скачать книгу бесплатно
Чоловiк коло екрана похитав головою:
– Їi нiколи не вдасться стабiлiзувати! Цей свiт приречений… Я даю вам карт-бланш – зробiть усе можливе, щоб якнайскорiше витягти звiдти мого сина. Заради його нещасноi матерi.
* * *
До вечора стало ясно, що Пройди не буде, iти в трактир нема чого, а сухарiв у сумцi лишилося на один зуб. Вигони за мiстом належали рiзним громадам i були обнесенi огорожами. На самiсiнькому узлiссi Рiпка знайшов нiчий клаптик – земля тут чорнiла випалинами старих багать, трава була витоптана й вискубана. Тут ночували тi, хто був або дуже бiдний, або напрочуд скупий.
Завжди боязкий перед людьми, Рiпка влаштувався при самому шляху, коло староi смердючоi випалини, але не став навiть розпалювати багаття. Погода до вечора псувалася, хмари зiбралися, а вiтер подужчав.
Вiн вийняв баклагу з водою й останнього сухаря. Повз нього по шляху тяглися вози й хури – роз’iжджалися з ярмарку мешканцi сусiднiх сiл, квапилися потрапити додому до пiвночi. Ішли пiшки втомленi злодii; Рiпка пiдтяг мiшка ближче, затис у ногах. Злодii хоч i втомленi, а поглядом оцiнювали його не раз i не двiчi.
Продати б комусь усе гуртом. Але небезпечно. Якщо покупця пiймають з товаром i почнуть доскiпуватись, а покупець опише Рiпку, як вiн е – дорога загориться пiд ногами, будь-який патруль придивиться й схопить. Он же стратили мiсяць тому розкрадача гробниць…
Рiпцi стало себе шкода. Вiн за двi секунди догриз сухаря й зрозумiв, що вмирае з голоду. Запах сироi риби, що долинув казна-звiдки, змусив його здригнутися.
– Дядьку, у тебе тут можна розпалити багаття?
Рiпка озирнувся – занадто рiзко й нервово для мирного селянина на привалi. За два кроки стояв пiдлiток, високий i худий, безбородий i блiдий. Найперше Рiпчин погляд упав на рибу – здоровенну рибину, нанизану за зябра на тонку гiлку. Хлопець тримав ii трошки на вiдльотi – щоб не забруднити лускою штани.
Потiм Рiпчин погляд перемiстився на хлопцеве лице. Дивне лице. Одночасно дитяче й доросле, з неприемно-твердим i водночас мрiйливим поглядом. Рiпка нiколи ранiше не бачив таких облич у хлопцiв.
Не чекаючи вiдповiдi, пiдлiток пiдiйшов до випалини при дорозi й швидко, звично, спритно навiть, як на досвiдченого мандрiвника, приготував, розклав i роздмухав маленьке багаття. Трiсочки для розпалювання, дрiбний хмиз i навiть полiна були в нього заготовленi заздалегiдь.
Риба лежала на дбайливо пiдстеленому лопуховi.
– Хлопче, це ж браконьерство, – ризикнув сказати Рiпка. – Якщо ти ii вловив у громадськiй рiчцi без лiцензii…
– Вловив чи купив на ярмарку, – хлопець байдуже знизав плечима. – Купувати без лiцензii можна?
Рiпка вiдзначив про себе, що хлопець анiтрохи не боiться людей. Нi громада, нi влада, нi вартовi не здаються йому проблемою – хлопчисько спокiйно й упевнено пояснить свое право хоч егеревi, хоч самому князевi, i, що дивно, егер i князь визнають за ним це право…
Рибалка тим часом готував собi вечерю. Рiпка помiтив, що один бiк у рибини дiрявий – наче ii не вивудили чи вловили мережею, а штрикнули чимось схожим на острогу… чи навiть на клинок. Погляд його перемiстився на довгий згорток, який хлопець носив за спиною, а тепер зняв i поклав на витоптану траву коло багаття.
Риба, вичищена й нанизана на прутик, впустила на вугiлля першу краплю жиру. У Рiпки спазмом перехопило горло.
– Невдалий день? – спитав хлопець, не дивлячись на нього.
– Та наче, – зiзнався Рiпка.
– Їсти будеш?
– Хотiв би, – сказав Рiпка. – Але нема чим розплатитися.
– Та i я за неi не платив, – хлопець пiдняв лице, освiтлене знизу вугiллям, i раптом усмiхнувся. – Отож iж, тiльки хай ще трохи пропечеться… Чого ти боiшся?
– Я? – Рiпка здригнувся.
– Ага. Сидиш над своiм мiшком i боiшся, боiшся… Що там у тебе?
Рiпка посмутнiв.
– Не мое дiло, – миттю вiдгукнувся хлопець. – На, бери собi хвоста, а я голову люблю.
Вiн розрiзав рибину рiвно навпiл, собi взяв голову, Рiпцi простяг хвоста. Риба сичала, стiкаючи жиром, i на кiлька хвилин Рiпка забув свою бiду – тiльки дмухав, жував, знову дмухав, випльовував кiстки, обсмоктував хребет, облизував пальцi…
Але риба закiнчилася. Залишився один тiльки обгорiлий хвiст.
– Дякую, – Рiпка згадав про пристойнiсть.
– На здоров’я, – хлопець потягнувся.
Було вже поночi. Вози на дорозi з’являлися дедалi рiдше, люди при багаттях укладалися спати. Трiснуло вугiлля у вогнi, посипалися в небо iскри.
– Учора я бачив бiйку зiрок на небi, – сказав хлопець.
Рiпка обережно гмикнув.
– Ти менi не вiриш? – не образився, а радше здивувався хлопець. – Ти сам нiколи не бачив?
– Нi, – зiзнався Рiпка. І, помовчавши хвилину, додав: – Хоч казки такi чув. Мовляв, зiрки розбиваються на небi й падають.
– Саме так, – хлопець дивився на Рiпку через багаття, очi в нього дивно блищали. – Думаю, якщо людей розпитати – багато розкажуть…
Порив вiтру налетiв з боку села. Спалахнув згаслий було вогонь, феерверком злетiли iскри. Рiпка боязко подивився на небо: хмари були чорнi-чорнiсiнькi.
Знову налетiв вiтер. Подорожнi, що приготувалися до ночiвлi, квапливо розгортали нашмарованi запони чи шукали сховку пiд деревами на узлiссi. Спати не вийде, сумно подумав Рiпка; а продав би здобич, ночував би тепер у трактирi, солодко спав би пiд шелест дощу…
– Я пiду, – сказав хлопець.
– Куди?!
– Вперед. Просто себе.
– І… а хто ти такий? – раптом поцiкавився Рiпка.
Хлопець знову знизав плечима:
– Людина. Прозвали мене – Злий…
– Не схожий на злого, – визнав Рiпка.
– Це ти в притулку мене не бачив… Ну та нехай, прощавай. І поглядай на небо – зiрки б’ються, це я тобi точно кажу!
Вiн закинув за спину свiй згорток. Там точно меч, подумав Рiпка. Це ж треба, хлопчисько, отак ходить i не боiться…
– Агов!
Рiпка озирнувся.
Пройда власною персоною щирив щербатi зуби. Одне око в нього спухло й прикрилося бузковою повiкою, зате друге дивилося весело.
– Стоiть пеньок, на пеньку мiшок, – заговорив скоромовкою, посмiхаючись i дивлячись кудись убiк, – зелений, бордовий, на все готовий…
– Де ж тебе носило?!
– Так я вже годину сиджу й чекаю, поки ти тут зi шмаркачем… Принiс?
* * *
Через пiвгодини вшкварив дощ. Рiпка зустрiв його з порожнiм легким мiшком, з полегкiстю на серцi й приемною вагою в гаманцi.
Ну от, усе стало добре. А було так погано. А тепер – чудово. Залишилося тiльки прибитися куди-небудь на нiч, до теплого вогню й м’якоi перини, обсохнути, виспатися та й податися далi, нiкого бiльше не боячись.
Коневi передалась його весела впевненiсть, i вiн досить бадьоро рушив по дорозi, хоч вона й стрiмко розкисала. Ще через пiвгодини крiзь запах мокрого лiсу пробилося димне повiтря житла, попереду з’явився лiхтар, почеплений на воротях, i прямо коло ворiт придорожнього трактиру Рiпка побачив хлопця зi згортком за плечима.
Хлопець проминав трактир, явно маючи намiр заглибитися далi в лiс, а дощ тим часом перiщив не вщухаючи, намiрившись лити до ранку. Згорток змок. Рiпцi здалося, що крiзь важкi складки вiн може роздивитися чудовий клинок. Чи вкрав його хлопець десь, чи з мертвого зняв, чи щось iще гiрше…
– Агов, Злий!
Хлопець обернувся – без страху, як i ранiше. З цiкавiстю.
– Хочеш переночувати пiд дахом? Вiддячу за рибу!
– Та ну, – хлопчисько стояв, пiднявши куточки рота, i дощ лився по його лицi. – Яка тут дяка?
– Ну, просто переночувати, – сказав Рiпка вже не так пихато.
– Справи в тебе вже лiпше? – хлопець хитро всмiхнувся.
– Ага. Іди пiд дах, я заплачу.
– Добре, – хлопець кивнув, не знiяковiло, не догiдливо, цiлком спокiйно. – Якщо ти кличеш…
Рiпка злiз з мокрого сiдла й загрюкав причепленим до ворiт молотком.
* * *
Злий мiг запросто йти цiлу нiч без упину, i дощ не завдавав йому якихось незручностей. Та саме в цi хвилини, проходячи повз гостинний двiр, вiн думав про знаки та лiнii долi. Хiроманти читають долю по лiнiях долонi, звiздарi – дивлячись на зiрки… А чи здатна людина, що йде крiзь дощ, прочитати долю в крапельках води, у шелестi листя, у плутанинi незначних, здавалося б, подiй?
У цю мить його гукнули, i, ще не обернувшись, вiн упiзнав голос дивноi людини, з якою подiлився сьогоднi рибою. Чоловiк ще коло багаття привернув його увагу: вiн, зрозумiло, злодiй, але незвичайний. Особливий. І доля його, як видно, мала от-от зробити крутий поворот.
– Хочеш переночувати пiд дахом? Вiддячу за рибу!
Тепер цей чоловiк був радiсно-напружений, повний дивноi i не зовсiм чистоi радостi. Злому стало цiкаво.
І вiн увiйшов услiд за новим знайомим пiд задушливий дах, заздалегiдь вiдчуваючи, що спати сьогоднi не доведеться.
* * *
Рiпцi подобалось бути шляхетним. А сьогоднi вiн був шляхетний, мов легендарний князь, бо за рибне частування платив щедро, i головне – без будь-якого примусу; на гостинному дворi зiбралося безлiч народу – негода пiдiграла хазяiновi. За кожним столом сидiли, в кожному кутку був розстелений плащ чи матрац, а в центрi сидiли на високих стiльцях трое «заступникiв» – так мiсцевi догiдливо називали свою варту.
Щойно побачивши iх, Рiпка ледь не вискочив надвiр пiд дощ. Оговтався, допомогли залишки куражу; хлопець на кличку Злий глянув з подивом.
Вартовi, зрозумiло, його не пам’ятали i не помiтили жаху, який охопив його сьогоднi на базарi, коли сухорлявий чоловiк в окулярах звелiв забрати вiд прив’язi коня. Усього-на-всього одне слово крiзь зуби, а Рiпка трохи в штани не нагатив… І тепер вони не дивилися на нього – а в Рiпки дриготiли колiна. Це було соромно.
Вiн знайшов собi мiсце на лавцi пiд вiконцем. У закритi вiконницi тарабанив дощ. Хлопець розстелив свого плаща сушитися й сiв прямо на пiдлогу, на вогке дерево, пiдiбгавши пiд себе ноги. Вiн поглядав на Рiпку з цiкавiстю: здаеться, встиг помiтити його страх.
Рiпка розлютився. Вiн переступав порiг, задоволений собою, щедрий, багатий, а тут цi трое, як нагадування про ганьбу. Про боягузтво, про вiчний страх перед людьми та владою. Вас би, «заступники», запустити в тi дiри, звiдки я виходив живий i з товаром…
Налинули спогади. Згадався останнiй храм-гробниця, звiдки вiн винiс статуетки прадавнiх богiв: отруйний зелений туман. Пастки на кожному кроцi, згустки прадавньоi ворожоi магii, та ще тварюки, огиднi тварюки, що засiли по кутках, вичiкуючи, коли помилишся. З вас там швидко злiзла б пиха, «заступники».
Йому раптом захотiлося, щоб усi в тавернi побачили цих трьох Рiпчиними очима – нiкчемними людцями в ореолi улесливих поглядiв. Не встигши навiть задуматися, вiн залiз рукою у свiй мiшок i, звично притримуючи край, намацав усерединi вовняне полотнище з вiзерунком «гусяча лапка», з торочками по краях.
Хлопець спостерiгав за ним. Треба було якось вiдверну ти його увагу.
– На монету, – Рiпка подав хлопцевi мiдяк. – Вiзьми нам по кухлю… ну, спитай, що в них е на такi грошi, i щоб було гаряче!
Хлопець кивнув i встав. Рiпка дочекався, поки той дiйде до шинкваса, i потрусив строкату тканину, нiби струшуючи пил.
Вiтерець пробiг по залi, i багато хто напружився, учувши магiю. Шваркнув об пiдлогу й розбився пивний кухоль. Молодий вартовий урвав, здаеться, жарт, який розповiдав хрипким басом, i схопився.
Його товариш пiдстрибнув, перекинувши лаву, й перший вихопив меча. Люди кинулись на всi боки, заверещали жiнки. Два мечi схрестилися над столом, за яким секунду тому випивали друзi. А тепер, бажаючи вбити одне одного, бiснувалися вороги. Рiпка втиснувся в стiну i з запiзненням зрозумiв, яка ризикована вийшла авантюра: мало, що мечi вартових оголенi в тиснявi, то ще й серед подорожнiх мiг трапитись озброений. Добре хоч, що мiж хлопчиськом та його мечем крокiв десять, не менше…
Люди кричали, ховалися пiд столи, рвалися надвiр, проклинаючи вартових, якi напилися й зчепилися одне з одним, яка ганьба, а ще «заступники»… Рiпка посмiхнувся, ховаючи лице. Йому стало добре, i в животi потеплiшало, наче грудка страху нарештi розтанула.
– Магiя! – гаркнув худорлявий чоловiк в окулярах.
Вiн вихопив меча всього на кiлька митей пiзнiше, нiж два його товаришi, але встиг опанувати лють до того, як ударив. Молодий i похмурий хрипiли, наскакуючи одне на одного, збираючись убити, але нiяк не знаходячи щiлин в оборонi; iхнiй проводир укинув меча в пiхви, схопив два дубовi стiльцi й одночасно опустив на голови бiйцiв.
Вони повалилися злагоджено, наче довго тренували цей маневр. Один стiлець розколовся, другий витримав.
Рiпка обмер, неприемно вражений. Через шинквас вискочив хазяiн заiжджого двору – борода дибки.
– Тут маг! – з-пiд окулярiв у хазяiна вп’ялися скаженi блакитнi очi. – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!
Якби проводир варти навмисне захотiв пiдхльоснути панiку – вiн не дiбрав би точнiших слiв. Люди завили на всi голоси й, давлячи одне одного, кинулися до дверей. Рiпка, трясучись, запхнув тканину якнайглибше в мiшок; хлопець на кличку Злий незворушно поставив на лаву два паруючi кухлi.
З цiкавiстю подивився на Рiпку.
* * *
– Вони пiдiйдуть од сонця, вийдуть на орбiту над океаном i спустяться на розрахункове мiсце, точно слiдами човника. Сканери, зрозумiло, не працюватимуть…
– Скасовуйте операцiю.
– Що?!
– Це смiшно. Вони не мають часу на адаптацiю. Як вони шукатимуть – розпитуватимуть мiсцевих?!
