скачать книгу бесплатно
Цю нiч Злий знову провiв у лiсi й на самотi. Ночiвля пiд кронами, у спокоi та вогкостi, була в сто разiв милiша, нiж сон на гостинному дворi, в димнiй тиснявi. Хоч, треба визнати, пригода вийшла неабияка.
Вiн допомiг невдатному злодiевi перев’язати руку. Не торкнувся до його грошей, але вiдiбрав – попри благання – вовняну тканину зi строкатим вiзерунком i перстень майстра-мечника. У злодiевому капшуцi був ще якийсь мотлох, напевно, чарiвний, добутий з гробниць, але Злий уважно його роздивився – i навiть у руки брати не схотiв.
Добра штука цей перстень. Надiваеш на палець – i не потрiбнi тренування, не потрiбний бойовий досвiд, i не потрiбна навiть вiдвага. Стаеш зачарованим бiйцем, майстром-мечником, майже невразливим…
Майже.
«Половина безумцiв, якi захочуть з тобою битися, виявляться не бiйцями, а чаклунами-ледарями, якi покладатимуться на чарiвнi предмети. Тому запам’ятай один прийом, який не раз урятуе тобi життя…»
Злий чудово пам’ятав, де вичитав цi рядки. Давним-давно хтось, опинившись у безвихiднiй ситуацii, розiрвав навпiл сторiнку з «Настанов мечника», третього тому. Половину сховав у пелюшках дитини чоловiчоi статi, пiдкинутоi на схiдцi притулку. Половину залишив собi, щоб колись, повернувшись, забрати з чужих рук свого сина й спадкоемця. Клапоть аркуша, вкладений у пелюшки, безславно пропав – найщiльнiший папiр безсилий проти дитячоi сечi. І коли через багато рокiв напiвбожевiльний лицар з’явився з другою половинкою сторiнки – з нього тiльки чемно посмiялися. Лицар довго вдивлявся в обличчя хлопцiв, i багато хто навперейми намагався видати себе за його сина, проте батько нiкого не визнав, плюнув, кинув зiм’ятий папiрець i пiшов. А Злий пiдняв той папiрець, м’ятий i жовтий од часу, сховав за пазуху й часом перечитував, i згоряв з цiкавостi: що ж це за прийом, покликаний урятувати життя в битвi проти мага?
І от довелось дiзнатися…
У притулку багато хто вважав себе високошляхетним пiдкидьком i чекав, коли по нього з’явиться володар з чужих земель. Злий нiкого не чекав. «Хоч би та сучка, твоя мати, пiдкинула тебе до нас на порiг, – говорили няньки. – А то покинула в лiсi, наче стерво якесь. Воно й зрозумiло: погань ти й злюка, кому такий потрiбний, i не блискай очима, якщо ти своi очi цiнуеш».
Спогад прийшов i пiшов. Злий глибоко зiтхнув, повернувся на бiк i викопав у землi неглибоку ямку. Поклав туди перстень майстра-мечника й засипав зверху глицею. Спи, дурна й непотрiбна, нечесна й небезпечна рiч.
Вiн уже засинав, коли на ясному небi яскраво спалахнула зiрка. Злий протер очi й сiв.
Нiколи ще зiрки не опускалися так близько. Ця, жовта й слiпучо-яскрава, зависла над лiсом й опустила вниз, наче руку, конус свiтла. Злий вiдчув дивне занепокоення.
– Меч, – сказав вiн уголос. – Що iй тут треба?
Зiрка згасла. А через кiлька секунд здригнулася земля.
* * *
Рiпцi ледве вистачило сили, щоб повернутись на гостинний двiр. Тут вiн заплатив за кiмнату (нечуванi грошi!), i хазяйський син, мовчазний хлопець, заново перев’язав йому руку. Хазяйка принесла вiдвар, корисний для поранених, Рiпка випив до дна, i бiль вiдступив.
Лежачи на грудкуватiй перинi, Рiпка дивувався мiнливостi долi. Був невдахою – став вершителем доль. Був вершителем – захотiв бiльшого – втратив усе… Нi, не все, звiсно. Пальця шкода. Але ж палець був найменший.
От чого справдi шкода – то це тканини з вiзерунком «гусяча лапка». Скiльки разiв вона рятувала Рiпцi життя на нiчних небезпечних дорогах… Клятi «заступники», от пiдбурять же безневинну людину!
Вiн проспав майже добу – i прокинувся, коли внизу загуркотiли важкi кроки, й дивно, з незбагненним жахом, заiржали знадвору конi. Рiпцi б залишитися в лiжку – та вiн, собi на бiду, встав, вислизнув з кiмнати й устиг добратися до середини сходiв, що вели в обiдню залу – коли вхiднi дверi розчинились…
* * *
Злий стежив за ними цiлу нiч, iшов через Гульчин лiс, i вони його не бачили. Здаеться, вони взагалi не бачили в темрявi.
З якоi гробницi, з якоi пiтьми вилiзли цi чудовиська? Злий бачив тiльки, як вони пiднялися з яру: п’ять однакових тварин, закованих у бiлу луску, з круглими напiвпрозорими шоломами на головах. На шоломах не було прорiзiв, i незрозумiло, як цi iстоти дихали.
Їхня луска легенько свiтилася в темрявi, тому Злий не мiг iх загубити, навiть сильно вiдставши. Вони йшли, наче солдати на ворожiй територii, наче мисливцi на лiгво звiра – кожний тримав напоготовi коротку товсту довбню. Вони не перемовлялися мiж собою й не обмiнювалися жестами, але дiяли напрочуд злагоджено. Інодi застигали, нiби до чогось прислухаючись, i Злого не покидало вiдчуття, що вони все-таки говорять, тiльки нечутно. Як зiрки.
Що вони шукали?
Вийшовши на шлях, вони прискорили ходу й рушили в бiк селища. Злий, якого не покидало неприемне передчуття, ледь чи не бiг, щоб не вiдстати. Вiн забув про обережнiсть, i його могли помiтити не раз i не двiчi – але або тварини були пiдслiпуватi, або ?х не турбувало стеження.
Вони збиралися проминути трактир не зупиняючись, проте у дворi, за огорожею, дико заiржали конi. Злий ще нiколи не чув такого жаху в кiнських голосах.
Тварини в лусцi зупинились, нечутно порадились i повернулися до ворiт. Той, що йшов попереду, пiдняв свою довбню, й вона плюнула чи то вогнем, чи зоряним свiтлом.
Замкненi ворота розсипалися попелом. Злий уперше за довгий час по-справжньому злякався.
Вхiднi дверi в трактир не були замкненi. Злий дочекався, поки п’ятеро зайдуть, i, притискаючись до паркана, оббiг гостинний двiр навколо. Напередоднi вiн помiтив, де тут чорний хiд, що веде iз заднього двору на кухню.
До моменту, коли Злий зазирнув у залу через величезну бочку, крики в трактирi стихли. Зацiпенiлi люди не могли й поворухнутися. Якщо це була магiя, то дуже, дуже потужна; один з п’яти в лусцi виступив уперед i зняв свiй круглий шолом без прорiзiв.
Його лице виявилось майже людським, тiльки шкiра вiдблискувала синiм, а з носа стирчали якiсь трубки. Вiн заговорив хрипким голосом, але нiхто в залi не розумiв його слiв.
Вiн говорив, здаеться, по-людськи. Проскакували зрозумiлi слова: чоловiчий. Поворот. Сонце. Але в цiлому виходила нiсенiтниця: у шумi моря i то бiльше сенсу.
Істота в лусцi пiдвищила голос. Вона чогось вимагала, але навiть Злий, який любив шаради й загадки, не мiг збагнути, чого. Якби послухати його довше, годину чи двi; якби розiбрати порядок звукiв, Злий би змiг, мабуть, розгадати iхнiй сенс…
Істотi в лусцi й без шолома увiрвався терпець. Вона пiдняла свою довбню й випустила потiк смертоносного зоряного свiтла нагору, у пiдставку для свiчок пiд стелею, зроблену з возового колеса. Зверху посипався попiл, дико закричали люди…
Чудова загадка, подумав Злий з жалем. Нам би поговорити… Шкода.
І вiн струснув, нiби позбуваючись пилу, пiстряву вовняну тканину.
* * *
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…»
Навколо говорили багато й голосно. Наче дорога через Гульчин лiс з потаемноi розбiйницькоi стежки перетворилася на вулицю ярмаркового мiста.
– Стократ дорожче це менi…
– Агов, хлопчику, що ти там бурмочеш?
Злий пiдняв голову. Дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, огрядна й червонощока, дивилася на нього згори вниз, з воза.
– Ти там був? Га? На гостинному дворi, коли все сталося? Ти там був, сам бачив? А то цi всi брешуть… Уже трьох вислухала – усi розказують по-рiзному, уже й не вiрю, що там справдi були лiсовики з круглими головами… Чи дракони? Були там дракони, га, малий?
– Були й дракони, – сказав Злий.
Дiвчина сердито ощирилася:
– Робити нiчого, тiльки брехати, ге?
Навколо гостинного двору бушувала юрба. Люди прибували з кожною хвилиною. Очевидцi розбiглися в панiцi – зате зiбралися гави, i тепер з вуст в уста гуляли, обростаючи подробицями, уривки чужих переказiв.
– Хлопче, хлопче, в тебе попiл на щоцi… Ти справдi там був?
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…»
– Ти що, головою поiхав, чи що? – дiвчина розлютилася. – Що ти бурмочеш?
– Стократ дорожче це менi.
– Ти або намаханий, або зануда, – дiвчина випросталась i пiдхопила вiжки. – З дороги, бо переiду!
Вiн позадкував. Провiв воза очима. Дiвчина була симпатична.
– Гей ти… Стократ! – вона обернулася, махнула рукою вже без тiнi злостi. – А якщо я у себе в селi розкажу про драконiв, менi повiрять, як ти думаеш?
– Повiрять, – вiн усмiхнувся у вiдповiдь i зненацька додав: – Хоч ти краще не спiши.
Та пiзно: вiз оддалявся, дiвчина зверхньо покрикувала на пiших, i чорна коса лежала на круглiй спинi поверх бiлоi сорочки з широкими рукавами.
– Отже, Стократ, – сказав вiн, проводжаючи ii очима. – Дякую. Гарне iм’я.
* * *
Пройда довго ходив навколо, придивлявся – явно не впiзнавав Рiпку. Нарештi недовiрливо пiдiйшов.
– Ти чи не ти?
– Та я.
Навколо шумiв ярмарок. Рiпка цього разу з’явився вчасно – на саме вiдкриття.
– Е-е… – Пройда спiвчутливо поклацав язиком. – Видно, тяжко було в гробницi? Тварюка якась на тебе вискочила, так? І, бачу, пальця одiрвала?
– Та щось таке, – Рiпка знехотя кивнув сивою головою без единоi чорноi волосинки.
– Е-е… Принiс?
– Аякже.
– От молодець, – щиро похвалив Пройда. – Іншi, знаеш, у цi гробницi далi порога не лiзуть, вертаються в мокрих штанях. А ти… поважаю, одне слово.
* * *
Стократ сидiв на березi, розклавши перед собою пiстряву тканину, наче скатертину. У центрi шматка в «гусячу лапку» лежав великий камiнь, схожий на рiпу без хвостика. Стократ знайшов його на березi: вiн був укритий мохом та дрiбними трiщинами i, якщо придивитися, можна було уявити на ньому карту Свiту.
Коло каменя рiвно, в рядок, були розкладенi речi, пiдiбранi з попелу.
Оплавлений шматок металу з небаченим вiзерунком. Стократ точно знав, що вiзерунок мае сенс, але знав i те, що прочитати його не зумiе.
Прозорий осколок шолома без прорiзiв. Коли iстоти почали бахкати одне в одного зi своеi потужноi зброi, iхнi шоломи розсипалися осколками, наче горщики.
Пряжка чужого одягу. Єдиний зрозумiлий предмет.
Ще оплавленi частини, закопченi уривки, шматочки мозаiки, яку не скласти слабким людським розумом. Істоти в лускатих костюмах, у прозорих шоломах, зi смертоносними довбнями в руках виявилися так само пiдвладнi магii, як i звичайнi мiськi стражники. Корячись руховi оцiеi тканини, вони накинулись одне на одного – i перетворилися на попiл…
Стократ подивився в небо. Зiрки сяяли у височинi, недоступнi, незрушнi. Ну чого iм заманулося воювати? Невже так тiсно на небi?
Хто були iстоти в прозорих шоломах? Що хотiли? Навiщо з’явилися?
– І нiчого цього я нiколи не дiзнаюся, – сказав вiн з гiркотою, завершуючи ланцюжок невисловлених i навiть не додуманих до кiнця думок.
Вiн зав’язав тканину вузлом, куточок до куточка, й опустив у найглибший вир цього озера.
III
– Я нiколи не чула цiеi iсторii, – сказала стара й поворушила ковiнькою в багаттi. – Дивно.
– Хiба ти знаеш усе, що колись вiдбувалося у Свiтi?
– Я не знаю всього, – вона була явно чимось стурбована. – Але… Добре, припустiмо, очевидцi були не особливо балакучi i не розповiдали цiеi iсторii iншим, i не переказували, придумуючи вiд себе, i збирачi знань з Високоi Школи не записували ii на паперi й не передавали в архiв… Твоя правда, всяке бувае, iсторii втрачаються, але ми не про те говоримо…
Вона подивилася крiзь багаття тривожно й вимогливо.
– Може, дiвчинцi пошити мiцну сорочку? Надiвати на неi кольчугу з легкоi й мiцноi сталi, щоб анi гострий камiнь, анi сучок…
– Восьмирiчну дiвчинку вбрати в кольчугу?
Стара закусила темну суху губу.
– Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона i всi навколо довiдаються про неi правду…
– Оцього я й боюся, – сказав Стократ. – І кажу собi: краще я триматиму ii пiд замком, нiж триматимуть iншi, розважливi чи жорстокi, чи дурнi, чи всi одразу. Краще я огортатиму ii ватою, нiж володар Гран почне ii палити й колоти, щоб порахуватися з сусiдами.
– Краще? – тихо запитала стара.
Стократ стис кулаки.
– А що робити? Ну що?!
І вони знов замовкли й мовчали дуже довго.
– Свiт мерехтить, наче сонце на поверхнi води, – сказала стара. – Струменiе, мов туман чи хиткий пiсок. Ранiше менi здавалося, що, осягаючи свiт, усвiдомлюючи закони й протирiччя, люди здатнi зробити наше буття зрозумiлим. Щiльним, як тканина, твердим, як камiнь. Певним, як зрiз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витiкае крiзь пальцi, життя закiнчуеться… i закiнчиться ранiше, нiж Населений Свiт.
– Тебе це радуе?
– Лякае. Я збиралася пiсля смертi проростати травою, струменiти водою, вити гнiзда на гiлках – я збиралася залишитися в Свiтi. І що тепер?
– Наш свiт, може, й не найкращий, – сказав Стократ. – Але в ньому е… речi, якi не повиннi зникнути безслiдно.
Стара мовчала й дивилася уважно.
– Це сталося за рiк до того, як я вперше зустрiв Свiт i заснув пiд вресенем, – сказав Стократ. – Уже вiдгорiли пожежi в Лiсовому Краю, але Виворiт був ще цiлий… Свiт iшов вiсiмнадцятий рiк, вона жила пiд замком, але я не знав про це й тривожився про геть iншi речi… Слухай.
Роздiл третiй
Мова
– Тепер покажiть, чого навчилися. Хто впораеться найкраще, навчатиму далi, а iншим – до побачення. Йдiть сюди, перед усiма вiдкрито ганьбiться або хвалiться, за заслуги й честь!
