скачать книгу бесплатно
– Начебто… А потiм злякався. Того, що на менi… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, вiн дуже чекав чаклуна – щоб мене, нарештi, вiддати.
– Зрозумiло. – Стократ подивився на високу, досить бiлу готельну стелю. – Така магiя – не для володарiв.
– Так, – дiвчина глибоко зiтхнула. – Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за цi роки. До того, про що ти спитав одразу.
– Що я спитав?
– Що буде, коли я вмру. – Дiвчина подивилася йому у вiчi. – Увесь свiт помре разом зi мною.
У кiмнатi запала тиша. Чутно було, як важко дихае Правила Пристойностi на лiжку.
– Але в тебе на спинi не тiльки цi опiки, – сказав Стократ.
– Так. Коли менi виповнилося сiмнадцять, вiн знову…
Вона провела долонею повз лице, неначе вiдсовуючи завiску.
Стократ помiтив цей жест. Скорiше за все, так вона боролася зi своiми страхами – дiвчинi, що несе на тiлi живу карту Населеного Свiту, часом мае бути дуже страшно на самотi.
– Вiн був зi мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потiм дуже голова крутилася.
– Вiн тебе напоiв i розпанахав тобi спину. Лiва лопатка, Лисе Узгiр’я.
– Так, – вона нервово повторила свiй жест. – Кровi було… багато.
– І почалася рiзанина на Лисiм Узгiр’i, – крiзь зуби пробурмотiв Стократ.
Вiн заплющив очi; тисячу рокiв жили поряд два роди. І раптом пiднялися в ножi. Родина на родину, село на село; не було iншого пояснення, крiм уродженоi лютi горян. Тисячу рокiв, мовляв, жеврiла пiд сподом ця лють – i раптом прокинулась у всiх разом, вiд дитини до старого…
– Навiщо вiн це зробив, Свiт?
Дiвчина мовчала.
– Ти ж думала про це, – сказав Стократ. – У тебе був час подумати. Навiщо вiн це зробив?
– А чому ви мене не питаете, пане? – раптом подав голос Правила Пристойностi. – Я ж у той час уже був у замку! Я теж можу…
Стократ пiдняв брову. Поранений замовк i опустився на подушки.
– Лисе Узгiр’я вiд нас далеко, – тихо сказала дiвчина. – Батько хотiв… повторити цей… досвiд. Вiн хотiв утвердити… свою владу над свiтом. Це ж страшна, величезна влада…
Так, подумав Стократ.
– А хто зашив? – вiн подивився на дiвчину. – Рана зашита.
– Та вiн же й зашив, – вона говорила так тихо, що знову довелося читати по губах. – Коли побачив, що… ну, вона…
Стократ сiв поруч з нею на край лiжка й обiйняв за плечi. Правила Пристойностi, зрозумiло, всю дорогу боявся до неi торкнутися. До неi довгi роки нiхто не торкався – якщо не брати до уваги володаря Грана з ножем i вугiллям, та ще гвалтiвникiв на узлiссi. Стократ обiйняв ii, не домагаючись, нiчого не бажаючи натомiсть, i вона моментально це вiдчула.
І через мить перестала вiдсторонятися.
Правила Пристойностi на лiжку роззявив рота. Потiм закрив. Потiм ображено вiдвернувся.
– Свiт, у тi днi хтось був поруч з тобою? Яка-небудь доглядальниця, нянька… слiпа баба?
– Н-нi. Вiн боявся, що люди довiдаються.
– І вiн знову тебе замкнув?
– Т-так. Мене замкнули в iншiй кiмнатi, без вiкон. Їжу почали подавати крiзь вiконце… Ну, спина загоiлася, звiсно.
Стократ обiйняв ii мiцнiше. Власне, це едина розрада, яку вона могла прийняти i якоi потребувала; шкiра на спинi загоiлась, залишивши шрам. Кривава рiзанина припинилася, коли по обидва боки полягли найкращi, найсильнiшi, любимi сини й чоловiки, щасливi батьки. Але миру на Лисiм Узгiр’i немае й бiльше бути не може…
Стократ поморщився. Важлива думка крутилася навколо голови, як муха.
– А потiм? – вiн подивився на чоловiка поверх дiвочоi макiвки. – Дан, ти можеш, будь ласкавий, розповiсти?
Правила Пристойностi дуже зрадiв ввiчливому ставленню:
– Потiм володар Вивiр прислав листа. Не знаю, що вiн написав, однак Гран замкнувся у себе й… Чорний став од злостi. А ввечерi…
– А ввечерi, – дiвчина пiдняла лице й подивилася знизу вгору. Трав’яний вiдвар уже дiяв на повну силу, на щоках у неi проступив рум’янець. – Батько… Тобто володар Гран тодi сам напився. Вiн був дуже п’яний, дуже. Я його таким не бачила.
Сам прийшов до мене. Принiс жаровню. Розрепетувався, що спалить Виворiт, випалить усе паскудне гнiздо… Я виривалась, але ж вiн сильнiший. Вiн пообiцяв менi пiдсмажити п’яти, став кричати, що скалiчить мене…
– Як же ви втекли? – уривчасто запитав Стократ.
– Що?
– Судячи з того, що ти розповiдаеш, ви нiяк не могли втекти.
– А от могли! – Правила Пристойностi насилу сiв. – Володар одержав листа, що чаклун приiде по Свiт, щойно почнуться першi приморозки.
– Так.
– А я про це довiдався, – знову заговорив Правила Пристойностi. – Я на той час подружився з економкою, став своiм у мажордома, пив пиво з комендантом, а слуги менi доповiдали ледь чи не щодня… Я довiдався про листа. А тут до володаря з’явилися з присягою у вiрностi… з людей-погорiльцiв Вивороту. Я розписав протокол прийому – це моя робота, так? І от я розписав так, що три години всi були зайнятi у великий залi – всi, з дiтьми й домочадцями, спецiальний слуга стояв з пiсочним годинником… А я в цей час привiв коней i бричку. Ключi вкрав заздалегiдь…
Стократ слухав. Те, що розповiдав зараз невмiйко з нiжними руками, рiзко мiняло його уявлення про цю людину.
– Тодi чому вас не наздогнали?
Вiн запитав – й одразу вiдповiв уголос:
– Розлив Свiтлоi!
Правила Пристойностi втягнув голову в плечi.
– Ми тiльки трошки порiзали шкiру, – сказала Свiт, дивлячись на нього, нiби заспокоюючи. – Переправилися з кiньми, i…
Стократ уявив собi, як це було. «Ми порiзали», так.
Вiн мiцнiше обiйняв дiвчину, i вона не тiльки не вiдхилилася, але й, здаеться, пригорнулася до нього тiснiше. Двох утiкачiв легко ловити в спокiйному сонному краю, але пiсля метушнi з повiнню, коли мешканцi подалися на всi боки, геть од вируючих пiною берегiв…
– Це дуже погана iсторiя, – сказав вiн уголос. – Дуже, дуже негарна.
Свiт притислася до нього – тепер уже точно пригорнулася. Шукаючи захисту.
– Ти нам допоможеш? Ти ж можеш нам допомогти?
Вiн дуже обережно вiдсторонився. Подивився iй у вiчi:
– Розкажи менi про цього мага. Крiм того, що вiн високий i сивий. Що вiн умiе робити?
Вона клiпнула.
– Ну… вiн начебто розумiв усi мови й читав по губах. Знав усi трави i iхне значення. І ще нiбито вмiв лiтати без крил…
– Нiбито – чи вмiв?
– Я не знаю… Мабуть, брехня. І ще вiн нiбито вбивав лиходiiв чарiвним клинком. Забирав iхнi душi.
– І потiм пересаджував у дерева й тварин, – пiдхопив Правила Пристойностi. – Там у них одна береза у дворi, казали, що в нiй сидить душа вбивцi й щороку, у рiчницю вбивства, – плаче. Я сам бачив: стоiть собi дерево, дощу нема, i отакеннi краплi котяться листям…
Стократ удруге за цей ранок вiдчув дивний холод.
– А як же його звати? Цього чаклуна?
– Стократ. Це прiзвисько, а не iм’я… Звати його Стократ.
* * *
Двое змучених подорожнiх спали на готельному лiжку. Вони заснули одночасно й одразу – так падае, втомившись кружляти, дитяча дзига.
Босi п’яти Свiт визирали з-пiд вовняноi ковдри. Стократ зупинився поруч; дивно, але нiколи ранiше жодна жива iстота не викликала в нього такого бажання обiйняти. Захистити. Втiшити. Наче вона була найтендiтнiшим паростком найкоштовнiшого на свiтi дерева. Або единою дитиною самого Стократа. Дивно, досi йому було плювати на дiтей.
Вiн укрив ii ноги плащем, зачинив вiконницi й зiйшов униз.
Заплатив хазяйцi наперед. Товста й весела, Хазяйка-Роз намагалася всiляко прислужитися; рокiв iй було пiд п’ятдесят, вона погладшала й побрезкла, однак показних чоловiкiв будь-якого вiку зустрiчала, мов рiдних.
Вiн сказав хазяйцi кiлька приемних слiв. Провiдав коней на стайнi. Домовився з конюхом про сiдла. Вийшов за частокiл i заглибився в лiс.
«Хто вiн – той, що назвався моiм прiзвиськом? Навiщо йому дiвчина? Навiщо дивовижне – й безглузде! – чаклунство?»
Жива карта. Чудова iдея для великоi вiйни, якщо збираешся знищити противника, а не просто завоювати. Тiнь-карта; за давнiм повiр’ям, наступити на тiнь – значить нашкодити людинi… Але воювати з цiлим свiтом? Кому це потрiбно?
І головне – навiщо надiвати таку карту на смертного? Що станеться зi свiтом, коли Свiт умре?
«Хто вигадав iй iм’я?», – стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не вiддаляючись. Свiт – населений усесвiт. Де пануе мир.
Вiн дiйшов до струмка, що бiжить до Свiтлоi, сiв бiля води й вийняв з пiхов короткого меча.
Лезо тьмяно свiтилось, i по ньому блукали тiнi. Усi п’ять були тут – туманнi постатi з жовтими млинцями облич: вони, ймовiрно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозумiти, що за посмертя таке, i хто винен, i чому так тiсно.
Пiд поглядом Стократа iхнiй рух сповiльнився. Припинився зовсiм. П’ять розбiйницьких душ завмерли, намагаючись звiдти, зi сталевого леза, роздивитися свого ката.
Трое були геть гнилi, Стократ не став до них навiть придивлятися. Четвертий, у минулому торговець, виявився дивовижним невдахою i, мабуть, для нього можна було знайти пом’якшувальнi обставини. П’ятий, найстарший, щиро каявся – а загублених життiв на його совiстi було сiм штук.
Стократ подумав. Пiдвiвся, обiйшов навколо дерева, примiрявся й увiгнав лезо в щiлину – майже до половини. Випустив п’ятого зi словами:
– Тягнися вгору.
Душа беззвучно пiшла в живий стовбур.
Стократ знайшов мурашник. Поклав меча впоперек мурашиноi стежки.
– Працюйте.
Три гнилi душi зiскочили на мурах i зразу ж влилися в загальний стрiй.
Стократ пiдкинув меча й пiймав за рукiв’я. Четверта душа балансувала всерединi, розчепiривши руки, намагаючись утриматися.
– Тiкай.
Вiн опустив лезо у воду струмка. Клинок мигнув i згас – порожнiй, не вiдрiзниш од звичайного сталевого леза.
Стократ ще трохи постояв на березi, дивлячись на воду, слухаючи ii голос. Трохи позаздрив розбiйниковi-невдасi: нарештi i йому пощастило. Струмок довговiчнiший за дуба i значно веселiший за мураху. «Коли менi все набридне, – подумав Стократ, – пiду в струмок, стану бистрою водою…»
Але спершу треба сховати Свiт од гонитви. Сховати… І тодi вiдповiсти на головне запитання: що станеться зi свiтом, коли Свiт умре?
Треба вiдпочити. Усiм. Хоч би годину.
Вiн лiг на мох пiд деревом i заплющив очi.
І прокинувся, коли знов почався дощ.
* * *
Плащ залишився в тавернi. Крони не захищали вiд дощу – за нiч промокли наскрiзь. Ковзаючи в травi, iнодi обтрушуючись, мов пес, Стократ повернувся в «Чорне вухо».
Коло самих ворiт раптом зупинився, попри зливу. Ворота, зранку ще темнi, розбухлi, тепер свiтлiли новим деревом.
Що це, Хазяйка-Роз помiняла ворота?
Хвiртка вiдчинилася без скрипу. Вiн зайшов у двiр, вiдчуваючи, як пiднiмаеться зсередини зимний холод.
Двiр теж змiнився. Зник другий сарай. Помiнялися мiсцями конов’язь i дровiтня. Та все це було неважливо, бо сама Хазяйка-Роз стояла на порозi – квiтуча струнка жiнка ледь за тридцять, з трояндою у волоссi, зi жвавим iнтересом у безневинних синiх оченятах.
– Пане, та ви ж промокли! Скорiше до вогню, скорiше, Роз дасть вам зiгрiтися!
