скачать книгу бесплатно
– Ага, за заслуги, – пробурмотiв пiд нiс сумний Хвощ. – Ох, вiдчуваю, влаштуе менi мати навчання…
Джмiль мовчки вийшов на широкий помiст, з якого зазвичай повiдомляли новини, а тепер тут було поставлено стола – широку дошку на двох дiжках, у яку в’iлися плями вiд пивних i винних денець. Вервечкою пiдтяглися й стали коло стола шестеро хлопцiв од дванадцяти до шiстнадцяти, котрi провчилися хто рiк, хто пiвтора. Джмiль найменше за всiх – вiсiм мiсяцiв.
– Готовi? – учитель пiдвищив голос.
– Майстре, я язика обпiк, – тихо сказав Пундик. – І нiс у мене шмаркатий. Нюх пропав.
– Іди. Навiщо ти менi зi шмаркатим носом.
– Майстре, я просто язика обпiк…
– Ану, тихо всi!
Юрба, що оточувала помiст, притихла. Тут були друзi й родичi учнiв, брати й сестри, сусiди й приятелi. Окремо, на винесеному з трактиру крiслi, сидiв Очi-й-Вуха – особистий князiвський радник. Вiн був лiтнiй i худорлявий, прiзвисько приросло до нього намертво, i справжнього iменi нiхто не пам’ятав.
Джмелевих матерi й батька не було, зрозумiло, коло помосту. Там, далеко на перевалi, вони не можуть покинути трактир; Джмiль зiщулився. Батько вiдпустив його вчитися з единою умовою: стати майстром, зробитися шанованою людиною в Макусi. Ремесло мовознавця батько не цiнував, а от становище в суспiльствi – дуже.
Усi цi вiсiм мiсяцiв Джмiль не думав нi про що, крiм навчання. Не гуляв на жодному сiльському святi. Нi разу не просився додому, провiдати рiдних. Тiна, дочка хазяiна таверни, де Джмелевi дозволили жити, говорила: цей хлопець осягае мовознавство, як наречений наречену в першу шлюбну нiч. Джмiль не мiг судити щодо нареченоi: вiн ще нi з ким не цiлувався. Вiн учився, наче плив у стрiмкiй водi, боячись зупинитися, i ось доплив до випробування…
Аби не пiдвiв язик.
На столi стояли рядком простi керамiчнi глечики з вузькими шийками. Учитель поманив пальцем високого Лопуха, найстаршого з учнiв, уже дорослого:
– Який?
Вибирати не було й з чого – глечики, здавалось, були однаковi, хiба що чистили iх у рiзний час i з рiзною ретельнiстю. Лопух тицьнув на той, що був з трiснутою ручкою. Майстер хлюпнув у склянку густоi рiдини гарбузового кольору.
– Куштуй.
Лопух глибоко зiтхнув. Узяв склянку тремтячою рукою, пiднiс до губ, понюхав, роздимаючи нiздрi. Змочив рота; весь майдан затих.
Лопух ковтнув смiливiше. Роздмухуючи щоки, поганяв рiдину в ротi. На обличчi його було написане таке зусилля, нiби хлопець тягнув з болота вгрузлого по вуха вiслюка.
– Ну? – майстер вирiшив, що часу минуло досить.
– Рухаеться, – приречено сказав Лопух.
– Хто рухаеться?
– Можна ще покуштувати?
Майстер долив йому рiдини з тiеi самоi посудини, хлопець набрав повний рот i так застиг. Дiвчина, яка вважала себе Лопуховою нареченою, пробилася до самого помосту й дивилася знизу вгору благальними очима.
Нарештi, Лопух шумно ковтнув.
– Ну? – рiвним голосом повторив майстер.
– Іде, – пробелькотiв хлопець, облизуючи губи. – Вiн iде. Крокуе.
– Майже два роки тебе вчу, – сказав майстер з жалем. – Марна справа.
– Нi, майстре, я зрозумiв – iде…
– Ідiот! Сенс послання – «Дорогу здолае той, хто зробить перший крок»! Йди, Лопуше, додому, не ганьби мене перед людьми!
Дiвчина-наречена затулила долонями лице. Лопух переступив з ноги на ногу, нiби це так важливо – з правоi чи з лiвоi робити перший крок – i пiшов назад, униз, з учнiв мовознавця в наймити чи в лiсоруби.
– Розумiти – рiч важка, – майстер пiдвищив голос. – І не кожному це дано! Я казав i кажу: якщо таланту немае – дарма тiльки мучитиметься й ганьбитиметься!
Усiм своiм виглядом пiдтверджуючи жорстокi слова, Лопух нарештi зiйшов з помосту. Джмелевi було його шкода – проте всi наперед знали, що Лопух не пройде випробування. Був вiн ледачий i до науки не здатний.
Майстер обернувся до наступного учня. Довготелесий свiтловолосий Латок довго вибирав посудину, щось бурмотiв, затуляв долонею то праве око, то лiве. Нарештi тицьнув пальцем у глечик з самого краю стола. Майстер налив йому прозороi, мов джерельна вода, рiдини.
Латок сьорбнув. Ще раз. Помовчав. Тупо всмiхнувся:
– Нiчого не зрозумiв.
– Іди, – сухо сказав майстер, i Латок пiшов, убгавши голову в плечi. Вiн був дивний хлопець: iнодi на нього находило просвiтлення, i вiн мiг прочитати за смаком найскладнiше послання. Але як щось упускав з самого початку – зразу здавався. От як тепер.
Джмiль провiв його очима. Потiм подивився на решту глечикiв. Що всерединi? У напоi, який дiстався Лопуховi, був вислiв про дороги. Колiр – гарбузовий, скорiше за все вiд квiтки волосяницi, iнгредiента, що означае «зусилля», «подолання». А от повнiстю прозорий напiй Латка, найiмовiрнiше, мiстив заперечення, тому що частка «не» здебiльшого вiдбивае колiр рiдини…
– Оце так ви iх вчите, – голосно сказала жiнка в юрбi, i Джмiль здригнувся. – Йолопами виставляете, все вам не так. Навмисно, чи що?
Учитель, не зважаючи на крики з юрби, кивнув Пундиковi:
– Вибирай.
Той вибрав швидко. Шморгнув носом, скрушно покивав головою, розглядаючи блiдо-зелений умiст склянки:
– Учителю, я, напевно, i не зрозумiю нiчого. Язика обпiк, нюх утратив…
Не такий безнадiйний, як Лопух, i не такий легкодухий, як Латок, Пундик прийшов сюди, щоб учитися далi. Його голосiння були фальшивi. Вiн грав на публiку, заздалегiдь готуючись сказати: я мiг би в сто разiв краще, та от язик… Вiн зробив усе, як учили: i долонею провiв над склянкою, i принюхався справа налiво, а не навпаки, i рiдини торкнувся спершу кiнчиком язика, потiм узяв на губи, i аж потiм набрав повний рот.
– Дерево не бiгае, а стоiть, – сказав упевнено.
– Яке дерево?
– Ялина… Чи ясен. Ясен стоiть i не тiкае.
– Спробуй ще раз, – утомлено велiв учитель.
Пундик напружився:
– Це через те, що я запаху не чую…
Вiн чхнув, щоб усi бачили, який вiн застуджений, i знову сьорбнув зi склянки. Зморщив лице, як вiд кислого:
– Ясен… перебувае неподалiк.
– Наче й немае в тебе нi чуття, нi смаку, – учитель хмурнiв на очах. – Сказано: ясен – не заець, вiд сокири не втече! Що ти менi верзеш, я ж на тебе сподiвався!
– Це через те, що я…
– Тихо! Постiй поки що… Ви двое, вибирайте!
Дванадцятирiчнi близнюки Окра й Бик якийсь час були улюбленцями вчителя – язики вони мали на диво чутливi. Щоправда, в останнi мiсяцi майстер охолов до них, бо хлопцi ухилялися вiд нудного й важкого навчання, як могли. Тепер, порушуючи правила, учитель налив iм у двi склянки з однiеi сулii. Рiдина була прозора.
– Собака, – перший сказав Окра.
– Собака, – луною вiдгукнувся Бик.
– Що – собака? – у майстра роздималися нiздрi.
– Не клич собаку, покусае, – без тiнi сумнiву випалив Окра.
– Не клич чужого собаку, – приспiв Бик. – Покусае до кровi!
– Брехати ви майстри, – учитель оглянув обох зi зневагою. – У посланнi сказано: «Не називай собаку вiвцею, а свиню коровою». Ідiть додому, обидва, бачити вас не можу… Ти! – вiн обернувся до Джмiля так рiзко, що той пiдстрибнув. – Будеш пробувати, ще й далi мене ганьбити? Чи зразу пiдеш додому?
Юрба навколо шумiла дедалi впевненiше:
– Дiти в чому виннi? Що ти за вчитель такий! Боiшся, що учень заткне тебе за пояс? Тому й не вчиш? Цiну собi набиваеш? Негарно!
Багато хто, пiднiмаючи голос, навмисне повертався до крiсла, де безпристрасно сидiв Очi-й-Вуха: подивися, мовляв, донеси до князя, що за неподобство чинить тут майстер-мовознавець. Шум, у якому щораз яснiше проступала злiсть, добряче заважав Джмiлевi, коли вiн узяв у тремтячi руки склянку з криваво-червоною рiдиною.
Перше – запах. Нехай заповнить тебе зсередини. Ти все одно нiчого не зрозумiеш, зате настроiшся на потрiбний лад… Нiколи не кажи, на що схожий запах. Не порiвнюй нi з iжею, нi з квiткою, нi з глиною, нi з вигрiбною ямою. Вiдпусти свiй розум. Просто вiдчуй.
