скачать книгу бесплатно
– Я промахнувся, але iншi тебе вб’ють. Ти здохнеш за те, що зробив iз моею провiнцiею… Адже вони вже здалися! Вони здались, а ти що з ними зробив?! Тепер iхнi дiти ростуть нiмi, вони онiмiли вiд жаху! Тобi кiнець. Це змова, велика, це павутина, в якiй ти муха. Але якщо вiзьмеш когось живим, як мене, – вiн не знатиме нiчого! Нiчого, нiчого! Нiчого!
Знову крик. Пауза. Звук срiбного камертона. Далекий шум моря.
– Менi важливо, що ти про це думаеш, – сказав Ерно.
– Це маячня, – коли iй було страшно, робилися холодними руки, а права долоня ставала i зовсiм як лiд. – Такiй величезнiй змовi нiзвiдки взятися. Немае… опори, ти ж усе вичистив. Усiх. Поруч тiльки вiрнi. Цей чоловiк, можливо, i не брехав, але вiн сам обманювався.
– Як ти вважаеш, – запитав вiн задумливо, – каральний похiд на Щасливий Острiв був непотрiбним звiрством – чи стратегiчно виправданим актом залякування, який у результатi врятував багато життiв?
Вона мовчки порадiла, що вiн дивиться на неi без пов’язки на очах.
– Вiн був виправданим звiрством… Ерно… Навiщо ти записав допит?
– Щоб ти його потiм почула.
– Навiщо?!
– Бо менi важливо, чи дiйдеш ти того ж висновку, що i я.
Вона пiдiбралася; його манера всiх навколо випробовувати i перевiряти дратувала багатьох, але вже ii вiн мiг би позбавити цих екзаменiв.
– Цей чоловiк… не мав шансiв тебе вбити. Стрiла летить занадто довго. Або змовники тебе зовсiм не знають… а це навряд. Або тебе не збиралися вбивати.
– Тодi чого вони хотiли? – вiн усмiхнувся краечками губ. У неi заболiло серце: ця усмiшка будила забороненi спогади. І знову недоречно.
– Вiдвернути увагу, – просто сказала Тереза. – Я не розумiю, вiд чого, i це мене турбуе.
– Не «вiд чого», – пробурмотiв вiн. – Вiд кого… Дякую, Терезо. Ти менi дуже допомогла.
* * *
Пiсля обiду Алекс повiз ii на екскурсiю по мiсту, з обов’язковим вiзитом в ювелiрний квартал. Хоч як намагалась Ірiс вiдкрутитися, м’яка наполегливiсть Алекса не залишала iй шансiв. Простiше було б домовитися з припливом на океанському узбережжi:
– Це справа нашоi честi, панi Айрiс. Варто вам побачити усi цi камiнцi зблизька – i ви тут же забудете, що не носите прикрас!
Я нi на секунду не вiдiйду вiд провiдника, – твердо сказала собi Ірiс. У тих людей, хоч ким би вони були, не буде шансу ще раз зi мною зв’язатися.
– …Звернiть увагу, це справжнiй музей! Голубчику, вiдкрий-но для нас iще оту вiтрину…
У величезному магазинi, окрiм прикажчика, Алекса, Ірiс i стражника бiля дверей, нiкого не було. Спалахували камiнцi, текли застиглими струмочками золото i срiбло, Алекс майже силою змушував Ірiс примiряти то один набiр, то другий, то третiй. Щоразу iз дзеркала на Ірiс дивилася нова жiнка; врештi-решт вона захопилася цiею грою, навiть виявила слабку iнiцiативу, вказавши на намисто, яке iй чимось сподобалося. Не минуло й секунди, як намисто було упаковано в рiзьблену шкатулку:
– Не здумайте сперечатися, панi Айрiс! Лорд-регент знiме з мене голову, якщо ви не приймете подарунка! До речi, на завтрашнiй музичний вечiр, де ви гратимете, – ви ж не вiдмовитеся надiти обновку? Вона приголомшливо личить вам!
Нi про який музичний вечiр ii нiхто не попереджав. Дiзнавшись про це, Алекс зробив великi очi:
– Це формене неподобство, вам мусили надiслати запрошення! У нас е ще кiлька годин до часу Свинi, що б ви хотiли побачити в мiстi?
Вiн набрид iй зi своею безцеремоннiстю i нав’язливою опiкою.
– Я хочу побачити чоловiка, який наповнюе черепашки музикою. Вiн iще тримае магазин, як я зрозумiла.
– Черепашки? – Алекс на мить забарився. – Гм… Це не магазин, це крамничка на нижньому базарi, не надто вдале мiсце. Там повно смiття i голодранцiв.
– Їдьмо, – сказала Ірiс.
* * *
Не так уже й багато смiття, у будь-якому порту бiльше буде. А людей справдi багато, хоча торговий день вже закiнчувався, багато крамничок зачинялись. Ірiс насторожено озиралася – вона вже пошкодувала про свое рiшення. У цiй штовханинi може ховатися хто завгодно, за нею можуть стежити, це простiше простого – вона вирiзняеться серед натовпу. Добре, що е супроводжуючi – Алекс, кучер, охоронець. Ірiс намагалася не вiдставати вiд них нi на крок, та вони й самi не дозволили б.
– Де ж? Десь тут, – бурмотiв собi пiд нiс Алекс. – Ця крамничка куди подiлася? А, ось… ось, панi!
Ірiс побачила акуратну маленьку крамничку. На дерев’янiй дошцi над входом була намальована морська черепашка, i нижче криво приклеено рукописне оголошення: «Розпродую крамницю. Все по двадцять монет». Жiнка-городянка i дiвчинка рокiв п’ятнадцяти пошепки сперечалися бiля входу:
– …у тебе вже е спiвуча черепашка!
– Але менi ж мало однiеi! Ну давай же зайдемо, там е «Танцi восьминога»…
– Не здумай слухати цю погань! Будь-яка музика – трата часу, грошей, розпуста, безсоромнiсть, що вона дае поряднiй жiнцi?! Нi-нi, ходiмо, й не проси…
Вона потягла дiвчинку геть вiд прилавка. Ірiс, провiвши iх поглядом, зробила крок, другий до входу…
Вiдтiснивши ii i навiть не помiтивши цього, до крамницi увiйшли двое чоловiкiв. Алекс подивився на Ірiс iз тривогою: хiба вона не бачить, що мiсце невiдповiдне? Залишатися тут – значить наражатися на образи, i що накажете робити?! Ірiс заспокоiла його поглядом i ввiйшла слiдом за безцеремонними вiзитерами.
– Ольвiне! – з порога крикнув перший, високий i неосяжний. – Я знайшов покупця, вiзьме все оптом.
– Сто монет, – сказав другий, щуплий i швидкий як батiг. – Просто зараз.
– Твое, – сказав крамар. – Забирай.
Високий, блiдий, дуже молодий, але з погаслими очима, вiн стояв над столом, на якому горою лежали черепашки, – тут не менше пiвсотнi, подумала Ірiс. За найнижчою цiною – не менш як тисячу монет.
– Нi, я це куплю, – вона не впiзнала свого голосу.
Зробилося тихо. У тiснiй крамничцi на неi дивилися четверо чоловiкiв: Алекс, що проковтнув язика. Обидва покупцi – як на говорячу вошу. І крамар – поглядом людини, яка щойно отямилася вiд важкого кошмару.
– Я купую всi записи, – сказала вона, iнтонацiею нагадавши всiм i собi, що вона – вiльна мешканка континенту, якiй нiхто не смiе наказувати. – Двi тисячi за все. Пане Алексе…
Вона обернулася до провiдника, той витрiщив очi:
– Але…
– Ви хотiли зробити менi подарунок? Оце вiн i е. Видайте грошi господаревi, а менi, будь ласка, упакуйте черепашки…
Вона знову подивилася на крамаря. Той стояв i дивився, вона не змогла витлумачити цей погляд i розгубилася.
Чуже життя, чужi звичаi. Вона втрутилася в хiд подiй, нiчого до пуття не розумiючи, навiщо вона це зробила? Навiщо нарештi iй купа кустарних черепашок iз народними пiснями?!
– Що ти менi голову морочиш, – сказав щуплий покупець, розвернувся i вийшов. Другий поспiшив за ним усiею своею тiлесною масою i мало не вибив одвiрок:
– Та зажди… Це казна-що… Ми так не домовлялися…
Крамар стояв нерухомо i зачудовано дивився на Ірiс.
– Так пакуйте ж черепашки, – вона починала нервуватися. – Пане Алексе, оплата готова?
– Для вас безкоштовно, – хрипко сказав крамар. – Панi Ірiс Май.
* * *
Ірiс Май, жива, непристойно юна, сидiла в його крамницi, одну за одною прикладала черепашки до вух, ставила Ольвiну запитання i сяяла очима, слухаючи i дивуючись.
Звичайно, вiн пам’ятав походження кожноi черепашки: щось купував i вимiнював, щось записував сам. Вiн розповiдав iй, як цiлодобово чекав у порту i хвилювався, що посередник купив не те, розбив товар при вантаженнi або втiк iз грошима. Як розшукував музикантiв i платив iм: хтось грав на свищику посеред базару, хтось на арфi в салонi для знатi. Вiн показав iй особливий трюк: двi черепашки з однiею мелодiею; якщо прикласти iх одночасно до вух, буде чутно об’емний звук.
Вона слухала. Вiн дивився на неi, i йому здавалося, що вiн бачить дивний, небувалий, прекрасний сон.
Їi супутники були незадоволенi, особливо товстун в оксамитовiй куртцi. Той кiлька разiв заглядав до крамницi, все наполегливiше даючи зрозумiти, що вiзит затягнувся. Ірiс не звертала на товстуна нiякоi уваги.
– …Ксилофон i дзвiночки? Я вже чула схожий запис. Хто виконавець?
– Я.
– Ви музикант?!
Вiн мало не провалився пiд землю. Ірiс Май поглядала на нього, здивована й зрадiла, i питала у нього, ремiсника, простака i крамаря: «Ви музикант?»
– Я аматор, – Ольвiн прочистив горло. – Розумiете… Музики на свiтi набагато менше, нiж порожнiх черепашок. Коли це усвiдомлюеш… нiчого iншого не залишаеться, як заново ii створювати… музику, я маю на увазi. Вже як вийде, з чого вмiеш.
– Менi дуже подобаеться ваше виконання, – вона дивилася чесними бузковими очима, вiн був вражений, який же у них незвичайний колiр. – Інструменти простi, мелодiя теж, але ви музикант. Це чутно з декiлькох тактiв, i не сперечайтеся, я професiонал.
Вона забрала черепашку вiд вуха, простягнула Ольвiну, нiби запрошуючи його в свiдки. Черепашка була тепла, вона зберiгала тепло шкiри Ірiс Май i ii запах.
– Що з вами? – вона всмiхалася.
Обережно i повiльно, нiби боячись, що мана зникне, Ольвiн притиснув черепашку до вуха. Нiколи знайома мелодiя не звучала для нього з такою силою; в пiснi, яку вiн колись вигадав i зiграв, тепер вiдкрився щемливий смуток i така нiжнiсть, що Ольвiн тремтiв усе дужче.
Ірiс Май дивилася на нього вже без усмiшки. В ii очах було здивування.
– У нашiй провiнцii, – сказав вiн ледь чутно, – квiти на пагорбах розпускаються один раз, навеснi. У них бiлi, синi, бузковi пелюстки та пухнасте жовте серце. Вони цвiтуть, i закоханi гуляють на пагорбах ночами, нiчого не помiчаючи, окрiм зiрок i квiтiв. Усього через кiлька днiв сонце випалюе землю до попелу, до бурого пилу. Я хотiв зберегти… спробувати… зробити хоч щось для цих квiтiв. Зiграти iх.
Тепер в ii очах з’явилися сльози. Ольвiн похолов:
– Я вас образив?!
– А ви… можете замкнути дверi? – запитала вона тремтячим голосом.
Натикаючись на стiльцi, вiн пройшов до дверей, вiдсунув фiранку. З зусиллям пiднявши дерев’яну стулку, поставив в отвiр, засунув засув:
– Так?
Вона кивнула:
– Я просто не хотiла… щоб Алекс знову сюди з’явився i нас перервав.
– Чому ви плачете?
– Не знаю, – вона всмiхнулася крiзь сльози. – Дайте менi ще що-небудь послухати з вашого. Тiльки ксилофон, чи е щось iще?
– Є дерев’яна дудка. Зараз…
Вiн наспiх приклав до вуха черепашку, аби переконатися, що не помилився. Так, це була мелодiя, яку вiн придумав колись у корчмi й пам’ятав, як веселилася публiка. Йому аплодували, корчмар намагався найняти його музикантом на кожен вечiр…
Ірiс слухала. Ольвiн дивився, затамувавши подих, як рожевiють ii губи. Як у такт пiснi здiймаються й опадають груди. Там, у завитку черепашки, спiвала, повискувала, заливалася дудка – зухвала, метка, бiгла по краю фальшi, нiколи не скочуючись за грань. Життя, веселощi, смак жiночих губ, солодкiсть, гiркота – все змiшалося…
Вiн встав. Перетнув кiмнату. Тепер його й Ірiс Май роздiляли кiлька крокiв, а вона слухала дудку, щоки розчервонiлися…
– Вiдiйдiть!
Ольвiн вiдсахнувся. Вона дивилася на нього люто, щоки горiли. Черепашка недбало лягла на стiл до решти:
– Це не музика. Це цирк на потiху юрбi.
Вона мигцем подивилася на замкненi дверi; у цьому поглядi виявилося щось, вiд чого в Ольвiна зробилося кисло в ротi. Вiн задкував доти, поки не наткнувся спиною на стiну:
– Але… це такий жанр…
Вона мовчала. Ольвiн прокляв власну дурiсть.
– Такий жанр, – повторив вiн безнадiйно. – Вибачте, це було нетактовно з мого боку.
У замкненi дверi забарабанили:
– Панi Айрiс?!
Ольвiн заплющив очi. Зараз вона холодно попрощаеться й пiде. От i все.
– Зачекайте трохи, – пiдвищивши голос, вiдповiла вона.
– Але…
– Зачекайте! – повторила вона владно.
Ольвiн знову подивився на неi. Ірiс Май думала про свое, розглядала щiлинисту дерев’яну стелю i черепашки на столi. Пауза затягувалася.
– З духовими у вас не виходить, – сказала вона задумливо. – При тому, що технiка майстерна. Ви не пробували струннi?
– У мене дуже короткi пальцi.
Вона встала, перетнула кiмнату, зупинилася навпроти:
