони приiжджали взимку, верхи, з притороченими до сiдла пiстолями, з мисливським ножем при боцi, у супроводi верхового слуги, що вiз у величезному мiшку суддiвську мантiю.
Батько мiй, який неухильно дотримував пристойностi, навiть у дощ i вiтер виходив на ганок з непокритою головою зустрiчати гостей. Помiщики розповiдали нам про своi усобицi, сiмейнi справи i судовi тяжби. Увечерi iх проводжали до Пiвнiчноi вежi, в покоi королеви Кристини, – парадну спальню, зайняту лiжком, що мало сiм футiв завдовжки i стiльки ж завширшки, з подвiйною запоною iз зеленого газу i малинового шовку, з чотирма позолоченими амурами по кутках. Другого дня вранцi, коли я спускався у велику залу й дивився у вiкно на затопленi або затягненi льодком рiвнини, я бачив тiльки двi або три самотнi постатi на дорозi, що вела до ставка: то були нашi гостi, що скакали у бiк Ренна.
Нашi гостi не хизувались особливими знаннями, але завдяки iм наш кругозiр розширювався на кiлька лье. Коли вони вiд’iжджали, ми залишались у вузькому сiмейному колi; у буднi ми бачилися тiльки одне з одним, а в недiлю – з сiльськими буржуа та сусiднiми помiщиками.
Погожоi недiльноi днини матуся, Люсiль i я прямували Малою алеею уздовж поля до парафiяльноi церкви; коли ж перiщив дощ, ми йшли огидною комбурзькою вулицею. Нам було далеко до абата де Мароля, власника легкого вiзка, запряженого четвериком бiлих коней, захопленим у туркiв в Угорщинi. Батько вiдвiдував парафiяльну церкву тiльки раз на рiк – на Великдень; решту часу вiн слухав месу в каплицi замку. Сидячи на головнiй лавi, ми вдихали ладан i молилися перед чорною мармуровою гробницею Рене де Роган, що прилягала до вiвтаря; ось що таке людська вдячнiсть: дещиця ладану перед домовиною!
Недiльнi розваги припинялися iз заходом сонця, та й вони випадали на нашу долю лише час вiд часу. У негоду ворота нашоi фортецi мiсяцями не впускали жодного приходька. Хоч якi сумнi були вересовi пустища навколо Комбурга, сам замок завдавав ще бiльшого смутку: вступаючи пiд його склепiння, людина переживала те саме почуття, що й коли заходила до картезiанського монастиря Гренобля. Я вiдвiдав його в 1805 роцi; вiн розташований у пустельнiй мiсцевостi, яка в мiру наближення до нього стае ще пустельнiшою; я думав, що в монастирi все буде iнакше, але в стiнах обителi мене зустрiли сади ще безлюднiшi, нiж лiси. Нарештi посеред монастиря я побачив вiдлюдне старе кладовище, де похованi ченцi, – святилище, звiдки вiчна безмовнiсть, божество цих мiсць, правила навколишнiми горами та лiсами.
Похмурий спокiй Комбурзького замку посилював небалакучий i непривiтний характер мого батька. Замiсть того щоб наблизити до себе родину i челядь, вiн розселив усiх по рiзних кутках будинку. Його власна спальня мiстилася в маленькiй схiднiй вежцi, а робочий кабiнет – у захiднiй. Обладнання цього кабiнету становили три чорнi шкiрянi стiльцi i захаращений паперами й дворянськими грамотами стiл. Над камiном висiло генеалогiчне дерево роду Шатобрiанiв, а над вiкном – усiляка зброя вiд пiстоля до мушкетона. Матусинi покоi розташовувалися над великою залою мiж двох вежок; пiдлогу в них було викладено паркетом, стiни прикрашенi венецiанськими дзеркалами. До покоiв матерi примежовуе спальня сестри. Комiрка покоiвки була далеко, у великiй вежi. Щодо мене, то я тулився у свого роду самiтнiй келii, аж нагорi сходовоi вежки, що вела з внутрiшнього двору в рiзнi крила замку. Бiля входу до вежки в склепiнчастому пiдвалi мешкав батькiв слуга разом з iншим слугою, а куховарка – у високiй захiднiй вежi.
Батько взимку i влiтку вставав о четвертiй ранку: спустившись у внутрiшнiй двiр, вiн пiдходив до дверей сходовоi вежки й будив свого слугу. О п’ятiй йому подавали маленьку чашку кави; потiм вiн до полудня працював у себе в кабiнетi. Мати i сестра снiдали кожна у себе в спальнi о восьмiй ранку. У мене не було певного розпорядку дня – я вставав i снiдав, коли хотiв; вважалося, що до полудня я навчаюся; бiльшу частину часу я тинявся без дiла.
О пiв на дванадцяту дзвiнок скликав усiх до обiду, який подавали опiвднi. Велика зала правила i за iдальню, i за вiтальню: ми обiдали й вечеряли в схiдному ii кiнцi, а потiм переходили до iншого, захiдного кiнця, i влаштовувалися перед величезним камiном. Велика зала була обшита деревом, на свiтло-сiрих стiнах висiли старовиннi портрети – iсторiя Францii в особах вiд Франциска I до Людовiка XIV; серед них видiлялися зображення Конде i Тюренна; над камiном красувалась картина, що зображала смерть Гектора вiд руки Ахiлла пiд стiнами Троi.
По обiдi ми не розходилися до другоi години. Потiм, якщо стояло лiто, батько йшов ловити рибу, обходив городи, прогулювався, намагаючись, проте, не переступати меж своеi вотчини; якщо ж дiя вiдбувалася восени або взимку, вiн вирушав на полювання, а мати, зачинившись у каплицi, присвячувала пополуднi години молитвам. Каплиця ця була похмурою молiльнею, яку прикрашали чудовi картини великих майстрiв, що невiдь-як потрапили до феодального замку, загубленого в бретонськiй глушинi. Я дотепер зберiгаю гравюру на мiдi «Свята родина» Альбанi – це все, що залишилось у мене вiд Комбурга.
Поки батька не було вдома, а мати молилася, Люсiль зачинялась у себе, а я йшов до своеi келii або ж вештався околицями.
О восьмiй вечора дзвiн скликав усiх на вечерю. По вечерi погожоi днини всi виходили на ганок. Батько, взявши рушницю, стрiляв по совах, що вилiтали з бiйниць з настанням ночi. Мати, Люсiль i я дивилися на небо, на лiси, на призахiдне сонце i першi зiрочки. О десятiй годинi всi поверталися в дiм i лягали спати.
Осiннiми i зимовими вечорами все було iнакше. Коли вечеря закiнчувалася й четверо спiвтрапезникiв переходили вiд столу до камiна, матуся крекчучи влаштовувалася на оббитому мiнливим сiамським шовком диванi; перед нею ставили круглий столик зi свiчкою. Ми з Люсiль сiдали бiля коминка: слуги прибирали зi столу i зникали. Тодi батько починав снувати вперед i назад по залi й ходив так аж до ночi. Вiн носив халат з бiлого ратину, точнiше, свого роду пальто, якого я нi в кого нiколи не бачив. Лисувату голову його вiнчав великий бiлий ковпак, що стояв сторчма. Зала була простора, i, коли вiн одходив од вогнища, у тьмяному свiтлi единоi свiчки його зовсiм не було видно; ми чули тiльки його кроки в мороцi; потiм вiн повiльно повертався до свiтла i поступово виступав з пiтьми, як привид, у бiлому одiяннi, бiлому ковпаку, з довгим блiдим обличчям. Поки вiн був в iншому кiнцi зали, ми з Люсiль устигали тихо перекинутися кiлькома словами; коли вiн наближався, ми замовкали. Не зупиняючись, вiн питав: «Про що це ви говорили?» – i йшов далi. Охопленi жахом, ми нiчого не вiдповiдали; i весь вечiр тишу порушував лише розмiрений шум батькових крокiв, зiтхання матерi та завивання вiтру.
Нарештi годинник на вежi бив десяту: батько завмирав на мiсцi, немов та сама пружина, що пускала в хiд молоточок годинника, зупинила його кроки. Вiн виймав свiй кишеньковий годинник, заводив його, брав масивний срiбний канделябр з великою свiчкою, на хвильку заглядав до захiдноi вежки, потiм повертався i, як i ранiше, з канделябром у руцi, йшов у свою спальню, що притикала до схiдноi вежки. Вiн проходив повз мене й Люсiль: ми цiлували його i бажали йому доброi ночi. Вiн мовчки пiдставляв свою суху запалу щоку i зникав у вежi, дверi якоi з шумом зачинялися.
Струсивши чаклунськi чари, мати i ми з сестрою, що нiмiли у присутностi батька, поверталися до звичайного життя. Першим наслiдком руйнування чарiв ставала наша балакучiсть. Що гнiтючiшим було мовчання, то охочiше поспiшали ми надолужити згаяне.
Коли потiк слiв вичерпувався, я кликав покоiвку i проводжав матiр i сестру до iхнiх покоiв. Вони просили мене заглянути пiд лiжка, в камiн, за дверi, обiйти сусiднi сходи, проходи i коридори й лише пiсля цього вiдпускали спати. Вони пам’ятали всiх злодiiв i привидiв, якi, як переказують, водилися в Комбурзi. Слуги розповiдали, що якийсь граф де Комбург з дерев’яною ногою, який помер триста рокiв тому, iнодi ходить по замку, i вони зустрiчали його в сходовiй вежцi; часом, говорили вони, його дерев’яна нога розгулюе сама у супроводi чорного кота.
4
Моя вежа
Монбуассье, серпень 1817 року
Розмови про привидiв притягали увагу моеi матусi i сестри весь час, поки вони готувалися до сну: обидвi лягали в лiжко, вмираючи вiд страху; я пiдiймався на свою вежу; куховарка йшла до високоi вежi, а слуги спускалися в пiдземелля.
Вiкно моеi вежки виходило у внутрiшнiй двiр; удень менi вiдкривався вид на протилежну куртину, де крiзь камiння пробивався листовик, а в одному мiсцi росла дика слива. Кiлька стрижiв, якi влiтку з криками влiтали в щiлини мiж каменями, були единими моiми товаришами. У безмiсячнi ночi я бачив у вiкнi тiльки маленький клаптик неба, на якому свiтилися декiлька зiрок. Якщо ж на небосхилi з’являвся мiсяць, променi його перед заходом дотягувалися крiзь ромбоподiбнi вiкна до мого лiжка. Сови, перелiтаючи з вежi на вежу, раз у раз затуляли вiд мене мiсяць, i тiнi iхнiх крил малювали на моiх завiсках рухливi узори. Живучи на вiдшибi, бiля входу на галереi, я жадiбно ловив усi нiчнi шерехи. Інодi вiтер немов бiг легкими кроками; деколи в нього виривалися стогони; несподiвано дверi моi дуже стрясалися, з пiдземелля долинало завивання, трохи згодом шум затихав, але незабаром повторювався знову. О четвертiй годинi ранку голос господаря замку, що з-пiд вiкових склепiнь кликав слугу до себе, здавався голосом останнього нiчного привида. Цей голос замiнював менi нiжнi звуки музики, якими батько Монтеня будив свого сина.
Затятiсть, з якою граф де Шатобрiан змушував дитину спати саму у високiй вежi, могла мати сумнi наслiдки, але менi вона дала користь. Суворе поводження виховало в менi хоробрiсть дорослого чоловiка, не позбавивши мене жвавоi уяви, яку хочуть вiдiбрати у нинiшньоi молодi. Мене не переконували, що привидiв не iснуе, – мене змусили iх не боятися. Коли батько з iронiчною посмiшкою запитував: «Невже пановi шевалье страшно?» – я готовий був лягти спати поряд з небiжчиками. Коли добра матуся говорила менi: «Дитино моя, на все воля Божа: вам нiчого боятися злих духiв, доки ви шануете Господа», – це заспокоювало мене бiльше, нiж усi фiлософськi доводи. Я здобув над своiми страхами перемогу таку рiшучу, що нiчнi вiтри, домуючи в моiй безлюднiй вежi, зробилися всього лише iграшкою моеi фантазii i крилами моiх мрiй. Моя розбурхана уява, що всюди шукала поживу й нiде не знаходила ii вдосталь, ладна була поглинути небо i землю. Настала черга описати цей стан духу. Повернувшись до своеi молодостi, я намагаюся змалювати себе таким, яким був тодi i яким, незважаючи на пережитi муки, вже не е, про що, можливо, i шкодую.
5
Перехiд вiд дитинства до зрiлостi
Не встиг я повернутися з Бреста до Комбурга, як в iснуваннi моему вiдбувся переворот: дитина зникла, i мiсце ii зайняв чоловiк зi своiми короткими радощами i довгими прикрощами.
