скачать книгу бесплатно
Вiн видихнув крiзь зцiпленi зуби. Доклав черепашку до вуха: спiв моря, далекий вiтер, срiбний дзвiн камертона…
– Хай славиться у вiках Кам’яний Лiс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, бувае, б’ешся-б’ешся, а виходить плаский, рiзкий, а то й фальшивий звук.
– Все, – Ольвiн вiддав черепашку офiцеровi. – Я можу бути вiльним?
* * *
Вiн приготувався чекати в канцелярii до ранку, але вiдповiдь прийшла набагато ранiше. За десять хвилин офiцер повернувся з п’ятьма стражниками:
– Берiть оце. Оце все! Палицi, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’еться, вiдповiдаеш головою! І оцю скриньку бери…
Стражники в десять рук схопили майно Ольвiна i, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кiмнати. Ольвiн стиснув кулаки: вiд несправедливостi хотiлося битись.
– Це моi речi!
– А ти теж iди, геть, геть, швидко!
Ольвiн остаточно перестав розумiти, що вiдбуваеться.
Стояла глупа нiч, до свiтанку було далеко, але по всьому замку металися вогнi. Чужi руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвiн боявся зайвий раз доторкнутися, такий вiн був крихкий. Офiцер замикав процесiю, гнав Ольвiна перед собою, пiдштовхував у спину – повз пости, повз примiщення варти, крiзь переляканий шепiт слуг. Завилися нескiнченнi сходи – вниз. Стражники гуркотiли чобiтьми та лаялися тихо i брудно. Ольвiн щомитi чекав, що пролунае дзвiн битого скла, але жоден зi змилених носiiв так нiчого i не впустив на крутих сходинках.
Шлях закiнчивсь у кiмнатi з гратчастими вiкнами. Це була, без сумнiву, тюремна камера, причому з найгiрших, з вмурованими у стiну сталевими кiльцями та ланцюгами, з ледь помiтними у темрявi огидними пристосуваннями. Прикутий за розкинутi руки, бiля стiни сопiв стражник. Чи чоловiк в одязi стражника. Мундир на ньому був розiрваний, обличчя закривавлене. Ольвiн глянув на нього, вiдвiв очi й вирiшив бiльше не дивитися.
Стражники, квапливо уклонившись комусь у темному кутку, розставляли речi Ольвiна – як попало. Ольвiн не поспiшав iх поправляти. В його становищi чим менше вдiеш – тим менше зробиш помилок.
Один жест людини в темному кутку – i в камерi залишилися тiльки прикутий стражник, Ольвiн i той, хто вiддавав накази. Ольвiн клiпнув; обличчя людини в тiнi було майже повнiстю закрите чорною пов’язкою, вiльними залишалися тiльки пiдборiддя та губи:
– Я хочу зберегти допит, так щоб його можна було почути заново у будь-який момент.
Ольвiн кивнув. Поправив триногу, пiдготував пальник, дбайливо встановив посудину. Витягнув iз найтоншого конверта зародок кристала на нитцi. Людина з кутка спостерiгала за ним – не очима. Вiд цього слiпого погляду хотiлося сховатись, як вiд крижаного протягу.
– Спотворення реальностi, – пробурмотiв чоловiк у кутку, звертаючись сам до себе. – Побутова магiя. Немае законiв природи, щоб вкладати звук у черепашки.
– Музику, – сказав Ольвiн.
– Що?
– Музику, а не звук! – Ольвiн випростав спину. – Закони природи – закони гармонii. Музика – гармонiя у чистому виглядi. Повiтря тремтить, сповнене гармонii. Кристал росте, народжуючи новий всесвiт. Немае спотворення реальностi! Це природа… це природнiше, нормальнiше, нiж…
Вiн затнувся. Чоловiк iз зав’язаними очима уважно його слухав:
– Нiж що?
– Нiж вашi допити, – сказав Ольвiн хрипко. – Нiж усе це… чим займаються люди.
Знову стало тихо. Хрипко дихав бранець пiд стiною.
– Ти провiнцiал, i я знаю, звiдки, – сказав чоловiк iз зав’язаними очима. – Рудi Пагорби, чи не так? У вашiй провiнцii не було нi рiзанини, нi страт. Ти, звiсно, можеш розповiдати менi про гармонiю…
Вiн зняв пов’язку з обличчя. Ольвiн упiзнав його, i йому стало зле. Вiн нагрубив лорду-регенту, який до того ж не гребуе спускатися у пiдвали для тортур.
– Якщо соляний кристал покласти у порожню черепашку, вiн не спiватиме – вiн випаде назовнi, – сухо сказав регент. – Подивися на себе: ти маг, а не хiмiк.
Розумнiше було б промовчати у вiдповiдь. Але Ольвiн вже не мiг зупинитися:
– У рiзних розчинiв рiзнi властивостi, щоб зрозумiти це, не обов’язково бути хiмiком. Спiвуча сiль називаеться так, тому що…
Бранець гучно випорожнився собi в штани. Поверх застарiлих запахiв кiмната наповнилася новим смородом. У Ольвiна слова застрягли в горлi. Вiн силкувався i не мiг зрозумiти, як в однiй i тiй же реальностi можуть iснувати «Пори року» Ірiс Май i обгиджена людина в очiкуваннi тортур.
– Гармонiя свiту, – сказав лорд-регент iз кривою посмiшкою.
Вiн встав, двома кроками наблизився до Ольвiна, взяв п’ятiрнею за потилицю i примусив подивитися на прикутого:
– Що ти бачиш? Мiшок iз лайном? А от i нi, це гiдна людина… славний воiн. Хоробро бився пiд час бунту, захищав iмператора. Ветеран битви на Палаючому Пiку. А потiм продався ворогам i став зрадником. Ось обличчя твоеi гармонii. Вiдчуваеш, як вона пахне?
Ольвiна знудило на кам’яну пiдлогу.
– Та ти романтик, – лорд-регент обтрусився вiд бризок. – Почнемо!
* * *
Натикаючись на одвiрки, вiн ледве знайшов вихiд iз камери. Стражники у коридорi подивилися на Ольвiна – i чомусь запропонували йому води.
Скiльки тривав допит? Стiльки ж приблизно звучать двi першi частини «Пiр року». Хоча вiд такого порiвняння Ольвiн вiдчував фiзичний бiль.
Вiн повернувся до камери, коли його покликали, – увiйшов, дихаючи ротом. Чоловiк бiля стiни висiв нерухомо на своiх ланцюгах. Крiзь тонкi стiнки посудини було видно кристал у прозорому розчинi – найнiжнiшого опалового кольору, то як небо, а то як мед.
Нi про що не думаючи, вiн витягнув запис допиту i перемiстив його в кращу черепашку – велику, з бiлим гирлом i рельефною спiраллю. Колись Ольвiн мрiяв, як поiде на континент, знайде там Ірiс Май i вкладе ii пiсню ось у цю черепашку.
Потiм його вiдвезли додому. Ольвiн вимився холодною водою, не чекаючи, поки господар нагрiе ванну. Впав у лiжко i проспав до вечора.
Увечерi господар, радiючи, показав йому доставленi з палацу речi: все повернули! Сiль, склянки для розчинiв, триногу, пальник, камертон – i резонуючу посудину, порожню, суху i чисту.
Ольвiн криво посмiхнувся, пiднявся сходами до своеi кiмнати, пiд самiсiнький дах. Поставив на пiдлогу посеред кiмнати резонатор, отриманий у спадок вiд учителя, вартiстю, як вулиця в рiднiй провiнцii, i рiдкiстю, як величезний алмаз.
Взяв молоток iз коробки з iнструментами. Примiрявся.
Резонатор не винен. Але пiсля того, що прозвучало у пiдземнiй камерi, тут не може бути музики.
Нiколи.
* * *
За снiданком Ірiс принесли лист у конвертi з уже знайомою печаткою. Цього разу почерк був не калiграфiчний, не писарський, але великий i цiлком розбiрливий.
«Приймiть iще раз моi вибачення, – писав лорд-регент. – Турбуватися нема про що, стрiльця знешкоджено. Я не нагадую, що обговорювати тему замаху не слiд нi з ким, особливо з iмператором, – не нагадую, бо впевнений у вашiй розсудливостi».
За кiлька секунд текст на паперi став танути, поки не зник зовсiм.
* * *
Кiмната була наповнена свiтлом: одинадцята ранку, час Коня, ясний сонячний день. За вiкнами стояло море, внизу котилися бiлi вали, беззвучно, далеко. Бiля стiни височiв стелаж iз черепашками; нiде, нi в кого Ірiс не бачила такоi колекцii. У неi самоi нiколи не було стiльки музичних записiв.
Вона обережно взяла одну, найбiльшу. Доклала черепашку до вуха. Звук моря. Тихий дзвiн… І могутнiй вступ: тема весни i радостi з «Пiр року». Ірiс вiдчула, як розпливаються в усмiшцi сухi губи.
Де i коли було зроблено запис? Вона не могла згадати, ii виступи записували багато разiв. Але, судячи зi звучання, вона була щаслива того дня. Це щастя тепер лилось iй у вухо.
У сусiднiй кiмнатi кашлянув стражник, й Ірiс стямилася. Повернула черепашку на мiсце. Мигцем глянувши на дверi, приклала до вуха другу, потiм третю, четверту; всерединi звучали струни та мiдь i багатоголосий величезний хор. Тут зiбрано колекцiю музики, можливо, найкращу в свiтi, але iмператор побажав учитися на морськiй сопiлцi, а не на флейтi й не на лютнi, та захотiв, аби його вчила Ірiс Май.
У хлопчика хороший смак; вона аж почервонiла вiд самовдоволення, осмикнула себе, перевела подих i вiдкрила футляр iз iнструментом.
Морська сопiлка важка в навчаннi, але в неi прекрасний голос. Походить iз моря, як усi цi черепашки на стелажi, але цi, маленькi, зберiгають музику. А сопiлка, теж черепашка, тiльки величезна, – сопiлка здатна ii створювати.
Химерна спiраль, зсередини пiщано-бiла, зовнi кармiнова iз сiрими та сизими вкрапленнями. Кiстяний мундштук. Ряд отворiв уздовж завитка – великих i малих. Щоразу, коли Ірiс дивилася на це чудо, ii обличчя ставало на мить дурнувато-мрiйливим. Щоразу вона запитувала себе: хто з нас справжнiй музикант – я чи моя сопiлка?
У ту ж секунду вона згадала про Лору з дiтьми i перестала всмiхатися. Чи добре з ними поводяться, чи не погрожують, чи не залякують? І найголовнiше – як я зможу iм допомогти?!
Вона торкнулася губами кiстяного мундштука, пальцi лягли на отвори. Сопiлка зазвучала; це не був iдеальний звук, у ньому чулося нерiвне дихання, напруження та страх, але це була ii музика. І, як завжди, музика надала iй сил. Можливо, не всi шляхи до порятунку закритi.
Регент пише, що стрiльця «знешкоджено». Убито? Значить, варта не дала йому втекти… Але подумайте, вбивця в самому серцi палацу, поряд iз покоями iмператора – це, мабуть, i е та сама зрада, якоi лорд-регент весь час боiться. Ще б якась частка секунди…
Вона опустилася на октаву нижче. Частка секунди там, на балконi, й Ірiс усе б виклала регенту, зiзналася, що вона шпигун мимоволi, що вона на гачку. Доля ii пiсля такого визнання була б незавидна, але головне – Лора з дiтьми напевно загинули б. Можливо, стрiлець, з’явившись так вчасно, мимоволi врятував iх усiх?
Чи надовго цей порятунок?
Я мушу придумати план, аби негайно покинути Кам’яний Лiс, розмiрковувала Ірiс. Сiсти на пароплав i…
І це погубить сестру.
У сусiднiй кiмнатi гримнули алебардою по пiдлозi, Ірiс перервала гру на серединi такту. Вiдчинилися рiзьбленi дверi. Імператор ступив до кiмнати – за його спиною маячили стражники. Слiдом за iмператором увiйшов лорд-регент, без пов’язки на обличчi, й безшумно зачинив за собою дверi.
Вона чекала побачити маленького хлопчика, «чудесну дитину», закохану в музику. Перед нею стояв пiдлiток, який мав вигляд п’ятнадцятирiчного, блiдий, iз коротким чорним волоссям, iз великим ротом i важким поглядом дуже темних очей. Обличчя його було помiтно асиметричним – i вiд того страшливим.
Ірiс, забарившись, низько опустила голову, зображуючи уклiн. Невiдомо, чи помiтив iмператор ii замiшання, але лорд-регент зауважив напевно.
Ірiс не пiдводила очей, забувши настанови мiсцевого етикету, не знаючи, що говорити, куди дивитися, чи слiд iй першою вiтати iмператора, чи, навпаки, не розкривати рота, поки до неi не звернуться. Пауза затягувалася, ставала непристойною, i…
– Це ваша сопiлка?
У нього змiнився голос. Несподiвано тонкi ноти видали хвилювання. Вiн дивився на iнструмент у руках Ірiс, i його блiде обличчя перетворилося: загорiлись очi. Асиметричнi губи розтягнулися у невпевненiй усмiшцi. Ірiс зрозумiла: вiн маленький. Дитинячий навiть для своiх дванадцяти – в тiлi майже дорослого юнака.
– Це сопiлка, на якiй ви граете «Пори року»?!
– Так, ось вона, – Ірiс раптом вiдчула себе абсолютно природно. – Можете потримати. Тiльки обережно.
Імператор узяв iнструмент, як батько приймае первiстка. Завмер, розглядаючи, обмацуючи, нiчого навколо не помiчаючи, нiби впавши у транс.
Ірiс пiдвела очi – й зустрiлася з поглядом лорда-регента. Той усмiхався.
* * *
– Тут найкраща музика з усього свiту! Я думав, що чув усе на свiтi, але три мiсяцi тому Ерно, тобто лорд-регент, роздобув для мене «Пори року», всi п’ять частин!
– Вражаюча якiсть запису, – сказала вона щиро. – Як вам удалося зiбрати таку колекцiю?
– Ерно купуе для мене у торговцiв – через посередникiв, на континентi, вони й гадки не мають, кому продають, – вiн розсмiявся. – От би здивувались, якби дiзналися! Вони ж вважають нас людоiдами, всерйоз пишуть, що лорд-регент садист i вбивця, яка вже тут музика… Нiчого, через кiлька рокiв налагодиться зовнiшня полiтика, тодi я зможу поiхати з вiзитом на континент i зайти у «Грот», це знаменитий магазин. У них е все – майстри, майстернi, лабораторii, у них кращi записи, справжнi…
Вiн раптом нагадав Ірiс старшого племiнника. Подiбнiсть була миттевою, але такою сильною, що Ірiс захотiлося обiйняти хлопця i розтрiпати на макiвцi волосся. І тут же вона згадала, що той хлопчик у бiдi, а цей на порозi величезноi влади.
Імператор вiдволiкся вiд мрiй, заговорив знову, швидко, азартно:
– …А в нас у Кам’яному Лiсi е один… чоловiк, вiн умiе вирощувати спiвучi кристали. Божевiльний хлопець, навiть не розумiе, як у нього убого все виходить, i продае своi записи таким же простакам… У мене е… де ж? А, ось, е його черепашка, саморобка. Дурниця, звичайно, але для колекцii треба. Хочете послухати?
Вона доклала до вуха гладку коричневу черепашку. Шум моря, удар камертона…
Народна мелодiя, «Колискова в час Кота». Ксилофон i дзвiночки. Запис не iдеальний. Виконання аматорське, але щире i дуже незвичайне. Ірiс не втрималась i дослухала до кiнця, а iмператор не перебивав ii – терпляче чекав.
– Здорово, – сказала Ірiс. – Можна… менi взяти це з собою, щоб прослухати ще раз, пiзнiше?
– Звiсно, берiть! А ось iще записи, а ось iще… Берiть скiльки хочете! А то, окрiм мене, це нiхто не слухае, Ерно плювати на музику…
Вiн замовк, i в його очах щось миттево змiнилося:
– Мiй батько грав на арфi. Чесно кажучи… це вiн почав збирати колекцiю, коли був трохи старший, нiж я тепер. Іще вiн грав на лютнi, на ксилофонi…
Стало тихо.
– Спiвчуваю, – сказала Ірiс. – Я знаю, що вiн загинув пiд час бунту.
Імператор задумливо кивнув:
– Так, i мама теж. Вона прекрасно спiвала. Якби хтось здогадався… змiг… помiстити ii голос у черепашку, ми могли б i зараз ii слухати.
Вiн знову замовк. Не знаючи, що сказати, Ірiс узяла сопiлку, i в кiмнатi зазвучала тема зими – тема тепла i спiвчуття.
* * *
Черепашка горлала хрипким людським голосом, крик не припинявся, поки Тереза не вiдняла черепашку вiд вуха:
– Чому я мушу це слухати?
– Даремно ти перервалася, – сказав вiн сухо. – Доведеться починати спочатку i витрачати час.
Із кам’яним обличчям вона знову приклала черепашку до вуха. Шум моря, звук срiбного камертона… пауза… крик.
Вона мигцем подивилася на Ерно, той стежив за ii реакцiею. Інодi, коли вiн дивився на неi, ось як зараз, крiзь його безпристрасне хиже обличчя проступало iнше, обличчя хлопчака, з яким вона цiлувалася пiд гуркiт водоспаду – страшенно давно. Вiчнiсть тому. І дуже недоречний, зайвий спогад.
Крик обiрвався. Черепашка захрипiла й заговорила, швидко i ледь розбiрливо:
