скачать книгу бесплатно
Стократ стояв, як укопаний.
– Пане, заходьте! – Роз розчинила перед ним дверi. – Довга дорога? Де ваш кiнь? Чи ви, бачу, пiшки так i простували, мабуть, од «Сiроi шапки»?
– Так, – сказав Стократ.
Ледве волочачи ноги, вiн зайшов у таверну. Тепер, коли вiн побачив Роз, його не могли здивувати нiякi змiни. Таверну вибудували, схоже, всього кiлька рокiв тому, вона здавалася просторiшою i свiтлiшою, нiж вiн пам’ятав, i гостей тут було набагато бiльше, нiж вiн звик.
Вiн сiв за найближчий столик. На щастя, i клинок i гаманець були при ньому. Вiн попросив пiдiгрiтого вина.
– Скажи, мила хазяйко, а двое подорожнiх… чоловiк i дiвчина, молодi, давно тут проiжджали?
– Молодята з Прип’яток? – зрадiла Роз. – З ними ще матiнка i двое слуг. Тиждень тому зупинялися, потiм далi поiхали. Цi?
– Дякую, – сказав Стократ.
Кiмната, де вiн залишив Свiт та ii супутника, була зайнята.
Хазяйка запропонувала йому закамарок пiд сходами.
Грубний комин пашiв теплом. Вiн лежав на вузькому лiжку, дивлячись на вiддзеркалення своiх очей у чистому клинку. І намагався зрозумiти, що сталося.
Цi двое залишилися самi. За ними женуться. Володар Гран надто добре знае цiну Свiт. Їх неминуче зловлять, через розлив Свiтлоi цю мить вдалося тiльки вiдкласти, але не скасувати.
Та й де ж iм дiтися? Правила Пристойностi не пристосований нi до роботи, нi до бою, нi до подорожi. Свiт, що багато рокiв просидiла в чотирьох стiнах, утомлюеться навiть вiд короткоi прогулянки. Наступна зграя розбiйникiв виявиться на iхньому шляху останньою…
Але це буде ще нескоро. Скiльки рокiв мае минути? Двадцять? Вiсiмнадцять? Менше?
Вiн чекав свiтанку, боячись заснути. Потiм задрiмав i прокинувся вiд жаху: скiльки рокiв минуло цього разу, i в який бiк – чи це минуле, чи майбутне?
Усе залишалось, як i ранiше. Остигала груба. Хазяйка-Роз устала рано й тихо поралася на кухнi.
Щойно стало свiтати, вiн пiшов у лiс. Вiдшукав мiсце, де прокинувся вчора. Уважно оглянув усе навколо, впiзнав деякi дерева; могутнiй дуб був молодший майже на двадцять рокiв, замiсть розсипу маленьких ялинок росла одна велетенська ялина, i тiльки ясен бiля самого струмка був той самий, колишнiй. Його рiденьке листя пропускало свiтло на радiсть густому пiдлiску.
Стократ зiрвав з ясена листок. Потiм розвiв вогонь i обережно, краечком, пiднiс листок до полум’я. Листок загорiвся, як папiр, i крiзь жилки й зелений м’якуш проступили слова, написанi чужою мовою. Стократ придивився б i розiбрав напис – але вiн зник перш, нiж вiн змiг його розгадати.
Вогонь обпалив йому пальцi. Вiн випустив догораючий листок, i той розсипався попелом.
– Вресень, – прошепотiв Стократ.
Дерева-вресенi прийшли з далекого краю на розореному вiйною сходi. Про тi лiси багато й охоче брехали в тавернах: розповiдали, що лiси породжують чудовиськ. Однi харчуються плоттю, другi витягують сiль з води й грунту, третi говорять голосами померлих. Розписувати чудовиськ веселiше, нiж розповiдати правду про вресень: дерево, яке граеться з часом, як вiтер з осiннiм листком.
Стократ чув про людей, якi засинали в лiсi й прокидалися, неушкодженi, через сто рокiв. Та жодного разу вiн не чув про людину, що прокинулася за двадцять рокiв до того, як заснула…
Вiн стояв перед деревом, стискаючи кулаки, готовий iти в таверну по сокиру. Ясен безневинно шелестiв листям: я просто дерево, слiпе й глухе, що не знае чаклунства. Я простодушний ясен у темному ялиновому лiсi, перевiр це, ляж пiдi мною й засни знову…
Однак Стократ не став спокушати долю.
Вiн з’iв шматок м’яса з рожна, подякував господинi й пiшки вирушив через лiс – до «Сiроi шапки».
* * *
Вiн бродив по цiй землi ще пiдлiтком. Багато рокiв тому зброяр, на порозi смертi вiд старечоi немочi, з’явився до притулка, оглянув бiльмастими очима зграйку насторожених сирiт i вiддав худому пiдлiтковi зачохлений клинок.
Не сказав нi слова.
Пiзнiше Стократ зрозумiв, що старий з клинком урятував його, мабуть, вiд того короткого й повного ненавистi життя, на яке був приречений хлопчисько-пiдкидьок. Його злили й дратували люди – ще тодi, як не вмiв говорити, а як пiдрiс, у притулку його боялися навiть дорослi. Вiн був позбавлений i страху, й жалю, вiн нехтував бiль – свiй i чужий. І от вiн пiшов у нiкуди з клинком пiд пахвою, без настанов, без мети, без розумiння добра та зла. Без шматка хлiба, не готовий нi просити, нi працювати, нi догоджати, нi воювати.
Уперше вiд народження вiн став щасливий.
Уже потiм юнак збагнув, що, мiркуючи на ходу, можна вiдкрити нове, згадати просте й додуматися до складного. Вiн пройшов Населений Свiт вiд краю до краю й назад. Клинок був при ньому; нiхто не вчив хлопчика фехтувати, вiн, блукаючи, сам навчився.
Вiн продовжував учитися щодня – у води й землi, у свого меча, у добрих i злих людей; першого ворога вiн убив, захищаючись, i дуже злякався, побачивши в посвiтлiлому лезi чужу спотворену душу. Вiдтодi вiн убивав тiльки лиходiiв, але не тому, що думав про справедливiсть. І, зрозумiло, не тому, що уявляв себе месником; вiн просто знав, що душа безневинно вбитого подивиться з леза йому у вiчi. А душi вбивць i гвалтiвникiв безокi.
Як маятник у годиннику, вiн ходив, мiркуючи на ходу, iнодi зупиняючись, щоб послухати легенди про себе. Поголос придумав йому прiзвисько: Стократ. Вiн став називати себе Стократом. Треба ж було якось до себе звертатись у довгi години подорожi; поголос називав його могутнiм чаклуном, i вiн з подивом зрозумiв, що й справдi, напевно, маг. А був вiн особливий вiд народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарiвником – вiн не знав i вирiшив для себе, що й не знатиме.
Вiн багато чого не знав про себе, i питання, поставленi тисячу разiв, залишалися без вiдповiдi. Пiдкидьок без батькiв i опiкунiв, покинута в лiсi дитина, вiн швидко вчився, людська тупiсть викликала в нього лють, однак бився вiн холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бiйцiв немае йому рiвнi.
Якось йому заплатили за вбитих розбiйникiв, якi багато рокiв тримали в страху три села. Вiн купив собi коня, i стало легше доганяти вбивць, якщо вони тiкали. Вiдтодi вiн брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нiкому з розбiйникiв жодного разу не вдалося вiдкупитися.
Довелося урiзноманiтнити маршрути, щоб його не впiзнавали в лице.
Крокуючи тепер через лiс, Стократ думав, що десь неподалiк бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний свiт носити двох Стократiв одночасно?
– Так не бувае, – сказав вiн уголос.
За роки мандрiв вiн устиг з’ясувати, що бувае все. Бувае, що час повертаеться назад. Бувае, зустрiчаеш у юрбi себе-колишнього i здогадуешся обернутися, коли щось мiняти вже пiзно. Усе бувае. Свiт хиткий.
Повз «Сiрку шапку» вiн пройшов не спиняючись. Загиблих розбiйникiв уже, зрозумiло, знайшли; може, юний конюх зумiв усiх переконати, що нещаснi «побилися за здобич»…
Стоп, сказав вiн собi й сiв на придорожнiй камiнь.
Немае нiяких мертвих розбiйникiв. Вони живi. Наймолодший, напевно, ще ходить пiд стiл пiшки. І навiть, можливо, iхня доля складеться по-iншому, не приведе в лiс браконьерами, а потiм i…
Вiн потер лице i збагнув, що щоки не колються – щетина перетворилася на бороду. А що тепер буде зi Свiт?
Де вона?
Вiн змусив себе встати. Подався на пiвденний захiд, i через двi години повернув на розпуттi до переправи через Свiтлу – в той бiк, де були землi володаря Грана.
* * *
Праворуч на пагорку стояв будинок, який вiн пам’ятав порожнiм i занедбаним. Тепер там горiв вогник; Стократ придивився. Вогник у таку пiзню пору мiг означати, що хазяiновi не спиться. Або вiн хворий. Або подае комусь знак.
Стократ звик вiдчувати тривогу у вiдтiнках, у запахах i звуках, у свiтлi й тiнях. Неквапливо, нiби гуляючи, вiн зiйшов з дороги й по вузькiй стежцi рушив на гору.
Будинок був дерев’яний, двоповерховий, верхне вiконце свiтилося. Вiн зупинився бiля хвiртки. Прислухався; собак не було. Це погано: в такому мiсцi обов’язково треба тримати собаку.
Вiн легенько стукнув у стулку молотком.
Там, за частоколом, дверi трохи прочинилися. Ледь чутно скрипнули.
– Добрий вечiр, – голосно сказав Стократ. – У вас щось сталося?
– Хто ви? – глухо запитала жiнка. З голосу вiн зрозумiв, що вона давно не спала.
– Чаклун.
– Хто?!
– Мене звуть Стократ, я маг. Я можу вам допомогти?
Жiнка мовчала.
– Що у вас сталося? – запитав вiн знову. – Якщо нiчого – я пiду.
– Іди.
Вiн повернувся й пiшов стежкою вниз.
– Стривай!
Хвiртка заскреготiла засувами й загуркотiла ланцюгом.
* * *
Вона – вдова купця. Той помер, не виплативши боргiв. Вона продала будинок у мiстi й переiхала сюди: тут недорого жити, але страшно. На самому кордонi Гранових володiнь узимку докучають вовки, влiтку браконьери. На щастя, розбiйникiв немае. Чатуе рубiжна варта.
Усе це Стократ частково почув, частково домислив; вiн стояв на порозi доглянутого, на вигляд заможного будинку. Тому ще помiтнiший був безлад – кинутi ганчiрки, пiдсохлi калюжi на пiдлозi, перекинутий кошик з шиттям. Жiнка дивилася на нього запаленими, глибоко запалими очима.
– Ти справдi чаклун?
– Так.
– Ти допоможеш менi?
У Стократових вухах болiсно вiдгукнулося луною: «Ти допоможеш нам? Ти ж можеш нам допомогти?!»
– Що в тебе сталося?
– Ходiмо…
Вiн витер чоботи об постiлку бiля дверей. Ступаючи по чисто вимитих схiдцях, вийшов за нею на другий поверх.
На лiжку лежала дитина, загорнена в ковдру. Стократ зупинився, здивований.
– Я знайшла ii в лiсi, – сказала жiнка.
Стократ насупився.
«…Я знайшов його в лiсi, – сказав волоцюга в приймальнi виховного будинку. – Якась сука викинула на загибель, замiсть щоб однести до притулку! Ось, берiть, вiн ще живий…»
– Пане? – з тривогою спитала жiнка.
– Пiдкинута, – повторив вiн зiтхаючи. – Хочеш, щоб я ii вiдвiз у виховний будинок?
Жiнка дивно на нього подивилась. І розгорнула ковдру. Маленька дiвчинка, не бiльше мiсяця iй, прокинулася й жалiбно запищала.
Стократ дивився на неi, вiдчуваючи, як сторч стае борода. Дитяча шкiра була вкрита дрiбнесеньким малюнком – плечi, груди праворуч; Стократ зубами стяг рукавички. Подивився на своi руки, не наважуючись торкнутися.
– Поверни ii.
Жiнка перевернула дитину, i Стократ побачив дитячу спинку. Крихiтнi землi Грана, ще цiлий Виворiт, Лiсовий Край, Лисе Узгiр’я…
– Ти бачиш, вона плаче! – закричав пошепки, щоб не налякати дитину, щоб iще бiльше не злякатися самому. – Нагодуй ii! Дай води!
– Я б не брала ii, – не до ладу вiдповiла жiнка. – Я розгубилась… Але вона лежала прямо на землi… Вона хвора? Це заразне? Що з нею? Ти знаеш?
– Де ти ii знайшла? – безнадiйно запитав Стократ, дивлячись, як жiнка намагаеться втiшити дитину ганчiркою з жованим хлiбом. Дiвчинка не хотiла це iсти i, певно, не могла. – Слухай, де можна знайти годувальницю?
* * *
Вiн розрiзняв сторони свiту просто й природно, як верх i низ, йому не потрiбнi були нi сонце, нi зiрки. Вдова, за ii словами, знайшла дiвчинку в лiсi – занадто далеко вiд людських поселень.
Може, злi люди викрали ii, а потiм покинули? Навiщо викрали, навiщо покинули, прирiкаючи на смерть? Стократ не вiрив у безпричинну людську злiсть – тiльки у вигоду й свавiлля. Та ще в боягузтво.
Ласа до любовних утiх дiвиця сховала в лiсi свою ганьбу? А навiщо було йти далеко – поклала б коло дороги, i совiсть, може, не так би гризла, бо перехожi не дадуть дитинi пропасти…
Вiн iшов через неходжений лiс – туди, де, за вдовиними словами, вона знайшла дитину.
– Там було щось? Записка, пелюшка?
– Там… було.
– Що?
– Подивися сам.
– Ти це там i залишила?!
– Подивися сам…
Голодна дiвчинка плакала, не даючи жiнцi спати, не даючи Стократовi спокiйно думати. Удова пообiцяла знайти годувальницю в найближчому селi. Але тiльки коли Стократ повернеться.
Свiт, думав Стократ, згадуючи голi п’яти, що стирчать з-пiд ковдри. Хто назвав тебе – Свiт?
І що змiниться, якщо назвати тебе iнакше? Роз, наприклад. Чи Пампушка. Чи…
Вiн зупинився.
