скачать книгу бесплатно
Спочатку, чекаючи на справжнi пристрастi, все в менi оберталося в пристрастi. Коли пiсля безмовного обiду, де я не смiв розкрити рота нi для того, щоб сказати слово, нi для того, щоб проковтнути шматок, менi вдавалося вислизнути, захопленню моему не було меж: якби я одразу кинувся вниз по сходах, то неодмiнно скрутив би в’язи. Досить було менi дiстатися до Зеленого двору або до лiсу, як я починав бiгати, стрибати, скакати, дурiти, тiшитися, i це тривало доти, аж поки я падав без сил, з калатанням серця у грудях, сп’янiлий вiд забав i свободи.
Батько брав мене з собою на полювання. Любов до полювання, що оволодiла всiм моiм еством, доходила до нестями; перед очима у мене до цього дня стоiть поле, де я вбив мого першого зайця. Восени менi часто доводилося по чотири-п’ять годин простоювати до пояса у водi, пiдстерiгаючи на березi ставка диких качок; я й досi не можу байдуже дивитися, як собака робить стiйку. Втiм, до мого першого палкого захоплення полюванням домiшувалася любов до незалежностi: стрибати через рови, уздовж i впоперек виходжувати поля, болота, вересовi заростi, блукати з рушницею далеко вiд людей, вiдчуваючи себе сильним i самотнiм, – тут я був у своiй стихii. Інодi я забивався так далеко, що вже не тримався на ногах i лiсникам доводилося нести мене додому на ношах з гiлок.
Але скоро радощi вiд полювання набридли менi; мене мучило жадання щастя, яке я не мiг анi стримати, анi зрозумiти; у розумi моему i в моiй душi постали два порожнi храми; нiхто ще не знав, на який вiвтар тут приноситимуть жертви, якому боговi поклонятимуться. Я рiс плiч-о-плiч зi своею сестрою Люсiль; наше життя i наша дружба були нероздiльнi.
6
Люсiль
Люсiль була дiвчина ставна, винятковоi краси, але страх яка серйозна. Блiде обличчя ii облямовувало довге чорне волосся; вона часто дивилася на небо або озирала все навколо очима, повними то засмути, то вогняного блиску. Все в нiй – хода, голос, усмiшка, зовнiшнiсть – було сповнене мрiйливостi i страждання.
Ми з Люсiль нiчим не могли допомогти одне одному. Коли ми говорили про свiт, то тiльки про той, який носили в собi i який не надто був схожий на свiт, що нас оточував. Вона бачила в менi свого захисника, я бачив у нiй свою подругу. Їi мучили напади похмурих думок, якi менi нелегко було розвiяти: у сiмнадцять рокiв вона оплакувала минущу молодiсть; вона хотiла живцем поховати себе в монастирi. Все хвилювало, засмучувало, ранило ii: вона мiсяцями мучилася невисловленою думкою, нездiйсненною мрiею. Я часто заставав ii у мрiях наяву – вона сидiла, звiсивши голову на руки, нерухома, окам’янiла; здавалося, не всипало в нiй саме лише серце; життя ii не виявлялося зовнi; навiть груди не здiймалися. Позою своею i сумною красою вона була схожа на Ангела смертi. Я намагався ii розрадити, але за мить невимовний вiдчай охоплював мене.
Люсiль любила в годину надвечiр’я читати наодинцi яку-небудь благочестиву книжку: iй припало до душi перехрестя двох путiвцiв, де стояв кам’яний хрест, а поряд гостроверхий шпиль тополi тягнувся в небо, немов пензель художника. Моя святоблива матуся, повна захоплення, говорила, що дочка нагадуе iй одну з перших християнок, яка молиться у стародавнiй лаврi.
Завдяки цьому зосередженню душевних сил сестра моя впадала в незвичайний стан: уночi вона бачила пророчi сни, вдень, здавалося, читала в книзi майбутнього. На сходовому майданчику в головнiй вежi висiв настiнний годинник, що боем своiм порушував нiчну тишу; якщо Люсiль не спалося, вона приходила й сiдала на сходинку перед цим годинником; вона ставила лампу на пiдлогу i не зводила очей з циферблата. Коли опiвночi грiзне злиття стрiлок сповiщало годину смути i злочинiв, Люсiль чула звуки, що вiдкривали iй чиюсь далеку кончину. За кiлька днiв до 10 серпня вона, разом з iншими моiми сестрами живучи в Парижi неподалiк Кармелiтського монастиря, кинула погляд у дзеркало i скрикнула. «Я бачила, як входить смерть», – пояснила вона. Серед вересових заростей Каледонii Люсiль стала б небесним створiнням Вальтера Скотта, надiленим подвiйним зором; серед армориканських вересових пустищ вона була всього лише вiдлюдницею, чия доля – краса, генiй i нещастя.
‹За порадою Люсiль Шатобрiан починае писати вiршi про природу; вiршi у прозi самоi Люсiль›
9
Останнi рядки, написанi у Вовчiй долинi. – Таемниця мого життя
Вовча долина, листопад 1817 року
Повернувшись iз Монбуассье, я пишу цi рядки – останнi в цьому вiдлюдному куточку; я змушений покинути його, хоча вихованцi моi перетворилися на прекрасних юнакiв, чиi стрункi лави правлять своему батьковi за прихисток i нагороду. Я бiльше не побачу магнолiю, чиi квiти нагадали б менi про флоридську красуню, не побачу ерусалимську сосну i лiванський кедр, посадженi в пам’ять Іеронiма, не побачу гренадський лавр, грецький платан, армориканський дуб, бiля пiднiжжя яких я малював Бланку, оспiвував Цимодоцею, творив Велледу. Цi дерева, гамадрiади мого саду, народжувалися й росли разом з моiми мрiями. Вони перейдуть до iнших рук; чи любитиме новий господар iх так само палко? Можливо, вони зачахнуть, можливо, вiн зрубае iх: я приречений позбутися всiх земних скарбiв. Прощаючись з лiсами Ольне, я описуватиму, як прощався колись з лiсами Комбурга; все мое життя – суцiльнi прощання.
Розбудивши в менi любов до поезii, Люсiль долила оливи до вогню. Почуття моi спалахнули з новою силою; розум мiй почало вiдвiдувати суетне бажання слави; на мить я повiрив у те, що надiлений талантом, але незабаром, повернувшись до справедливоi невiри в себе, став сумнiватися в цьому талантi, як сумнiваюся й до сього часу. Я почав дивитися на письменництво як на диявольську спокусу; я розсердився на Люсiль за те, що вона викликала в менi згубну схильнiсть: я кинув писати i став оплакувати свою прийдешню славу, як оплакують славу минулу.
Повернувшись до минулого бездiлля, я гострiше вiдчув, що бракуе моiй веснi: я сам був для себе загадкою. Я не мiг без збентеження пiдвести очi на жiнку; я червонiв, коли вона до мене зверталася. Нiяковiсть моя, i без того надмiрна, в жiночому товариствi ставала такою нездоланною, що я пiшов би на будь-якi тортури, тiльки б не залишатися з жiнкою наодинцi; але досить було iй пiти, як я починав кликати ii всiма силами душi. У пам’ятi моiй поставали картини з Вергiлiя, Тiбулла i Массiйона; але образи матерi i сестри, передаючи iншим жiнкам свою чистоту, згущували покрови, якi природа намагалася трохи пiдняти; синiвська i братська любов заступали любов менш безкорисливу. Якби в моему розпорядженнi були найвродливiшi рабинi сералю, я не знав би, чого вiд них вимагати: випадок просвiтив мене.
Один iз сусiдiв приiхав погостювати до нас у Комбург iз красунею дружиною. Щось скоiлося в селi; всi кинулися до вiкна великоi зали, щоб подивитися. Я пiдбiг першим, гостя приспiла слiдом за мною, я хотiв поступитися iй мiсцем i зробив крок назад, але ненароком зiштовхнувся з нею i виявився затиснутий мiж нею та вiкном. Я мало не зомлiв.
З цiеi митi я став неясно вiдчувати, що кохати i бути коханим невiдомим менi чином – найвище блаженство. Якби я вчинив, як учиняють iншi чоловiки, я незабаром пiзнав би радощi i прикрощi пристрастi, с?м’я якоi носив у собi, але в моiй душi будь-яке почуття набувало характеру незвичайного. Палка уява, нерiшучiсть, самотнiсть спричинились до того, що я не став шукати жiночого товариства, але, навпаки, замкнувся в собi; не маючи реального предмета пристрастi, я силою своiх неясних бажань викликав привида, з яким вiдтодi нiколи не розлучався. Не знаю, чи знайдеться в людськiй iсторii iнший подiбний приклад.
10
Привид кохання
Отже, я вигадав собi жiнку – в нiй було потроху вiд усiх жiнок, яких менi траплялося бачити: стан, волосся та усмiшку я взяв у заiжджоi гостi, яка притисла мене до грудей; очi – у однiеi сiльськоi дiвчини, свiжiсть – у iншоi. Портрети вельможних дам часiв Франциска I, Генрiха IV i Людовiка XIV, що прикрашали вiтальню, подарували менi решту рис; я викрав красу навiть у мадонн, бачених у церквi.
Моя чарiвниця незримо супроводжувала мене всюди; я розмовляв з нею, немов iз живою iстотою; вона змiнювалась у згодi з моею примхою: Афродiта без покрову, Дiана у вбраннi з блакитi й роси, Талiя в усмiхненiй масцi, Геба з чашею юностi, часто вона оберталась на фею, що пiдкоряла моiй владi всю природу. Я невтомно працював над своiм творiнням; я вiдбирав у моеi красунi одну привабливiсть i замiнював ii iншою. Так само часто мiняв я ii убрання; я черпав з усiх краiн, з усiх вiкiв, з усiх мистецтв, з усiх релiгiй. Потiм, завершивши свiй шедевр, я знову розбирав його на складовi частини; моя едина жiнка перетворювалася на натовп жiнок, i я обожнював окремо тi привабливостi, яким ранiше поклонявся усiм разом.
Я любив свое творiння бiльше, нiж Пiгмалiон свою статую, але чим я мiг зачарувати свою Галатею? Не знаходячи в собi необхiдних достоiнств, я щедро вигадував iх. Я скакав верхи, як Кастор i Поллукс, грав на лiрi, як Аполлон, володiв зброею краще за Марса: уявляючи себе героем роману чи великим мужем старовини, я громадив вигадку на вигадку! Тiнi дiвчат Морвена, султаншi Багдада i Гренади, власницi старих замкiв; купальнi, пахощi, танцi, розкошування Азii – мов од помаху чарiвноi палички, все пiдкорялось менi.
Ось iде юна королева, убрана в дiаманти i квiти (це теж моя сильфiда); вона чекае мене опiвночi, пiд покровом апельсинових дерев, у галереях палацу, омиваного морськими хвилями, на запашному березi Неаполя або Мессiни, пiд небом кохання, пронизаним свiтлом Ендiмiонового свiтила; вона йде до мене, статуя Праксителя, серед непорушних скульптур, блiдих картин i фресок, що безмовно бiлiють у мiсячнiм сяйвi: тихий шурхiт ii поквапливих крокiв по мармуровiй мозаiцi зливаеться з рокотанням хвиль. Ревнивий король чатуе на нас. Я падаю до нiг володарки Еннських рiвнин; волосся ii розвiваеться за вiтром i шовковими хвилями спадае по моему чолу, коли вона схиляе до мене свою шiстнадцятилiтню голiвку i торкаеться рукою моiх грудей, що тремтять вiд поваги i сластолюбства.
Коли, повертаючись вiд мрii до дiйсностi, я знову вiдчував себе бiдним маленьким бретонцем, непомiтним, безславним, непоказним, безталанним, непривабливим, змушеним ледве животiти у невiдомостi, не смiючи сподiватися на кохання бодай котроiсь жiнки, мене охоплював розпач: я не наважувався пiдвести очей на сяйливий образ, що вiчно супроводив мене.
11
Два роки марень. – Заняття i химери
У цьому мареннi я прожив аж два роки, розвинувши здiбностi своеi душi до надзвичайноi мiри. Ранiше я говорив мало, тепер взагалi перестав говорити; ранiше час вiд часу сiдав за книжки, тепер зовсiм закинув пiдручники; я ще дужче полюбив самотнiсть. Я виявляв усi ознаки палкоi пристрастi: очi моi запали, я худнув, утратив сон, був неуважний, засмучений, запальний, нелюдимий. Я проводив днi дико, дивно, безглуздо, а проте чарiвно.
На пiвнiч од замку простягалися ланди, устеленi священними каменями друiдiв; коли сонце заходило, я приходив i сiдав на один з них. Позолоченi крони дерев, пишнота землi, вечiрня зiрка, що мерехтiла крiзь рожевi хмари, повертали мене до моiх марень: я хотiв би насолоджуватися цим видовищем разом з iдеальним створiнням, предметом моiх бажань. Я подумки стежив за денним свiтилом; я довiряв його турботам свою красуню, щоб весь свiт поклонився ii свiтосяйному блиску. Вечiрнiй вiтер, що рвав павутину з трави, вересовий жайворонок, що сiдав на камiнь, кликали мене до дiйсностi: я повертався в замок зi стисненим серцем i засмученим виглядом.
У непогожi лiтнi днi я пiднiмався на високу захiдну вежу. Гуркiт грому над покрiвлею замку, потоки дощу, що з ревом спадали на гостроверхi дахи, блискавицi, що пронизували хмару й обпалювали електричним розрядом мiднi флюгери, збуджували мiй ентузiазм: подiбно до Ісмена на фортечних стiнах Єрусалима, я накликав бурю; я сподiвався, що вона принесе менi Армiду.
Якщо ж небо було ясним, я простував до Великоi алеi, за якою розлягалися луки, роздiленi живоплотом. Я влаштував собi гнiздечко в гiллi однiеi з верб: там, вiдрiзаний вiд неба i землi, в оточеннi кропив’янок, я годинами розкошував поруч своеi нiмфи. Образ ii був для мене невiддiльний вiд весняних ночей, напоених свiжiстю роси, зiтханнями солов’я i шепотом вiтру.
Бувало й так, що я йшов безлюдною дорогою, рiчковим берегом, омиваним хвилею i всiяним квiтами; я вбирав шерехи, що порушували тишу пустельних мiсць, наслухав кожне дерево; менi здавалося, нiби я чую, як спiвае мiсячне свiтло в лiсах: я хотiв вилити свою радiсть, але слова вмирали у мене на вустах. Моя богиня вчувалася менi в переливах далекого голосу, у тремтiннi струн арфи, у м’якому звуковi рiжка i спiвучоi мелодii гармонii. Не перелiчуватиму всiх чудових подорожей, якi я здiйснював з квiткою мого кохання; не розповiдатиму, як рука до руки ми вiдвiдували славнозвiснi руiни Венецii, Риму, Афiн, Єрусалима, Мемфiса, Карфагена; як перетинали моря, як тiшилися щастям пiд пальмами Отаiтi, у запашних гаях Амбуана i Тiдора, як пiднiмалися на вершину Гiмалаiв, де прокидаеться зоря, як спускалися священними рiчками, що несуть своi повнi води повз пагоди iз золотими кулями, як спали на берегах Гангу, тим часом як бенгалець, вилiзши на щоглу бамбукового човна, спiвав свою iндiйську баркаролу.
Я забував i землю i небо; найменше хвилювало мене небо, та якщо я вже не звертав до нього своi благання, воно чуло голос мого таемного болю, бо я страждав, а страждання волають до Бога.
12
Моi осiннi радощi
Що похмурiшою ставала погода, то спiвзвучнiшою була вона моему настрою: зима, утрудняючи сполучення, вiдрiзуе сiльських мешканцiв од свiту; чим далi вiд людей, тим безпечнiше.
Осiннi картини сповненi етичного сенсу: листя падае, немов нашi роки, квiти в’януть, немов нашi днi, хмари бiжать, немов нашi iлюзii, свiтло згасае, немов наш розум, сонце остигае, немов наша любов, рiчки завмирають, немов наше життя, – осiння природа пов’язана таемними нитками з людською долею.
Я з невимовною радiстю чекав повернення непогожоi пори, коли вiдлiтають на пiвдень лебедi i припутнi, коли ворони збираються на луках бiля ставка, а з настанням ночi сiдають на найвищi дуби Великоi алеi. Якщо увечерi на роздорiжжi лiсiв здiймалася голубувата пара, якщо вiтер виспiвував своi тужливi пiснi i легенди, ворушачи напiвзiв’ялий мох, я мiг цiлковито вiддаватися своiм природним схильностям. Зустрiчаючи орача край поля, я зупинявся, щоб поглянути на цього чоловiка, який вирiс пiд покровом колоскiв i якого, коли прийде час, скосять разом з ними: орючи лемешем плуга ту землю, що стане його могилою, вiн змiшував свiй гарячий пiт з крижаним осiннiм дощем: борозна, залишена ним, являла собою пам’ятник, якому призначено пережити свого творця. А що ж моя потойбiчна перелесниця? Силою свого чарiвництва вона переносила мене на береги Нiлу i показувала, як засипае египетську пiрамiду той самий пiсок, який засипле одного разу армориканську борозну, проведену серед кущiв вересу: я радiв, що мое iдеальне блаженство непiдвладне законам людського буття.
Вечорами я вирушав у самотне плавання по ставку; човен мiй линув серед очеретiв i широкого листя латаття. Над ставком, готуючись покинути нашi краi, збиралися ластiвки. Я жадiбно ловив iхнiй щебет: я слухав iх уважнiше, нiж слухав у дитинствi Тавернье розповiдi мандрiвцiв. Ластiвки пустували на водi у променях призахiдного сонця, ганялися за комахами, дружно злiтали в небо, немов хотiли випробувати своi крила, знову спускалися на воду, потiм сiдали на очерет, що майже не гнувся пiд ними, i наповнювали його заростi своiм неясним гомоном.
13
Заклинання
Спускалася нiч; хвилювалися веретена i мечi очеретiв; замовкав пернатий караван деркачiв, качок-мандаринок, зимородкiв, болотяних куликiв; хлюпало хвилею озеро, в лiсах i болотах вступала у своi права осiнь: я витягував свое суденце на суходiл i повертався в замок. Било десяту годину. Увiйшовши до себе в кiмнату, я вмить настiж вiдчиняв вiкно i, спрямувавши погляд у небо, починав своi заклинання. Я здiймався разом з моею чарiвницею у надхмарну височiнь: загорнувшись у ii кучерi й розмаяну одiж, я з волi ураганiв гойдав верховiття дерев, хитав гребенi гiр або вихором кружляв над морями. Поринаючи у простiр, зiходячи з трону Божого до брам безоднi, я силою мого кохання правив свiтами. Чим бiльшими небезпеками загрожувала менi розбурхана стихiя, тим гострiшим ставало запаморочливе блаженство. У поривах пiвнiчного вiтру я чув лише стогони сластолюбства; шелестiння дощу запрошувало мене заснути на грудях жiнки. Слова, якi я звертав до цiеi жiнки, розбудили б чуттевiсть староi й зiгрiли надмогильний мармур. Недосвiдчена i всезнаюча, непорочна i коханка, Єва невинна i Єва грiшна, вiщунка, що вселяла в мене безумство, вона була осереддям таемницi i пристрастi: я зводив ii на вiвтар i поклонявся iй. Я гордився тим, що мене люблять, i гордiсть ця лише посилювала мое почуття. Коли йшла вона – я падав ниць, щоб стелитися пiд ii ногами або цiлувати ii слiди. Я втрачав розум вiд ii усмiшки; я тремтiв, чуючи ii голос; я знемагав од бажання, ледве доторкнувшись до предмета, якого торкнулась вона. Повiтря, видихнуте з ii вологих уст, проникало в мене аж до кiсток, текло в моiх жилах разом з кров’ю. Єдиний ii погляд мiг би змусити мене мчатися на край свiту; у якiй пустелi я не погодився б жити поряд з нею! Вона обернула б левове лiгво на палац, i мiльйони сторiч не змогли б вичерпати вогонь, що спалював мене.
Сила моеi уяви перетворювала цю Фрiну, що стискала мене в своiх обiймах, в уособлення слави i, головне, честi; доброчеснiсть, що приносить найблагороднiшi жертви, генiй, що породжуе найнесподiванiшу думку, навряд чи дадуть уявлення про мое щастя. Мое чудове створiння дарувало менi всi радощi почуттiв i всi втiхи душi разом. Пiд тягарем цiеi солодкоi знемоги, потопаючи в цiй насолодi, я вже не вiдрiзняв справжнiсть од вигадки; я був людиною i не був нею; я ставав хмарою, вiтром, шелестом; я обертався на чистий дух, ефiрне створiння, що оспiвуе вище блаженство. Я хотiв вiдкинути свою природу, щоб злитися з бажаною дiвою, розчинитися в нiй, ближче припасти до краси, стати пристрастю своею i чужою, коханням i предметом кохання.
Несподiвано, пiдкошений безумством, я кидався на лiжко; я качався вiд болю; я зрошував свое ложе гарячими сльозами, яких нiхто не бачив, жалюгiдними сльозами, пролитими заради химери.
14
Спокуса
Незабаром, не в змозi залишатися довше у своiй вежi, я спускався темними сходами, крадькома, як убивця, прочиняв дверi на ганок i йшов у лiс.
Я брiв навмання, розмахуючи руками, вiдкриваючи обiйми вiтрам, якi утiкали вiд мене, як i тiнь, за якою я гнався; притулившись до стовбура бука, я дивився, як наляканi мною ворони перелiтають на iнше дерево, як повзе над голими гiлками мiсяць; я мрiяв залишитися назавжди в цьому мертвому свiтi, подiбному до тьмяного склепу. Я не вiдчував анi холоду, анi нiчноi вогкостi; навiть крижане дихання зорi не могло б урвати нитку моiх роздумiв, якби в цей час не лунав сiльський дзвiн.
У бретонських селах по небiжчиках зазвичай дзвонять удосвiта. Цей дзвiн, що складаеться з трьох повторюваних нот, утворюе просту сумну мелодiю, жалiбну i простонародну. Нiщо не було таке спiвзвучне моiй хворiй, пораненiй душi, як повернення до прикрощiв життя пiд подзвiн, що сповiщав iхнiй кiнець. Я уявляв собi, як пастух вiддавав дух у загубленiй серед полiв хатинi, як потiм його несуть на таке ж покинуте кладовище. Для чого жив вiн на цiй землi? Для чого з’явився на свiт я сам? Якщо менi рано чи пiзно судилося пiти, чи не краще вирушити в дорогу вранцi, по холодку, i прийти до часу, нiж знемагати в кiнцi шляху, терплячи тягар дня i спеку? Жевриво бажання кидалося менi в обличчя; думка про те, що мене не буде, стискала менi серце нежданою радiстю. У пору юнацьких помилок я часто мрiяв не пережити свого щастя: першi успiхи давали таке блаженство, що пiсля цього залишалося тiльки прагнути власного зникнення.
Все мiцнiше й мiцнiше прихиляючись до мого привида, не маючи змоги потiшити серце тим, чого не iснувало, я був схожий на калiку, який мрiе про пестощi, для нього недосяжнi, i тiшить себе мрiею, тим солодшою, чим тяжчi його муки. Крiм того, я передчував, що доля моя буде жалюгiдною; вигадуючи все новi i новi приводи для страждань, я з кожним днем впадав у вiдчай: я то мав себе за нiкчему, не здатну пiднестися над натовпом, то вiдшукував у собi достоiнства, яких нiхто нiколи не поцiнуе. Внутрiшнiй голос пiдказував менi, що в свiтi я не знайду нiчого з того, що шукаю.
Все посилювало гiркоту моiх розчарувань: Люсiль була нещасна; мати не вмiла мене розрадити; батько давав пiзнати тернистий шлях життя. Його похмурiсть рiк вiд року зростала; з роками дерев’янiло не тiльки його тiло, а й душа; вiн постiйно вистежував мене i нещадно сварив. Повертаючись з моiх самотнiх прогулянок i бачачи його на ганку, я вiдчував, що менi легше вмерти, нiж повернутися в замок. Але гаяння часу лише вiдтягувало тортури: змушений прийти до вечерi, я знiяковiло сiдав на краечок стiльця, з мокрим вiд дощу обличчям i скуйовдженим волоссям. Пiд батьковим поглядом я приростав до мiсця, i пiт виступав у мене на лобi: я втрачав останнiй проблиск здорового глузду.
Тепер менi доведеться здобутися на силу, щоб зiзнатися у своiй слабкостi. Людина, що замiряеться на власне життя, виявляе не душевну мiць, але природну ваду.
У мене була стара мисливська рушниця, що часто давала осiчку. Я зарядив ii трьома кулями й подався у вiддалений куток Великоi алеi. Я звiв курок, наставив дуло собi в рот, упер приклад у землю; я спустив курок кiлька разiв: пострiлу не було; поява сторожа похитнула мою рiшучiсть. Мимовiльний i несвiдомий фаталiст, я вирiшив, що мiй час ще не настав, i вiдклав виконання свого плану до iншого разу. Якби я застрелився, все, чим я був, померло б зi мною; нiхто не дiзнався б причин, що привели мене до катастрофи; я поповнив би натовп безiменних невдах; нiхто не змiг би вiдшукати мене слiдами моiх прикрощiв, як знаходять пораненого слiдами кровi.
Тi, в чиiй душi цi рядки поселять сум’яття i спокусу пiти за моiм божевiльним прикладом, тi, хто з любовi до моiх химер пройнявся спiвчуттям до моеi особи, повиннi пригадати, що вони чують усього лише голос небiжчика. Читачу, котрого я нiколи не побачу, знай: нiщо не вiчне; вiд мене залишилося лише те, що я е в руках Бога живого, мого суддi.
15
Хвороба. – Я боюся й вiдмовляюся пiти по духовнiй лiнii. – План подорожi до Індii
Плодом цього бурхливого життя стала хвороба: вона поклала край моiм мукам – джерелу перших побачень з музою i перших поривiв пристрастi. Цi пристрастi, що виснажували мою душу, пристрастi ще неяснi, були схожi на морськi урагани, якi налiтають зусiбiч разом: недосвiдчений стерничий, я не знав, яким галсом йти i як упоратися з цими незрозумiлими вiтрами. Груди моi роздуло, я кидався в лихоманцi; послали в Базуш, мiстечко за п’ять-шiсть лье вiд Комбурга, за чудовим лiкарем на iм’я Шефтель, чий син був замiшаний у справi маркiза де ла Руерi [11 - На своему життевому шляху я раз у раз зустрiчаю героiв моiх «Записок»: вдова сина лiкаря Шефтеля недавно оселилась в богадiльнi Марii Терези; це ще один свiдок моеi правдивостi (Париж, 1834).]. Вiн уважно мене оглянув, приписав лiки i заявив, що найбiльше менi потрiбно змiнити спосiб життя.
Шiсть тижнiв життя мое було в небезпецi. Якось вранцi мати сiла на край мого лiжка i мовила: «Час наважитися; ваш брат може добитися для вас бенефiцiя; але перш нiж вступити до семiнарii, вам треба як слiд подумати про свое майбутне, бо, хоч як хочу я влаштувати вас по духовнiй лiнii, я швидше волiтиму бачити вас свiтською людиною, нiж священиком, який зганьбив себе».
З того, що ви щойно прочитали, видно, чи доречною була пропозицiя моеi святобливоi матусi. Напередоднi вирiшальних подiй мого життя я завжди одразу розумiв, чого менi слiд уникати; мене спонукало почуття честi.
Абат? це просто смiшно. Єпископ? священний сан викликав у мене повагу, i я шанобливо схиляв голову перед вiвтарем. Якби я став епископом, прагнув би я набути чеснот чи вдовольнявся б прихованням своiх порокiв? Я вiдчував себе занадто слабким для першого наслiдку, занадто прямодушним для другого. Тi, хто вважае мене за лицемiра i честолюбця, погано мене знають: я нiколи не досягну успiху в свiтi саме тому, що менi бракуе однiеi пристрастi – честолюбства, i одного пороку – лицемiрства. Честолюбство прокидаеться в моiй душi, лише коли страждае моя гордiсть; я мiг би захотiти стати мiнiстром або королем, щоб посмiятися зi своiх ворогiв, але назавтра викинув би мiнiстерський портфель i корону у вiкно.
Отже, я сказав матерi, що не вiдчуваю покликання до духовноi кар’ери. Я повторно змiнив своi плани: спочатку я вiдмовився стати моряком, тепер не хотiв бути священиком. Залишалась вiйськова нива; вона була менi до душi: але як змиритися з утратою незалежностi i залiзною европейською дисциплiною? Менi засiла в голову безглузда iдея: я заявив, що або поiду до Канади корчувати лiси, або завербуюся в армiю iндiйських принцiв.
Завдяки однiй з тих суперечностей, що властивi всiм смертним, мiй батько, втiм, людина вельми розсудлива, нiколи надто не дивувався авантюрним планам. Вiн покартав матусю за моi виверти, але погодився вiдпустити мене до Індii. Я вирушив у Сен-Мало: там якраз споряджали корабель до Пондiшерi.
16
Проiздом у рiдному мiстi. – Спогад про тiтоньку Вiльнев i знегоди мого дитинства. – Мене кличуть у Комбург. – Остання зустрiч з батьком. – Я вступаю на службу. ‹…›
Минуло два мiсяцi: я опинився сам на рiдному островi; тiтонька Вiльнев недавно померла. Оплакуючи ii бiля спорожнiлого бiдного лiжка, де вона вiддала Боговi душу, я помiтив плетений вiзочок, у якому я вперше звiвся на ноги, щоб потiм зробити своi першi кроки по нашiй сумнiй земнiй кулi. Я уявляв собi, як моя стара нянька зi своеi смертельноi постелi дивиться на цей кошик на колесах; побачивши цей перший пам’ятник мого життя, що стоiть проти останнього пам’ятника моеi другоi матерi, вiд думки про те, що добра тiтонька Вiльнев, покидаючи цей свiт, благала небеса дарувати щастя своему вигодованцю – предметовi такоi постiйноi, такоi безкорисливоi, такоi чистоi прихильностi, – серце мое краялося вiд нiжностi, жалю i вдячностi.
Я не знайшов у Сен-Мало нiяких iнших слiдiв мого минулого: марно шукав я в порту кораблi, бiля чиiх швартовiв я колись грався; однi вiдпливли, iншi пiшли на дрова. Здаеться, я зовсiм недавно лежав у колисцi, а виходить, минула вже цiла вiчнiсть. Нiхто не пам’ятав мене в краю, де минуло мое дитинство; я змушений був пояснювати при зустрiчах, хто я, тiльки тому, що голова моя пiднялася на декiлька зайвих лiнiй од землi, до якоi вона дуже скоро схилиться знову. Як швидко i як часто змiнюються наше буття i нашi мрii! Давнi друзi вiдходять, на змiну iм приходять новi; зв’язки нашi змiнюються; час, коли у нас не було нiчого з того, що е тепер, завжди рано чи пiзно змiнюеться часом, коли у нас не залишаеться нiчого з того, що було ранiше. Людина не живе одним i тим самим життям; у неi iх декiлька, вона переходить з одного до iншого, – така ii жалюгiдна доля.
На самотi ходив я по обмiлинi, де колись грався з товаришами, по обмiлинi, що пам’ятала моi пiщанi замки: campos ubi Troja fuit [12 - …поля… // Де була Троя (лат.; Вергiлiй. Енеiда, III, 10–11; пер. М. Бiлика).]. Я ходив морським узбережжям, покинутим морем. Пiщаний берег пiд час вiдпливу показував менi образ спорожнiлоi душi, покинутоi iлюзiями. Вiсiмсот рокiв тому мiй земляк Абеляр дивився, як i я, на цi хвилi, згадуючи свою Елоiзу; вiн, як i я, бачив кораблi, що линули ad horizontis undas [13 - По хвилях, аж до моря (лат.).]; слух його, як i мiй, колисав однозвучний рокiт хвиль. Занурений у похмурi фантазii – породження комбурзьких лiсiв, – я пiдставляв груди водяним валам. Прогулянки моi закiнчувалися на мисi Лавард: сидячи на його краю, я з гiркотою згадував, як дитиною ховався у цих скелях у свята; там я ковтав сльози, поки товаришi моi радiли. Нинi я не вiдчував себе нi улюбленiшим, анi щасливiшим, нiж тодi. Незабаром я маю покинути батькiвщину, щоб марнувати своi днi в чужих краях. Цi роздуми надривали менi душу, i я заледве стримував бажання кинутися в морську безодню. Несподiвано я одержую листа, що кличе мене назад у Комбург: я приiжджаю, вечеряю в родинному колi; батько не каже менi нi слова, мати зiтхае, Люсiль мае пригнiчений вигляд; о десятiй годинi всi розходяться. Я запитую сестру; вона нiчого не знае. Назавтра о восьмiй ранку по мене приходять. Я спускаюся: батько вже чекае на мене в кабiнетi.
«Пане шевалье, – мовив вiн, – вам доведеться вiдмовитися вiд ваших божевiльних планiв. Брат добився для вас мiсця молодшого лейтенанта в Наваррському полку. Ви поiдете в Ренн, звiдти в Камбре. Ось сто луiдорiв; бережiть iх. Я старий i хворий; менi недовго лишилося жити. Поводьтеся, як годиться людинi шляхетного походження, i нiколи не ганьбiть ваше iм’я».
Вiн обiйняв мене. Його суворе зморшкувате обличчя притислося до моеi щоки, i я вiдчув, що вiн схвильований: то були останнi батькiвськi обiйми.
‹Прощання iз Комбургом; три приiзди Шатобрiана до Комбурга в подальшi роки його життя›
Книга четверта
Переглянуто в липнi 1846 року
1
Берлiн. – Потсдам. – Фрiдрiх
Берлiн, березень 1821 року
Вiд Комбурга до Берлiна так само далеко, як вiд юного мрiйника до старого посла. На однiй з попереднiх сторiнок сказано: «Де тiльки не працював я над моiми записками, де ж я iх закiнчу?»
Востанне я брався за них чотири роки тому. За цей час трапилося багато рiзних подiй: у менi вiдкрилася нова людина – полiтичний дiяч; я дуже мало ним дорожу. Я захищав свободу французiв, бо вона – запорука довговiчностi законноi монархii. За допомогою газети «Консерватер» я привiв до влади пана де Вiллеля; я став свiдком смертi герцога Беррiйського i пошанував його пам’ять. Щоб усiм догодити, я поiхав; я погодився стати послом у Берлiнi.
Вчора я побував у Потсдамi, святково прибранiй казармi, де сьогоднi немае солдатiв: я дослiдив життя лже-Юлiана в його лже-Афiнах. У Сан-Сусi менi показали стiл, де великий нiмецький монарх перекладав звичайними французькими вiршами заповiдi енциклопедистiв; кiмнату Вольтера, оздоблену дерев’яними мавпочками i папугами, млин, який задля забави залишив законному власниковi той, хто спустошував цiлi провiнцii, могилу коня Цезаря i левреток Дiани, Любоньки, Ланi, Гордячки i Мирноi. Вiнценосний нечестивець оскверняв навiть святиню могил, зводячи мавзолеi своiм собакам; вiн заповiдав поховати себе поряд з ними, бажаючи не так показати презирство до людей, як кинути виклик небуттю.
Мене провели до нового палацу – вiн уже розвалюеться. У старому потсдамському замку дбайливо зберiгають плями вiд тютюну, бруднi, з роздертою оббивкою крiсла, одне слово, всi слiди неохайностi володаря-вiдступника. Тут увiчненi разом неакуратнiсть цинiка, нахабство безбожника, тиранiя деспота i слава солдата.
Одна-едина рiч привернула мою увагу: стрiлка настiнного годинника, що показуе мить, коли Фрiдрiх спустив дух; нерухомiсть ii обманула мене: проте час не сповiльнив свого бiгу: людина не зупиняе час – це час зупиняе людину. Причому неважливо, яку роль вiдiгравали ми за життя: створили ми вчення прославленi чи невiдомi, були багатi чи убогi, переживали радощi чи прикрощi – це не може нi подовжити, анi вкоротити вiдмiряний нам вiдрiзок часу. По золотому циферблату бiжить стрiлка чи по дерев’яному, великий цей циферблат чи малий, помiщаеться вiн у печатцi персня чи в розетцi храму – година тривае все тi ж шiстдесят хвилин.
У склепi протестантськоi церкви, просто пiд кафедрою схизматика-розстриги, я побачив гробницю вiнценосного софiста. Гробниця ця з бронзи; коли по нiй стукають, вона дзвенить. Жандарм, який спить на цьому бронзовому ложi, не прокинувся б навiть од грому власноi слави: розбудити його може тiльки трубний глас, що кличе на останнiй бiй, перед очi Божого воiнства.
Менi конче потрiбна була перемiна вражень, i я вирiшив скрасити iх вiдвiдинами Мармурового палацу. Король, що побудував його, ушанував мене кiлькома словами, коли я, на той час бiдний офiцер, проiздив повз його вiйська. Цей король, в усякому разi, був не чужий звичайним людським вадам; людина звичайна, вiн присвятив свое життя втiхам. Чи хвилюе сьогоднi два скелети вiдмiннiсть, що iснувала мiж ними ранiше, коли один був Фрiдрiхом Великим, а другий Фрiдрiхом Вiльгельмом? Нинi i Сан-Сусi, i Мармуровий палац – безгосподарнi руiни.
Кiнець кiнцем, хоча велич сучасних подiй применшила подii минулого, хоча битви пiд Росбахом, Лейтеном, Лiгнiцем, Торгау та iн. – не бiльше нiж бiйки поряд з битвами пiд Маренго, Аустерлiцем, Іеною i на березi Москви-рiки, – Фрiдрiх менше за iнших страждае вiд порiвняння з гiгантом, що мучиться на о. Святоi Єлени. Прусський король i Вольтер дивним чином пов’язанi мiж собою; пам’ять нащадкiв об’еднае iх навiки: один заснував свое правлiння на фiлософii, за допомогою якоi iнший пiдривав пiдвалини суспiльства.
Вечори в Берлiнi довгi. Я живу в особняку, що належить герцогинi де Дiно. З настанням ночi моi секретарi розходяться. Коли при дворi немае святкування з нагоди одруження великого князя Миколи з великою княгинею [14 - Нинi вони iмператор та iмператриця росiйськi (Париж, 1832).], я залишаюся вдома. Сидячи на самотi бiля сумноi грубки, я чую тiльки покрик вартового бiля Бранденбурзьких ворiт та хрускiт снiгу пiд ногами людини, що своiм свистом заступае бiй годинника. Чим менi зайнятися? Читанням? у мене майже немае книжок; а що коли продовжити моi «Записки»?
Ми з вами розлучилися на шляху з Комбурга в Ренн, де жив один мiй родич. Вiн порадував мене: у його знайомоi дами, яка вiд’iжджала до Парижа, якраз е в каретi вiльне мiсце, i вiн ручаеться, що вмовить цю даму взяти мене з собою. Я погодився, проклинаючи ласкавiсть родича. Вiн про все домовився i незабаром рекомендував мене моiй супутницi, хазяйцi модноi крамницi, безтурботнiй i меткiй; угледiвши мене, вона розсмiялась. Опiвночi подали коней, i ми рушили в дорогу.
І ось я вночi в поштовiй каретi наодинцi з жiнкою. Як менi, котрий у життi не поглянув на жiнку не почервонiвши, спуститися з надхмарноi височини, де я ширяв у мрiях, на цю страшну землю? Я не знав, де я i що зi мною: я забився в куток карети вiд страху торкнутися сукнi панi Рози. Коли вона зверталася до мене, я був не в змозi вiдповiсти й бурмотiв щось невиразне. Їй довелося самiй розплачуватися з форейтором, самiй про все турбуватися, бо вiд мене не було нiякоi користi. На свiтанку вона ще здивованiше поглянула на бовдура, що нав’язався на ii голову.
Тiльки-но краевид почав змiнюватись i я перестав узнавати вбрання й говiрку бретонських селян, я засмутився, це лише посилило презирство панi Рози. Я помiтив, яке вiдчуття викликаю, i цей перший досвiд свiтського життя справив на мене враження, яке й досi не вповнi стерлося з моеi душi. Вiд народження я дикуватий, але не сором’язливий; я був скромний вiдповiдно до своiх лiт, але соромливим я не був. Коли я зауважив, що достоiнства моi викликають смiх, дикiсть моя обернулася в нездоланну боязкiсть. Я не мiг вимовити нi слова: я вiдчував, що повинен щось приховувати, i це щось – доброчеснiсть, а не порок; я вирiшив, що сховаюся сам, аби зберегти душевну чистоту.
Ми наближалися до Парижа. На Сен-Сiрському узвозi мене вразили ширина дорiг i доглянутiсть насаджень. Невдовзi ми доiхали до Версаля: оранжерея з ii мармуровими сходами захопила мене. Вiйськовi успiхи в Америцi повернули замкам Людовiка XIV колишню славу; нова королева блищала молодiстю i красою; трон, такий близький до падiння, здавався мiцним, як нiколи. І менi, невiдомому подорожньому, призначено було вцiлiти, щоб побачити лiси Трiанона такими ж безлюдними, як тi, серед яких я вирiс.
Нарештi ми в’iхали в Париж. Усi обличчя здавались менi глумливими: як перигорський дворянин, я вважав, що на мене дивляться, щоб посмiятися з мене. Панi Роза подалася на вулицю Май, до Європейського готелю, i поспiшила спекатися дурного попутника. Не встиг я вийти з карети, як вона мовила воротаревi: «Цьому пановi потрiбна кiмната». «До ваших послуг», – сухо додала вона, звертаючись до мене, i зробила реверанс. Бiльше я нiколи не бачив панi Розу.
‹Життя сестри Шатобрiана, по чоловiковi панi де Фарсi, у Парижi; служба Шатобрiана в Наваррському полку, розквартированому в Камбре; смерть Шатобрiанового батька; узявши вiдпустку в полку, Шатобрiан знову iде в Париж, де брат сподiваеться допомогти його придворнiй кар’ерi; вiдрекомендований у Версалi королю Людовiку XVI, Шатобрiан бере участь у королiвському полюваннi; знайомство з фiлософом Делiлем де Салем›
12
Лiтератори. – Портрети
Париж, червень 1821 року
За два роки, що вiдокремлюють час, коли я оселився в Парижi, вiд вiдкриття Генеральних Штатiв, коло моiх знайомств розширилось. Я знав напам’ять елегii шевалье де Парнi i пам’ятаю iх дотепер. Я написав йому, просячи дозволу побачити поета, якого з насолодою читаю; вiн прислав чемну вiдповiдь: я вирушив до нього на вулицю Клерi.
Передi мною постала людина ще нестара, чудово вихована, висока, сухорлява, з обличчям, побитим вiспою. Вiн вiддав менi вiзит; я познайомив його iз сестрами. Вiн не полюбляв суспiльство i незабаром був з нього вигнаний з мiркувань полiтичних. На час нашого знайомства вiн належав до прихильникiв старого ладу. Я нiколи не зустрiчав автора, бiльш схожого на своi твори: вiн був поет i креол, усе, що йому було потрiбно, – це пiвденне небо, джерело, пальма i жiнка. Вiн уникав галасу, хотiв пройти по життю непомiтно, всiм жертвував на догоду своiм лiнощам, i, якби втiхи його не торкали iнодi струн його лiри, вiн так би i жив у невiдомостi:
Хай нашi днi течуть, як перше, потай,
Прихованi в Ерота пiд крилом, —
Струмочок мов, що ледве-ледь дзюркоче
По ложу рiвному серед квiток:
Сховатись прагне вiн у холодок,
А на рiвнину вибiгти не хоче [15 - Парнi. Еротичнi вiршi, II, 12 («Примирення»).].
Саме це невмiння вiдмовитися вiд неробства перетворило шевалье де Парнi iз запеклого аристократа в нiкчемного революцiонера, що напосiдався на гнану релiгiю, таврував знищуваних священикiв, купував свiй спокiй будь-якою цiною i змушував музу, яка оспiвувала Елеонору, говорити мовою тих мiсць, куди Камiль Демулен ходив купувати собi коханок.
