скачать книгу бесплатно
– Командире, у нас три пробоiни… Командире?
* * *
– Злазь, купець.
Мiсце для засiдки було обрано чудове. Втiм, увесь шлях через Гульчин лiс вважався iдеальним мiсцем для нiчного промислу. Двое спереду, двое ззаду, повалене дерево поперек стежки – i все, кричи скiльки хочеш.
– Злажу, – пробурмотiв Рiпка, мiцнiше впираючись у стремена. – Уже, люди добрi…
Хустку вiн усю дорогу стискав у кулацi, i така передбачливiсть урятувала йому життя. Вовняне полотнище з вiзерунком «гусяча лапка», з торочками по краях, у напiвтемрявi розгорнулося невидимо. Рiпка труснув хусткою, наче вибиваючи пил.
Задзвенiли, схрестившись, шаблi. Четверо нападникiв були озброенi – хто мечем, хто кинджалом, хто кийком, i вони тепер зчепилися попарно, не кажучи нi слова, просто бажаючи вбити. Кiнь захрипiв, витягуючи шию. Рiпка крикнув на нього i, трохи не випавши з сiдла, змусив розвернутися.
Вперед дороги не було. Залишалася надiя, що вiн устигне проскочити роздорiжжя, поки цi четверо зайнятi одне одним…
А якщо пощастить, вони одне одного повбивають.
* * *
Уночi небо було ясне, безмiсячне, i Злий на власнi очi бачив битву зiрок. Здавалося, двi зiрки зiрвалися з неба, посварилися, й мала погналася за великою. Бiльша дременула до обрiю, але встигла добратися тiльки до верхiвки високоi ялини: мала зiрка раптом бризнула крихiтною iскрою, i бiльша луснула, на секунду освiтивши все небо.
Злий затамував дух. Нечасто зiрки влаштовують битву; якби це траплялося щоночi, небо, мабуть, скоро б спорожнiло, бо зiрки винищили б одна одну.
Бiльша зiрка розсипалася скалками, й вони полетiли вниз, залишаючи за собою червонуватi дорiжки, схожi на пелюстки. Мала зiрка рвонула до обрiю й зникла з очей. Злий ще трохи постояв на галявинi, дивлячись у небо, а потiм повернувся до свого лiгва – плащ, розстелений поверх сухого моху, i багаттячко з дотлiваючими жаринами.
Йому хотiлось розмовляти. Ранiше, в притулку, вiн рiдко вiдкривав рота: все було ясно без слiв, а за найменшого ускладнення в хiд iшли кулаки. А тепер йому хотiлося говорити, хоч навколо, в темному лiсi, не було анi душi.
– Меч, – сказав вiн хрипким непевним голосом, – га, меч?
Меч не вiдповiв. Вiн лежав, укутаний мiшковиною, надiйно захищений од роси й од чужих поглядiв. Хоча кому дивитися, в дерев немае очей…
– Меч, я бачив, як билися зiрки. Одна вбила другу. Зiрки теж ненавидять одна одну?
Меч мовчав.
– Вони б’ються за мiсце на небi, – помiзкувавши, сказав Злий. – Їм тiсно, правда?
Меч не вiдповiв.
Злий засипав жарини, щоб нерiвне червоне свiтiння не заважало темрявi. І щоб нiхто не прийшов з темряви на вогник. Лiг на спину й подивився вгору. Зiрки, що просвiчували крiзь листя, i листя, складене в мозаiку, раптом здалися йому буквами, i вiн не напружуючись прочитав:
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…»
Вiн клiпнув, i букви пропали. Залишилися тiльки зiрки та листя.
Вiн спробував згадати, чи вмiв бачити в темрявi ранiше, ще в притулку. Але притулковi спогади самi були темнi, i в спогадах вiн не мiг вiдрiзнити ночi вiд дня. «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…»
Куди впали скалки зiрки? Куди ведуть дороги на роздорiжжi? Куди тече рiчка?
– Кого я питаю? – вiн заговорив сам до себе вголос i всмiхнувся в темрявi.
Приховане послання вбачалося в прожилках на кожному листку, у малюнку хмар i в лiнiях на долонi. І особливо у вiзерунках на рукiв’i меча; здавалося, життя вплiтаеться в цi вiзерунки й п’е звiдти змiст, як суха губка воду. Усе не дарма, Злий чомусь прийшов на ту дорогу й чомусь заночував у лiсi, це дуже важливо для свiту, для зiрок…
І, заспокоений цим знанням, вiн заснув.
* * *
– А кому юшки гарячоi, тут i зараз, з морквою, з цибулею, з курячим крильцем! А кому юшки гарячоi!
Рiпка спiзнився. Торгували вже четвертий день. Солiднi покупцi роз’iжджалися, купцi розбрiдалися по трактирах. Молодиця сидiла мiж двома багаттями, на яких повiльно кипiли казани з юшкою, i видно було, що розпродуе залишки:
– А кому юшки гарячоi!
Рiпка спiзнився на початок ярмарку. І Пройди не було на мiсцi.
Спочатку Рiпка вирiшив почекати – хтозна, де бродить перекупник. Потiм захвилювався. Потiм занепав духом.
Пройда вже тричi брав у нього товар гуртом – навiть не заглядаючи в мiшок. Платив добре. Сам, зрозумiло, заробляв на Рiпчиних брязкальцях значно бiльше. Але й ризикував бiльше: розпродавати вроздрiб добутий зi святилищ мотлох сам Рiпка не наважився б нiколи.
І ось товар був, а Пройди не було.
– Юшка з м’ясом i без м’яса! Каша!
Рiпка вийняв з мiшка тарiлку i взяв собi кашi. Каша була вчорашня, але вiд цього ще смачнiша.
Розпитувати про Пройду вiн боявся. Вiн узагалi був боягузом у всiх справах, якi стосувалися людей: iшлося про розбiйникiв чи про варту, купецький союз чи злодiйське братство, а чи просто про юрбу на площi, – Рiпка почувався жертвою. Зайвий раз розкрити рота – це була для нього мука.
Зате в лiсi, де дикi звiрi, або в занедбанiй гробницi, де ворожi духи, змii або чудовиська, вiн майже нiколи не вiдчував страху. Серед шукачiв забороненого йому не було рiвних. Вiн давно б iв iз золотоi тарiлки, якби не боявся до мокрих штанiв, що про його пригоди довiдаються люди.
Вiн насухо витер тарiлку шкуринкою хлiба. Масла в кашi було трошки-трошки. І що тепер робити?
Його кiнь стояв на прив’язi, втопивши морду в рептух з кормом. Рiпка збирався, продавши товар, одразу йти на гостинний двiр, i там уже дати вiдпочити й собi, й коневi. А тепер усе йшло шкереберть, бо грошей не було. Ще одна тарiлка юшки – i все.
Що б таке продати без остраху?
Вiн одчепив од сiдла мiшок. Сiв на камiнь, обережно розв’язав горловину, щоб погляд випадкового перехожого не впав на вмiст. Зверху лежав капшук з дорожнiм дрiб’язком: жоден не годився для продажу. На днi, загорненi в стару тканину, зберiгалися статуетки небачених чужих богiв – великоголових, безоких, безкрилих. Й iнших – тонкошиiх, окатих, схожих одночасно на дiвчат i на птахiв. Рiпка брав тiльки тi, що добре збереглися, а кажуть, любителi-знавцi щедро платять i за уламки…
Тiльки де ти знайдеш тих знавцiв?
Вiн знову зав’язав мiшок. Погладив коня, той глипнув докiрливо. Дальня дорога, небезпека, нiчнi перегони. І навiщо?
– Почекаемо ще, – сказав вiн чи то коневi, чи самому собi. – Може, ще з’явиться.
Стогнало залiзо в кузнi. Там, на розi коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пiрамiдою чужi ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знiчев’я Рiпка став дивитися, як працюе коваль, як колупаеться в носi його ледачий помiчник…
– Хлопче, забери коня.
Рiпка обернувся. Червонощокий носiй, з барилом на кожному плечi, дивився на нього знизу вгору:
– Тут прив’язь на час. Ти скiльки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!
З досвiду Рiпка знав, що не можна поступатися людям, якi говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – вiдчують твiй iстинний таемний страх, i тодi жди бiди.
Вiн вiдвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з мiсця.
– Тобi кажуть чи нi? Забери коня!
Носiй роздратувався. Нiяка лайка не могла образити його дужче, нiж повна байдужiсть.
– Оглух чи що?!
Рiпка вперто повернувся до нього спиною.
– Ну, стривай, – носiй одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду…
Вiн зник – утiк шукати ради. Рiпка коротко зiтхнув i став вiдв’язувати коня: справдi пора забиратися звiдси, видно, нещасливий сьогоднi день…
Юрба захвилювалася.
Трое вершникiв iхало через ринковий майдан плiч-о-плiч – при повному обладунку, з притороченими до сiдел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся.
Посерединi iхав немолодий, худорлявий чоловiк у тонких окулярах, схожий бiльше на вченого, нiж на воiна. Саме вiн, це було ясно без слiв, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Лiворуч – дуже молодий, майже хлопчисько, свiтловолосий, усмiхнений – наче навмисне, щоб вiдтiнити похмурiсть товариша.
Коваль на якийсь час припинив робот у. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:
– Заступники, щось треба поправити? Загострити?
– Спасибi, дядьку, – низьким басом вiдгукнувся молодий. – Трохи пiзнiше.
Коваль низько вклонився.
– Юшка, каша! – весело загукала куховарка. – Заступники, гаряченьке!
– Ма, а хто це? – спитала дiвчинка з кошиком у своеi матерi з торбою на плечах.
– Це ж нашi заступники, – жiнка легко стукнула ii по потилицi. – Велика мiська варта. Я ж тобi розказувала. Забула, чи що?
– Цi?!
Вершники вже проiхали далi, коли прямо перед ними виринув, наче нiзвiдки, недавнiй носiй.
– Заступники, захистiть! Чужинцi кривдять, землю захоплюють, як у себе дома! Коня вiн виставив… Пику одвертае… Я Клоччя, покiйного стражника Лiтая син, батько в бою загинув за нас, а вони тут своi порядки…
Носiй, здавалося, тицяв пальцем Рiпцi прямо в око, хоч мiж ними було кiлькадесят крокiв. Рiпка завмер.
Воiн, що iхав посерединi, повернув голову. Його очi за скельцями окулярiв здавалися дуже старими.
– Що таке?
– Та от, кажу йому, щоб забрав коня… А вiн менi межи очi плюе!
Рiпка задихнувся од такоi брехнi.
– Плювати на мене хотiв, – поправився носiй, – задом одвертаеться… А це тимчасова прив’язь! Тут люди ходять!
Чоловiк в окулярах подивився прямо на Рiпку. Той вiдчув, як у животi змерзаеться в грудку з’iдена каша.
– Забери коня, – сказав вершник не пiдвищуючи голосу.
І, не удостоiвши бiльше анi поглядом, продовжив свiй шлях.
* * *
Половину ночi й майже цiлий день Злий спав, i ввi снi його рука тримала меч. Тепер зап’ястя й лiкоть болiли, як пiсля тривалих вправ.
Йому снився лiтаючий будинок, i люди в будинку, i свiчка на столi. У величезному дзеркалi вiдбивалися зiрки, й тут-таки, в дзеркалi, свiтилася величезна куля, затягнута хмарами, висячи в чорнiй порожнечi. Увi снi Злий без подиву дивився на цю кулю й бачив на нiй землю й воду, рiчки й гори, так, нiби карту свiту нап’яли на величезну рiпу без хвостика. Наблизивши лице до дзеркала, Злий поглядом нiби притяг до себе зображення й побачив Гульчин лiс, величезний чорний простiр, озеро – темну монетку, струмок, галявину, а на краю галявини себе – й прокинувся.
Сонце давно проминуло зенiт. У лiсi було свiтло й сухо. Злий кiлька хвилин вдивлявся в листя над головою, але не побачив нi букв, нi особливого сенсу.
Розминаючи ноги, вiн вийшов на середину галявини. Подивився вгору. Ця проста дiя багато рокiв здавалася йому немислимою: в притулку вiн почав боятися вiдкритого неба. Вiн рiдко виходив з-пiд даху, а опинившись надворi, натягував на очi крислатого капелюха так низько, що бачив тiльки клаптик землi пiд ногами. Вiн був незграбний у цьому капелюсi й вигляд мав кумедний, однак нiхто не смiявся, бо Злий був скорий на розправу. І якщо якесь маля говорило раптом, забувшись, у його присутностi: «Дивiться, скiльки зiрочок на небi!» – навколо миттю виникав порожнiй простiр: згадування про зiрки та хмари могло вiдгукнутися в сутiнковiй душi Злого негайною жагою насильства.
Тепер вiн бачив сни про зiрки. Ба бiльше – вiн стояв без шапки й дивився, задерши голову. Небо здавалося каламутним, пiдслiпуватим, i вiтер приносив слабкий запах диму. Надивившись досхочу й принюхавшись, Злий повернувся до мiсця нiчлiгу.
Клинок був завдовжки як рука Злого, якщо мiряти вiд самого плеча. І ще рукiв’я; Злий розглядав його багато разiв, довгi години вивчав карбований вiзерунок, намагаючись прочитати всi цi завитки та складнi знаки, але поки що успiху не досяг. Не всяке послання вкладено в слова; розумiють без слiв птахи й звiрi, та й зiрки теж живуть у злагодi – мовчки… Чи тому й не живуть у злагодi?
Злий усмiхнувся. Вийшов на середину галявини, пiдняв меча, дивлячись перед собою, уявляючи супротивника. Хто вiн буде? Розбiйник у шкiряному панцирi, душогуб у чорному плащi, примара, болотне чудовисько?
– Меч, га, меч, – сказав Злий уголос. – Я нiтрохи не боюся. Навiть неба. Навiть повсталих мерцiв. Навiть якщо iх буде тисяча.
Меч хитнувся в руцi. А може, Злий сам хитнув клинком. Рiзницi не було; Злий рiзко видихнув, присiв – i уявнi супротивники заскакали навколо нього, мов скаженi.
Вiн уникав ударiв, пiрнаючи пiд клинки, i ухиляючись, i стрибаючи. Вiн рiдко парирував, розумiючи, що сили в тонких руках поки що мало, i важкий супротивник легко проб’е його блок. Вiн чекав, поки суперник вiдкриеться, i встромляв меч у незахищену пахву, у щiлину мiж грудними пластинами, в отвiр шолома. Вiн колов, заощаджуючи сили, i рубав по колiнах, i невдовзi повоював iх усiх – розбiйникiв, душогубiв, убивць i мерцiв. І зупинився, важко дихаючи, на галявинi, заваленiй уявними трупами, де стiкала терпким соком розтоптана на кашу трава.
І тiльки тодi, з полегшенням зiтхнувши, вiн згорнув i уклав у заплiчну торбу свого сирiтського дiрявого плаща, закутав меча, приладнав його за спиною та й рушив у дорогу.
* * *
– Ідеться про миттевий рейд, висадку, наземну операцiю i, якщо пощастить, повернення.
– Мало шансiв.
– Капiтане, у цiеi витiвки з самого початку малi шанси на успiх. На Мерехтливiй не працюють бiосканери, його слiд неможливо буде знайти.
На пласкому екранi повiльно оберталася планета: один материк, округлий, з величезною бухтою на пiвночi та прiсним морем у центрi. Один океан. Зображення то розмивалося, то чiткiшало, i нi проблеми з оптикою, нi завади в мережi не були до цього причетнi.
– Імовiрнiсний фантом, – гiрко сказав чоловiк коло екрана. – Один такий маленький хлопчик… i така велика проблема.
– Принаймнi ми точно знаемо, що вiн iще живий, – пiсля паузи вiдповiв його спiврозмовник. – Зрештою, Мерехтлива – чудовий полiгон. Робота з Мережею дае першi плоди. Можливо, ii вдасться стабiлiзувати, i тодi…
