скачать книгу бесплатно
– У нас е розшифровка мови iз зонда. Мовна модель розрахована, тому вони справдi… можуть звернутися до мiсцевих.
– Скасовуйте операцiю.
– Ви так легко вiдмовляетеся вiд надii?
Тiнь ночi наповзала на единий материк Мерехтливоi.
– Я не знаю, що робити, – сказав капiтан. – Не знаю.
* * *
Злому подобалося знаходити зв’язок предметiв i явищ. Що сталося? Вартовi вели мирну бесiду i враз кинулися одне на одного зi зброею, з вiдвертим намiром убити. Може, iм пiдсипали чогось у питво?
Але навiщо?
Дверi в кухню були вiдчиненi. Злий побачив, як двое хлопчикiв, що допомагали чистити рiпу, раптом наскочили одне на одного з ножами. Хазяйський син, здоровенний парубок рокiв двадцяти, схопив iх за шкiрки й розборонив – але вони все поривалися битися, не зважаючи нi на чужу, нi на власну кров.
Дивлячись на них, Злий вiдчув на мить бажання витягти меча й кинутись на кожного, в чиiх руках сталь. Хоч на провiдника варти, хоч на кухарчука. Якби меч був при ньому – мабуть, i не стримався б. Але меч лежав, сповитий, пiд лавою коло вiкна, i Злий устиг погасити в собi чужу волю.
– Тут маг! – прокричав начальник патруля. – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!
Он воно що, подумав Злий зi зростаючою цiкавiстю.
В обiднiй залi чинилося пекло. Його супутник, дивний злодiй, сидiв на лавi, зiщулений, i притискав до себе мiшок, так нiби той допомагав йому грiтися. Права рука злодiя була всерединi, в мiшку. Збоку здавалося, нiби вiн вирiшив таемно обчистити сам себе.
– Я пiду, – сказав вiн Злому. – За нiчлiг заплачено. Залишайся, якщо хочеш.
– Куди ж ти пiдеш серед ночi?
– А тут хiба дадуть поспати?!
В обiднiй залi тим часом стало вiльнiше – всi, хто прагнув вийти, вирвалися надвiр. Коло порога вовтузився, намагаючись пiдвестися, худорлявий торговець, пом’ятий у тиснявi. Дверi навстiж, знадвору чулися лайка та кiнське iржання. Усерединi встановилася вiдносна тиша: п’янi, соннi або найменш полохливi вiдвiдувачi тихо сидiли попiд стiнами, а обережнi – пiд столами.
Начальник варти кинувся приводити до тями товаришiв. Першим заворушився й сiв молодий; очi його дивилися в рiзнi боки. Похмурий застогнав i вхопився долонею за край стола:
– Що це…
– Магiя, – уривчасто кинув начальник патруля, i окуляри пiдстрибнули в нього на носi.
– Яка ганьба, – пробурмотiв молодий, обмацуючи голову.
– Де маг? – прохрипiв похмурий.
Злий сiв на лаву й узяв у руки гарячий кухоль. Настiй на травах був, мабуть, занадто солодкий. Однак зiгрiвав чудово.
Проводир варти чiпко оглянув зал. Злий зустрiвся з ним очима, на мить зазирнув за скельця окулярiв, вражений силою й витримкою цiеi людини, – проводир единий у залi здолав магiю. Зберiг розум.
«Я теж здолав, – негайно ж подумав Злий. – Але в мене не було з собою меча, я не тримав зброi в руках чи на поясi. Цiкаво, що було б, якби я носив меча вiдкрито, як вартовi? Кинувся б на проводиря, щоб зарубати?»
Його знайомий, дивний злодiй, засовався на лавi. Проводир варти уважно його розглядав.
– Проклятий день, – похмурий вартовий насилу пiдвiвся. – Утiк наш маг, шукай вiтру в полi…
Нервово заiржав кiнь пiд вiкном.
– Знайдемо, – крiзь зуби пообiцяв молодий.
І поклав руку на плече проводиревi. Той здригнувся й нарештi вiдiрвав погляд од дивного злодiя.
– Доповiсти треба. Далеко не втече…
Вони вийшли, тупаючи чобiтьми, на ходу ховаючи зброю.
Худий пом’ятий торговець, який щойно пiдвiвся на ноги, вiдсахнувся з iхнього шляху. Злий виразно почув, як видихнув його знайомий злодiй – наче людина, що довго не дихала.
* * *
Люди охоче вiрять у погане. Дехто, звiсно, говоритиме, що злостивий маг зачарував заступникiв – але вiритимуть тому, хто розповiсть правду: «заступники» напилися в трактирi, оголили мечi, налякали людей i трохи не повбивали одне одного.
Рiпка почувався чудово. Страх, що охопив його вiд погляду з-пiд окулярiв, був iнший, нiж страх на ярмарку. Другий був страхом блохи, незначного створiння, зачепленого подихом влади. Перший – шляхетним страхом бунтiвника за мить до загибелi. І цей гiдний страх вимив з Рiпчиноi душi слiди блошиного жалюгiдного жаху.
А потiм, коли «заступники» подалися доганяти примару – то й страху не стало. Рiпка, ще кiлька годин тому невдаха й боягуз, подивився на себе iншими очима.
Маг, казали вони. Це про нього, про Рiпку. Нехай уся його магiя в клаптi тканини та ще в деяких брязкальцях – вiн маг, i про нього складатимуть пiснi. Рiпка мружився, вiдчуваючи, як почуття значущостi розпирае його зсередини, грiе живiт i наповнюе горло.
На гостинному дворi все стихло. Перев’язали ганчiрками кухарчукiв. Попрощалися з тими, хто iхав, постелили тим, хто ризикнув залишитися на нiч, i в просторiй обiднiй залi почулося хропiння: кiмнат на другому поверсi було мало, i подорожнi, якщо вони не були знiженими дамами чи дуже багатими купцями, ночували по-простому, на пiдлозi.
Рiпка лежав, обнявши свiй схудлий мiшок, а поруч, на вiдстанi руки, лежав хлопець i обiймав меча. І нiхто в цiлому дворi не знав, що то в нього за меч. А може, i в свiтi.
Дощ ущух. За вiкном свiтало.
Рiпка нечутно встав i пiшов до дверей – нiби до вiтру.
Вирушаючи на ярмарок, вiн улаштував тимчасову схованку неподалiк роздорiжжя, за пiвгодини iзди вiд гостинного двору.
* * *
– У вас буде мало часу. Кiлька мiсцевих днiв.
– Так, капiтане.
– Доведеться вступити в контакт з аборигенами. Текст вiдпрацьовано лiнгвiстом i психологом. Вам доведеться вiдтворити його самостiйно, дослiвно, включаючи iнтонацii.
– Так.
– Знайдiть торговельний майдан або велике житлове примiщення. Текст приблизно такий: «Обiцяю велику нагороду всякому, хто вкаже дитину чоловiчоi статi, яка з’явилася шiстнадцять обертiв навколо свiтила тому, без батькiв, у розбитому небесному приладi».
– Я надiюсь, капiтане, що текст вивiрений i збалансований.
– Це найкраще, що ми могли зробити. Ще: в очах аборигенiв ви не повиннi здаватися слабкими чи нерiшучими. Якщо вони вiдмовляться вiдповiдати – продемонструйте iм силу.
– Так, капiтане.
* * *
– Продай менi свого меча.
Злий здивовано обернувся.
Дивний злодiй вийшов з трактиру над ранок, та незабаром повернувся – до його мокрих чобiт прилипла глиця. Дивний злодiй майже силомiць пригостив Злого снiданком i нав’язався в супутники, хоч Злий був пiший, а злодiй мав коня. Злий пiдсвiдомо вiдчував задум, хворобливу цiкавiсть з боку злодiя, i був упевнений: ще до полудня супутник пояснить, що йому треба.
Так i сталося. Вони йшли поруч, супутник вiв за повiд свого коня з поклажею. Злий мовчки вiдзначив, що поклажi додалося.
Потiм злодiй запропонував звернути з дороги на непримiтну стежинку в лiсi й, щойно вони опинилися в лiсi самi, заговорив про меч. Злий не здивувався – вiн раз у раз ловив погляд супутника на своему згортку.
– Продай менi меча, добре заплачу.
– Не продаеться, – Злий усмiхнувся.
– Дурню, тебе за нього зарiжуть. Або заарештують. Не годиться хлопчиськовi швендяти по дорогах з таким мечем.
– А ти як знаеш, який вiн?
– Гарний, – злодiй упевнено кивнув. – Хлопче, визнай: ця штука не для тебе.
– Менi його подарували, – Злий iще всмiхався.
– Знаемо, як таке дарують, – злодiй ощирився. – Помiтили б – убили б разом з подарунком… Хлопче, поки я плачу за нього грошi – давай, погоджуйся.
Злий був вражений, як змiнився його супутник вiдучора. З сiрого дивного злодiя перетворився на гостролицього, з блискучими очами розбiйничка. Що його так змiнило?
– Не погоджусь.
– Ну й дурний.
Злодiй накинув повiд коня на рогачку-сучок. Вiдстебнув вiд сiдла довгий згорток, струснув мiшковину й витяг зброю – простий клинок, якi носять вартовi-бiдняки чи розбiйники-вiдчайдухи. Учора нiякого меча в нього не було, подумав Злий. Одержав од спiльникiв? Забрав зi схованки?
– Я майстер-мечник, – повiдомив злодiй. Перехопив меча лiвою рукою, права тим часом пiрнула в добре знайомий Злому мiшок, i на мiзинцi наче сам собою з’явився перстень з бiрюзовим каменем. – А ти? Доведи, що ти гiдний носити зброю!
Злий легко – позначилися багатоденнi тренування – визволив свiй меч iз завоiв. Помiтив, як загорiлися в злодiя очi, коли той побачив, що це за клинок. Злодiй геть не був схожий на майстра-мечника – але коли став у стiйку, пiдняв зброю й рушив на Злого, той зрозумiв з його рухiв: супутник не збрехав.
Злий позадкував. Земля пiд ногами не була анi рiвна, нi тверда. Глиця ввiбрала всю вологу довгоi зливи. Розiйтися було нiде – сосни обступали вузьку стежку, мов цiкавi глядачi.
Меч закрутився в правiй злодiевiй руцi, та так, що завило пiд клинком вологе повiтря. Злий був неприемно вражений: ця людина не повинна так поводитися зi зброею. Несподiвана сила й спритнiсть не поеднувалися з iншими його повадками. Це наче золота клямка в сiльськiй убиральнi; Злому, який умiв бачити таемнi зв’язки, протирiччя рiзало очi.
– Не хочу тебе поранити, – злодiй наступав. – Вiддай менi меча. Я дам тобi грошей… трохи.
Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Вiн багато разiв перемагав полчища уявних ворогiв, однак нiколи не виходив проти справжнього супротивника.
Злодiй, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руцi вiсiмку, i було ясно, що вiн насправдi не збираеться ранити Злого, а хоче тiльки налякати. Вiн добрий: мiг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажае зла впертому хлопцевi…
На мiзинцi його правоi руки блискав камiнь. Навiщо людинi надiвати перстень перед двобоем на мечах? Та ще й на праву руку?!
– Я вiддам тобi меча, – сказав Злий.
– Розумник. Поклади на землю.
Злодiiв клинок перестав обертатися. Злому стало холодно вiд розумiння – якщо я вмру, то прямо зараз, мiж цими двома митями…
І вiн стрибнув уперед.
– Гей, щеня, покараю!
Злий щосили вiдкинув зброю супротивника вгору, пiрнув пiд загрозливий зблиск сталi i дотягся до злодiя – самим кiнчиком меча.
* * *
Рiпка нiчого не зрозумiв. Щойно меч був легкий i рухався наче сам собою – i раптом рука одерев’янiла, й клинок потяг униз.
Потiм бризнула кров. Рiпка бився без рукавичок; вiн подивився на свою руку й побачив, що мiзинець висить на клаптику шкiри.
Клаптик обiрвався, й мiзинець полетiв у потоптану глицю. Разом з ним полетiв перстень.
Од вигляду кровi перехопило дух. Хлопець стояв перед ним, пiднявши меча.
– Помилуй…
Вiн випустив зброю. Кров хльостала, заливаючи весь свiт, i Рiпка не бачив нiчого, крiм власноi кровi.
– Ти сам напросився, – пiсля короткоi паузи сказав хлопець. Голос його звучав рiвно й зовсiм спокiйно.
– Помилуй…
– Та плювати менi на тебе. Живи.
Рiпка зрозумiв, що стоiть на колiнах, стискаючи праву руку лiвою. Перстень пропав, закотившись у глицю, зате вiдрубаний палець валявся тут-таки, жахливо знайомий – i вже чужий.
– Ганчiрку… Перетягти…
– Цю?
Рiпка повернув голову. Хлопець тримав його мiшок в однiй руцi, а в другiй – вовняну тканину з вiзерунком «гусяча лапка».
– Нi! Тiльки не…
Хлопець проникливо посмiхнувся.
* * *
