скачать книгу бесплатно
Тут, у Кенсiнгтонському парку, я обмiрковував «Історичний досвiд»; тут перечитував щоденник моiх заморських мандрiв i почерпнув звiдти iсторiю кохання Атала; тут-таки, в цьому парку, куди я повертався пiсля блукань безкрайнiми полями, пiд низьким, бiлуватим небом, що нiби випромiнюе полярне свiтло, накидав я олiвцем першi сторiнки, присвяченi пристрастям Рене. Ночами урожай моiх денних мрiянь поповнював рукописи «Історичного досвiду» i «Натчезiв». Я працював над обома творами одночасно, хоча менi часто не вистачало грошей на папiр, а його аркушi, не маючи ниток, я скрiплював дерев’яними трiсками, вiдламаними вiд горищних балок.
Цi мiсця, де на мене вперше найшло натхнення, мають надi мною непроминальну владу; вони осявають сучасне м’яким вiдсвiтом спогадiв: я вiдчуваю бажання знов узятися за перо. Скiльки часу марнуеться в посольствах! Тут, як i в Берлiнi, я маю вiльний час продовжувати своi «Записки» – дiм, який я зводжу на уламках i руiнах. Моi лондонськi секретарi пориваються вранцi на пiкнiки, а вечорами на бали; час добрий! Слуги – Пiтер, Валентин, Льюiс – у свою чергу йдуть у шинок, а служницi – Роза, Пеггi, Марiя – на прогулянку по мiсту; чудово! Менi вручають ключ од вхiдних дверей: пан посол залишаеться вартувати власний будинок; якщо постукають, вiн одчинить. Усi пiшли; я один: до справи.
Двадцять два роки тому, як я вже сказав, я накидав у Лондонi «Натчезiв» i «Атала»; у своiх «Записках» я саме дiйшов до своiх американських мандрiв: одне до одного. Минемо подумки цi двадцять два роки, що й справдi минули в моему життi, й вирушимо в лiси Нового Свiту; розповiдь про мое посольство з Божою помiччю настане свого часу; якщо менi вдасться затриматися тут на кiлька мiсяцiв, у мене вистачить часу, щоб добратися вiд Нiагарського водоспаду до армii принцiв у Нiмеччинi та вiд армii принцiв до Англii, що прихистила мене. Посол французького короля розкаже iсторiю французького емiгранта в тому самому мiсцi, де вiн жив вигнанцем.
2
Шлях через океан
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Попередня книга закiнчуеться моiм вiдплиттям iз Сен-Мало. Незабаром ми пройшли Ла-Манш, i сильне хвилювання на заходi сповiстило, що ми в Атлантицi.
Людям, якi нiколи не подорожували на кораблi, важко уявити собi почуття людини, котра пливе у вiдкритому морi i бачить з усiх бокiв лише похмуре лице безоднi. Вiдсутнiсть землi надае небезпечному життю моряка незалежностi; людськi прихильностi залишаються на березi; у дорозi вiд покинутого свiту до свiту шуканого в людей не залишаеться iншоi любовi й iншоi батькiвщини, окрiм стихii, що несе iх на своiх хвилях: нi обов’язкiв, нi вiзитiв, нi газет, нi полiтики. Навiть мова морякiв – не звичайна мова: це мова, якою висловлюються океан i небо, штиль i буря. Ви живете у свiтi води серед iстот, нi вбранням, нi смаками, нi манерами, нi обличчям не схожих на мешканцiв материка: iх вiдзначае суворiсть морського вовка i легкiсть птаха; клопоти суспiльства не вiдбиваються на iхньому чолi; зморшки, що перетинають його, схожi на складки спущеного вiтрила; iх, як i хвилi, прокладають не так роки, як пiвнiчний вiтер.
Шкiра у морякiв просолена, червона, дублена; вона подiбна до поверхнi рифу, об який б’еться хвиля.
Матроси обожнюють свiй корабель; розлучаючись iз ним, вони плачуть вiд горя, зустрiчаючись – вiд нiжностi. Вони не можуть жити з родиною; скiльки б вони не присягалися, що залишаться на березi, iм не вилiкуватися вiд пристрастi до моря, як юнаковi не вирватися з обiймiв палкоi i невiрноi коханки.
У доках Лондона i Плiмута нерiдко можна зустрiти sailors [21 - Моряки, матроси (англ.).], якi народилися на кораблi: з самого дитинства i до старостi вони не ступали на берег; глядачi свiту, вiд них далекого, вони бачили землю лише з борту своеi плавучоi колиски! У цьому життi, що проходить на крихiтному клаптику простору, пiд хмарами i над безоднями, все оживае для моряка: вiн вiдчувае прихильнiсть до якоря, вiтрила, щогли, гармати, i кожен з цих предметiв мае в його очах свою iсторiю.
Вiтрило порвалося коло берегiв Лабрадору; майстер поставив на ньому ось цю латку.
Якiр урятував корабель, коли iншi якорi не могли його втримати, i вiн лiг у дрейф серед коралових рифiв коло Сандвiчевих островiв.
Щогла зламалася од вiтру бiля мису Доброi Надii; вона була з цiлоi колоди; тепер вона складаеться з двох колiн i стала набагато мiцнiшою.
Гармату – одну-едину – не зняли з лафета пiд час битви в Чесапiкськiй затоцi.
Найцiкавiшi новини для моряка – корабельнi: тiльки що кинули лаг; корабель пливе зi швидкiстю десять вузлiв.
Полудень, небо ясне, вимiряли кут нахилу сонця: ми знаходимося на такiй-то широтi.
Визначено мiсцезнаходження судна: ми пройшли стiльки-то миль.
Стрiлка вiдхилилася на стiльки-то градусiв: ми пливемо на пiвнiч.
Пiсок у склянках сиплеться повiльно: буде дощ.
У кiльватерi з’явилися буревiсники: чекай негоди.
На пiвднi видно летючих риб: скоро розпогодиться.
На заходi у хмарах з’явився просвiт: завтра вiтер вiятиме з того боку, де синiе ця прогалина.
Вода змiнила колiр; у нiй плавають колоди i водоростi; довкола безлiч чайок i качок; якась пташка сiла на реi: треба повернути у вiдкрите море, бо земля близько, а вночi причалювати важко.
У клiтцi замкнуто загального улюбленця – «священного» пiвня, котрому призначено жити довше за iнших: вiн уславився тим, що спiвав пiд час бою, немов на фермi, серед курей. У трюмi живе кiт: зеленувата смугаста шкiрка, облiзлий хвiст, вуса сторчма: вiн мiцно стоiть на лапах, не боячись анi кiльовоi, анi бортовоi хитавицi; вiн двiчi зробив навколосвiтне плавання i пiд час катастрофи врятувався на бочцi. Юнги пригощають пiвня шматочком бiсквiта, намоченим у винi, а котовi дозволено, якщо вiн того захоче, спати на шубi помiчника капiтана.
Старий моряк схожий на старого орача. Щоправда, праця в них рiзна: матрос провадив кочове життя, орач нiколи не покидав свого поля, але обидва вони шукають шлях по зорях, один – прокладаючи борозни в морях та океанах, другий – на нивi. Одному пророкують долю жайворонок, вiльшанка, соловей, другому – буревiсник, кулик, зимородок. Увечерi один ховаеться в каютi, другий – у хатинi, й обидва спокiйно сплять у хистких оселях, струшуваних бурею.
If the wind tempestuous is blowing,
Still no danger they descry;
The guiltless heart its boon bestowing,
Soothes them with its Lullaby.
«Вони не бояться бурi; невинне серце, проливаючи свiй бальзам, колисае iх: люлi-люлi, спи, дитятко, люлi-люлi, спи, дитятко…»
Матрос не знае, де наздожене його смерть, бiля яких берегiв вiн розлучиться iз життям: можливо, коли вiтер прийме його останнiй подих, тiло його прив’яжуть до двох весел i вiдправлять в останню подорож по хвилях; можливо, його поховають на маленькому безлюдному острiвцi, загубленому в океанi, i вiн спатиме в чужiй землi, як спав на своему пiдвiсному лiжку в кубрику.
Корабель сам по собi – видовище, гiдне уваги: вiдгукуючись на найменший поворот штурвала, цей гiпогриф, або крилатий кiнь, слухаеться руки стернового, як скакун – руки вершника. Витонченiсть щогл i снастей, спритнiсть матросiв, що пурхають по реях, здатнiсть корабля прибирати рiзного вигляду, залежно вiд того, чи крениться вiн пiд поривами пiвденного вiтру, чи бiжить прямо, гнаний погожим пiвнiчним вiтром, – усе робить цю мудру машину чудом людського генiя. Інодi пiнявi вали б’ються об борт, iнодi морська гладiнь покiрно розступаеться перед носом корабля. Прапори, вогнi, вiтрила довершують красу цього палацу Нептуна: нижнi вiтрила, розгорнутi на всю широчiнь, закручуються у великi цилiндри, верхнi, перев’язанi посерединi, схожi на перса сирени. Пiдживлений потужним подихом, корабель iз шумом розрiзае морськi пасовиська своiм кiлем, немов лемешем плуга.
На океанськiй дорозi, уздовж якоi немае анi дерев, анi мiст, анi сiл, анi веж, анi дзвiниць, анi могил, – на цiй дорозi без верстових стовпiв i межових каменiв, облямованiй лише хвилями, де замiсть перекладних – вiтер, замiсть смолоскипiв – небеснi свiтила, найпрекраснiша пригода, крiм пошуку невiдомих земель i морiв, – це зустрiч двох кораблiв. Моряки дивляться в далекоглядну трубу, помiчають на обрii судно i прямують йому назустрiч. Команда i пасажири висипають на палубу. Судна зближуються, пiднiмають прапори, наполовину згортають вiтрила, розвертаються один до одного лагом. У цiлковитiй тишi два капiтани перегукуються у рупор: «Назва корабля? З якого порту? Ім’я капiтана? Звiдки вiн родом? Скiльки днiв у дорозi? Широта i довгота? Прощавайте, повний вперед!» Матроси вiдпускають рифи; вiтрило надимаеться. Команди i пасажири обох кораблiв мовчки дивляться одне одному вслiд: однi прямують до берегiв Азii, iншi – до берегiв Європи; i тих i тих рано чи пiзно чекае смерть. Час вiдносить i розлучае подорожнiх на суходолi ще швидше, нiж вiтер вiдносить i розлучае iх в океанi; люди здалеку подають одне одному умовний знак: «Прощавайте, повний вперед!» Всi зустрiнуться в одному порту, iм’я якому Вiчнiсть.
А раптом на борту зустрiчного корабля пливли Кук або Лаперуз?
‹Продовження плавання. Азорськi острови; зупинка на островах Грасiоза i Сен-П’ер›
6
Береги Вiргiнii. – Захiд сонця. – Небезпека. – Я ступаю на американський берег. – Балтимор ‹…›
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Завантаживши на борт харчi й замiнивши якiр, загублений поблизу Грасiози, ми покинули Сен-П’ер. Тримаючи курс на пiвдень, ми досягли 38-го градуса широти. Неподалiк вiд берегiв Мерiленда i Вiргiнii нас зупинив штиль. Над нами простягалося вже не туманне пiвнiчне небо, але небеса, найпрекраснiшi в свiтi; берега не було видно, але до нас долинав запах соснових лiсiв. Зорi, свiтанки i заходи, сутiнки i ночi були чудовi. Я не мiг намилуватися Венерою, чиi променi, здавалося, огортали мене, як колись волосся моеi сильфiди.
Якось увечерi я сидiв у каютi капiтана i читав; пролунав дзвiн, що скликав на вечiрню молитву: я вирiшив долучити свiй голос до молiнь своiх супутникiв. Офiцери разом з пасажирами зiбралися на кормi; священик з книгою в руцi стояв трохи попереду, бiля штурвала; матроси юрмилися на верхнiй палубi; всi ми стояли обличчям до носа корабля. Вiтрила були згорненi.
Сонячне коло, готове поринути в хвилi, виднiлося мiж снастями посеред безкраiх просторiв: через хитавицю здавалося, що променисте свiтило кидаеться по небосхилу. Коли я описував це видовище в «Генii християнства», релiгiйнi почуття моi були гiднi змальовуваноi сцени, але тодi, коли все це вiдбувалося, в менi, на жаль, ще жила колишня людина: не Бог у всiй величi його творiнь ввижався менi у хвилях. Я бачив незнайомку i ii чудову усмiшку; небо, здавалось менi, завдячуе своею красою ii подиху; я вiддав би вiчнiсть за один ii ласкавий погляд. Я уявляв собi, що вона з трепетом чекае мене i треба лише пiдняти завiсу всесвiту, що приховуе ii вiд моiх поглядiв. О! чому я не владний зiрвати покров i притиснути iдеальну красуню до серця, щоб знемогти на ii грудях вiд любовi – джерела мого натхнення, вiдчаю i життя! Поки я вiддавався цим поривам, таким властивим слiдопитовi, яким я мав стати, стався нещасний випадок, який ледве не поклав край моiм задумам i мрiям.
Нас мучила жара; через мертвий штиль матроси згорнули вiтрила, i корабель, обтяжений щоглами, мордувала бортова хитавиця; сонце палило мене, палуба раз у раз тiкала з-пiд нiг, i менi захотiлося скупатися; хоча шлюпки за бортом не було, я став на бушприт i кинувся в море. Спочатку все йшло чудово i декiлька пасажирiв наслiдували мiй приклад. Я плив, не дивлячись на корабель, але коли нарештi обернувся, побачив, що течiя вiднесла його вже далеко. Стривоженi матроси кинули iншим плавцям трос. У кiльватерi з’явились акули, в них стрiляли, щоб вiдiгнати подалi. Хвилi не давали менi пiдплисти до корабля, i я вибивався iз сил. Пiдi мною була морська безодня; акули могли будь-якоi митi вiдкусити менi руку або ногу. Боцман намагався спустити на воду шлюпку, але для цього треба було встановити талi, що не так i просто.
На мое величезне щастя, здiйнявся ледве помiтний вiтерець; корабель, що став слухнянiшим, пiдплив до мене; я зумiв ухопитися за канат, але й моi товаришi у безрозсудностi також учепилися за нього; коли нас почали пiднiмати на борт, я опинився аж унизу, i всi, хто був вище, тиснули на мене своею вагою. Витягували нас поступово, поодинцi, i це забрало чимало часу. Бортова хитавиця не вгамовувалась; коли судно нахилялося в наш бiк, ми на шiсть-сiм футiв занурювались у воду, коли в протилежний – злiтали на таку ж висоту в повiтря, немов риби на гачку: пiшовши пiд воду востанне, я вiдчув, що ось-ось знепритомнiю: ще трохи – i я вiдпустив би трос. Мене витягли на борт напiвмертвого: якби я потонув – яка це була б полегкiсть i для мене, i для iнших!
Через два днi пiсля цiеi пригоди вдалинi показалася земля. Коли капiтан повiдомив про це, серце мое забилося дужче: Америка! Їi контури були ледве позначенi кленами, що пiдступили аж до води. Згодом пальми в гирлi Нiлу так само провiстили менi наближення до берегiв Єгипту. На борт нашого судна пiднявся лоцман; ми увiйшли в Чесапiкську затоку. Щоб поповнити запаси харчiв, на берег того ж вечора вiдрядили шлюпку. Я приеднався до матросiв i незабаром ступив на американську землю.
Якусь мить я стояв як укопаний, озираючись навколо. Цей континент, не вiдомий, мабуть, у давнину, що довго залишався невiдомим у новий час; первiсна доля цього материка у станi дикостi i його нова доля пiсля прибуття Христофора Колумба; хисткiсть королiвськоi влади в Європi, причина якоi – цей новий свiт; загибель старого суспiльства в юнiй Америцi; республiка невiдомого типу, що оголошуе перетворення людського духу; участь моеi вiтчизни в цих подiях; цi моря й береги, частково мають бути вдячними своею незалежнiстю французькому прапору i французькiй кровi; велика людина, що народжуеться серед чвар i пустель; Вашингтон, який живе в багатому мiстi, що виросло на тому самому мiсцi, де колись Вiльгельм Пенн придбав клин лiсу; Сполученi Штати, що повертають Францii революцiю, яку та пiдтримала своею зброею; нарештi, моя власна доля, моя невинна муза, яку я довiряю новiй пристрастi, вiдкриття, якi я сподiваюся зробити на цих просторах, що розкинулися позаду вузькоi смужки чужоi цивiлiзацii: ось що хвилювало мiй розум.
Ми пiшли на пошуки людськоi оселi. Бальзамнi тополi й вiргiнськi кедри, пересмiшники i птах кардинал сповiщали своею зовнiшнiстю i тiнню, щебетом i оперенням, що ми – в незнайомих широтах. Пiвгодини по тому ми пiдiйшли до будинку, схожого i на англiйську ферму, i на креольську хатину. Череди европейських корiв паслися на вигонах, обнесених огорожами, по яких стрибали смугастi бiлки. Чорношкiрi пиляли дрова, бiлошкiрi працювали на тютюнових плантацiях. Негритянка рокiв тринадцяти-чотирнадцяти, майже гола i красива дивовижною красою, впустила нас за огорожу; вона була подiбна до юноi Ночi. Ми купили маiсових коржикiв, курей, яець, молока i з бутлями й корзинами повернулися на судно. Я подарував маленькiй африканцi свою шовкову хусточку: так уже трапилося, що першою людською iстотою, яку я зустрiв на землi свободи, стала рабиня.
Ми знялися з якоря i взяли курс на Балтимор: у мiру наближення до порту водний простiр звужувався: морська гладiнь була нерухома; здавалося, ми пiднiмаемося повiльною рiчкою, облямованою вулицями. Балтимор, що постав перед нами, стояв немов на березi озера. За мiстом виднiвся лiсистий пагорб, бiля пiднiжжя якого будiвництво ще тiльки починалося. Ми пришвартувалися до пристанi. Я переночував на кораблi i зiйшов на землю лише вранцi. Узявши свiй багаж, я пiшов на заiжджий двiр; семiнаристи оселилися в приготованому для них будинку, звiдки вони мали роз’iхатися по всiй Америцi.i
‹Доля супутника Шатобрiана в морськiй подорожi, англiйця Френсiса Туллока›
7
Фiладельфiя. – Генерал Вашингтон
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Балтимор, як i всi iншi метрополii Сполучених Штатiв, тридцять рокiв тому не був такий великий, як нинi: це було маленьке католицьке мiстечко, чисте, жваве, звичаями i люднiстю дуже близьке до европейського. Я заплатив капiтановi за проiзд i пригостив його прощальним обiдом. Я замовив мiсце у stage-coach [22 - Поштова карета, дилiжанс (англ.).], що тричi на тиждень вирушав до Пенсiльванii. О четвертiй ранку я сiв у нього – i ось я вже кочуся просторами Нового Свiту.
Ми iхали по дорозi, не так прокладенiй, як проведенiй по рiвнинi: дерева i ферми траплялися дуже рiдко; клiмат нагадував французький, ластiвки кружляли над водою, як у Комбурзi.
Ближче до Фiладельфii нам почали стрiчатися селяни, що йшли на ринок, карети i найманi екiпажi. Фiладельфiя здалася менi гарним мiстом; широкi прямi вулицi, часто-густо обсадженi деревами, перетинали його з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд. Делавер тече паралельно вулицi, що проходить по його захiдному берегу. У Європi така рiчка вважалася б великою, та в Америцi на неi нiхто не звертае уваги; береги ii низькi i не надто мальовничi.
Пiд час моеi подорожi (1791) Фiладельфiя ще не простягалася до Скулкiлла; береги цiеi притоки були подiленi на дiлянки, i лише деiнде будувалися будинки.
Краевид Фiладельфii нудний. Взагалi протестантським мiстам Сполучених Штатiв абсолютно бракуе чудових архiтектурних споруд: Реформацiя молода i не платить данини уявi, тому вона рiдко зводить тi куполи, тi повiтрянi нефи, тi подвiйнi вежi, якими стародавня католицька релiгiя увiнчала Європу. Жодна будова у Фiладельфii, Нью-Йорку, Бостонi не височiе над загальною масою стiн i дахiв: ця одноманiтнiсть засмучуе погляд.
Спочатку я оселився на заiжджому дворi, а потiм перебрався до пансiону, де жили колонiсти iз Сан-Домiнго та французи, якi покинули батькiвщину з причин, вiдмiнних вiд моiх. Земля свободи давала прихисток тим, хто утiк вiд свободи: нiщо так неспростовно не доводить шляхетностi американських законiв, як добровiльна втеча прихильникiв абсолютноi монархii в царство необмеженоi демократii.
Людина, як от я, яка прибула до Сполучених Штатiв, сповнена почуття глибокоi поваги перед народами давнини i, подiбно до Катона, шукала всюди первозданну суворiсть римських звичаiв, не могла не вiдчути розчарування, зустрiчаючи скрiзь розкiшнi екiпажi, чуючи легковажну мову, спостерiгаючи нерiвнiсть станiв, ганебнiсть, що пануе в банках та гральних домах, гамiр бальних i театральних залiв. У Фiладельфii я вiдчував себе немов у Лiверпулi або Брiстолi. Мешканцi мiста менi подобалися: блiдi квакершi в сiрих платтях i однакових капелюшках здавалися красунями.
Тодi я ставився до республiк з великим захопленням, хоча i вважав, що в сучасному свiтi вони не можуть iснувати: я розумiв свободу на кшталт давнiх людей, якi шанували ii як дочку звичаiв у витворюваному суспiльствi, але свобода – дочка освiти i багатовiковоi цивiлiзацii, можливiсть якоi довела парламентська республiка, була менi невiдома; дай iй Бог довге життя! Нинi, щоб бути вiльним, людинi вже необов’язково обробляти свiй клаптик землi, гудити науки i мистецтва, мати необстриженi нiгтi й брудну бороду.
Коли я прибув до Фiладельфii, генерал Вашингтон десь поiхав; менi довелося прочекати його з тиждень. Вiн промчав повз мене в каретi, запряженiй четвериком прудких коней. У тi часи я уявляв собi Вашингтона не iнакше як Цинциннатом; Цинциннат у каретi не дуже вiдповiдав моiм уявленням про республiку 296 року за римським лiточисленням. Диктатор Вашингтон бачився менi селянином, що особисто поганяе бикiв палицею i йде за своiм плугом. Одначе, коли я прийшов до нього з рекомендацiйним листом, вiн i справдi зустрiв мене з простотою, гiдною стародавнього римлянина.
Палац президента Сполучених Штатiв являв собою невеликий будинок, що нiчим не вiдрiзнявся вiд сусiднiх будинкiв; коло дверей анi охорони, анi навiть слуг. Я постукав; вийшла молоденька служниця. Я запитав ii, чи вдома генерал; вона вiдповiла, що вдома. Я сказав, що хотiв би передати йому листа. Служниця запитала мое iм’я, важке для англiйського слуху; не зумiвши запам’ятати його, вона м’яко запросила: «Walk in, sir. Заходьте, сер» – i пiшла попереду мене вузьким коридором – неодмiнною належнiстю англiйських будинкiв: вона провела мене у приймальню i попросила зачекати.
Я не вiдчував хвилювання: анi велич душi, анi розмiр статкiв не зачаровують мене; я захоплююся першою, але вона не пригнiчуе мене; другий ж вселяе менi не так пошану, як жалiсть: людському обличчю не дано збентежити мене.
За кiлька хвилин увiйшов генерал: високий на зрiст, зовнiшностi не так шляхетноi, як спокiйноi i холодноi, вiн був схожий на своi портрети. Я мовчки простягнув йому листа; вiн зламав печатку, перебiг очима послання i, дiйшовши до кiнця, вигукнув: «Полковник Арман!» Саме так називав вiн маркiза де Ла Руерi, i саме так маркiз пiдписав листа.
Ми сiли. Я сяк-так пояснив мету свого приiзду. Вiн вiдповiдав коротко – то по-англiйськи, то по-французьки i слухав мене з деяким здивуванням; я помiтив це i мовив iз серцем: «У всякому випадку, вiдкрити пiвнiчно-захiдну протоку легше, нiж заснувати нацiю, як це зробили ви». – «Well, well, young man! Гаразд, гаразд, молодий чоловiче!» – вигукнув вiн, простягаючи менi руку. Вiн запросив мене назавтра пообiдати в нього, i ми розсталися.
Я не забув скористатися запрошенням. За столом нас було п’ятеро чи шестеро. Розмова йшла про Французьку революцiю. Генерал показав нам ключ од Бастилii. Цi ключi, як я вже говорив, були не що iнше, як iграшки, якi в тi часи роздавали направо i налiво. Трьома роками пiзнiше вiдправники сувенiрних виробiв могли б послати президентовi Сполучених Штатiв засув од камери монарха, що дарував свободу Францii та Америцi. Якби Вашингтон знав, як низько впали завойовники Бастилii, вiн менше дорожив би своею релiквiею. Не в кривавих оргiях таiлися серйознiсть i могутнiсть Революцii. У 1685 роцi, пiсля скасування Нантського едикту, простолюд iз Сент-Антуанського передмiстя руйнував протестантський храм у Шарантонi з таким же завзяттям, з яким плюндрував в 1793 роцi церкву Сен-Денi.
О десятiй вечора я попрощався з Вашингтоном; бiльше я нiколи не бачив його; вiн наступного дня поiхав, а я продовжив свою подорож.
Така була моя зустрiч iз солдатом-громадянином, визволителем цiлого свiту. Вашингтон зiйшов у могилу перше, нiж я здобув хоч найменше визнання; я промайнув перед ним нiкчемною тiнню; вiн з’явився менi у блиску своеi слави, я йому – в мороцi своеi невiдомостi; iм’я мое, мабуть, тiеi ж хвилини стерлося з його пам’ятi: проте яке щастя, що погляд його впав на мене! Думка про це зiгрiвала решту моiх днiв: погляд великоi людини надiлений живодайною силою.
8
Порiвняння Вашингтона i Бонапарта
Вiд часу смертi Бонапарта не минуло й року. А я тiльки що постукав у дверi Вашингтона, i порiвняння мiж засновником Сполучених Штатiв та французьким iмператором природно виникае в моiй думцi; тим паче що зараз, коли я пишу цi рядки, самого Вашингтона також немае серед живих. Ерсiлья, спiвак i воiн, уривае розповiдь про мандри по Чилi, щоб розповiсти про смерть Дiдони; я ж зупиняюся на початку мого шляху по Пенсiльванii, щоб порiвняти Вашингтона з Бонапартом. Я мiг би вiдкласти це порiвняння до того часу, коли описуватиму свою зустрiч з Наполеоном, але якщо я зiйду в могилу ранiше, нiж дiйду в своiй хронiцi до 1814 року, то нiхто нiколи не дiзнаеться, що я думаю про двох посланцiв Провидiння. Я згадую Кастельно; як i я, вiн був послом в Англii, як i я, працював у Лондонi над своiми записками. У самому кiнцi книги VII вiн говорить синовi: «Я розповiм про цю подiю в книзi VIII», але восьмоi книги записок Кастельно не iснуе: це зайвий раз доводить, що не варто нiчого вiдкладати на потiм.
Вашингтон, на вiдмiну вiд Бонапарта, не належить до породи титанiв. Про нього не розповiдають дивовижних легенд; йому не потрiбнi широкi пiдмостки; вiн не стае до бою з найумiлiшими полководцями i наймогутнiшими монархами свого часу, не мчить з Мемфiса до Вiдня, з Кадiса до Москви: разом з купкою громадян вiн тримае оборону на нiчим не знаменитiй землi, у вузькому колi сiмейних вогнищ. Вiн не здобувае перемог, що нагадують про Арбелли i Фарсал; вiн не скидае однi трони, щоб на iхнiх уламках спорудити iншi; вiн не наказуе переказати королям, що товпляться коло його дверей:
Не зволiкають хай: Аттiла ждать втомивсь.
Дiяння Вашингтона оточенi мовчанням; вiн дiе не кваплячись; вiн, здаеться, хвилюеться за прийдешню свободу i боiться нашкодити iй. Цей новий герой тримае в руках не власну долю, але долю свого народу; вiн не дозволяе собi грати тим, що йому не належить; але яким свiтлом засяе з часом ця глибока смиреннiсть! Погляньте на лiси, де виблискувала шпага Вашингтона: що ви там бачите? Могили? Нi, цiлий свiт! Трофей, що його залишив Вашингтон на полi бою, – Сполученi Штати.
Бонапарт нiтрохи не схожий на статечного американця: гуркiт його битв чутно в усiх куточках нашоi староi землi; його хвилюе тiльки власна слава; його турбуе тiльки власна доля. Здаеться, вiн знае наперед, що йому вiдпущено небагато часу, що потiк, який спадае з такоi висоти, швидко вичерпуеться; вiн поспiшае натiшитись своею славою, як швидкоплинною юнiстю, i не стримуе своiх поривiв. За прикладом грецьких богiв вiн хоче за чотири кроки опинитися на iншому кiнцi свiту. Вiн виникае на берегах усiх морiв та рiчок; вiн поспiшае вписати свое iм’я в лiтопис усiх народiв; вiн роздае корони своiм рiдним i своiм солдатам; вiн поспiшае спорудити пам’ятники, видати закони, здобути перемоги. Схилившись над земною кулею, вiн однiею рукою скидае королiв, другою знищуе велетня революцii; але, придушуючи анархiю, вiн душить свободу i врештi-решт на своему останньому полi бою втрачае свободу сам.
Кожен дiстае по заслузi: Вашингтон пiдносить нацiю до незалежностi i, пiшовши на спочив, помирае в своему лiжку, оплакуваний спiввiтчизниками i пошанований народами.
Бонапарт вiднiмае у нацii незалежнiсть: скинутий iмператор, вiн вирушае у вигнання на далекий острiв, i настрахана земля вважае сам океан не досить надiйним тюремником. Вiн умирае; ця новина, викарбувана на воротах палацу, перед яким оповiсники завойовника стiльки разiв сповiщали про смерть iнших людей, не зупиняе i не дивуе перехожих: про що iм сумувати?
Республiка Вашингтона живе; iмперiя Наполеона впала. Вашингтон i Бонапарт вийшли з лона демократii: обидва – дiти свободи, але перший залишився iй вiрний, а другий ii зрадив.
Вашингтон виражав потреби, думки, знання, погляди своеi епохи; вiн сприяв, а не перешкоджав розвитковi умiв; вiн прагнув того, чого мав прагнути, того, до чого вiн був покликаний: звiдси послiдовнiсть i цiлiснiсть його творiння. Ця людина, яка нiчим не вражае, бо в нiй немае нiчого незвичайного, поеднала свое життя iз життям рiдноi краiни: лаври його – надбання цивiлiзацii; будiвля його слави подiбна до одного з тих святилищ, де б’е повноводне й невичерпне джерело.
Бонапарт мiг дати спiльнiй справi не менше користi: вiн правив найрозумнiшою, найхоробрiшою, найблискучiшою нацiею на землi. Яке мiсце посiдав би вiн нинi, якби з вiдвагою сполучав великодушнiсть, якби, додавши до своiх достоiнств чесноти Вашингтона, назвав свободу единою спадкоемицею своеi слави.
Але цей велетень не хотiв визнавати, що його доля пов’язана з долями його спiввiтчизникiв; генiй його був випестуваний новою епохою, честолюбство ж належало давнинi; вiн не помiтив, що царський вiнець не вартий його чудесних звершень, що ця готична прикраса йому не личить. Вiн то прямував у майбутне, то вiдступав у минуле, i, зважаючи на те, плив вiн за течiею часу чи проти нього, вiн то вiв своею чудовою силою хвилi за собою, то розтинав iх. Люди були в його очах лише засобом панувати; його щастя жодним чином не залежало вiд щастя iнших людей: вiн обiцяв дати iм волю – вiн закував iх у кайдани; вiн вiдгородився вiд них – вони вiд нього вiддалилися. Єгипетськi царi споруджували своi поховальнi пiрамiди не серед квiтучих садiв, але серед безводних пiскiв; цi гiгантськi надгробки височать у пустелi, подiбнi до вiчностi: такий самий пам’ятник спорудив Бонапарт своiй славi.
Книга сьома
‹Шлях iз Фiладельфii до Нью-Йорка›
2
Пiвнiчна рiчка. – Пiсня пасажирки. – Олбанi. – Пан Свiфт. – Вiд’iзд у товариствi провiдника-голландця до Нiагарського водоспаду. – Пан Вiоле
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
У Нью-Йорку я сiв на пакетбот, що плив до Олбанi, мiсто у верхнiй течii Пiвнiчноi рiчки. На борту зiбралося багато народу. Першого дня, майже надвечiр, нам подали фрукти i молоко; жiнки сидiли на верхнiй палубi на лавах, чоловiки – на пiдлозi бiля iхнiх нiг. Незабаром усi затихли: краса природи не схиляе до розмов. Раптом хтось вигукнув: «Ось мiсце, де взяли в полон Есгiлла». Всi стали просити квакершу з Фiладельфii заспiвати баладу, вiдому пiд назвою «Есгiлл». Корабель увiйшов до ущелини; голос пасажирки то губився серед хвиль, то набирав силу, коли ми пливли уздовж берега. Доля молодого воiна, коханця, поета i смiливця, якого Вашингтон сподобив спiвчуття, а нещасна королева – заступництва, надавала цiй романтичнiй сценi чарiвностi. Мiй покiйний друг пан де Фонтан кинув смiливi слова про Есгiлла саме тодi, коли Бонапарт мав намiр посiсти трон, що належав Марii Антуанеттi. Американськi офiцери, здавалося, були зворушенi пiснею пенсiльванки: спогад про минулi знегоди вiтчизни допомiг iм краще оцiнити нинiшне благоденство. Вони з хвилюванням оглядали береги, ще недавно наповненi вiйськами i гуркотом гармат, а нинi огорненi глибоким спокоем, цi позолоченi останнiми променями згасаючого дня, сповненi щебетання птаха-кардинала, туркотання припутня, спiву пересмiшника береги, мешканцi яких, спершись лiктем на повитi бiгнонiями огорожi, проводжали очима наш пакетбот.
Прибувши до Олбанi, я подався на пошуки пана Свiфта, до якого у мене був лист. Цей пан Свiфт купував хутро у iндiанських племен, що жили на територii, якою Англiя поступилася Сполученим Штатам, – адже цивiлiзованi держави, як республiки, так i монархii, безцеремонно дiлять мiж собою американськi землi, що iм не належать. Вислухавши мене, пан Свiфт висловив вельми розумнi мiркування. Вiн сказав, що неможливо вирушити в такi серйознi мандри так одразу, одинцем самотнiм, без допомоги, без пiдтримки, без рекомендацiйних листiв до англiйських, американських та iспанських постiв, якi зустрiнуться на моему шляху; якщо менi й пощастить, додав вiн, i я без пригод мину цi глухi мiсця, я опинюся серед льодiв i помру вiд голоду й холоду; вiн порадив менi спершу обжитися в тутешнiх краях, вивчити сiу, iрокезьку, ескiмоську мови, зазнайомитися iз слiдопитами та агентами компанii Гудзоновоi затоки. Лише завершивши всi цi приготування, я зумiю – через чотири або п’ять рокiв – розпочати за пiдтримки французького уряду виконання своеi небезпечноi мiсii.
Поклавши руку на серце, я не мiг не визнати, що поради пана Свiфта слушнi, але вони суперечили моiм планам. Якби моя воля, я вирушив би просто на полюс, як вирушають з Парижа до Понтуаза. Я приховав од пана Свiфта свою досаду: я попросив його роздобути менi провiдника i коней, щоб дiстатися до Нiагарського водоспаду й Пiттсбурга: звiдти я мав намiр спуститися за течiею Огайо i зiбрати вiдомостi, що можуть стати у пригодi менi надалi. Я не вiдмовився вiд своiх початкових планiв.
Пан Свiфт найняв для мене голландця, котрий говорив на кiлькох iндiанських нарiччях. Я купив двох коней i покинув Олбанi.
Нинi всi землi мiж цим мiстом i Нiагарським водоспадом заселенi й розоранi; тут прорито Нью-Йоркський канал; але в тi часи край цей був здебiльшого безлюдним.
Коли, переправившись через Могаук, я в’iхав у незайманi лiси, незалежнiсть, можна сказати, ударила менi в голову: я бiгав од дерева до дерева то в один бiк, то в другий, повторюючи сам до себе: «Тут немае анi дорiг, анi мiст, анi монархii, анi республiки, анi президентiв, анi королiв, анi людей». І, щоб перевiрити, чи поновлений я у своiх споконвiчних правах, я пустував уволю, доводячи до сказу провiдника, який у глибинi душi вважав мене божевiльним.
Гай-гай! у гординi своiй я уявляв себе единим смертним у цьому лiсi – i раптом уткнувся носом у курiнь. Тут здивованим очам моiм постали першi в моему життi дикуни. Їх було чоловiк двадцять: усi, чоловiки й жiнки, були розмальованi, як шамани, усi були напiвголi, з порiзаними вухами, з воронячим пiр’ям на головi i кiльцями в носi. Маленький француз, напудрений i завитий, у яблучно-зеленому фраку, дрогетовiй куртцi, муслiновому жабо i манжетах тирликав на маленькiй скрипочцi, а iрокези танцювали «Мадлон Фрiке». Пан Вiоле (так звали француза) був у дикунiв за вчителя танцiв. За уроки йому платили бобровими шкурами i ведмедячими окостами. Пiд час Вiйни за незалежнiсть вiн був поварчуком при штабi генерала Рошамбо. Коли наша армiя вiдпливла на батькiвщину, вiн залишився у Нью-Йорку i надумав викладати американцям краснi мистецтва. Поле його дiяльностi розширювалося згiдно з успiхами, i новий Орфей вирушив освiчувати дикi орди Нового Свiту. Розповiдаючи менi про iндiанцiв, вiн раз у раз повторював: «Панове дикуни i панi дикунки». Вiн гордився здiбними учнями: справдi, таких стрибкiв менi нiколи не доводилося бачити. Затиснувши скрипочку мiж пiдборiддям i грудьми, пан Вiоле настроював чарiвний iнструмент; потiм вiн гукав до iрокезiв: «По мiсцях!» – i все плем’я починало скакати, немов зграя чортiв.
Чи не правда, цей бал, що його влаштував для iрокезiв колишнiй поварчук генерала Рошамбо, – гнiтючий вступ у життя дикунiв для вiрного послiдовника Руссо? Менi було дуже смiшно, але я вiдчував себе глибоко ображеним.
‹Знайомство з iндiанцями›
5
Ірокез. – Сахем племенi онондога. – Веллi i франки. – Приймання гостя. – Стародавнi греки. – Монкальм i Вольф
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Назавтра я збирався зробити вiзит сахему племенi онондога; я прибув у його селище о десятiй ранку. Мене одразу обступили молодi дикуни, якi щось намагалися розтлумачити менi своею мовою, вставляючи англiйськi фрази i французькi слова; вони дуже галасували й вельми радiли – так само поводилися першi турки, яких я згодом побачив у Коронi, ступивши на грецьку землю. Цi iндiанськi племена, що живуть мiж землями, якi недавно розорали бiлi, володiють кiньми i чередами; хатини iхнi повнi начиння, купленого, з одного боку, у Квебеку, Монреалi, Нiагарi, Детройтi, а з другого – на ринках Сполучених Штатiв.
Мандруючи Пiвнiчною Америкою, можна зустрiти у диких племен, яких не зачепила цивiлiзацiя, рiзноманiтнi форми правлiння, вiдомi народам цивiлiзованим. Ірокезам, здавалося, призначено було самою природою пiдкорити собi iншi iндiанськi племена, але прийшли чужоземцi й почали виснажувати iхнi сили та пригноблювати iхнiй дух. Безстрашнi iрокези нiтрохи не здивувалися вогнепальнiй зброi, коли ii вперше застосували проти них; вони стiйко зносили посвист куль i гуркiт гармат, немов чули iх все життя; можна було подумати, що вони надають iм не бiльше значення, нiж бурi. Як тiльки вони змогли роздобути собi мушкети, вони навчилися стрiляти влучнiше, нiж европейцi. Вони не вiдмовилися вiд палицi, ножа для зняття скальпiв, лука i стрiл, але додали до них карабiн, пiстолет, кинджал i сокиру; та iх бойовий дух такий сильний, що й усiеi цiеi зброi iм, здаеться, мало. Обвiшанi смертоносними винаходами Європи та Америки, з прикрашеною пiр’ям головою, з порiзаними вухами, рiзнобарвними смугами на обличчi i кривавим татуюванням на руках, цi героi Нового Свiту так само страшнi для глядачiв, як i для супротивникiв, з якими вони б’ються за кожну п’ядь своеi землi.
Сахем племенi онондога був старим iрокезом у найточнiшому значеннi цього слова; вiн зберiгав традицii стародавнiх пустель.
Англiйцi в своiх описах незмiнно називають iндiанського сахема the old gentleman. Так от, старий джентльмен геть голий; у нiздрi його просилено перо або риб’ячу кiстку, голову, поголену i круглу, як головка сиру, iнодi прикрашае обшитий галуном трикутний капелюх, що мусить викликати повагу у европейцiв. Хiба поступаюсь я у правдивостi iсториковi Веллi? Вождь франкiв Хiльперiк мастив собi волосся згiрклим жиром, infundens acido comam butyro, зеленив щоки, носив картату куртку i плащ iз звiриних шкур; Веллi змальовуе його володарем, який обожнюе розкiш у всьому, аж до меблiв та виiзду, сластолюбним аж до розпусти, який майже не вiрить у Бога i глузуе з його служителiв.
