скачать книгу бесплатно
– Нi.
У мовчаннi вони пройшли коридором. Правоохоронцiв було вдвiчi бiльше, нiж зазвичай. Лiфт опустив iх на десять поверхiв униз, далi Алекс повiв ii незнайомою частиною палацу – похмурою, чорною, з безлiччю гратчастих дверей i вiкон-щiлин.
Ще один лiфт, теж униз. Алекс кiлька разiв намагався заговорити й обривав себе – у нього дерло в горлi.
– Я, правду кажучи, сам не розумiю… Ймовiрно, лорд-регент хоче вам щось показати… або когось показати… ранiше такого нiколи не було. Я не чекав такого наказу…
– Якого наказу?!
– Зараз ви про все дiзнаетесь…
Стражники бiля кожного повороту. Важкi дверi вiдчинились i зачинились. У нiс ударив огидний запах – вогкiсть, пiт i ще щось, вiд чого волосся ворушиться на головi. Ірiс захотiлося негайно бiгти з цього мiсця – бiгти стрiмголов.
– Сюди, будь ласка…
Вона пригнулась, аби увiйти в низькi дверi з кам’яним склепiнням. Тут не було вiкон, тiльки свiчки та факели. Бiля стiни, прикутий за руки, стояв Ольвiн – чоловiк, який показав iй «Пори року».
– Та що ж ви творите?!
Вона кинулася до прикутого, стражники перехопили ii за лiктi обабiч.
– Цей чоловiк узагалi нi в чому не винен! Нi при чому! Ви, шкуродери, кати, вiдпустiть його негайно!
– Тихiше, панi Ірiс, – сказали у неi за спиною.
Вона обернулася. Лорд-регент, iз пов’язкою на очах, стояв, спершись об спинку залiзного крiсла:
– Тихiше. Не треба кричати завчасно.
Вона спробувала опанувати себе:
– Цей чоловiк нi в чому не винен.
– Що це?
Регент простягнув руку – на долонi лежала черепашка, навколо завитка вилися гострi шипи.
Ірiс опустила плечi.
– Звiдки черепашка? – тихо запитав регент. – Їi передав вам цей чоловiк, майстер на iм’я Ольвiн?
– Я купила у нього цiлу партiю! Тому що вiн розпродавав крамницю, бо…
– І ви залишили ii на стелажi в кiмнатi для музичних занять?
Вiд звуку його голосу в неi вiднiмалися ноги. Пiт струменiв по спинi пiд шовковою блузою. Вона пошкодувала, що не стрибнула з балкона в море ще сьогоднi вранцi.
– Що ж ви мовчите?
Вона не могла говорити через спазм у горлi. Не могла видати нi звуку. Минула довга хвилина.
– Я можу все пояснити, – сказала Ірiс. – Це не те, що ви думаете… Усе не зовсiм так. Вони взяли в заручники мою сестру i племiнникiв…
Лорд-регент дивився на неi, не очима:
– І заради сестри та племiнникiв ви пiдкинули цю рiч iмператору. Подивимося…
Вiн пiдiйшов до прикутого Ольвiна. Той мовчав i, не вiдриваючись, дивився на Ірiс. Лорд-регент приклав черепашку до його вуха.
Спливали секунди. Ольвiн спершу часто задихав, потiм трохи розслабився, глибоко вдихнув, облизав губи:
– Варiацii для флейти i барабана.
Лорд-регент ривком вiдняв черепашку. Секунду повагавшись, почав слухати сам. Обличчя його пiд пов’язкою не мало виразу.
* * *
– Це не та черепашка, яку менi велiли пiдкинути! Зовнi вона схожа, але всерединi флейта i барабан. Це дiйсно одна з тих, що я купила у Ольвiна. А ще одну черепашку менi передав чоловiк на вулицi…
В ii кiмнатi панував розгром. Ірiс говорила i нишпорила руками серед стружок у ящику.
– …Я подумала: якщо всерединi замку е пiдглядач… покоiвка, прислуга… На око нiхто не вiдрiзнить ту черепашку вiд цiеi. Вони люди, переконаються, що я виконала iхне доручення, звiльнять сестру i племiнникiв… Ось вона.
Лорд-регент узяв черепашку. Потримав на долонi. Зняв пов’язку з обличчя; у нього були запаленi нездоровi очi:
– І що там, по-вашому?
– Звернення до iмператора. Вони хочуть перетягнути його на свiй бiк.
І нагадати, хто вбив його батька, додала вона беззвучно.
– Тодi навiщо такi складнощi? – лорд-регент дивився на неi. – Чому ви просто не зробили, як вони наказали, i не пiдкинули iмператору цю черепашку?
Ірiс мовчала.
– Вам розв’язати язика?
– Я пожалiла… Ференца. Вiн дитина. Вiн перенiс таке… i продовжуе з цим жити. Я не хотiла, щоб вiн… знову через це проходив. Робив якийсь… жахливий вибiр.
Лорд-регент пiдкинув рогату черепашку на долонi – i зловив:
– Йому доведеться зробити жахливий вибiр, не раз i не двiчi… Тому що вiн iмператор, i це його обов’язок. А я сподiвався…
Вiн на мить замовк. Саркастично скривився:
– Я сподiвався, що темнi часи минули назавжди i хлопчик тепер може грати на сопiлцi.
– Вiн здоровий? – у Ірiс дедалi сильнiше паморочилось у головi. – Просто скажiть, так чи нi!
– Вiн здоровий, – лорд-регент посмiхнувся. – Але дуже злий, бо я його замкнув. А вiн хоче займатися музикою… i вiн любить вас.
Їй не сподобалася його iнтонацiя.
– Я був такий радий, – сказав вiн повiльно, – коли ви погодилися приiхати. Я бачив, який вiн був щасливий цi днi. Ви дуже багато йому дали, чого я дати нiколи не зможу. Я хотiв би, щоб вiн був iншою людиною – не такою, як я. Для процвiтаючоi, мирноi, доброi iмперii потрiбен мудрий i милосердний правитель, покровитель мистецтв. У мене зовсiм немае музичного слуху… А музика ж вчить милосердя?
Ірiс мовчала.
– По мiсту повзуть чутки, – сказав вiн з кривою посмiшкою. – У палацi сум’яття. Базiкають, що iмператор чи то мертвий, чи то помирае. Бунтiвники повiрили, що iхнiй план спрацював, i пiднiмають повстання. А менi тiльки того й треба.
– Який план?
– Ви хочете це послухати? – вiн простягнув iй черепашку на долонi. Ірiс потягнулася до мушлi, не замислюючись, адже втрачати було нiчого…
Лорд-регент вiдступив, вiдводячи руку:
– Дурепа! Там усерединi болiсна смерть, яку вони передали iмператору вашими руками, ви – державна злочинниця, панi Ірiс Май, винна у замаху на життя iмператора. Варта!
Загуркотiли чоботи.
* * *
– Панове, я розкрив змову. На жаль, масштабну. На превеликий жаль…
У залi iмператорськоi ради зiбралися всi, кого Тереза давно знала: зневажала, цiнувала, поважала, використовувала. Вiсiм чоловiкiв i чотири жiнки сидiли за круглим столом-пiдковою: у кожного було постiйне мiсце. Коли вони увiйшли до зали, на столi перед кожним крiслом уже стояв келих iз бiлим вином, а Ерно, теж iз келихом, у невимушенiй позi стояв бiля порожнього трону.
– Я мушу назвати iм’я зрадника. Призначити iмператорський суд i кару – на площi, в казанi, за традицiею. Але сьогоднiшнiй зрадник зробив для iмператора i для краiни занадто багато. П’ять рокiв тому, пiд час бунту, вiн був одним iз тих, хто врятував iмперiю.
Навiть на днi океану нiколи не бувае так тихо.
– З поваги до колишнiх заслуг цю людину я не ганьбитиму судом i стратою. Перед кожним iз вас стоiть келих… зараз ми вип’емо разом. У келиху зрадника швидка отрута. Це легка смерть. Мiй подарунок.
Знову непритомна тиша.
– Але, Ерно, – сказала Рея, найстарiший член ради, сива й округла, як морська черепаха. – Змова – це занадто серйозно! Особисто я хотiла б почути, у чому полягають звинувачення, який вигляд мають докази… врештi-решт, вислухати цю людину!
Вiн зняв пов’язку. Обвiв спiврозмовникiв червоними безсонними очима:
– Той, кого я маю на увазi, може зараз встати, зiзнатись, i ви його вислухаете. Отже?
Тиша. Вальтер, беззмiнний военачальник i командувач флоту, поклав важкi долонi обабiч свого келиха:
– Я сподiваюсь, Ерно, що ти не збожеволiв.
– Нi. Пiсля того як… зрадник нас покине, я надам вам i свiдчення, i докази.
– А якщо ти помилився?! – знову подала голос Рея. – Чи не занадто пiзно подавати докази – пiсля смертi обвинуваченого?!
Тiльки цi двое не бояться говорити з ним, подумала Тереза. Решта мовчать, як ошпаренi мишi, й судорожно питають себе: а раптом це я винен? А раптом я завинив i сам того не знаю?!
– Нiкчеми, – сказала вона вголос.
Усi погляди звернулися на неi. Вона встала, стискаючи в руцi келих:
– Яка ж дорога вам шкура, статус, блага… але не ваша краiна. Яку веде у прiрву божевiльний узурпатор!
– Тереза?! – видихнули одразу кiлька осiб.
– Все, за що ми боролися п’ять рокiв тому, за що загинув принц Мiло i десятки тисяч людей, – усе це спущено у вигрiбну яму! Я зрадник? Нi, ось зрадник, – вона подивилася лорду-регенту просто у вiчi, на це потрiбна була вся ii смiливiсть, але боягузкою вона нiколи не була. – П’ять рокiв тому в нас був шанс. Ви пам’ятаете, якою цiною далася нам перемога? Громадянська вiйна, розруха, епiдемiя, голод… Ми перемогли бунтiвникiв! Ми поклялися, що з руiн iмперii постане нова могутня краiна – республiка! Ми домовилися, що подiлимо владу, ми, сильний уряд, при якому iмператор – красива ширма… Чи не так?! Озирнiться навколо. Де сильна республiка? Де наш уряд?!
У неi дерло в горлi, але вона вiдчувала натхнення. Щось схоже, напевно, вiдчувае Айрiс Май, коли стоiть на сценi зi своею сопiлкою.
– Вiн диктатор! – вона пiдвищила голос. – Хто загрожував його владi – того вiн звинувачував у змовi з бунтiвниками i вiдправляв у казан! Вiн – iмператор, а ви нiкчеми! Члени iмператорськоi ради?! Боязкi марiонетки!
Їi рука здригнулася, вона мало не розхлюпала вино:
– Повернiть гiднiсть, убийте його хто-небудь, заради своеi краiни… Я поаплодую з того свiту!
Вона притиснула келих до губ. Вино наповнило рот, холодне, солодкувате. Вона пила жадiбно, сподiваючись, що кожен ковток буде останнiм, побоюючись, що горло зведе судомою…
Ерно дивився на неi. Нiколи ранiше вона не бачила в його очах стiльки гiркоти.
Тереза впустила спорожнiлий келих, вiн розлетiвся на друзки, i знову зробилося тихо. Тереза тупо дивилася на осколки – i не вiдчувала нiчого, окрiм пiдступаючого остраху.
У цiй тишi Ерно зробив ковток зi свого келиха:
– Пийте, панове. Вино гарне.
– Навiщо? – пiсля паузи запитав Вальтер.
– Щоб ви почули ii зiзнання. Рее, у вас були запитання? Запитуйте.
– Ти обiцяв iй легку смерть, – повiльно сказала Рея.
– А я обдурив, – вiн знизав плечима. Вийняв iз кишенi й поклав перед собою маленьку морську черепашку: – Тут дар, який Тереза, руками своiх пiдручних, послала iмператору. Терезо, ти розумiла, що мене вбити не вдасться, й вирiшила вбити дитину?
– Це не дитина, – сказала вона хрипко. – Це джерело твоеi влади. Це перешкода мiж проклятою, злиденною, жорстокою краiною i нашою справжньою батькiвщиною.
Вони дивилися на неi, нiби вперше бачили.
– Але гинуть же сотнi дiтей, – сказала вона, вдивляючись в iхнi обличчя. – Просто сьогоднi, вiд голоду, побоiв, вiд злиднiв. Хто мае захистити iх? Хто, якщо не ми?! Зрозумiйте, це закон iсторii – той, хто стае у неi на шляху, помирае. Хто вбив свого кращого друга?! – вона знову подивилась Ерно у вiчi й, здаеться, вiдчула слабину. – Ага, принц Мiло був поганим володарем! І ти прибрав його, рятуючи iмперiю! А тепер заради порятунку батькiвщини iмператор мусить зникнути! Вiн останнiй у роду, на ньому перерветься династiя! Кiнець iмператора – кiнець регентства, кiнець регента i його диктатури!
Вони вiдводили погляд. Нiчого, подумала вона з раптовою надiею. Я зародила в них сумнiви. Я пiдштовхнула до дii, i моя справа не пропаде. Чим яскравiшою буде моя кара, тим краще.
– Я готова йти в казан, Ерно Безокий, – вона вимовила вголос кличку, яку вiн ненавидiв.
– Тодi бери, – вiн простягнув iй черепашку на долонi.
Вони зустрiлись очима.
