скачать книгу бесплатно
6
Нестатки. – Несподiвана допомога. – Комiрчина вiкном на кладовище.‹…›
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Я потiшив Енгана розповiддю про мою пригоду, i ми вирiшили зачинитися у Вестмiнстерському абатствi удвох, проте лиха година привела нас до царства мертвих менш поетичним чином.
Засоби моi вичерпувалися: Бейлi та Дебофф, заручившись векселем, належним до сплати в тому разi, якщо книгу не буде продано, наважилися розпочати друк «Досвiду»; на цьому iхня великодушнiсть вичерпувалася, що цiлком зрозумiло; iхня вiдвага i без того здаеться разючою. Переклади скiнчилися; для Пельтье, цього марнотратця життя, довгi турботи ставали тягарем. Вiн залюбки вiддав би менi те, що мав, якби ще з бiльшою радiстю не прогуляв цi грошi сам; але бiгати у шуканнi роботи для ближнього, творити добру справу, що потребуе терпiння, було понад його сили. Казна Енгана також вичерпалася; у нас залишалося всього шiстдесят франкiв на двох. Ми тепер менше iли, як на кораблi, коли плавання затягуеться. Ми витрачали на обiд уже не шилiнг, як завше, а пiв-шилiнга. Вранцi за чаем ми з’iдали тепер удвiчi менше хлiба, а вiд масла вiдмовилися зовсiм. Цей вимушений пiст виснажував мого приятеля. Щось йому завернуло в головi; здавалося, вiн уважно до чогось прислухаеться; коли ж до нього зверталися, вiн замiсть вiдповiсти вибухав смiхом або сльозами. Енган вiрив у магнетизм i схибнувся на Сведенборговiй нiсенiтницi. Ранком вiн говорив менi, нiби вночi чув шум; вiн дратувався, якщо я не вiрив його фантазiям. Я уболiвав за нього, i це притлумлювало моi власнi страждання.
Тим часом страждав я тяжко: мiзерна iжа укупi з роботою зашкодила моiм слабким легеням; менi стало важко ходити, та все ж я намагався днями i частково вечорами бути поза домом, щоб нiхто не помiтив мого жалю. Коли у нас залишився останнiй шилiнг, ми з другом наважилися приощадити його, а снiдати тiльки для годиться. Ми домовилися купити хлiбець за два су; вранцi нам, як завжди, подадуть гарячу воду i чайник, але чай ми туди сипати не будемо, хлiб також не будемо iсти, а вип’емо гарячоi води, присмачивши ii дрiбкою цукру, що уцiлiла на днi цукорницi.
Так проминуло чотири днi. Голод дошкуляв менi; мене палило; сон покинув мене; я смоктав мокрi ганчiрки, жував траву i папiр. Коли я проходив повз пекарнi, то вiдчував справжнi пекельнi муки. Якось одного холодного зимового вечора я двi години простовбичив перед лавкою, де продавалися сушенi фрукти та копчене м’ясо, поiдаючи очима вiтрину; я готовий був проковтнути не тiльки iстiвне, а й коробки, корзини, пакети.
На ранок п’ятого дня, геть виснажений, ледве тримаючись на ногах, я плентаюся до Енгана; я стукаю, дверi зачинено; я кличу, Енган вiдповiдае не вiдразу; нарештi вiн пiдводиться i вiдчиняе менi. Несамовито регочучи, в рединготi, застебнутому на всi гудзики, вiн сiв за стiл. «Снiданок зараз подадуть», – сказав вiн дивним голосом. Менi здалося, що на сорочцi його проступили плями кровi; я квапливо розстiбаю його редингот: вiн завдав собi складаним ножем удару в лiву частину грудей; нiж увiйшов у тiло на два дюйми. Я покликав на допомогу. Служниця метнулася за хiрургом. Рана була небезпечна.
Це нове нещастя змусило мене зважитися. Енган, радник бретонського парламенту, вiдмовився вiд утримання, яке англiйський уряд призначив великим французьким чиновникам, так само, як я вiдмовлявся отримувати шилiнг на день – допомогу для емiгрантiв: я написав пановi де Барантену про стан мого друга. Примчали рiднi Енгана i вiдвезли його на село. У той самий час мiй дядько де Беде переслав менi сорок екю – зворушлива пожертва моеi багатостраждальноi родини; менi здалося, нiби я став володарем усього золота Перу: лепта французьких полонених задовольнила француза-вигнанця.
Нужденнiсть заважала менi писати. Оскiльки я перестав поставляти рукопис, друкування було припинено. Коли я попрощався з Енганом, менi стало понад спромогу вiддавати за помешкання гiнею на мiсяць; я заплатив за прожите i перебрався. Крiм неiмущих емiгрантiв, якi попервах протегували менi, в Лондонi були й iншi емiгранти, якi бiдували набагато сильнiше. Є рiзнi мiри не тiльки для багатства, а й для бiдностi: чимала вiдстань пролягае мiж людиною, яку взимку зiгрiвае собача шкура, та тiею, що тремтить вiд холоду, кутаючись у дiряве лахмiття. Друзi пiдшукали менi кiмнату, бiльш пiдхожу для мого мiзерного статку, що постiйно танув (благоденство швидкоплинне); вони поселили мене в околицях Мерi-Ле-Бон-Стрiт, у garret [38 - Горище (англ.).], зi слуховим вiкном на кладовище: щоночi трiскачка watchman (нiчного сторожа) сповiщала мене, що викрадено черговий труп. Утiшила мене звiстка, що Енгановi небезпека не загрожуе.
‹Спiлкування Шатобрiана з його кузеном де Ла Буетарде та iншими бiдними емiгрантами›
7
Пишна учта. – Моi сорок екю закiнчуються. – Знову нестатки. – Табльдот. – Єпископи. – Обiд у «Лондон-Таверн». – Рукопис Кемдена
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Тим, хто читае цю частину моiх «Записок», невiдомо, що я двiчi переривав iх: один раз задля того, щоб дати парадний обiд герцоговi Йоркському, брату англiйського короля; ще раз, 8 липня, задля святкування роковини повернення короля Францii до Парижа. Святкування це коштувало менi сорок тисяч франкiв. Пери Британськоi iмперii та iхнi дружини, посли, знатнi чужоземцi заповнили моi гарно прибранi пишнi покоi. Столи було оздоблено блискотливим лондонським розкiшним кришталем i позолоченим севрським фарфором. Вони вгиналися вiд найвишуканiших страв, вина i квiтiв. Портленд-плейс заполонили розкiшнi карети. Коллiне та музиканти з Елмекськоi зали зачаровували чепуристих меланхолiйних дендi та мрiйливих грацiозних ледi, що танцювали в глибокiй задумi. Опозицiя та мiнiстерська бiльшiсть уклали перемир’я: ледi Каннiнг розмовляла з лордом Лондондеррi, ледi Джерсi – з герцогом Веллiнгтоном. Monsieur [39 - Придворний титул, що не пiддаеться перекладу. Означае старшого з братiв короля; у Шатобрiана тут i далi – граф д’Артуа, майбутнiй Карл X.], який привiтав мене в 1822 роцi з моiми урочистостями, не знав у 1793 роцi, що майбутнiй мiнiстр мешкае неподалiк вiд нього i в очiкуваннi високоi посади голодуе поблизу кладовища, розплачуючись за свою вiрнiсть. Сьогоднi я втiшений, що пережив корабельну аварiю, що бачив вiйну, що вкупi з представниками нижчого стану суспiльства подiляв iхнi злигоднi i страждання, так само як i тому, що в пору благоденства став жертвою несправедливостi й наклепу. Уроки цi пiшли менi на користь: без нещасть, що додають життю серйозностi, наше земне iснування – лиш дитяча забавка.
Я мав сорок екю; проте оскiльки рiвень життя ще не усталився i харчi не дешевшали, грошi в моему гаманцi от-от неминуче мали скiнчитися. Я бiльше не мiг розраховувати на допомогу рiдних, якi й самi потерпали в Бретанi вiд подвiйного зла – шуанства i Терору. Тому бачив для себе тiльки два виходи: або мiй земний шлях закiнчиться у богадiльнi, або у водах Темзи.
Слуги емiгрантiв, яких iхнi господарi не могли бiльше прогодувати, стали рестораторами, щоб годувати своiх господарiв. Одному Боговi вiдомо, як сито частували за цими столами! Одному Боговi вiдомо, якi там велися полiтичнi дебати! Всi перемоги республiки видавалися за поразки, i коли хто-небудь раптом висловлював сумнiви щодо негайноi реставрацii, його зараз же оголошували якобiнцем. Два старi епископи, про яких кажуть, що iм уже до гробу недалеко, прогулювалися навеснi Сент-Джеймським парком: «Яка ваша думка, ваше преосвященство, – питав один, – чи будемо ми у Францii до червня?» – «Що ж, ваше преосвященство, – вiдповiдав йому, добре розмiркувавши, другий, – не бачу в цьому нiчого неможливого».
Багач Пельтье викопав, вiрнiше, вивудив мене з моеi нори. Вiн прочитав в однiй ярмутськiй газетi, що таке собi товариство антикварiв мае намiр зайнятися iсторiею графства Суффолк, тож потребуе француза, який би змiг упорядкувати французькi рукописи дванадцятого сторiччя iз зiбрань Кемдена. Очолював цю справу parson, або пастор, мiстечка Бекклз; до нього i належало звертатися. «Маете заняття, – сказав менi Пельтье, – iдьте, розбиратимете цi старi папiрцi, а тим часом i далi надсилатимете до Бейлi рукопис «Досвiду»; я ж змушу цього нiкчему й боягуза поновити друкування; пiсля завершення роботи ви повернетеся до Лондона з двомастами гiнеями, а там – будь що буде!»
Я хотiв був щось заперечити. «Якого бiса! – вигукнув мiй благодiйник, – ви збираетеся сидiти в цьому палацi, де я вже тремчу з холоду? Якби Рiвароль, Шансенец, Мiрабо-бочка i я мусили б хукати на пальцi, щоб iх зiгрiти, далеко б ми сягнули з «Дiяннями апостолiв»! Ви знаете, що ця iсторiя з Енганом наробила великого шелесту? Ви що ж, вирiшили обидва померти з голоду? Ах! ах! ух! ха! ха!..» Пельтье заходився вiд смiху. Йому щойно вдалося продати сто примiрникiв своеi газети представникам колонiй; вiн одержав за це грошi, i в нього в кишенi подзенькували гiнеi. Вiн силою поволiк мене разом з апоплектиком Ла Буетарде i ще двома обiрванцями-емiгрантами, що трапили йому пiд руку, обiдати до «Лондон-Таверн». Вiн замовив портвейн, ростбiф та плумпудинг i нагодував нас донесхочу. «Що це, пане граф, – питав вiн мого кузена, – вас так перекосило?» Ла Буетарде, якому цi слова здалися дещо образливими, та водночас увага до нього полестила, як мiг, пояснив, у чому рiч: коли вiн спiвав: «O Bella Venere!» [40 - Прекрасна Венера (iт.).] – його раптом скрутило. Бiдолашний паралiтик, щось собi мимрячи про Bella Venere, мав такий дохлий, такий зацiпенiлий, такий забитий вигляд, що Пельтье, несамовито регочучи, вiдкинувся назад i трохи не перекинув стiл, хвицнувши його обома ногами зразу.
Обмiркувавши пораду, яку дав менi мiй спiввiтчизник, справжнiй герой iншого мого спiввiтчизника, Лесажа, я вирiшив, що вона не така вже й погана. Три днi я збирав довiдки, а потiм, вдягнувшись у вбрання, яке зшив менi кравець, що його пiдшукав Пельтье, вирушив до Бекклза, маючи з собою невелику суму грошей, яку менi позичив Дебофф в обмiн на обiцянку знову взятися за «Досвiд». Я змiнив свое iм’я, яке не мiг вимовити жоден англiець, на ймення Комбург, – iм’я мого брата, що нагадувало менi про жалi та радощi ранньоi юностi. Зупинившись у готелi, я вручив мiсцевому пасторовi лист Дебоффа, який був у великiй пошанi серед англiйських книгопродавцiв. Вiн у листi рекомендував мене як першокласного вченого. Прийняли мене чудово, я познайомився з усiма джентльменами, що мешкали в окрузi, i зустрiв двох спiввiтчизникiв – офiцерiв королiвського флоту, якi по сусiдству давали уроки французькоi мови.
8
Моi заняття у провiнцii. – Смерть брата. – Нещастя моiх рiдних. – Двi Францii ‹…›
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Я знов поздоровшав; прогулянки верхи, на якi я тепер iздив, повернули менi здоров’я. Ближче пiзнавши Англiю, я переконався, що вона похмура, але чарiвна: скрiзь однаковi звичаi, однаковi краевиди. Пана де Комбурга запрошували на всi свята, на всi розважальнi прогулянки. Перша добра змiна в моiй долi сталася завдяки моiй освiтi. Мав рацiю Цицерон, коли рекомендував у час життевих негараздiв лiтературнi вправи. Дами з радiсним захопленням приймали француза, з яким можна було поговорити по-французьки.
Нещастя моiх рiдних, про якi я дiзнався з газет i якi вiдкрили мое справжне iм’я (я не змiг приховати своеi скорботи), посилили спiвчуття до мене суспiльства. Газетнi аркушi сповiстили про смерть пана де Мальзерба, його доньки, дружини пана президента де Розамбо, його онуки, панi графинi де Шатобрiан, та чоловiка його онуки, пана графа де Шатобрiана, мого брата, – iх стратили разом, в той самий день i час, на одному ешафотi. Пан де Мальзерб був об’ектом захоплення i пошани англiйцiв; а що я виявився родичем захисника Людовiка XVI, то моi господарi стали ще бiльш доброзичливими до мене.
Мiй дядько де Беде повiдомив мене про переслiдування, яких зазнали iншi моi родичi. Мою незрiвнянну матусю разом з iншими жертвами кинули до воза i доправили з Бретанi до паризькоi в’язницi, де iй належало чекати на таку саму долю, що спiткала й ii сина, якого вона так любила. Моя дружина i моя сестра Люсiль дожидали вироку в реннськiй в’язницi; iх збиралися ув’язнити в замку Комбург, що став казенною фортецею; злочин цих двох безневинних молодих жiнок полягав у тому, що я виiхав у емiграцiю. Чи можна порiвняти нашi печалi на чужинi з горем тих французiв, що залишилися на батькiвщинi? Як же гiрко було, проте, дiзнатися, страждаючи у вигнаннi, що сам факт цього вигнання став приводом для переслiдування твоiх близьких!
Два роки тому обручку моеi невiстки було знайдено в стiчнiй канавi на вулицi Кассетт; менi принесли ii; вона трiснула: два обiдки були розiмкненi i висiли, зчепившись докупи; iмена можна було прочитати цiлком виразно. Як знайшлася ця обручка? Де i коли вона загубилася? Очевидно, жертву, катовану у в’язницi Люксембурзького палацу, везли на страту вулицею Кассетт? Може, вона впустила обручку дорогою на ешафот? А може, ii зiрвали з пальця пiсля страти? Я вiдчув сильне хвилювання, побачивши цей символ, що трiщиною i написом нагадував про страшну долю, яка спiткала бiдолашне подружжя. Щось таемниче i фатальне вгадувалося в цiй обручцi, яку невiстка моя, здавалося, надiслала менi з того свiту на згадку про неi й про мого брата. Я вiддав обручку iхньому синовi: бодай би тiльки вона не завдала йому бiди!
‹Листування Шатобрiана з паном де Контансеном, який знайшов у 1835 роцi текст вироку, ухваленого братовi Шатобрiана›
Цей смертний вирок чудово доводить, з якою легкiстю вчинялися вбивства: однi iмена написанi з помилками, iншi замазанi. Цi зовнiшнi хиби, яких було б достатньо, щоб припинити чиннiсть будь-якоi серед постанов малозначних, не зупиняли катiв; для них важлива була тiльки година страти: рiвно о п’ятiй годинi. Ось справжнiй документ, я переписую його дослiвно:
«Виконавцю судових вирокiв
РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ТРИБУНАЛ
Слiд виконавцю судових вирокiв вирушити до палацу правосуддя в Консьержерi, щоб виконати вирок, яким засуджено Муссе, д’Еспременiля, Шапелье, Туре, Елля, Ламуаньйона Мальзерба, дружину Лепеллетье Розамбо, Шато Брiана та його дружину (iм’я замазане, прочитати неможливо), вдову Дюшатле, дружину Граммона, колишнього герцога, дружину Рошешюара (Рошешуара) i Пармантье, – усього 14 – на страту. Страта вiдбудеться сьогоднi, рiвно о п’ятiй годинi, на площi Революцii цього мiста.
Громадський обвинувач А. К. Фук’е.
Ухвалено трибуналом 3 флореаля II року Французькоi республiки. Два вози».
9 термiдора врятувало життя моiй матерi; але про неi забули, i вона залишалася в Консьержерi. Комiсар Конвенту знайшов ii: «Що ти тут робиш, громадянко? – запитав вiн. – Хто ти? Чому ти досi тут?» Матуся вiдповiла, що, втративши сина, не журиться тим, що вiдбуваеться, i що iй байдуже, де померти: у в’язницi чи на волi. «Але, можливо, у тебе е iншi дiти?» – заперечив комiсар. Мати назвала мою дружину i сестер, що скнiють у реннськiй в’язницi. Надiйшов наказ випустити iх; змусили вийти на свободу i матусю.
Історики Революцii забули поряд iз зображенням того, що коiлося всерединi Францii, помiстити зображення того, що вiдбувалося за ii межами, показати силу-силенну вигнанцiв, змушених братися до рiзних ремесел, та терпiти рiзнi муки залежно вiд клiмату i звичаiв народiв, що прихистили iх.
За межами Францii все вiдбувалося з окремими особами: злети i падiння, прихованi вiд свiту печалi, мовчазнi та безкорисливi жертви, i, проте, попри всю рiзноликiсть емiгрантiв, серед яких були люди всiх станiв, рiзного вiку, обох статей, вони зберiгали едину непорушну iдею; стара Францiя поневiрялася свiтом зi своiми забобонами i своiми слугами, як колись Божа церква блукала по землi зi своiми чеснотами та своiми мучениками.
Усерединi Францii все вiдбувалося з суспiльством у цiлому: Барер закликав до вбивств i завоювань, громадянських воен та воен з iншими краiнами, вiдбувалися грандiознi битви у Вандеi та на берегах Рейну, трони руйнувалися з наближенням нашоi армii, наш флот тонув у хвилях, народ викидав монархiв з iхнiх гробниць у Сен-Денi i кидав прах мертвих королiв в обличчя королям живим, щоб заслiпити iх; нова Францiя, славна своiми новими свободами, горда навiть своiми злочинами, мiцно стояла на своiй землi, продовжуючи при цьому розширювати своi межi за допомогою подвiйноi зброi – сокири ката i шпаги солдата.
‹Листи Енгана, що видужав›
9
Шарлотта
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
За чотири лье вiд Бекклза у маленькому мiстечку пiд назвою Бангей мешкав англiканський пастор, преподобний пан Айвз, вiдомий знавець грецьких старожитностей i математики. Мав ще нестару дружину, красуню i розумницю, та едину доньку, якiй на той час було п’ятнадцять рокiв. Мене вiдрекомендували Айвзам, i в iхньому домi мене зустрiли дуже гостинно. Ми пили на староанглiйський манiр i просиджували за столом ще години зо двi пiсля того, як панi покидали нас. Пан Айвз, побувавши в Америцi, полюбляв розповiдати про своi подорожi, так само слухати моi iсторii, розмовляти про Ньютона i Гомера. Дочка пастора, яка на догоду йому опановувала науки, була чудовою музиканткою i спiвала не гiрше за панi Паста. Вона знову приеднувалася до нас за чаем i розгонила сон старого священика, який вельми заохочував i нас своiм прикладом. Спершись лiктем на пiанiно, затамувавши подих, я слухав мiс Айвз.
Закiнчивши музичнi вправи, young lady [41 - Юна ледi (англ.).] розпитувала мене про Францiю, про лiтературу; вона просила накреслити iй план занять; найбiльше iй хотiлося вивчити iталiйських авторiв, i вона чекала вiд мене пояснень щодо «Божественноi комедii» та «Єрусалима». Трепетна чарiвнiсть щироi прихильностi поступово забирала надi мною силу: свого часу я наряджав iндiанок, проте не зважився б пiдняти рукавичку мiс Айвз; перекладаючи деякi уривки з Тассо, я силувався заховати свое збентеження. З Данте, генiем бiльш цнотливим i мужнiм, менi було простiше.
Ми з Шарлоттою Айвз пiдходили одне одному лiтами. У зв’язки, що виникають посерединi життевого шляху, вкрадаеться певна меланхолiя; якщо ви спiзнали кохання у зрiлому вiцi, бiльша частина ваших спогадiв далека вiд вашоi обраницi; днi, проведенi в iншому середовищi, тяжкi для пам’ятi, вони нiби вiдрубанi вiд нашого iснування. Якщо закоханих роздiляють роки, ще складнiше: старший почав жити перш, нiж молодший з’явився на свiт; молодшому призначено, своею чергою, рано чи пiзно залишитися самому; перший пiзнав самоту по цей бiк колиски, другого самота чекае по той бiк могили; для першого пусткою було минуле, для другого пусткою стане майбутне. Важко кохати, навiть коли е всi умови для щастя: юнiсть, краса, вiльний час, злагода сердець, смакiв, звичок, манер i рокiв.
Упавши з коня, я змушений був пробути в домi пана Айвза певний час. Була зима; мрii починали вiдступати перед посутнiстю. Мiс Айвз стала стриманiшою; вона бiльше не приносила менi квiтiв; вона не бажала спiвати.
Якби менi сказали, що решту своiх днiв я проведу, незнаний нiким, у лонi цiеi вiддаленоi вiд свiту родини, я помер би з радостi: коханню бракуе лише мiцностi, щоб обернутися на Едем до грiхопадiння i нескiнченну Осанну водночас. Зробiть красу нескороминущою, молодiсть довговiчною, серце невтомним, i ви пiзнаете райське блаженство. Любов – верховна розкiш, через те i не покидае ii марна мрiя бути такою вiчно; iй потрiбнi однi лиш непорушнi обiтницi; не маючи радощiв, вона прагне увiчнити своi жалi; перетворившись на грiшного янгола, вона й далi говорить мовою, якою промовляла в обителi непорочностi; ii надiя – нiколи не закiнчуватися; пiдкоряючись своiй подвiйнiй земнiй природi i так само подвiйнiй земнiй iлюзii, вона прагне продовжити свое життя в безсмертних думках i поколiннях, що змiнюються.
Я iз сумом усвiдомлював, як наближаеться мить, коли менi доведеться покинути гостинний дiм пана Айвза. Обiд напередоднi мого вiд’iзду минув безрадiсно. Голова родини, на мiй великий подив, пiшов геть вiдразу пiсля десерту i забрав iз собою доньку, залишивши мене удвох iз панi Айвз. У неi був надзвичайно збентежений вигляд. Я чекав докорiв щодо прихильностi, яку вона могла помiтити, але про яку я нiколи не говорив. Вона поглядала на мене, опускала очi, червонiла; сама вона, привабна в своему збентеженнi, могла б збудити до себе почуття надзвичайно палке. Аж ось, насилу впоравшись iз хвилюванням, що заважало iй говорити, вона вимовила по-англiйськи: «Добродiю, ви бачили, як важко менi говорити: не знаю, чи подобаеться вам Шарлотта, але матiр обдурити неможливо; моя донька, я впевнена, почувае до вас прихильнiсть. Ми порадилися з паном Айвзом: ви пiдходите нам з кожного погляду; ми гадаемо, що з вами наша донька буде щасливою. У вас бiльше немае вiтчизни; ви втратили рiдних; майно ваше продане: чи варто вам повертатися до Францii? Пiсля нашоi смертi статок наш вiдiйде Шарлоттi, а поки що живiть з нами».
З усiх випробувань, що випали на мою долю, це було найбiльш нищiвним i суворим. Я впав до нiг панi Айвз, я обсипав ii руки поцiлунками й окропив сльозами. Вона гадала, що я плачу з щастя, i заплакала з радощiв. Вона простягла руку, щоб смикнути за шнурок дзвiнка; вона хотiла покликати чоловiка i доньку. «Облиште! – вигукнув я. – Я одружений!» Вона знепритомнiла.
Я вийшов i, не заходячи до своеi кiмнати, пiшки подався до Бекклза. Звiдти я на поштових виiхав до Лондона, написавши панi Айвз листа, копii якого, на жаль, не зберiг.
У грудях моiх живе найсолодший, найнiжнiший, найтеплiший спогад про цю подiю. Родина пана Айвза – едина, що бажала менi добра i прийняла мене по-справжньому щиро ще до того, коли я прославився. Бiдний, безвiсний вигнанець, не спокусник, не красень, я мiг вiднайти упевненiсть у завтрашньому днi, вiтчизну, чарiвну дружину, здатну вилiкувати мене вiд самоти, матiр, яка красою майже не поступалася доньцi i могла замiнити мою стару матусю, освiченого батька, вигадника i цiнителя словесностi, гiдного зайняти мiсце мого рiдного батька, якого вiдняло у мене небо; чим вiдплатив я за все це? Менi вiддали перевагу, не плекаючи щодо мене нiяких iлюзiй; отже, мене любили. Вiдтодi я тiльки один раз у життi вiдчув прихильнiсть, яка була достатньо величною, щоб вселити менi таку саму довiру. Що стосуеться опiкування, яке менi траплялося вiдчувати згодом, я нiколи не знав напевно, чи, бува, не зовнiшнi причини, чи вiдгомiн слави, чи iнтереси партiй, блиск лiтературноi або полiтичноi популярностi були причиною цiеi запобiгливостi.
Втiм, одруження з Шарлоттою Айвз змiнило б мою земну долю: схоронивши себе в одному з британських графств, я став би джентльменом-мисливцем, з-пiд мого пера не вийшло б анi рядка; бiльш того, я забув би рiдну мову, адже починав уже писати й думати англiйською. Чи багато втратила б моя вiтчизна вiд мого зникнення? Якби я мiг забути про те, що стало менi втiхою, я сказав би, що, залишившись в Англii, прожив би безлiч днiв спокiйних, замiсть багатьох тривожних, що випали на мою долю. Імперiя, Реставрацiя, розбрати й мiжусобицi, що терзають Францiю, – до всього цього менi було б байдуже. Менi не треба було б щоранку виправляти помилки, боротися з помилками. Чи дiйсно я маю справжнiй талант i чи талант цей був вартий того, щоб принести йому в жертву мое життя? Чи переживуть мене моi твори? Якщо переживуть, чи знайдеться в перетвореному i заклопотаному зовсiм iншими речами свiтi публiка, яка побажае мене слухати? Чи не стану я уламком минулих часiв, незрозумiлим для нових поколiнь? Чи не вважатимуть зневажливi нащадки моi думки, почуття, навiть мiй стиль вiджилими i нудними? Чи зможе моя тiнь сказати, як сказала Данте тiнь Вергiлiя: «Poeta fui е cantai – Я був поет, пiснi складав любимi» [42 - Данте Алiг’ерi. Пекло, I, 73; пер. Є. Дроб’язка.].
10
Повернення до Лондона
Повернення до Лондона не принесло менi спокою: я втiкав вiд своеi долi, немов зловмисник вiд спогаду про свiй злочин. Як, мабуть, прикро було родинi, такiй гiднiй моеi пошани, поваги, вдячностi, почути подiбну вiдмову з вуст незнайомця, якого вона так радо вiтала, прийнявши до свого родинного кола з патрiархальною простотою, довiрливiстю i безогляднiстю! Я уявляв собi засмучення Шарлотти, справедливi докори, якими могли обсипати i безумовно обсипали мене в домi Айвзiв: адже, хоч би що там було, я дозволив собi пiддатися потягу, знаючи, що не маю на те нiякого права. Невже я, сам не усвiдомлюючи ганебнiсть своеi поведiнки, зробив боязку спробу спокусити дiвчину? Втiм, як би я не вчинив: чи зупинився б, щоб не втратити звання порядноi людини, чи знехтував перепонами, щоб скуштувати втiхи, свiдомо приреченоi на ганьбу моею ж власною поведiнкою, я у будь-якому випадку прирiк би предмет своiх домагань на муки, хай то розкаяння совiстi чи терзання болю.
Цi гiркi роздуми породжували в моiй душi iншi почуття, сповненi не меншоi гiркоти: я проклинав свое одруження, яке, як думалось моему заблуканому, скаламученому розуму, змiнило мою долю i позбавило мене щастя. Я не замислювався про те, що моя страдницька вдача i романтичнi уявлення про свободу зробили б шлюб з мiс Айвз таким само обтяжливим для мене, як i узи менш тiснi.
Лише один образ, незатьмарений i привабливий, який, хоча й навiював глибоку печаль, однак жив у моему серцi, – образ Шарлотти; врештi-решт лише вiн один примиряв мене з долею. Менi сто разiв хотiлося повернутися до Бангею, але не переступати порiг дому родини, яку я образив, а, зачаiвшись коло узбiччя дороги, пiдстерегти Шарлотту, увiйти слiдом за нею до храму, де чекав нас якщо i не спiльний вiвтар, то спiльний Бог, i з Божого попуску вдихнути в серце цiеi жiнки несказанний жар мого благання, промовивши, хоча б подумки, слова весiльного благословення, якi я мiг би почути з вуст пастора в цьому храмi:
«Господи, поеднай розум подружжя i наповни iхнi серця щирою дружбою. Зверни прихильний погляд на твою слугу. Зроби так, щоб ярмо ii стало ярмом любовi i миру, щоб лоно ii стало плодоносним; Боже, зроби так, щоб подружжя це побачило дiтей своiх до третього i четвертого колiна i дожило до щасливоi старостi».
Я не знав, на що зважитися, я писав Шарлоттi довгi листи i рвав iх. Декiлька малозначущих записок, якi я отримав вiд неi, стали моiм талiсманом; у думках моiх Шарлотта завжди була поряд зi мною: зграбна, нiжна, вона, мов сильфiда, супроводжувала мене, очищаючи моi помисли. Всi моi здiбностi були присвяченi iй: вона була осереддям, куди прагнув мiй дух, як прагне кров до серця; вона вiдвертала мене вiд усього, бо я постiйно порiвнював усе з нею i вона незмiнно виявлялася вищою. Пристрасть непiдробна i нещасна – отруена закваска, яка ховаеться на самому денцi душi i може зiпсувати навiть хлiб ангелiв.
Мiсця, де я побував разом iз Шарлоттою, години, проведенi з нею, слова, якими ми обмiнялися, закарбувалися в моiй пам’ятi: я бачив усмiшку судженоi, я благоговiйно торкався ii темного волосся, я притискав ii прекраснi руки до своiх грудей, так само як i ланцюжок з лiлiй, який з радiстю носив би на шиi. Як би далеко не заносила мене доля, бiлорука Шарлотта завжди була зi мною. Я вiдчував ii присутнiсть, як вiдчувають уночi запах невидимих у темрявi квiтiв.
Пiсля вiд’iзду Енгана я став ще бiльш самотнiм, нiж був ранiше, нiщо не заважало менi не розлучатися з образом Шарлотти. За тридцять миль поблизу Лондона не залишилося жодних вересових чагарiв, дороги, церкви, де б я не побував.
Мене вабили безлюднi куточки, зарослi бур’яном двори, рiв, що нащетинився чортополохом; я любив закинутi мiсця: люди оминали iх стороною, а тим часом десь поряд уже ходив тутешньою землею Байрон. Пiдперши голову рукою, я дивився на запустiлу природу; коли це тяжке видовище занадто пригнiчувало мене, на допомогу менi поспiшав спогад про Шарлотту; я був як той паломник, що прийшов до безлюдних околиць гори Сiнай i почув спiв солов’я.
У Лондонi поведiнка моя всiх здивувала. Я нi на кого не дивився, нiкому не вiдповiдав, не розумiв, про що зi мною говорять: моi старi товаришi висловлювали припущення, що я збожеволiв.
11
Дивовижна зустрiч
Що сталося в Бангеi пiсля мого вiд’iзду? Що трапилося з цiею родиною, якiй я принiс радiсть i завдав горя?
Не забувайте, що нинi я посол при дворi Георга IV i описую те, що трапилося зi мною в Лондонi 1795 року, в Лондонi 1822 року.
Справи змусили мене на тиждень перервати свою розповiдь, та сьогоднi я знов беруся за перо. Недавно одного дня вiдразу по обiдi мiй слуга доповiв менi, що перед моiм будинком зупинилася карета i якась панi-англiйка просить прийняти ii. Оскiльки на своему суспiльному теренi я узяв собi за правило нiкому не вiдмовляти, я сказав: «Запрошуй».
Я сидiв у себе в кабiнетi, лакей доповiв про ледi Салтон; я побачив панi в жалобному одязi; ii супроводжували два вродливi хлопчики, також у жалобi: один рокiв шiстнадцяти, другий – чотирнадцяти. Я зробив крок назустрiч iноземнiй гостi; вона так хвилювалася, що ледве трималася на ногах. Їi голос здригнувся, коли вона запитала: «Mylord, do you remember me? – чи ви впiзнаете мене?» Так, я впiзнав мiс Айвз! Роки, що промайнули над ii головою, не торкнулися ii весни. Я взяв ii за руку, всадовив i сiв поряд. Я не мiг говорити; в моiх очах стояли сльози; крiзь цi сльози я мовчки дивився на неi; по тому, що я вiдчував, я розумiв, як глибоко кохав ii. Нарештi я опанував себе i, своею чергою, запитав: «А ви, добродiйко, чи впiзнаете ви мене?» Вона пiдвела очi i замiсть вiдповiдi кинула на мене погляд i радiсний, i сумний, подiбно до давнього спогаду. Я не вiдпускав ii руки. Шарлотта сказала: «Я ношу жалобу по матусi. Батько помер кiлька рокiв тому. Ось моi дiти». Сказавши цi слова, вона вiдняла руку i вiдкинулася в крiслi, притиснувши хусточку до очей.
Помовчавши, вона вела далi: «Мiлорде, я говорю зараз з вами мовою, якоi ви навчали мене в Бангеi. Я боюся: вибачте менi. Моi дiти – сини адмiрала Салтона, за якого я вийшла замiж через три роки пiсля того, як ви покинули Англiю. Але сьогоднi я занадто схвильована, щоб вдаватися в подробицi. Дозвольте менi прийти ще раз». Подаючи iй руку, щоб провести до карети, я запитав, де вона живе. Шарлотта тремтiла, i я притиснув ii руку до свого серця.
Назавтра я вирушив до ледi Салтон; вона була сама. Ми зараз же заходилися, перебиваючи, розпитувати одне одного. «А пам’ятаете?» – i за цими запитаннями поставало цiле життя. З кожним «А пам’ятаете?» ми вдивлялися одне в одного; ми шукали на наших обличчях слiди часу, якi невблаганно вiдмiрюють вiдстань вiд початковоi точки i позначають довжину пройденого шляху. Я запитав Шарлотту: «Як ваша матуся повiдомила вам, що…» Шарлотта зашарiлася i жваво перебила мене: «Я приiхала до Лондона, щоб просити вас потурбуватися про дiтей адмiрала Салтона: старший хотiв би поiхати до Бомбея. Пан Каннiнг, призначений генерал-губернатором обох Індiй, ваш друг; вiн мiг би взяти мого сина з собою. Я буду вельми вдячна, я б так хотiла завдячувати саме вам щастям свого первiстка». Вона зробила наголос на останнiх словах.
– Ах, панi! – вигукнув я, – про що ви говорите? Яка зрадливiсть долi! Ви привiтно приймали за родинним столом бiдного вигнанця, ви не були глухi до його страждань, ви, очевидно, сподiвалися звеличити його до почесного звання, про яке вiн не мiг i мрiяти, – i от сьогоднi ви в своiй вiтчизнi просите його протекцii. Я пiду до пана Каннiнга, я докладу всiх зусиль, щоб син ваш, як не тяжко менi вимовляти це слово, так от, щоб син ваш поiхав до Індii. Але скажiть менi, добродiйко, якоi ви думки про мое нове становище? Яким здаюся я вам сьогоднi? Ви говорите менi «мiлорде» – менi тяжко чути це слово.
– Здаеться, ви нiтрохи не змiнилися, навiть не постарiли, – заперечила Шарлотта. – Коли ми вдома говорили про вас за вашоi вiдсутностi, я завжди називала вас мiлордом; менi здавалося, що ви заслуговуете на це звання: хiба не були ви для мене немов чоловiком, my lord and master, моiм паном i повелителем?
Коли моя чарiвна спiврозмовниця вимовляла цi слова, в нiй було щось вiд мiльтонiвськоi Єви: вона не вийшла з лона iншоi жiнки; краса ii мала на собi ознаку божественноi десницi, що створила ii.
Я поспiшив до пана Каннiнга i лорда Лондондеррi; за одне нещасне мiсце вони почали манiритися, як роблять це i у Францii, але пообiцяли допомогти, як обiцяють i при французькому дворi. Я вiдзвiтував ледi Салтон про своi клопотання. Я приходив до неi тричi: коли прийшов учетверте, вона оголосила, що повертаеться до Бангею. Останне побачення було болiсним. Шарлотта знову заговорила про наше минуле сокровенне життя, про читанi разом книги, про прогулянки, музику, колишнi квiти, минулi надii. «Коли я познайомилася з вами, нiхто не чув вашого iменi, – сказала вона, – а нинi воно у всiх на вустах. Чи вiдомо вам, що я зберiгаю один ваш твiр i декiлька листiв? Ось вони». І вона передала менi пакет. «Не ображайтеся, що я не хочу нiчого залишити на згадку про вас», – i вона заплакала. «Farewell! Farewell! [43 - Прощавайте! Прощавайте! (англ.)] – сказала вона. – Не забудьте про мого сина. Бiльше ми не побачимося, адже ви не приiдете до мене в Бангей». – «Я приiду, – вигукнув я, – я привезу вам папiр про призначення вашого сина на посаду». Вона недовiрливо похитала головою i вийшла.
Повернувшись до посольства, я зачинився у себе в кабiнетi i розкрив пакет. У ньому не було нiчого, крiм маловажних записок та плану навчальних занять з нотатками про англiйських та iталiйських поетiв. Я сподiвався знайти там листа вiд Шарлотти, але його не було; щоправда, я помiтив на берегах рукопису декiлька помiток англiйською, французькою i латиною, але, зробленi старим чорнилом i молодим почерком, вони були залишенi давно.
Така iсторiя моiх стосункiв з мiс Айвз. Я закiнчую розповiдь, i менi здаеться, нiби на тому самому островi, де я одного разу втратив ii, я втрачаю ii знову. Але мiж тим, що я почуваю до неi нинi, i тим, що я вiдчував у часи, про якi згадую з нiжнiстю, пролягла вся прiрва непорочностi: ледi Салтон вiддiляють вiд мiс Айвз пристрастi. Сьогоднi щиросердна жiнка вже не збудила б у менi чистих бажань любовi майже казковоi i солодкоi своiм невiданням. У той час я писав про невиразнi печалi, тепер життя мое визначилося. Що ж! якби стиснув в обiймах ту, що зустрiлася менi дiвою, але стала дружиною i матiр’ю, то зробив би це з люттю, у надii затаврувати, отруiти i задушити цi двадцять сiм рокiв, обiцяних менi, але вiдданих iншому.
Почуття, яке я воскресив на цих сторiнках, слiд вважати першим подiбним почуттям, що пробудилося в моему серцi; проте воно мало пасувало до моеi завзятоi вдачi; воно погубило б його; дуже скоро воно перешкодило б менi зазнати священноi насолоди. Саме тодi подорожнього, озлобленого нещастями, що повернувся iз заморських краiв i пустився в самотнi мандри, охопили божевiльнi думки, що стали таемницею Рене, саме тодi я перетворився на найбiльш бентежну iстоту з усiх, що будь-коли жили на свiтi. Хоч би що там було, цнотливий образ Шарлотти, осяявши глибини моеi душi промiнням справжнього свiтла, розсiяв на якийсь час зграю примар: моя чаклунка, немов злий генiй, згинула, пiрнула в безодню; вона вичiкувала, поки цей образ потьмянiе, i лише потiм з’явилася знов.
Книга одинадцята
Переглянуто в груднi 1846 року
1
Вада мого характеру
Лондон, квiтень – вересень 1822 року
Я нiколи остаточно не поривав стосункiв з Дебоффом, видавцем «Досвiду про революцii», i менi слiд було б якнайскорiше вiдновити iх, щоб отримати засоби для життя. Але чому сталося зi мною останне нещастя? Щоб зрозумiти це, треба зрозумiти особливiсть мого характеру.
