скачать книгу бесплатно
Ось те мiсце, про яке говорила вдова. Глибокий мох, i на ньому чи то пух, чи то вата. Жiнка казала: я знайшла ii в тонкiй ганчiрцi, яка потiм розповзлася по нитцi. І ще там був пух. Звiдки? Не знаю. Наче розпатрали дорогу перину i найтоншим пухом укрили землю й мохи. Краще б гаманець залишили з кiлькома монетами, безсердечнi негiдники.
Стократ оглянувся. Дивно, що перша на дитину наткнулася вдова, а не вовчиця. Чи вовки тут були? Трохи далi, на схилi, можна помiтити на пiску слiди вовчих лап…
Вiн принюхався. У лiсi пахло горiлим. Не дуже свiжий запах, але й не дуже старий.
Багаття? Нi. Їдкий, нехороший присмак дивного диму. Звiдки?
Скоро вiн зрозумiв.
П’ять молодих сосен лежали зiрочкою – верхiвками в рiзнi боки. Бiля вивернутого корiння чорнiла сажею яма; на днi громадилося щось схоже на залiзну пiчку з вiдламаною трубою, з вирваною заслiнкою. Зсередини грубка була наповнена бiлим, ледь пiдгорiлим пухом.
Вiн не хотiв пiдходити близько. Потiм усе-таки пiдiйшов, перелазячи через корiння. У глибинi залiзноi пiчки ховався сувiй, схожий на прадавню карту.
Стократ, затамувавши дух, запхав руку туди, всередину. Витяг сувiй i розгорнув його на колiнi.
Це зовсiм не була карта, хоча обриси тканини повторювали абрис Населеного Свiту. Це був малюнок, точнiше, низка малюнкiв i знакiв.
Послання.
У своiх мандрах вiн навчився не тiльки читати по губах, не тiльки розумiти чужi мови. Вiн легко мiг зiбрати з осколкiв розбиту вазу, глечик чи статую, вiн розпiзнавав сенс у всьому, де бачив найменший зв’язок. Тiльки вiн, напевно, з усiх живих i мiг прочитати цього листа.
Подарунок, говорили знаки, схожi на крихiтнi дитячi малюнки. Свiт. Життя. Подих. Пам’ятайте – ваш свiт смертний, але…
Стократ не зумiв дочитати: сувiй розпався порохом у нього на колiнах, i вiдновити послання з пороху не зумiв би найметкiший розум. Стократ довго сидiв на поваленiй соснi, непорушно, замружившись: йому здалося, що вiн щойно втратив щось дуже важливе.
* * *
Свiтла у верхньому вiконцi не було.
Щойно побачивши будинок здалеку, Стократ зрозумiв, що справи кепськi, й побiг.
Хвiртка стояла навстiж. Стократ вихопив меча.
…Навiть не розбiйник, навiть не браконьер. Прищавий юначок, грабiжник-початкiвець гарячково скидав у мiшок усе, що бачив, – посуд, вишитi скатертини, статуетки, вмiст скриньок. Вiн пiшов на справу вперше – дуже потрiбнi були грошi…
Стократ зупинився у дверях. Вiн нiяк не мiг повiрити.
Через мить парубiйко помiтив його й позадкував, випускаючи мiшок.
– Ти… бери, добре? Ти чого? Забирай половину… забирай усе, добре?
За поясом у нього стирчав кинджал, погано вiдтертий вiд свiжоi кровi. Стократ мовчав.
– Забирай! – хлопець вiдступав до вiкна. – А що?
– Де вона? – запитав Стократ.
– Вона на мене напала! Вона напала, у неi нiж…
Хлопець замовк назавжди. З горла його не вирвався навiть хрип; вiн упав на свiй мiшок, заливаючи кров’ю монети, дрiбнички й мiдну фiгурку журавля з позолоченим дзьобом.
Стократ стяг зубами рукавички. Витер лезо об куртку вбитого. Сховав у пiхви не дивлячись.
Пiшов нагору, понад усе бажаючи не пiднiматися туди нiколи. Повернутися й пiти, i все забути.
Мертва вдова лежала коло лiжка.
Жива дiвчинка, закутана в ковдру, спала в запiчку труби вiд печi. Вона не прокинулася, коли прийшов убивця. Вона не розплющила очей, коли повернувся Стократ.
Вiн узяв ii на руки й довго тримав, слухаючи, як вона дихае. І як б’еться ii серце.
Вiн тримав на руках свiй Свiт, схований у людську оболонку. Уразливий, теплий, смертний свiт.
І гадки не мав, що тепер робити.
* * *
– Годувальниця? Так от, у селi коло замку неодмiнно хтось годуе, там бастардiв володаря народжуеться щороку по десятку! Ну добре, не по десятку, але годувальницю знайдете. А що за дитина? Пiдкинута? Ти ба…
Вартовий при брамi був балакучий i незагрозливий на вигляд, хоч Стократ одразу оцiнив i його меч, i манеру триматися. Такий за мить з базiки перетвориться на воiна; Стократовi стало легше на душi.
Свiт такий небезпечний. Свiт такий тендiтний. Свiт.
Попiд лунким склепiнням вiн зайшов у браму, повернув праворуч, корячись чуттю, i через кiлька хвилин стукав у дверi мiцного будиночка пiд унутрiшньою стiною. Йому вiдчинила жiнка в бiлiй просторiй сорочцi, з дитиною на руках.
Почувши запах молока, дiвчинка прокинулась i розкричалася.
– Яке охляле, – невдоволено сказала жiнка, беручи дитя на руки. – Де взяв, старий?
Стократ здивувався.
– У лiсi, – вiдповiв не замислюючись. – Я не такий старий, молодичко.
– Бачу, – вона примостила свою дитину на лiжку й узялася розповивати дiвчинку. – А сивий, як лунь… Що, в лiсi дiти на гiлках ростуть?
Нарештi розгорнулася ковдра.
– Шкiра ж яка бiла, наче молоко, – задоволено сказала жiнка. – Твоя?
– Нi.
– Бачу, що нi, ти смаглявий… А гарне яке дiвчаточко, красуня виросте… Чого стоiш?
– У мене е грошi, – сказав Стократ. – Я можу залишити вiдразу… за кiлька рокiв.
Жiнка прищулилася:
– Це добре… А володаревi що скажемо? Звiдки приплiд?
Стократ знизав плечима.
– Добре, – жiнка засмiялась. – У мене цей п’ятий, а де п’ятеро, там i шоста, не пропадемо…
Вона раптом весело пiдморгнула:
– Грановi скажу – теж його! Вiн iх не рахуе, поки щедрий…
– Дякую, – сказав Стократ.
– Як ii звати? – жiнка приклала дитину до грудей, i дiвчинка заходилася ссати, наче сто рокiв не iла.
– Свiт.
– Гм. Свiтлана? Свiтодара?
– Просто Свiт, – сказав Стократ.
* * *
Виходячи, вiн затримався надворi коло входу до будинку. Озирнувшись, витяг меча, встромив у землю помiж корiнням хирлявоi берези.
– Стiй тут, поки не пiдеш на дрова. І щороку в день смертi вдови – плач, убивце!
Клинок очистився й погас. Береза хитнула вiтами, наче хотiла щось сказати. Стократ сховав зброю й подався до брами.
Учора вiн набрав у лiсi бiлостайки i снiгошвачки, i ще рiзних трав, про якi знав, що вони вибiлюють шкiру. Купав дiвчинку у вiдварi, бурмочучи закляття.
Вона стала бiла, мов земля, вкрита хмарами. Але Стократ знав, що хмари коли-небудь розiйдуться, i те, що вiдомо йому, стане вiдомо багатьом.
І вiн знав точно, що в цю мить буде поруч i навiть близько не пiдпустить володаря Грана. Що нiхто не посмiе доторкнутися до Свiт, що не буде нi пожеж у Лiсовому Краю, нi вiйни на Лисому Узгiр’i, нi дiвочоi кiмнати, перетвореноi на тюремну камеру.
«Я заберу ii iз замку через кiлька рокiв, – думав Стократ. – Нехай тiльки пiдросте. Не ганяти ж менi по свiту з грудною дитиною.
За цi роки я щось придумаю, – мiркував Стократ. – Зрештою, людське життя теж скiнченне. Чому ми так дивуемося, довiдавшись, що скiнченний свiт?
До кiнця свiт у ще багато час у, – думав Стократ. – Поки ще вона подорослiшае. Поки ще постарiе. Я подбаю, щоб до останнього свого дня вона була в безпецi, i щоб нiколи нiчого не боялася, i щоб ii любили…»
Вiн iшов, уперше вiдчуваючи полегшення, i не замислювався про те, що доля не вiдкриваеться нiкому.
Навiть тим, хто вершить долю Свiту.
II
– Де ця дiвчинка тепер, що з нею сталось?!
Потрiскував вогонь. Усерединi свiтлого кола було спокiйно й тепло, а за ним, за межею свiтла й тiнi, стояв смертельно небезпечний лiс, i це був образ свiту, зрозумiлий усiм людям, але чужий для Стократа. У нього не було теплого дому, вiн нiколи не почувався в безпецi й нiколи не боявся темряви.
– Вона жива, – сказав Стократ. – Інакше ми б з тобою не розмовляли… Тепер iй вiсiм рокiв. Вона граеться з хлопцями, бiгае, лазить по деревах, ця дитина геть не схожа на ту дiвчину, яку я пам’ятаю… Я дивився, як вона вовтузиться на березi рiчки, i в мене серце краялось: вона щомитi може впасти у воду й потонути. Упасти з дерева й скрутити собi в’язи. Кiнь може на неi наступити. Хлопцi, з якими вона граеться, майструють iграшковi мечi й можуть ii поранити.
– Ти був на землях Грана? – спитала стара.
Стократ кивнув.
Стара сидiла бiля вогню – не готувала вечерю, не пiдкидала дров i навiть, здаеться, не грiлася. Вона сидiла бiля вогню, нiби свiтле коло вiд багаття було единим мiсцем у свiтi, де ii ще терпiли; Стократ розташувався з другого боку багаття на широкiй низькiй колодi. Носки його чобiт димiлися висихаючи: цiлий день вiн iшов мокрим лiсом, перебирався через болото, убрiд переходив рiчечку. Стара жила далеко вiд людей: почасти тому, що не любила iх. Почасти тому, що вони ii ненавидiли.
– Ти хотiв забрати дiвчинку, – сказала стара.
Стократ кивнув знову:
– Хотiв. І хочу. Менi дуже хочеться вiдвезти ii… i замкнути. Сховати вiд усiх. Щоб вона жила сама в якомусь барлозi, не бачила нiкого, крiм мене, i так росла. Менi дуже хочеться обшити подушками стiни ii кiмнати, укутати дiвчинку ватою, зв’язати заради ii безпеки… Коли я зрозумiв, як дуже менi цього хочеться, я тiкав щодуху. Скажи, що ж менi робити?!
Стара довго мовчала.
Коли вогонь почав пригасати, вона поклала на дрова полiно, схоже на скорчену подагрою чорну руку.
– Творець або глузуе з нас, або Сам не знае, що коiть… Що за кпини такi – записати долю Населеного Свiту на шкiрi одного дiвчиська!
Стократ подивився в небо. Іскри летiли вгору, та через високi хмари небо було непроникне.
– Навiщо? – стара стисла губи. – Що за прокляття?
– Свiт – не прокляття.
– Невже благословення? – стара гостро подивилася на нього крiзь багаття.
Стократ не вiдповiв.
– Сьогоднi не видно зiрок, – сказала стара iншим голосом. – Тобi нiколи не здаеться, що згори за нами спостерiгають?
– Не здаеться, – вiдгукнувся Стократ. – Я знаю це цiлком точно.
Роздiл другий
Зiрки
– Командире, ми в зонi ураження.
– Продовжуйте виконувати маневр.
– Слухаюсь, продовжую…
– Командире, ми пiд вогнем!
– Щити до бою. Маневр!
– Матiр пресвята… Це кiнець…
– Щити!
