скачать книгу бесплатно
Сонячне коло
Марина та Сергiй Дяченко
Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
Марина та Сергiй Дяченки – це не просто сiмейний i письменницький дует, це особливе явище в сучасному свiтi фантастики й фентезi. Автори десяткiв повiстей i оповiдань та 29 романiв, свiй жанр вони визначають як «магiчний реалiзм». Лауреати понад 100 лiтературних премiй; зокрема на загальноевропейськiй конференцii фантастiв «Єврокон-2005» у Глазго Дяченки отримали звання «кращих письменникiв-фантастiв» Європи. Їхнi твори перекладено англiйською, нiмецькою, французькою, китайською та iншими мовами. У новiй серii «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», започаткованiй видавництвом «Фолiо», будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською i чудово iлюстрованi. «Сонячне коло» – унiкальна за задумом збiрка Марини та Сергiя Дяченкiв. Вона присвячена пам’ятi Бориса Стругацького. До збiрки увiйшли як повiстi й оповiдання, що отримали особисту премiю Стругацького «Бронзовий равлик», так i двi новi повiстi, «Пори року» та «Сонячне коло», написанi за заповiтами «реалiстичноi фантастики» братiв Стругацьких.
Марина и Сергей Дяченко
Сонячне коло
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Ю. Є. Нiкiтiн, iлюстрацii, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Передмова
Там нiчого немае, окрiм любовi, тiльки свiтло, яке тебе обiймае…
Із повiстi «Сонячне коло»
Ми виросли на книгах Аркадiя i Бориса Стругацьких, як i багато наших друзiв, як цiлi поколiння читачiв. На жаль, iз Аркадiем Натановичем ми не встигли познайомитись, але зустрiчi та творча дружба з Борисом Натановичем Стругацьким залишили в нашому життi незабутнiй чудовий слiд. Ми зустрiчалися рiдко, нiколи не були учасниками його знаменитого Семiнару, але з першоi ж особистоi зустрiчi пiдпали пiд його чарiвнiсть, а вiн, як тепер хочеться вiрити, теж вiдчував до нас i до наших текстiв деяку симпатiю.
Незаперечний авторитет, мудрий i принциповий, вiн нiколи не впадав у гординю, не повчав, а завжди умiв слухати, чути, пiдтримувати. У фантастичних текстах вiн цiнував не те, що зараз називаеться спецефектами, – а Достовiрнiсть, «зчеплення з реальнiстю». Правду характерiв, правду життя, перш за все нашого, часто гiркого i трагiчного, але зi свiтлом наприкiнцi тунелю.
Чи треба казати, якою важливою була для нас його оцiнка? Просто усвiдомлення того факту, що Стругацький прочитае нашi тексти, свого часу нас приголомшило – як полiт на Марс, як небувалий подарунок. Чи треба казати, наскiльки цiнною для нас була премiя «Бронзовий равлик», яку Борис Натанович одноосiбно присуджував, а потiм вручав зi сцени на конвентi фантастiв «Інтерпрескон» пiд Петербургом?
«Бронзовий равлик» присуджувався з 1992-го по 2012 рiк – рiк, коли не стало Бориса Натановича. Маленький равлик, що повзе вертикальним схилом, – образ iз епiграфа до роману братiв Стругацьких «Равлик на схилi»:
«Тихо, тихо повзи,
Равлику, по схилу Фудзi,
Вгору, до самих висот!»
Ця бронзова статуетка була для нас дорожчою за «Оскар». Усього БНС присуджував нам «Равлика» п’ять разiв: за романи «Армагед-дом», «Долина совiстi», повiсть «Останнiй Дон Кiхот», оповiдання «Баскетбол» та «Імператор». До останнього оповiдання ми написали продовження – «Вiзит до iмператора». Оповiдання було опублiковано влiтку 2012 року, коли Борис Натанович уже тяжко хворiв i незабаром його не стало.
До цiеi збiрки ми включили повiстi й оповiдання, якi вибрав Борис Натанович, i двi новi повiстi, ранiше нiде не опублiкованi: «Пори року» i «Сонячне коло». Що об’еднуе цi тексти? Можливо, традицii «реалiстичноi фантастики», якi вiдстоював БНС.
Спасибi Борису Натановичу. Ми завжди пам’ятатимемо те сонячне свiтло, яке навiть у похмурi пiтерськi днi вiн нiс iз собою.
Марина та Сергiй Дяченки
Пори року
Пароплав мав причалити о шостiй ранку – у Час Пiвня. Затримавшись у трьох портах, пропахлий димом, кiптявою, гнилими фруктами, дорогими парфумами, тютюном i несвiжою рибою, вiн прихилився до причальних мiшкiв у порту Кам’яного Лiсу о п’ятiй годинi пополуднi. У Час Свинi.
Ірiс мрiяла пройти легендарним мiстом на свiтанку, бiлими вузькими вулицями серед мармуру та бiрюзи, торкаючись iще холодних, але вже освiтлених каменiв, дивлячись на протоку й на море… Але задуха i хитавиця. І запiзнення на одинадцять годин. Спускаючись по трапу, вона ледве переставляла ноги.
– Панi Айрiс!
Вона здригнулася, хоча голос був доброзичливий i навiть вкрадливий. Акуратний усмiхнений товстун простягнув iй руку в тонкiй рукавичцi:
– Ласкаво просимо! Я Алекс, iз цiеi хвилини ваш слуга i помiчник. Де ваш багаж? Порахуйте, перевiрте, у такiй метушнi легко забути, прогавити, згубити…
Вiн пiдхопив важку сумку, в якiй лежали черепашки, а футляр iз сопiлкою вона не вiддала – не хотiла випускати з рук. Їi валiзи вже стояли бiля вантажного трапа. Ірiс здавалося, що причал пiд ногами розгойдуеться.
– Це вашi валiзи? – ледь дочекавшись вiдповiдi, Алекс махнув рукою носiевi. – Пройдiмо, панi Айрiс, усе готово, ми вас дуже чекали!
Колишнi супутники-пасажири з багажем, дiтьми i втомою стояли довгою чергою до чиновника, що перевiряв документи, шльопав печатi, повiльно, повiльно. Ірiс забарилась, та Алекс пiдхопив ii пiд руку i потягнув уперед:
– Нi, панi Айрiс, ви не мусите проходити загальний контроль. Ви прибули на особисте запрошення лорда-регента, прошу вас…
Перед ними розступилася портова варта, Ірiс не встигла й слова мовити.
– Я так мрiяв показати вам мiсто одразу пiсля прибуття, – торохтiв на ходу Алекс. – Вiдроджена iмперська столиця, я клянусь, вона пiдкорить ваше серце! На жаль, сьогоднi немае часу для екскурсiй… А ось i наш екiпаж! Гей хутко вантажте валiзи!
Кiлька секунд – й Ірiс виявила себе у глибинi прохолодного просторого екiпажа. Алекс сiв навпроти, всмiхаючись i бурмочучи водночас:
– Пароплав запiзнився на одинадцять годин, це неподобство! Капiтана чекае розгляд, можливо, це i зовсiм був його останнiй рейс! Ви втомилися…
– Капiтан не винен, – сказала Ірiс. – Нас затримували при входi в порти.
– Ах, зрозумiло, пароплави, приписанi до Кам’яного Лiсу, вiчно дратують континентальних щурiв, – Алекс усмiхнувся ширше. – На континентi волiли б, аби iмперiя впала, а ми здичавiли. Вони хотiли б, аби на мiсцi нашоi столицi залишилася купа камiння, а тим часом… подивiться!
Вiн вiдсмикнув штору. Екiпаж iхав вузькою вулицею, як дном ущелини. Будинки з рiзьбленого каменю дiставали до неба – бiлi, палевi, зелено-бежевi. Пахло морем i лiсом. Стовбури величезних сосон виступали просто з каменю, палiсадники зеленiли на балконах i галереях, струмки текли мармуровими й мiдними жолобами.
Ірiс на секунду забула, що у неi болить голова.
– Цьому мiсту тисячi рокiв! – урочисто проголосив Алекс. – І воно простоiть iще стiльки ж! Нiякий бунт, нiяка вiйна не завадить нашому процвiтанню. Темнi роки закiнчились. Імперiя вiдроджуеться, едина i могутня як нiколи!
Екiпаж звернув на iншу вулицю, ширшу, торгову. За склом вiтрин блищало дорогоцiнне камiння. На гранях дробилося свiтло. Найяскравiшi iскри змусили Ірiс примружитись.
– Легендарний ювелiрний квартал, – натхненно вiв далi Алекс. – Дивiться i розкажiть потiм на континентi. Камiнь, оброблений нашими майстрами, не сплутати нi з яким iншим. Єдиний погляд, i ви скажете: так, це дiаманти з Кам’яного Лiсу… Яким прикрасам ви вiддаете перевагу?
– Я не ношу прикрас.
– Ох нi, – вiн злякано замахав руками. – Ви просто не примiряли справжнiх камiнчикiв. Один погляд, i ви не захочете звiдси йти, я обiцяю!
Екiпаж знову звернув. Стук колiс змiнився, став тихiшим на широкiй площi з помостом. Повз вiкна проплив закопчений мiдний казан в людський зрiст заввишки. Алекс iз усмiшкою засунув штору.
– Тут уже курно, – сказав вибачливо. – На площi правосуддя в буднi торгують рибою – ринок для бiднякiв. Але навiть бiдняки в Кам’яному Лiсi… Що з вами?
– Це i е казан для страт?
Вона закашлялася, намагаючись очистити горло. Алекс пiднiс руки, нiби вiдгороджуючись од ii слiв:
– Усього лише традицiя! Ця штука просто тут стоiть, ii давно не застосовують! Але навiть у найтемнiшi часи, знаете, тiльки найстрашнiший злочин… державна зрада, замах на життя iмператора… Ох, що ж я, я ж мав передати вам…
Вiн вийняв iз кишенi й простягнув iй бiлий конверт iз золотим тисненням. Ірiс кiлька секунд дивилася на конверт, намагаючись зрозумiти, що з ним робити, поки Алекс не допомiг iй i не зламав печатку. Всерединi було запрошення, виписане iдеальним писарським почерком: панi Ірiс Май бажали бачити на прийомi лорда-регента в його особистiй резиденцii сьогоднi о сьомiй вечора. Час Кота.
– Зараз ми поселимо вас в апартаменти – просто в палацi, з краевидом на море, – торохтiв Алекс. – У вас буде пiвгодини, щоб опорядитися пiсля дороги… Будь ласка, звернiть увагу: на прийомах лорда-регента завжди бувае тепло, навiть жарко. Вдягайтеся легко, як на прогулянку в лiтнiй полудень. Допускаються вiдкритi плечi. Ще одне прохання – не використовуйте парфуми. На прийомах це не прийнято.
Ірiс торкнулася долонею скронi:
– Пане… Алексе. По правдi сказати, я почуваюся розбитою i зовсiм хворою.
– Вам не доведеться виступати, це не концерт! Це прийом! Ви вiдпочиватимете, розважатиметеся i…
– …І мрiю тiльки про лiжко. Можливо, лорд-регент прийме моi вибачення…
Вона замовкла, побачивши, як невловно змiнилось обличчя ii провiдника.
– Панi Айрiс, – сказав вiн м’яко. – Це Кам’яний Лiс. Вiд запрошень лорда-регента не вiдмовляються. Якщо ви хворi, я пришлю лiкаря. Але рiвно о пiв на сьому ви мусите бути готовi, я прийду за вами й особисто супроводжу до резиденцii.
За вiкном пливла назустрiч нова вулиця – кам’янi фасади з бiлого i червоного мармуру, дерева та квiти, трiскучi водоспади, струмки, що бiжали кам’яними руслами. Це Кам’яний Лiс, вiдсторонено подумала Ірiс. Ти мала рацiю, сестричко, вiдраджуючи мене вiд цiеi поiздки.
* * *
Два днi тому, пiд час останньоi стоянки, вона розминала ноги, походжаючи уздовж палуби, чекаючи, поки пароплав нарештi вiдчалить. Непримiтний молодик в одязi портового службовця з’явився, здаеться, нiзвiдки:
– Вам лист, панi Ірiс…
Вона не чекала листiв, i тим бiльше на борту пароплава. Вона була вражена, звiдки службовцю вiдоме ii iм’я, але самовпевнено вирiшила, що це слава. Розгорнувши папiрець, вона впiзнала почерк Лори.
«У нас усе добре, – писала сестра. – Ми переiхали. Людина, яка передасть тобi лист, бажае нам добра. Ми з дiтьми любимо тебе, Ірiс».
– Що це означае? – запитала вона у посильного. – Що таке – «переiхали»? Куди?!
– У безпечне мiсце, – вiдповiв той майже весело. – Тобто воно залишиться безпечним, якщо ви, панi Ірiс, будете цяцiнькою i провернете сяку-таку просту справу в Кам’яному Лiсi. А яку – вам повiдомлять пiсля прибуття.
Пароплав вiдшвартувався. Працювали машини, пахло димом i рибою. Мiж бортом i причалом розширювалася смужка води.
– Хто ви такий?!
Хлопець вирвав у неi з рук листа, перескочив через борт i стрибнув на причальну тумбу. Помахав Ірiс рукою:
– Не здумайте тiкати, не виконавши доручення! Адже ви любите свою сестру i племiнникiв, еге ж?
Ірiс захотiлося зiстрибнути за ним, зiскочити з корабля, що вiдвозив ii до краiни, де за зраду варять у казанах. Але пароплав уже далеко вiдiйшов вiд причалу.
* * *
В апартаментах ii чекала готова тепла ванна. З вiкна вiдкривався краевид на балюстраду, за якою лежало море, пiдсвiчене низьким сонцем.
Лiкар виявився небагатослiвним i ненастирливим. Пiгулка, яку Ірiс спершу не хотiла у нього брати, подiяла майже миттево, i головний бiль вiдступив. Стоячи бiля вiкна, вдихаючи теплий вiтер, Ірiс вiдчула себе набагато краще. Можливо, думала вона, тi люди – звичайнi контрабандисти. Можливо, вони зрозумiють, що я не можу бути iм корисною. Та й що такого жахливого вони менi можуть доручити?
У дверi постукали рiвно о пiв на сьому. Сонце вже висiло над самiсiньким горизонтом, а Ірiс закладала останню шпильку у волосся.
Як i ранiше всмiхаючись, Алекс оглянув ii з голови до нiг i залишився задоволений:
– Ви чудово виглядаете. Вас чекае чудовий вечiр – легкi закуски, напоi, спiлкування з приемними людьми…
Вiн провiв ii по коридору до дверей, бiля яких височiли стражники у темних мундирах, iз пiками в руках. Ірiс внутрiшньо пiдiбралась; Алекс, не звертаючи на стражникiв уваги, вiдiмкнув дверi й вивiв ii на балкон.
Сонце торкнулось обрiю. Алекс смикнув шовковий шнур, балкон хитнувся i плавно пiшов угору. Ірiс мимоволi вхопилася за бортик.
– Цей замок сповнений чудес i секретiв, – iз самовдоволеною усмiшкою сказав Алекс. – Вам сподобаеться тут, панi Айрiс. Нiчого не бiйтесь, поводьтеся так, як звикли. Будьте собою.
* * *
– Панi Айрiс Май! – оголосив церемонiймейстер.
Усi голови повернулися до неi; у просторiй залi горiли камiни, хоча зовнi було зовсiм тепло. Блищали очi, блищало дорогоцiнне камiння в мочках вух i на алебастрових шиях; чоловiки i жiнки, одягненi зi стриманою розкiшшю, дивилися на Ірiс iз iнтересом: вони знали, хто вона така.
Що, коли хтось iз них зараз передасть iй послання?!
– Ласкаво просимо, панi Айрiс, – лiтня дама простягнула iй м’яку руку. – Ласкаво просимо до Кам’яного Лiсу.
У неi були неочiкувано сильнi холоднi пальцi. У волоссi виблискували дiаманти.
– Ваш вiзит – висока честь, – плечистий чоловiк у вiйськовому мундирi дочекався, поки Ірiс подасть руку сама. – Почувайтесь як удома! Лорд-регент прибуде з хвилини на хвилину.
Вони називали своi iмена, вона кивала, потискувала руки i тут же забувала, як кого звуть. Вони побiжно згадували свое становище – урядовцi Кам’яного Лiсу, державнi радники, чиновники з мiськоi управи, аристократи; в кутку пив вино капiтан пароплава, на якому приiхала Ірiс.
Вона не повiрила своiм очам. Капiтан тримався осiбно, був пригнiчений, по обличчю градом котився пiт. Може, саме вiн мае «повiдомити пiсля прибуття», чого хочуть вiд неi шантажисти?
Ірiс зробила крок уперед, натрапила на його погляд i позадкувала. Нi, вiн не шукав iз нею зустрiчi. Вiн за щось ненавидiв ii. Ірiс згадала слова Алекса: «Капiтана чекае розгляд» – через те, що Ірiс Май прибула iз запiзненням…
Слуга пiднiс келих. Ірiс похитала головою. Подивилась у пошуках простоi води; гостi неголосно розмовляли, розбившись на невеликi групи, здаеться, втративши до неi iнтерес. В iхнiх усмiшках Ірiс бачила тепер вимушенiсть, навiть нервознiсть; або iй так здавалося через те, що сама вона хвилювалася дедалi бiльше?
– Ви втомилися з дороги, – сказала висока жiнка рокiв сорока, з волоссям кольору слоновоi кiстки, гладеньким i ретельно укладеним. Кiлька хвилин тому вона назвала Ірiс свое iм’я.
– Але пароплав запiзнився не з вини капiтана, – сказала Ірiс перше, що спало iй на думку.
– Можливо, – жiнка кивнула. – Ви забули, як мене звуть? Тереза, член iмператорськоi ради. Розумiю, вам зараз не по собi. Не треба нiчого боятися. Всi ми знаемо, що розповiдають на континентi про Кам’яний Лiс…
Вона трохи зсунула брови, ii обличчя стало жорстким:
– Коли ми задихалися у кривавiй кашi… i прохали про допомогу, на континентi вдали, що оглухли й ослiпли. Мало того – вони таемно пiдтримували змовникiв! Бунт готувався задовго, з першого дня хвороби старого iмператора. Коли почалася рiзанина на вулицях, принц Мiло зважився на переговори з бунтiвниками… на переговори! Ми вважаемо за краще називати це «помилкою» – з поваги до загиблого, хоча це була, звичайно, зрада. І ось, коли здавалося, що все скiнчено, все валиться, на вулицях трупи, на площi страти… Бунтiвники першими запустили казан i почали варити в ньому незгодних. Уперше за двi сотнi рокiв! І знаете, що ми змогли протиставити варварству i насильству?
– Е-е… Справедливiсть?
– Ще бiльше насильство, – вiдгукнулася вона з м’якою усмiшкою. – Чому лорда-регента вважають чудовиськом? Бо вiн чудовисько. Вiн став таким, рятуючи iмперiю. Рятуючи нинiшнього iмператора, Ференца. Єдина людина змогла збожеволiти настiльки, щоб зупинити безумство, i це був…
– Лорд-регент! – проголосив вiд дверей церемонiймейстер.
Стихли всi розмови. Вiдчинилися стулки дверей – на галереi, на другому поверсi. Ввiйшов чоловiк у чорному вiльному костюмi, з широкою пов’язкою на обличчi, що повнiстю закривала очi.
Тереза, а з нею всi в залi, схилились у поклонi. Ірiс, яка не звикла кланятися, просто опустила голову.
