скачать книгу бесплатно
Автор «Історii iталiйськоi лiтератури», який услiд за Шамфором втерся в лави революцiонерiв, доводився нам родичем, бо всi бретонцi один одному рiдня. Женгене прославився у свiтi завдяки не позбавленiй витонченостi поемцi «Сповiдь Зюльме», що дала йому жалюгiдне мiсце у вiдомствi пана де Неккера, пiсля чого не забарився набазграти поему на вступ свого добродiйника на посаду контролера фiнансiв. Хтось – не пам’ятаю, хто саме, – заперечував право Женгене на предмет його гордостi, «Сповiдь Зюльме»; але ця п’еса справдi належить його перу.
Реннський поет добре знався на музицi i писав романси. Примазавшись до якоi-небудь знаменитостi, вiн на наших очах перетворювався iз смиренника у фанабера. Перед скликанням Генеральних Штатiв вiн за дорученням Шамфора пописував газетнi статейки i промови для клубiв: вiн став чванливий. Напередоднi першого свята Федерацii вiн говорив: «Яке прекрасне свято свят! Щоб яскравiше його освiтити, добре б спалити з кожного боку вiвтаря по аристократу». Не його першого осяяла ця iдея: задовго до нього учасник Лiги Луi Дорлеан написав у своему «Бенкетi графа Аретського», що «непогано б у нiч на Івана замiсть оберемка хмизу пiдкинути у вогнище протестантських пасторiв, а Генрiха IV втопити в бочцi, як кошеня».
Женгене знав заздалегiдь про вбивства, що iх замишляли революцiонери. Панi Женгене попередила моiх сестер i дружину про те, що в Кармелiтському монастирi ось-ось почнеться рiзанина: вона прихистила iх у завулку Ферру, неподалiк од мiсця, де незабаром пролилася кров.
Пiсля Терору Женгене став чи не першою людиною у Францii по лiнii народноi освiти; ось тодi вiн i почав виспiвувати в «Синьому циферблатi» «Дерево свободи» на мотив: «Я посадив його, злелiяв». Його визнали майже схибленим вiд фiлософii й вiдправили послом до одного з тих монархiв, яких у цей час позбавляли корони. У донесеннi з Турина вiн повiдомляв пана де Талейрана, що «перемiг забобони», – наполiг, щоб його дружину приймали при дворi в сукнi до колiн. Переходячи вiд посередностi до пихатостi, вiд пихатостi до дуростi i вiд дуростi до смiхотворностi, вiн закiнчив своi днi поважним лiтературним критиком i, що найкраще – автором незалежних статей у «Декад»; природа повернула його на мiсце, з якого суспiльство його так невчасно вiдкликало. Знання його поверховi, проза важка, вiршi правильнi i часом приемнi.
У Женгене був друг – поет Лебрен. Женгене протегував Лебрену, як людина обдарована, що знае свiт, протегуе простодушному генiю; Лебрен, у свою чергу, освiтлював променями своеi слави велич Женгене. Що могло бути забавнiше, анiж цi двое приятелiв, що з нiжноi прихильностi робили один одному послуги, якi можуть робити люди, талановитi в рiзних царинах.
Лебрен був просто фальшивий пан де л’Емпiрей; запал його насправдi виявлявся холодним, пристрастi – крижаними. За Парнас йому правила кiмната в мансардi на вулицi Монмартр, де тiльки й було що книжки, зваленi абияк на пiдлозi, брезентове похiдне лiжко, завiшене двома брудними рушниками, що телiпалися на iржавому металевому карнизi, та розбитий глечик для води бiля продавленого солом’яного крiсла. Не те щоб Лебрен жив у злиднях, але вiн був скупий i знався з жiнками легкоi поведiнки.
На античнiй вечерi у пана де Водрея вiн удавав Пiндара. У його лiричних вiршах трапляються строфи енергiйнi, як в одi кораблю «Месник», i витонченi, як в одi «Околицям Парижа». Елегii його йдуть вiд розуму, рiдко вiд душi; оригiнальнiсть його надумана, а не природна; його творiння – плоди копiткоi працi; вiн що е сили силкуеться перекрутити значення слiв i з’еднати iх якнайнеприроднiше. Справжне покликання Лебрена полягало в складаннi вiршiв сатиричних; його послання про «гарний i поганий жарт» мало заслужену популярнiсть. Деякi з його епiграм можна поставити в один ряд з епiграмами Жан-Батиста Руссо; мiшенню, що надихала його бiльше за iнших, був Лагарп. Треба вiддати Лебрену належне i в iншому: вiн зберiг незалежнiсть думок i залишив написанi кров’ю серця вiршi проти гонителя наших свобод.
Але найбiльш жовчним серед лiтераторiв, яких я узнав на той час у Парижi, був, безперечно, Шамфор; страждаючи на ту саму недугу, що породила якобiнцiв, вiн не мiг пробачити людству свого незаконного походження. Вiн обманював довiру родин, що його приймали; цинiчнiсть свого язика вiн видавав за непристойнiсть придворних звичаiв. Вiн звичайно ж був мастак на дотепи i мав талант, але подiбнi дотепнiсть i талант не залишаються в пам’ятi нащадкiв. Коли вiн зрозумiв, що революцiя не допомогла йому досягти успiху, вiн повернув руку, яку пiдiймав на суспiльство, проти самого себе. Гординя вiдкрила йому очi, i вiн розгледiв у червоному ковпаку не що iнше, як нову корону, а в санкюлотах – нову знать зi своiми сановниками: Маратом i Робесп’ером. Розгнiваний тим, що нерiвностi не позбавлений навiть падiл скорботи i слiз, приречений бути парiею навiть у товариствi катiв, вiн хотiв себе вбити, щоб пiти зi свiту, яким правлять злочинцi; спроба не вдалася: смерть смiеться з тих, хто кличе ii i плутае з небуттям.
З абатом Делiлем я познайомився лише в 1798 роцi в Лондонi; я не бачив нi Рюльера, чие життя одухотворяла спочатку панi д’Егмон, а потiм пам’ять про неi, анi Палiссо, нi Бомарше, анi Мармонтеля. Нiколи не зустрiчався я i з Шенье, котрий не раз нападав на мене i котрому я нiколи не вiдповiдав, – згодом я посiв його мiсце в Інститутi, i це завдало менi чимало тривог.
Коли я перечитую твори бiльшостi письменникiв XVIII сторiччя, я не в змозi осягнути, чому вони свого часу наробили стiльки галасу i чим здобули мое захоплення. Пiшла мова вперед чи пiшла навспак, просунулися ми шляхом цивiлiзацii чи вiдступили назад до варварства, ясно одне: у авторах, що були втiхою моеi юностi, менi бачиться тепер щось банальне, вiджиле, сiре, мертвотне, холодне. Навiть у найбiльших письменникiв вольтерiвськоi епохи я зустрiчаю убогiсть почуттiв, думки i стилю.
Кого менi звинувачувати в своему розчаруваннi? Боюся, що перший провинець – я сам; новатор вiд народження, я, можливо, передав новим поколiнням хворобу, якою був уражений. Я з жахом кричу своiм дiтям: «Не забувайте французькоi мови!» – але все даремно. Вони вiдповiдають менi, як вiдповiдав Пантагрюелю лiмузинець, який простував «iз синклiту альмаматеринськоi преславноi академii мiста, номiнованого Лютецiею».
Ця манера грецизувати i латинiзувати нашу мову, як бачите, не нова: Рабле позбавив нас ii, але вона знову з’явилася у Ронсара; на неi накинувся Буало. За нашого часу вона ожила завдяки науцi; нашi революцiонери, вiд природи великi греки, утовкмачили в голови наших торговцiв i селян гектари, гектолiтри, кiлометри, мiлiметри, декаграми: полiтика заходилася ронсаризувати.
‹Родина Мальзерба, онука котрого стала дружиною Жан-Батиста Шатобрiана›
Книга п'ята
‹Початок революцiйних заворушень у Бретанi; Шатобрiанова мати робить ще одну спробу влаштувати його по духовнiй лiнii; на початку лiта 1789 року Шатобрiан повертаеться до Парижа›
8
Рiк 1789. ‹…› Взяття Бастилii
Париж, листопад 1821 року
‹Початок революцii в Парижi›
14 липня, день взяття Бастилii. Цей наступ на фортецю, що ii обороняли декiлька iнвалiдiв та перестрашений комендант, вiдбувався на моiх очах: якби ворота не вiдчинили, народ нiколи не увiрвався б до неi. Пролунали всього два чи три гарматнi залпи, причому стрiляли не iнвалiди, а гвардiйцi, що встигли пiдiйнятися на вежi. Натовп виволiк з укриття коменданта Делоне i, досхочу познущавшись над ним, добив його на схiдцях ратушi; купецькому старшинi Флесселю розтрощили голову пострiлом з пiстолета: ось видовище, що так захоплювало жорстокосердих дурнiв. Убивства цi супроводжувались оргiями, як пiд час заворушень у Римi за Отона i Вiтеллiя. Завойовники Бастилii, щасливiп’яницi, шинковi героi, роз’iжджали у фiакрах; повii i санкюлоти, що доскочили влади, входили до iхнього почту. Перехожi з боязливою пошаною здiймали капелюха перед цими трiумфаторами, дехто з них падали з нiг вiд утоми, не в змозi нести шану, що впала на них. Пихатi нiкчеми в усiх куточках землi отримували ключi вiд Бастилii, яких було виготовлено сила-силенна. Скiльки разiв пропускав я свое щастя! Коли б я записався, читачу, до лав переможцiв, менi тепер платили б пенсiон.
На розтин трупа Бастилii збiглися знавцi. Пiд наметами вiдкрилися тимчасовi кафе; у iхнiх власникiв не було вiдгону од вiдвiдувачiв, як на Сен-Жерменському ярмарку чи Лоншанському гуляннi; безлiч карет роз’iжджали туди й сюди або зупинялися бiля пiднiжжя веж, звiдки вже скидали униз камiння, аж курява стояла стовпом. Пишно вбранi дами, молодi чепуруни, стоячи на рiзних поверхах, змiшувалися з напiвголими робiтниками, котрi руйнували стiни пiд захопленi вигуки натовпу. Тут можна було зустрiти найвiдомiших ораторiв, найзнаменитiших лiтераторiв, найвидатнiших художникiв, найславнiших акторiв та актрис, наймоднiших танцiвниць, найвiдомiших чужоземцiв, придворну знать i европейських послiв: тут закiнчувала своi днi стара Францiя i починала свое життя нова.
Про всяку подiю, хоч яка вона жалюгiдна й огидна сама по собi, не годиться висловлюватися спрожогу, якщо вона спричиняе за собою серйознi наслiдки i визначае епоху: у взяттi Бастилii належало побачити (хоча в той час нiхто цього не побачив) не порив народу до звiльнення, але саме звiльнення, результат цього пориву.
Всi захоплювалися дiянням, яке слiд було засудити; нещасним випадком, i нiхто не зрозумiв, що взяття Бастилii, це криваве свято, вiдкривае нову епоху, в якiй цiлому народу судилося змiнити звичаi, iдеi, полiтичну владу i навiть людську природу. Тваринна лють обертала все в руiни, але пiд нею таiвся дух, що закладав серед руiн пiдвалини новоi будiвлi.
Втiм, народ, який неправильно оцiнив велич подii, що вiдбулася в свiтi матерiальному, правильно оцiнив подiю, що вiдбулася в свiтi моральному; Бастилiя була в його очах трофеем, що знаменував перемогу над рабством: народу здавалося, що вона височiе бiля входу до Парижа, навпроти шiстнадцяти стовпiв Монфокона, як шибениця для його свобод [16 - П’ятдесят два роки по тому у Францii зводять п’ятнадцять нових бастилiй, щоб задушити свободу, в iм’я якоi зрiвняли iз землею першу Бастилiю.]. Зрiвнюючи iз землею твердиню держави, народ сподiвався скинути вiйськове ярмо i взяв таемне зобов’язання замiнити армiю, яку вiн розпустив: усiм вiдомо, якi чудеса сотворив народ, що став солдатом.
‹Подальший розвиток Революцii влiтку-восени 1789 року›
12
Мiрабо
Париж, листопад 1821 року
Залучений завдяки безладному способу життя i мiнливостям долi в найзначнiшi подii i змушений зiткнутися на своему шляху iз запеклими злочинцями, грабiжниками та авантюристами, Мiрабо, трибун аристократii, депутат демократii, сполучав у собi риси Гракха i Дон Жуана, Катiлiни i Гусмана де Альфараче, кардинала де Рiшелье i кардинала де Реца, розпусника епохи регентства i дикуна епохи Революцii; крiм того, в ньому було щось i вiд Мiрабо, вигнаного флорентiйського роду, який не забував тi палаци-фортецi i тих великих бунтiвникiв, що iх прославив у своiй поемi Данте; рiд цей звив собi гнiздо у Францii, i республiканський дух середньовiчноi Італii, об’еднавшись iз феодальним духом нашого середньовiччя, породив плеяду людей неординарних.
Потворнiсть Мiрабо, що наклалася на властиву його родовi красу, уподiбнила його могутньому героевi «Страшного суду» Мiкеланджело, спiввiтчизника Аррiгеттi. Глибокi вiспини на обличчi оратора нагадували слiди опiкiв. Здавалося, природа вилiпила його голову для трону або для шибеницi, виточила його руки, щоб душити народи або викрадати жiнок. Коли вiн струшував гривою, дивлячись на юрбу, вiн зупиняв ii; коли вiн пiднiмав лапу й показував кiгтi, розлючений простолюд кидався врозтiч. Я бачив його на трибунi пiд час одного iз засiдань, серед страхiтливого розброду: похмурий, потворний, нерухомий, вiн був схожий на безпристрасний, що безформно клубочиться, хаос Мiльтона.
Мiрабо вдався у батька i дядька, якi, як Сен-Сiмон, мимохiдь накидали безсмертнi сторiнки. Йому поставляли тексти для промов: вiн брав з них тiльки те, що мiг засвоiти його розум. Йому не вдавалося з блиском виголосити промову, що належала зовсiм не йому; вiн прикрашав ii своiми, навмання вибраними словами, i тим виказував себе. Вiн черпав енергiю зi своiх порокiв; пороки цi походили не вiд бездушностi, вони розкривали глибокi, палкi, бурхливi пристрастi. Цинiзм звичаiв знищуе моральне почуття i повертае суспiльство до свого роду варварства; варвари вiд цивiлiзацii, такi ж руйнiвники, як i готи, вiдрiзняються вiд них тим, що зовсiм не здатнi до творення: готи були велетнями, дiтьми дикоi природи; сучаснi варвари – жахливi виродки, створiння природи розбещеноi.
Я двiчi зустрiчав Мiрабо на званих обiдах, першого разу у племiнницi Вольтера маркiзи де Вiллет, другого разу в Пале-Руаялi, коли там приймали депутатiв опозицii, з якими познайомив мене Шапелье: Шапелье пiшов на ешафот в одному вiзку з моiм братом i паном де Мальзербом.
Мiрабо був охочий до балачок; особливо багато говорив вiн про себе. Цей син левiв, сам лев з головою химери, ця людина, що довiряла тiльки фактам, був у своiх словах i фантазiях i сам як роман, сама поезiя, саме натхнення; у ньому був помiтний коханець Софi, пiднесений у почуттях i здатний до самопожертви. «Я знайшов ii, цю чудову жiнку, – говорив вiн, – я пiзнав ii душу, цю душу, яку природа створила в мить натхнення».
Мiрабо зачарував мене розповiдями про кохання, прагненням до самотностi, про яку вiн раз у раз говорив, марно сперечаючись. Вiн пробуджував у менi спiвчуття ще однiею рисою: у нього, як i в мене, був суворий батько, який, як i мiй, свято вiрив у необмеженiсть батькiвськоi влади.
Високий гiсть надто докладно говорив про зовнiшню полiтику i майже нiчого не сказав про внутрiшню, хоча цiкавила його саме вона; але вiн кинув кiлька сповнених глибокого презирства слiв про людей, що вважають себе вищими за iнших через байдужiсть, яку вони виявляють до нещасть i злочинiв. Мiрабо народився великодушним, вiн любив друзiв, легко прощав кривди. Незважаючи на свою аморальнiсть, вiн не змiг пiти проти совiстi; вiн був розпусний лише у приватному життi, його прямий i мiцний розум не проголошував убивство вершиною духовностi; вiн нiтрохи не захоплювався рiзаниною та побоiщами.
Але занадто скромним Мiрабо не був; вiн був пихатий понад усяку мiру: хоча вiн i записався в торговцi сукном, аби стати депутатом вiд третього стану (бо поважне дворянство у своiй безрозсудностi знехтувало його), вiн був зачарований своiм походженням; батько називав його «диким птахом, що звив гнiздо мiж чотирьох вежок». Вiн не мiг забути, що бував при дворi, роз’iжджав у каретах i полював з королем. Вiн вимагав, щоб його величали графом; дорожив своiм гербом i вдягнув лакеiв у лiвреi якраз тодi, коли всi перестали це робити. Із будь-якого приводу i без приводу вiн цитував свого родича адмiрала де Колiньi. Коли «Монiтер» назвав його Рiке, вiн розлютився. «Чи вiдомо вам, – сказав вiн журналiстам, – що ви з вашим Рiке на три днi збили з пантелику всю Європу?» Вiн любив повторювати всiм вiдомий нахабний жарт: «В iншiй родинi мiй братик вiконт вважався б людиною дотепною i шалапутом, у нашiй родинi вiн мае славу дурня i людини поважноi». Бiографи приписують цi слова самому вiконтовi, який смиренно усвiдомлював свое мiсце серед iнших членiв родини.
У глибинi душi Мiрабо завжди залишався монархiстом; йому належать прекраснi слова: «Я хотiв вилiкувати французiв од монархiчних забобонiв i навчити iх монархiчноi релiгii». В одному з листiв, який мав потрапити на очi Людовiковi XVI, вiн писав: «Я не хотiв би побачити, що трудився ради самого лише руйнування». Одначе саме це й сталося: щоб покарати нас за те, що ми не знайшли гiдного застосування нашим талантам, небо змушуе нас розкаюватися в наших перемогах.
Мiрабо збуджував громадську думку за допомогою двох важелiв: з одного боку, вiн спирався на маси, захисником яких зробився, зневажаючи iх; з другого боку, хоча вiн i зрадив свiй стан, вiн зберiгав його прихильнiсть через належнiсть до дворянськоi касти iз спiльнiсть iнтересiв з нею. Таке нiколи не трапилося б з плебеем, якби вiн став поборником привiлейованих класiв; вiн утратив би пiдтримку своеi партii, не придбавши союзникiв серед аристократii, за природою своею невдячноi i неприступноi для всiх, хто не належить до неi за походженням. Утiм, аристократiя не може зробити людину дворянином, бо шляхетне походження – плiд багатовiковоi iсторii.
Мiрабо залишив чимало послiдовникiв. Вони вважали, що, позбувшись моральних зобов’язань, одразу стануть державними мужами. Наслiдувачi цi стали просто дрiбними негiдниками: пiд маскою лиходiя i крадiя ховаеться нiкчемний шахрай, грiшник насправдi виявляеться грiховодником, злочинець – бешкетником.
Надто рано для себе, надто пiзно для двору, Мiрабо продався двору, i той купив його. Заради пенсiону й посольства вiн поставив на карту свою репутацiю. У життi Кромвеля був момент, коли вiн був готовий промiняти свое майбуття на титул i орден Пiдв’язки. Незважаючи на свою пиху, Мiрабо цiнував себе не так високо. Тепер, коли величезна кiлькiсть дзвiнкоi монети i мiсць пiдняла цiну на уми, не знайдеться фiгляра, який не мав би в своему розпорядженнi сотень тисяч франкiв i не обiймав би вищих посад у державi. Могила звiльнила Мiрабо вiд клятв i сховала вiд небезпек, яких вiн навряд чи змiг би уникнути: життя показало б, що вiн не здатен на добрi справи, смерть прийшла, коли вiн робив лихi справи.
Коли по обiдi в Пале-Руаялi ми розходилися по домiвках, мова зайшла про ворогiв Мiрабо; я йшов поруч нього, не кажучи нi слова. Вiн подивився менi просто у вiчi, в його очах свiтилися гординя, порок i генiй, поклав руку менi на плече i мовив: «Вони нiколи не подарують менi моеi вищостi!» Я дотепер вiдчуваю вагу цiеi руки, немов Сатана вiдзначив мене своiм вогняним кiгтем.
Коли Мiрабо дивився на юного мовчуна, чи передбачав вiн мою будучнiсть? чи думав, що стане одного разу героем моiх спогадiв? З примхи долi я став iсториком великих людей: вони пройшли передi мною, але я не чiплявся за iхнi мантii, щоб разом з ними втертися в пам’ять нащадкiв.
З Мiрабо вже вiдбулося перетворення, що вiдбуваеться з усiма, кому призначено уникнути забуття: скинутий з Пантеону в стiчну канаву i знов пiднесений iз стiчноi канави в Пантеон, вiн звiвся на повний зрiст зусиллями епохи, яка править йому сьогоднi за п’едестал. Сьогоднi в головах живе не реальний Мiрабо, але Мiрабо iдеалiзований, такий, яким змальовують його художники, бажаючи зробити символом або мiфом минулоi епохи: так вiн стае театральнiшим, але правдоподiбнiшим. Серед стiлькох репутацiй, стiлькох акторiв, стiлькох подiй, стiлькох руiн уцiлiють тiльки трое людей, що втiлюють три великi революцiйнi епохи: Мiрабо був представником аристократii, Робесп’ер – демократii, Бонапарт – деспотизму; на долю монархii нiкого не залишилося: Францiя дорого заплатила за три славнi особи, якi годi поеднати з доброчеснiстю.
‹Засiдання Установчих зборiв›
14
Суспiльство. – Погляд на Париж
Париж, грудень 1821 року
Коли до Революцii я читав у книгах про смуту в iсторii рiзних народiв, я не розумiв, як можна було жити в тi часи; я дивувався, що Монтень так бадьоро писав у замку, навколо якого не мiг прогулятися, не ризикуючи потрапити в полон до прибiчникiв Лiги чи протестантiв.
Революцiя показала менi можливiсть такого iснування. У критичнi хвилини люди вiдчувають приплив життевих сил. У суспiльствi, яке розпадаеться i складаеться наново, боротьба двох генiiв, зiткнення минулого з майбутнiм, змiшання колишнiх i нових звичаiв створюють хистку картину, яка не дае нудьгувати нi хвилини. На волi пристрастей i характери виявляються з такою силою, якоi не знае мiсто з упорядкованим життям. Порушення законiв, забуття обов’язкiв, звичаiв i правил пристойностi, навiть небезпеки роблять це сум’яття ще бiльш захоплюючим. Рiд людський розгулюе вулицями, влаштувавши собi канiкули i позбувшись педагогiв; на мить вiн повертаеться до природного стану i знову починае вiдчувати потребу суспiльних шор, лише потрапивши пiд гнiт нових тиранiв, народжених вольнiстю.
Суспiльство 1789 i 1790 рокiв найбiльше схоже на архiтектуру часiв Людовiка XII i Франциска I, де грецькi ордери змiшувалися з готичним стилем, а коли бути ще точнiшим – на купу уламкiв усiх столiть, якi пiсля Терору громадились абияк у монастирi Малих августинцiв: рiзниця лише в тому, що осколки, про якi я веду мову, були живими i невпинно змiнювали свою зовнiшнiсть. У всiх куточках Парижа вiдбувалися лiтературнi зборища, створювались полiтичнi товариства, ставилися вистави; майбутнi свiтила тинялися в натовпi нiкому не вiдомi, як душi, якi ще не побачили свiтла, на березi Лети. Я бачив маршала Гувьона Сен-Сiра на кону театру Маре у «Злочиннiй матерi» Бомарше. Люди поспiшали з клубу фельянiв до клубу якобiнцiв, з балу i з картярнi до Пале-Руаяль, з трибуни Нацiональних зборiв на трибуну просто неба. На вулицях не було просвiтку вiд народних депутацiй, кавалерiйських пiкетiв та пiхотних патрулiв. Поряд з людиною у французькому фраку, в напудренiй перуцi, зi шпагою при боцi i капелюхом пiд пахвою, у вузьких черевиках i шовкових панчохах, йшла людина з коротко обстриженим волоссям без пудри, в англiйському фраку й американськiй краватцi. У театрах актори оголошували зi сцени новини; партер спiвав патрiотичнi куплети. Животрепетнi п’еси привертали юрби народу: на сцену виходив абат, iз зали йому гукали: «Довгополий! Довгополий!» Абат вiдповiдав: «Панове, хай живе нацiя!» Послухавши, як простолюд горланить: «На лiхтар аристократiв!» – французи бiгли до Опери Буф слухати Мандiнi та його дружину, Вiганонi i Роведiно; повитрiщавшись на страту Фавраса, йшли милуватися грою панi Дюгазон, панi Сент-Обен, Карлiни, крихiтки Обiв’е, мадемуазель Конта, Моле, Флерi i Тальма, який робив першi кроки.
Бульвар Тампль, Італiйський бульвар, що його звичайно називали Кобленцем, алеi саду Тюiльрi були запрудженi розкiшно вбраними жiнками: там красувалися три дочки Гретрi, бiло-рожевi, як i iхне вбрання: незабаром усi три померли. «Вона заснула назавжди, – мовив Гретрi про старшу дочку, – сидячи у мене на колiнах, така ж гарна, як i за життя». Безлiч карет борознили перехрестя, де джеркотали санкюлоти, а бiля дверей якого-небудь клубу красуня панi де Бюффон чекала у фаетонi герцога Орлеанського.
Вишуканiсть i смак аристократичного суспiльства ще зберiгалися в особняку Ларошфуко, на вечiрках у панi де Пуа, панi д’Енен, панi де Симiан, панi де Водрей, у вiтальнях деяких великих чиновникiв судового вiдомства, що залишилися вiдчиненими. Салони пана Неккера, пана графа де Монморена та деяких iнших мiнiстрiв, де порядкували панi де Сталь, герцогиня д’Егiйон, панi де Бомон i панi де Серiйi, являли собою повне зiбрання славних осiб новоi Францii та цiлковиту свободу нових звичаiв. Черевичник у мундирi офiцера нацiональноi гвардii на колiнах знiмав мiрку з вашоi ноги; чернець, який щоп’ятницi одягаеться в чорну або бiлу рясу, в недiлю надягав круглого капелюха й сюртук; голений капуцин читав у шинку газету; у колi навiжених жiнок з’являлася сувора черниця – тiтонька або сестра, вигнана з монастиря. Юрби вiдвiдували цi вiдкритi свiтовi монастирi, як мандрiвцi проходять у Гранадi спорожнiлими залами Альгамбри або зупиняються в Тибурi пiд колонами храму Сивiли.
Поза цим – багато поединкiв i любовних пригод, тюремних романiв i полiтичноi дружби, таемних побачень серед руiн, пiд ясним небом, у поетичному спокоi природи; далекi прогулянки, безмовнi, на самотi, що переплiтаються з вiчними клятвами й нескiнченними ласками, тим часом як вдалинi гуркотить мiнливий свiт, глухо гомонить поруйноване суспiльство, загрожуючи потривожити своiм падiнням тих, хто втiшаеться блаженством пiд покровом iсторii. Гублячи одне одного з очей на добу, люди не були певнi, що зустрiнуться знов. Однi простували революцiйним шляхом, другi готувалися до громадянськоi вiйни, третi вiд’iжджали на береги Огайо, озброiвшись планами замкiв, якi вони збудують у краю дикунiв; четвертi вступали до армii принцiв – усе це з легким серцем, часто без копiйки в кишенi; роялiсти стверджували, що все закiнчиться цими днями ухвалою парламенту, патрiоти, такi ж легковажнi у своiх сподiваннях, проголошували, що разом з царством свободи настане царство миру i щастя. На вулицях виспiвували:
В Аррасi свiчку ми знайшли,
З Провансу смолоскип взяли.
Всю Францiю вогонь пойняв,
Та тiльки свiтла мало дав.
І свiчка, й смолоскип чадять —
Не гаючись iх треба втять!
Ось якоi думки були французи про Робесп’ера i Мiрабо! «Будь-якiй земнiй владi, – говорив Л’Етуаль, – легше зарити сонце в землю або посадити його до ями, нiж заткнути рота французькому народовi».
Над цими руйнiвними святкуваннями височiв палац Тюiльрi – гiгантська в’язниця, повна засуджених. Засудженi до смертноi кари також розважалися iграми, чекаючи на вiзок, стрижку, червону сорочку, яку кат повiсив сушитися, а за вiкнами виблискували слiпучими вогнями параднi покоi королеви.
Тисячi брошур i газет плодилися не щодня, а щогодини; сатири й поеми, пiсеньки з «Дiянь апостолiв» вiдповiдали «Друговi народу» або «Помiркованому» – газетi монархiчного клубу, яку видавав Фонтан; Малле дю Пан, що вiдповiдав за полiтичний роздiл у «Меркюр», розходився в поглядах з Лагарпом i Шамфором, що завiдували лiтературною частиною тiеi ж газети. Шансенец, маркiз де Бонне, Рiвароль, Мiрабо молодший (Гольбейн шпаги, котрий очолив на Рейнi ескадрон гусарiв Смертi), Оноре Мiрабо старший, обiдаючи разом, задля втiхи малювали карикатури i складали «Маленький альманах великих людей», пiсля чого Оноре йшов у Нацiональнi збори закликати до запровадження вiйськового стану або арешту майна духiвництва. Заявивши, що покине Нацiональнi збори тiльки пiд натиском багнетiв, вiн iхав до панi Же i проводив у неi нiч. Егалiте викликав диявола в кар’ерах Монружа i повертався до саду Монсо очолити оргii, де розпорядником виступав Лакло. Майбутнiй царевбивця нi в чому не поступався своiм предкам: наскрiзь продажний, втомившись вiд розгулу, вiн робив ставку на вгамовування честолюбства. Постарiлий Лозен вечеряв у своему маленькому будиночку бiля застави дю Мен з танцiвницями з Опери, яких один поперед одного пестили добродii де Ноай, де Дiллон, де Шуазель, де Нарбонн, де Талейран та ще кiлька тодiшнiх джигунiв – мумii двох чи трьох з них дожили до нашого часу.
Бiльшiсть придворних, наприкiнцi правлiння Людовiка XV i за часiв Людовiка XVI вiдомих своею аморальнiстю, стали пiд триколiрнi прапори: майже всi вони билися в Америцi i заплямували своi орденськi стрiчки республiканськими кольорами. Революцiя шанувала iх, поки не набрала силу; вони навiть зробилися першими генералами ii армiй. Герцог де Лозен, романтичний коханець княгинi Чарторизькоi, дамський догiдник з великоi дороги, ловелас, який, висловлючись шляхетною i цнотливою мовою двору, мав одну, потiм мав iншу, – герцог де Лозен став герцогом де Бiроном, командувачем вiйськ Конвенту у Вандеi: яка ницiсть! Барон де Безанваль, брехливий i цинiчний викривач розбещеного свiту, остання спиця в колiсницi здитинiлоi староi монархii, цей огрядний барон, що зганьбив себе в день взяття Бастилii, врятований паном Неккером i Мiрабо лише за його швейцарське походження: яке убозтво! Що за люди – i в яку епоху! Коли Революцiя вбилася в силу, вона з презирством вiдкинула легковажних зрадникiв трону; ранiше iй потрiбнi були iхнi пороки, тепер були потрiбнi iхнi голови: вона не гребувала нiякою кров’ю, навiть кров’ю панi Дюбаррi.
15
Що я робив у цей галасливий час. – Моi самотнi днi. – Мадемуазель Моне. – Ми з паном де Мальзербом виробляемо план моеi подорожi до Америки. – Бонапарт i я, невiдомi молодшi лейтенанти. – Маркiз де Ла Руерi. – Я вiдпливаю iз Сен-Мало. – Останнi думки, навiянi розлукою з батькiвщиною
Париж, грудень 1821 року
‹Полiтичнi подii 1790 року›
У моему полку, що стояв у Руанi, дисциплiна зберiгалася досить довго. Вiн придушив народнi заворушення, що почалися через страту актора Бордье, останньоi жертви королiвського суду; якби Бордье прожив ще добу, вiн iз злочинця перетворився б на героя. Врештi-решт серед солдатiв наваррського полку спалахнуло повстання. Маркiз де Мортемар емiгрував; офiцери наслiдували його приклад. Я не приймав i не вiдкидав нових думок; не схильний нi засуджувати iх, анi служити iм, я не захотiв нi емiгрувати, нi залишатися на вiйськовiй службi: я подав у вiдставку.
Вiльний вiд усiх зобов’язань, я вiв досить запеклi суперечки, з одного боку – з братом i з президентом де Розамбо, з другого – з Женгене, Лагарпом i Шамфором. З часiв моеi юностi всi нарiкали на те, що я не приеднуюсь нi до якоi партii. До того ж з пiднятих тодi питань для мене важливi були тiльки загальнi iдеi про свободу i гiднiсть людини; менi було нудно переходити в полiтицi на особистостi; справжне мое життя розгорталося у вищих сферах.
Вулицi Парижа, день i нiч запрудженi людьми, не схиляли до прогулянок. Щоб повернутися в пустку, я став шукати прихистку в театрi: затиснувшись у кутку ложi, я пiд акомпанемент вiршiв Расiна, музики Саккiнi або танцiв оперних красунь линув думками десь далеко. Не менше двадцяти разiв поспiль я терпляче слухав у Італiйськiй оперi «Синю бороду» i «Загублений черевичок», терплячи нудьгу заради того, щоб ii позбутись, немов сич у стiннiй нiшi; монархiя падала, але я не чув анi трiскоту вiкових склепiнь, анi водевiльного нявкання, анi громового голосу Мiрабо на трибунi, анi голосу Колена, що спiвав на театрi своiй Бабеттi:
Хай вiтер, дощ i снiг шумлять над нашим краем:
Хоч нiч, як море, жде, ii ми скоротаем.
Начальник копалень пан Моне та його юна донька, посланцi панi Женгене, кiлька разiв порушували мою дикунську самотнiсть: мадемуазель Моне сiдала в першому ряду ложi; я, напiвзадоволений-напiврозсерджений, влаштовувався позаду неi. Не знаю, чи подобалася вона менi, чи кохав я ii, але я страшенно ii боявся. Коли вона йшла, я засмучувався i водночас радiв, що бiльше не побачу ii. Все ж таки iнодi я робив над собою зусилля i заходив до неi, щоб супроводжувати ii на прогулянцi: вона спиралася на мою руку, i я, мабуть, легенько стискав ii лiкоть.
Мене посiла думка вирушити до Сполучених Штатiв: менi треба було придумати корисну мету для моеi подорожi; я зголосився вiдкрити (як я вже говорив у цих «Записках» та деяких iнших своiх творах) пiвнiчно-захiдний прохiд. План цей мав на собi ознаку моеi поетичноi натури. Усiм було до мене байдуже; як i Бонапарт, я був тодi бiдним, нiкому не вiдомим молодшим лейтенантом; обидва ми починали в один час i в однаковiй невiдомостi: я завойовував свою славу в самотi, вiн бився за свою серед людей. Оскiльки я так i не покохав жодноi земноi жiнки, сильфiда моя все ще посiдала в тi днi мою уяву. Я розкошував, здiйснюючи разом з нею фантастичнi подорожi просторами Нового Свiту. Минуло трохи часу, i на лонi чужоi природи, пiд покровом флоридських лiсiв квiтка мого кохання, безiменний привид армориканських лiсiв дiстав iм’я Атала.
Пан де Мальзерб запаморочив менi голову розмовами про цю подорож. Вранцi я приходив до нього: уткнувшись носом у географiчнi карти, ми порiвнювали рiзнi зображення арктичного небозводу, прикидали вiдстань вiд Берiнговоi протоки до Гудзоновоi затоки, читали оповiдi англiйських, голландських, французьких, росiйських, шведських, данських мореплавцiв i мандрiвцiв; довiдувалися про сухопутнi дороги, що ведуть до берега полярного моря, обговорювали майбутнi труднощi, необхiднi застережнi заходи проти суворого клiмату, нападу хижакiв та браку харчiв. Ця чудова людина говорила: «Коли б я був трохи молодший, я поiхав би з вами, щоб не бачити злочинiв, пiдлостi i божевiлля, яке тут коiться. Але в моi лiта треба помирати вдома. Неодмiнно пишiть менi з кожним кораблем, повiдомляйте про вашi успiхи та вiдкриття: я доповiдатиму про них мiнiстрам. Який жаль, що ви не знаете ботанiки!» Пiд впливом цих розмов я починав перегортати Турнефора, Дюамеля, Бернара де Жюссье, Грю, Жакена, словник Руссо, довiдники з ботанiки; я поспiшав до Королiвського саду i вже уявляв себе новим Лiннеем.
Нарештi, в сiчнi 1791 року я зрозумiв, що настав час серйозно взятися до виконання задуманого. Хаос посилювався: досить було мати аристократичне iм’я, щоб зазнати гонiнь; чим чеснiшi й помiркованiшi погляди ви сповiдували, тим бiльше пiдозр i переслiдувань накликали на себе. Отже, я рушив у дорогу: залишивши брата i сестер у Парижi, я поiхав до Бретанi.
У Фужерi я зустрiв маркiза де Ла Руерi: я попросив у нього листа до генерала Вашингтона. Полковник Арман (як називали маркiза в Америцi) вiдзначився у Вiйнi за незалежнiсть. У Францii вiн прославився завдяки роялiстськiй змовi, що прирекла на такi зворушливi жертви родину Дезiй. Вiн загинув, готуючи цю змову, тiло його викопали iз землi i впiзнали на погибель тим, хто давав йому притулок i був йому другом. Суперник Лафаета i де Лозена, попередник Ларошжаклена, маркiз де Ла Руерi був гострiший на язик за них: вiн бився на дуелi частiше, нiж перший, вiн викрадав актрис з Опери, як другий, вiн став би товаришем по зброi третьому. Вiн прочiсував бретонськi лiси в компанii американського майора i мавпи, що сидiла на крупi його коня. Реннськi студенти-правознавцi любили його за смiливiсть вчинкiв i вiльнодумство: вiн був одним з дванадцяти бретонських дворян, ув’язнених до Бастилii. Вiн мав грацiозний стан i вишуканi манери, привабливу зовнiшнiсть, привiтне обличчя i був схожий на портрети молодих сеньйорiв – прибiчникiв Лiги.
Я вибрав для вiдплиття Сен-Мало, щоб попрощатися з матусею. У третiй книзi моiх «Записок» я вже розповiдав, як проiздив через Комбург i якi почуття тiснилися в моiх грудях. Я провiв у Сен-Мало два мiсяцi, готуючись до подорожi: колись я так само готувався до вiд’iзду до Індii.
Я домовився з капiтаном на iм’я Дежарден: вiн мав переправити до Балтимора абата Наго, настоятеля семiнарii Святого Сульпiцiя та кiлькох семiнаристiв. Чотири роки тому я бiльше порадiв би таким супутникам: з правовiрного християнина, яким я був тодi, я встиг перетворитися на вiльнодумця, тобто вiльнодурня. Цю змiну в моiх релiгiйних переконаннях зробили фiлософськi книги. Я щиро вiрив, що релiгiйний дух однобiчний, що, хоч як би високо вiн здiймався, е iстини, для нього недосяжнi. Ця дурна гординя збивала мене з правдивого шляху: у недолiках, що обтяжували фiлософiю, я звинувачував релiгiю: недалекий розум думае, що все бачить, якщо дивиться усiма очима; вищий розум готовий заплющити очi, бо все бачить внутрiшнiм зором. Зрештою була ще одна рiч, яка мене засмучувала: безпричинний вiдчай, що жив у глибинi мого серця.
Завдяки листу мого брата я пам’ятаю дату мого вiд’iзду: вiн написав матерi з Парижа про смерть Мiрабо. Через три днi пiсля одержання цього листа я зiйшов на корабель, де вже був мiй багаж. Пiдняли якiр – урочиста мить у життi морякiв. Коли лоцман провiв нас через фарватер i покинув судно, сонце вже сiдало. Погода стояла похмура, вiяв вологий, теплий вiтер, i хвилi важко билися об рифи на вiдстанi кiлькох кабельтових вiд борту.
Погляд мiй був прикутий до Сен-Мало; там на березi плакала моя мати. Я бачив банi й дзвiницi церков, де молився разом з Люсiль, стiни, вали, форти, вежi, обмiлини, де минуло мое дитинство; я залишав шматовану чварами батькiвщину саме в час, коли вона втратила людину, якоi нiхто не мiг замiнити. Я вiдпливав, однаково не впевнений у долях моеi краiни i в моiй власнiй долi: хто загине ранiше – Францiя чи я? Чи побачу я коли-небудь рiдний берег i своiх рiдних?
Штиль i нiч зупинили нас на виходi з гаванi; мiсто i маяки запалили вогнi: цi вогники, що мерехтiли пiд батькiвською стрiхою, здавалося, слали менi усмiшку i прощальний привiт, освiтлюючи мою дорогу серед скель, чорних хвиль i сутiнкiв ночi.
Я вiз iз собою тiльки молодiсть та iлюзii; я покидав свiт, чий порох зневажав i чиi зiрки полiчив, щоб вирушити у свiт, чиi землi i небо були менi невiдомi. Що чекало на мене, якби я досяг мети своеi подорожi? Я загубився б на гiперборейських берегах, i, цiлком iмовiрно, роки розбрату, що з таким гуркотом розчавили стiльки поколiнь, упали б на мою голову без шуму; можливо, суспiльство змiнило б свое обличчя без моеi участi. Я, мабуть, нiколи б не вiдчув згубноi схильностi до писання; iм’я мое залишилося б невiдомим або заслужило одне з тих тихих визнань, якi не досягають слави, не викликають заздростi, але дарують щастя. Хто знае, чи перетнув би я тодi ще раз Атлантичний океан, чи не вважав би за краще влаштуватися у вiдкритiй i вивченiй мною глушинi i жити там, як завойовник на завойованих землях.
Але нi! менi судилося повернутись на батькiвщину, щоб пережити новi знегоди, щоб стати зовсiм iншою людиною. Цьому морю, в лонi якого я народився, судилося стати колискою мого другого життя; воно несло мене в мою першу подорож, лелiючи, немов годувальниця, повiрниця моiх перших прикрощiв i радощiв.
Безвiтря тривало; вiдплив винiс нас у вiдкрите море, береговi вогнi поступово згасли. Змучений роздумами, неясними жалями i ще бiльш неясними надiями, я спустився в каюту; я лiг на пiдвiсне лiжко, яке погойдувалося пiд плескiт хвилi, що гладила борт корабля. Пiднявся вiтер; матроси розпустили вiтрила, вони понадимались, i, коли вранцi я пiднявся на верхню палубу, французький берег уже зник з очей.
Так змiнилася моя доля: «Знов у море!» Again to sea! (Байрон)
Книга шоста
Переглянуто в груднi 1846 року
1
Пролог
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Через тридцять один рiк пiсля мого вiдплиття до берегiв Америки в чинi молодшого лейтенанта я вiдплив до Лондона з паспортом, складеним у таких висловах: «Пропуск, – свiдчив цей документ, – його милостi вiконта де Шатобрiана, пера Францii, королiвського посла при дворi Його величностi короля Великоi Британii, i т. iн., i т. iн.». Нiякого опису прикмет; передбачалося, що особу такого високого рангу повсюдно знають в обличчя. Пароплав, найнятий для одного мене, доправляе мене з Кале у Дувр. Коли 5 квiтня 1822 року я ступаю на англiйську землю, мене вiтае гарматний залп. Комендант форту присилае до мене офiцера, щоб виставити коло моiх дверей почесну варту. Хазяiн i прислуга готелю «Shipwright-Inn» [17 - Готель корабельникiв (англ.).], де я зупинився, вийшли менi назустрiч з непокритими головами i завмерли, стоячи струнко. Дружина мера вiд iменi найвродливiших жiнок мiста запросила мене на вечiрку. Пан Бiллiнг, службовець мого посольства, вже чекав на мене. Обiд з велетенських риб та гiгантських кавалкiв яловичини вiдживив сили пана посла, який зовсiм не був голодний i нiтрохи не втомився. Народ, що зiбрався пiд моiми вiкнами, зустрiв мене вигуками huzza [18 - Ура (англ.).]! Той самий офiцер, що був недавно, повернувся i, незважаючи на моi протести, виставив коло моiх апартаментiв вартових. Назавтра, роздавши купу грошей, що належать моему повелителю королю, я вирушаю до Лондона пiд гарматнi сальви; я iду в легкiй каретi, запряженiй четвериком прекрасних рисакiв, якими правлять два елегантнi жокеi. Моi люди iдуть слiдом в iнших каретах; вiстовi в моiх лiвреях супроводжують кортеж. Ми минаемо Кентерберi, привертаючи погляди Джона Булля та сiдокiв зустрiчних екiпажiв. У Блек-Хiтi, де ранiше в заростях вересу ховалися злодii, тепер виросло село. Незабаром перед моiми очима постае гiгантський ковпак диму, що накривае центр Лондона.
Занурившись у безодню вугiльноi пари, як в одну з пащ Тартару, проiхавши через усе мiсто, вулицi якого я впiзнавав, я пiд’iхав до будинку посольства на Портленд-Плейс. Повiрений у справах пан граф Жорж де Караман, секретарi посольства пан вiконт де Марселлюс, пан барон Е. Деказ, пан де Буркене, а також посольськi службовцi зустрiчають мене з благородною чемнiстю. Всi воротарi, консьержi, слуги, посильнi чекають на хiднику перед воротами. Менi подають вiзитнi картки англiйських мiнiстрiв та iноземних послiв, яких уже сповiщено про мiй приiзд.
17 травня благословенного року 1793 вiд Рiздва Христового я, смиренний i невiдомий мандрiвець, що прибув з острова Джерсi, висiв у Саутгемптонi з тим, щоб попростувати до цього самого мiста Лондона. Дружинi мера до мене було байдуже; а мер, Вiльям Смiт, видав менi 18-го числа подорожню до Лондона, до якоi був доданий Alien-bill [19 - Тут: паспорт для чужоземця (англ.).]. Опис моiх прикмет англiйською звучав так: «Франсуа де Шатобрiан, французький офiцер емiгрантськоi армii (french officer in the emigrant army), п’яти футiв чотирьох дюймiв зросту (five feet four inches high), худорлявий (thin shape), з каштановим волоссям i бакенбардами (brown hair and fits)». Я скромно роздiлив з кiлькома матросами найдешевший екiпаж; я мiняв коней у найжалюгiднiших тавернах; бiдний, хворий, нiкому не вiдомий, я в’iхав у славне i прекрасне мiсто, де верховодив пан Пiтт; менi належало поселитися на критому дранкою горищi, яке за шiсть шилiнгiв на мiсяць винайняв для мене один бретонський родич у кiнцi маленькоi вулички, що виходила на Тоттенхем-Курт-Роуд.
Хай у шанобi i достатку,
Та живете тепер не так ви,
Як у щасливi тi роки! [20 - Вольтер. Послання до Фiлiди.]
Нинi, одначе, Лондон обiцяе менi iншу невiдомiсть. Моя полiтична дiяльнiсть вiдсунула в тiнь мою лiтературну славу; у всiх трьох королiвствах немае жодного дурня, який не вiддав перевагу б посланцевi Людовiка XVIII над автором «Генiя християнства». Побачимо, як обернеться справа пiсля моеi смертi або пiсля того, як я перестану замiщати пана герцога Деказа при дворi Георга IV, – спадкоемнiсть така ж дивна, як i решта подiй мого життя.
Опинившись у Лондонi як французький посол, я над усе полюбив, залишивши карету на розi якого-небудь скверу, пiшки обходити вулицi, де колись гуляв, бiднi простонароднi передмiстя, де знаходять собi пристановище бiдолахи, об’еднанi спiльними стражданнями, заходити до невiдомих притулкiв, якi я часто вiдвiдував з товаришами в нещастi, не знаючи, чи буде в мене завтра шматок хлiба, – це я, кому в 1822 роцi подають на обiд три або чотири перемiни страв. У всiх цих жалюгiдних убогих халупах, дверi яких давнiших лiт були менi вiдчиненi, я бачу тiльки незнайомi обличчя. Менi вже не потрапляють на очi моi спiввiтчизники, яких легко впiзнати по жестах, ходi, фасонi й старезностi вбрання; я бiльше не зустрiчаю мученикiв-священикiв, що носять маленькi комiрцi, великi трикутнi капелюхи, довгi потертi чорнi рединготи, – iм кланялися колись перехожi-англiйцi. За час моеi вiдсутностi в Лондонi проклали широкi вулицi, звели палаци, побудували мости, насадили бульвари; за Портленд-Плейс, на мiсцi лук, де паслися череди корiв, тепер розбито Рiджентс-парк. Кладовище, що виднiлося iз слухового вiконця одного з горищ, де я мешкав, зникло – його заступила садова альтанка. Коли я вирушаю до лорда Лiверпуля, я заледве впiзнаю мiсце, де стояв ешафот Карла I; що ближче пiдступають до статуi Карла II новi будинки, то безповоротнiше стираються з пам’ятi видатнi подii минулого.
Як бракуе менi, котрий втiшаеться нинiшньою жалюгiдною пишнотою, цього свiту мук i слiз, цiеi пори, коли прикрощi моi зливалися з прикрощами цiлого поселення знедолених! Отже, правда, що все минае, що навiть знегодам, як i благоденству, приходить кiнець? Що сталося з моiми братами по вигнанню? Однi померли, що ж до iнших – то кожен пiшов своiм шляхом: як i я, вони проводжають в останню дорогу рiдних та близьких; вони нещаснiшi на рiднiй землi, нiж були на чужiй. Хiба на цiй чужiй землi ми не мали своiх зiбрань, своiх розваг, своiх свят i – щонайперше – хiба ми не були молодi? Матерi родин, дiвчата, що почали життя в убогостi, вiддавали плiд тижневоi тяжкоi працi, щоб розвеселити себе танцями, якi танцюють в iх рiдному краю. Знайомства зав’язувалися пiд час вечiрнiх розмов пiсля трудового дня, на дернi Хемстеда i Прiмроз-Хiлла. Ми своiми руками прикрашали старi халупи i перетворювали iх на каплицi, де молилися 21 сiчня i в день смертi королеви, з хвилюванням слухаючи надгробну промову нашого сусiда – кюре-вигнанця. Ми гуляли берегом Темзи, то дивлячись, як входять у доки кораблi, завантаженi всiма багатствами свiту, то милуючись сiльськими будиночками Рiчмонда, – ми, такi бiднi, ми, позбавленi батькiвськоi стрiхи: це було справжне блаженство!
Ранiше в Англii, коли я повертався додому, мене зустрiчав друг, який називав мене на «ти», який, тремтячи вiд холоду, вiдчиняв менi дверi нашого горища, освiтлюваного замiсть лампи мiсячним свiтлом, лягав на убоге ложе, що стояло поряд з моiм, i вкривався своею благенькою ковдрою, – тепер, у 1822 роцi, мене зустрiчають двi шеренги лакеiв, за ними чекають п’ять або шiсть шанобливих секретарiв. Супроводжуваний зливою титулiв: монсеньйоре, мiлорде, ваша свiтлосте, пане посол, – я входжу до вiтальнi, оббитоi золотом i шовком.
– Благаю вас, панове, залиште мене! Досить цих «мiлордiв»! Що ви вiд мене хочете? Йдiть веселитися до канцелярii, не звертайте на мене уваги. Ви думаете, я сприймаю серйозно весь цей маскарад? Ви маете мене за дурня, який вважае, що, змiнивши вбрання, змiнюе i природу? Ви повiдомляете мене, що незабаром прибуде маркiз Лондондеррi, що про мене розпитував герцог Веллiнгтон, що по мене присилав пан Каннiнг; ледi Джерсi чекае мене на обiд разом з паном Брумом; ледi Гвiдiр кличе в Оперу i сподiваеться побачити мене в своiй ложi о десятiй вечора; ледi Менсфiлд просить пошанувати своею присутнiстю нiчне святкування в Елмекськiй залi.
Даруйте! куди менi дiватися? хто звiльнить мене? хто позбавить цих переслiдувань? Де ви, золотi днi моеi убогостi i самоти! Де ви, товаришi у вигнаннi? До мене, давнi друзi, що дiлили зi мною похiдне лiжко i солом’яний матрац, ходiмо в палiсадник паскудного сiльського шинку, сядьмо на дерев’яну лавку, випиймо по чашцi поганого чаю, згадаймо нашi божевiльнi надii i невдячну батькiвщину, поговорiмо про нашi прикрощi, пошукаймо засiб допомогти один одному, пiдтримати кого-небудь з рiдних, якi ще бiльше бiдують, анiж ми самi.
Ось що я вiдчував, ось про що думав у першi днi свого лондонського посольства. Вiд смутку, який бере мене вдома, я вилiковуюся лише в Кенсiнгтонському парку, де впиваюся смутком менш гнiтючим. Парк цей нiтрохи не змiнюеться, в чому я зайвий раз переконався в 1843 роцi; тiльки дерева пiднiмаються все вище; парк так само безлюдний, i птахи спокiйно в’ють у ньому гнiзда. Колись його алеями гуляла найчарiвнiша з француженок, панi Рекам’е, у супроводi натовпу залицяльникiв; але тепер парк цей вийшов з моди. Я любив дивитися з пустельних кенсiнгтонських лужкiв, як конi мчать через Гайд-парк коляски свiтських чепурунiв, серед яких iхало в 1822 роцi i мое порожне тильбюрi, тим часом як за мого буття бiдним емiгрантом я йшов пiшки по алеi, де читав свiй требник вигнаний з вiтчизни сповiдник.
