скачать книгу бесплатно
Ірiс подивилася йому у вiчi. Імператор мав пригнiчений вигляд, але жодноi задньоi думки в його запитаннi не було. Ірiс закусила губу:
– У мене е сестра… старша. Їi звуть Лора. У неi два сини.
– А… чоловiк? Вас багато хто мае любити, домагатися…
– Немае.
– Це сумно, – сказав вiн пiсля паузи.
– Але чому?! У мене е музика…
Вiн про щось глибоко замислився:
– Ви вчите племiнникiв грати на сопiлцi?
– Нi, вони не хочуть. Їм бiльше подобаеться кататися в човнi та рибалити.
– Дiти, – сказав вiн iз дивним виразом, – рiдко розумiють, що насправдi цiнне.
Вiн знову видивився на море. Ірiс прогавила ще один чудовий шанс непомiтно пiдкинути черепашку.
– Якби у мене був брат, – сказав iмператор, дивлячись на бiлi гребiнцi внизу. – Або сестра. Все було б iнакше. Ми б грали разом, гуляли по галереi, ходили на шлюпцi…
– Чому б вам не знайти друзiв? – сказала вона, не встигнувши подумати, пiддавшись спiвчуттю. – У членiв iмператорськоi ради напевно е дiти, та й просто… можливо… дiти добропорядних городян?
Вiн подивився на неi засмучено: звiсно, вона нiчого не розумiла у тутешнiх реалiях.
– На жаль, нi, – сказав вiн дорослим голосом. – Мене хочуть убити. Хлопчик, дiвчинка, дорослий, друг… Будь-кого можна шантажувати. Будь-кого можна залякати, i вiн пiдкине отруту в мою склянку… Тому я сиджу пiд замком.
Ірiс нiби ненароком взяла хустку i заходилася протирати сопiлку – щоб захопити себе дiею, щоб руки не тремтiли.
– Ви гадаете, я фантазую, – сказав вiн докiрливо. – Але це правда. Йдеться не просто про майбутне… про саме iснування Кам’яного Лiсу.
Вiн встав i пройшовся кiмнатою, змахнув рукою, розрiзаючи повiтря, нiби щось комусь забороняючи.
– Так, – вiн зупинився, зцiпив зуби, на блiдих щоках заграли жовна. – А ви з сестрою – ви дружите? Ви близькi люди?
– Дуже, – сказала Ірiс, вдячна йому за змiну теми. – Вона мене виростила… майже як мати. Ми рано осиротiли.
– Розумiю, – сказав вiн пошепки. – Я теж… я знаю.
Тодi Ірiс не витримала й обняла його – зворушливу дитину, самотнього сироту. Вiн у першу секунду зiщулився, нiби його нiхто не торкався ранiше, а потiм раптом обiйняв ii у вiдповiдь, але зовсiм не по-дитячому, не синiвськими обiймами.
Вона нарештi витлумачила вираз, iз яким вiн ранiше на неi дививсь, i iй стало страшно. Вивiльняючись, вона вiдштовхнула його, неделiкатно, майже грубо.
Серце гуркотiло у вухах. Щоки горiли. Вона була iдiоткою, слiпою дурепою, вона помилилась i не уявляла навiть цiну цiеi помилки. Перший ii погляд був – на дверi.
– Не йдiть, – сказав вiн благально. – Я все розумiю, я ж не божевiльний. Не бiйтеся, будь ласка, я знаю, як поводитися. Просто це все музика…
Вона не знаходила слiв.
– Не йдiть, – повторив вiн. – Розкажiть… що-небудь. Як вам сподобалося наше мiсто?
– Воно прекрасне, – Ірiс вiдiйшла до протилежноi стiни, намагаючись дихати рiвно й глибоко, всiм своiм виглядом показуючи, що нiчого не сталось. – Я бачила… вулицi, площi, ювелiрний квартал… Я зустрiла чоловiка на базарi, у нього крамниця, черепашки, народнi пiснi. Але виявляеться, вiн i сам грае! Ксилофон i дзвiночки, пам’ятаете? Його звуть Ольвiн. Якщо десь у Кам’яному Лiсi i е справжнiй музикант…
Вона перервала себе. Імператор дивився спiдлоба, куточок його рота поiхав донизу:
– Ксилофон i дзвiночки…
Вiн пiдiйшов до стелажа, безпомилково вибрав черепашку Ольвiна, широко вiдчинив вiкно, впускаючи в кiмнату вiтер i гул шторму, i, розмахнувшись, кинув черепашку в хвилi.
* * *
Увечерi вона грала в приймальнi для гостей, чиi iмена й особи згадувались iй дуже смутно. Нове дiамантове колье здавалося страшенно холодним, важким, давило на шию.
Лорда-регента не було серед слухачiв. Ірiс напружено чекала, що вiн з’явиться, але час iшов, звучала одна мелодiя за одною, а лорд-регент барився, вiдвернений, можливо, державними справами. У залi було багато варти – майже непомiтноi на галереях i, навпаки, пiдкреслено-надiйноi, з алебардами, бiля дверей. Тут два днi тому стався замах на головного державного сановника, думала Ірiс. Чому цi люди тримаються так, нiби нiчого про це не знають?
Слухачi були прихильно-байдужi, перемовлялися, пили вино, виходили з зали й поверталися; хтось аплодував iз бiльшою ретельнiстю, хтось лiниво склеював долонi на секунду, щоб тут же розняти iх i продовжити перервану бесiду. Ірiс змусила себе зосередитися на музицi, ввiйти в сопiлку, сховатися в сопiлцi; кращi спогади ii дитинства, прогулянки з сестрою свiтлим лiсом, зеленi схили, з яких вони скочувалися стрiмголов по черзi, всi цi днi були розчиненi в мелодiях, i вона вiдтворювала iх нота за нотою.
Потiм Тереза, яка сидiла у першому ряду, попросила ii зiграти «Пори року». Пiсля перших же тактiв Ірiс упiзнала в своiй музицi виконання Ольвiна. Вона повiрила голосу, нечутному для iнших, пiдкорилася його волi й зламала колишню тему, вибудовуючи мелодiю заново. У залi стихли розмови – цi люди розбиралися в гармонii, як риба у феерверках, але не могли не вiдчути сили, яка струмувала цiеi митi вiд Ірiс i вiд ii сопiлки.
Вона закiнчила фрагмент, перевела подих – i побачила iмператора на галереi, у щiльному кiльцi охоронцiв. Вiн дивився на Ірiс, в його поглядi був той самий вираз, який тепер до смертi ii лякав.
У перервi вона стала свiдком сцени, для ii вух не призначеноi. Тереза крижаним тоном порекомендувала iмператору покинути залу, той спокiйно i владно нагадав iй, що вона – всього лише слуга трону. Тереза пiшла, не глянувши на Ірiс. Стражники продовжували тримати iмператора в кiльцi.
– Я прийшов вас послухати, – вiн силувано всмiхнувся Ірiс. – Ви грали «Пори року» не так, як ранiше. Чому?
– У вас… чудовий слух, – сказала вона сухими губами. – Я рада, що ви прийшли на концерт.
– Дехто намагався мене утримати, – вiн недобре оглянув обличчя стражникiв iз витрiщеними очима. – Менi не можна вiльно ходити по власному палацу… Ідiть геть! Це наказ iмператора!
Стражники вагалися частку секунди. Потiм один iз них, слабка ланка, вiдступив, i за ним позадкували iншi. Ірiс i iмператор залишилися самi на широкiй галереi – знизу долинали голоси iз зали. Навпроти тягнулася глуха цегляна стiна. Ірiс озирнулася, вiдразу згадавши стрiлу з курчачо-жовтим оперенням.
– Це може бути небезпечно, государю. Бунтiвники…
– Не пролiзуть же вони прямо до палацу!
– Можливо, – вона говорила з навiяння, нiби ступаючи по тонкому льоду, – цi люди намагалися коли-небудь… зв’язатися з вами…
Вiн глянув здивовано:
– З якого дива? П’ять рокiв тому вони хотiли використати мене як марiонетку на тронi. Тепер я iм потрiбен тiльки мертвий.
І все це ти знаеш вiд лорда-регента, подумала Ірiс.
– Але, можливо, вони ще спробують щось до вас донести… Подати свою точку зору…
– Точку зору?! – вiн глянув так, що iй стало по-справжньому страшно. – Бунтiвники хочуть вiдмовитися вiд двох провiнцiй! Це не точка зору, це зрада, за яку слiд варити живцем! Ви… так ви просто…
Вiн хотiв сказати «дурепа» або навiть «зрадниця».
– …Ви нiчого не знаете про наш свiт!
У кiнцi галереi зазвучали кроки. Через плече iмператора Ірiс побачила лорда-регента, за його спиною штовхалися стражники.
* * *
Вiдступати iй нiкуди. Завтра пiд час уроку вона залишить непримiтну черепашку на стелажi в кiмнатi для занять. Імператор обов’язково знайде ii й захоче прослухати незнайомий запис. Що вiн зробить потiм?
Вiн пiде до лорда-регента. Тодi Ірiс викриють, схоплять i звинуватять… у чому, в шпигунствi? Вона, звичайно ж, розповiсть усе як е, але до цього часу Лора з дiтьми буде в безпецi… напевно.
Обличчя iмператора, коли вiн вимовив слово «зрада», стояло у неi перед очима. Бунтiвники даремно сподiваються, що вiн здатний прислухатися до якихось iхнiх доводiв. Імператор повнiстю пiд впливом лорда-регента… Навiщо Ірiс знати iсторiю бунту, навiщо заглиблюватись, адже вона завжди уникала полiтики?!
«Вiдмовитися вiд двох провiнцiй». Для Ірiс це нiчого не означае. Але заради своеi правди люди готовi варити супротивникiв у казанах – i бути звареними.
Їi пальцi бiгали по завитку сопiлки. На страшеннiй глибинi, куди не дотягнеться жоден нирець, жив равлик i сто рокiв рiс разом зi своею черепашкою, а потiм помер. І порожню черепашку пiдняли на свiтло, випалили кислотою поверхню, вiдполiрували гирло i прорiзали клапани на мiсцi хiтинових голок. Смерть равлика набула нового змiсту – вона звучить.
Що буде з моею сопiлкою, подумала Ірiс iз раптовим страхом. Коли мене стратять… Чи зможуть цi люди зрозумiти, наскiльки дорогоцiнна саме ця черепашка i наскiльки вона тендiтна? Раз жбурнути в роздратуваннi об стiну – i звуку немае. Однiеi трiщини досить.
Можливо, змовники пiдiбрали вiрний пiдхiд до юного iмператора? Вони далеко не дурнi… знайшли ж вони слова для Ірiс, ту ниточку, яка обов’язково спрацюе, якщо за неi смикнути. Чи е у хлопчика така ниточка? Пам’ять про батькiв? Іще щось?
Тодi вiн не побiжить до лорда-регента. Той не влаштуе розслiдування. Ірiс залишиться гостею, а не полонянкою в цьому палацi, i через мiсяць, як домовлено, виiде додому, зустрiнеться з Лорою i обiйме племiнникiв…
Завтра, сказала собi Ірiс. Я залишу черепашку iз записом на полицi в кiмнатi для занять. Лора б зробила для мене те ж саме.
* * *
Вiн зiграв гаму вiд початку й до кiнця, без фальшi. Пальцi тремтiли, в рухах не було плавностi, але… Що ж вiн, тренувався без вiдпочинку – вчора, позавчора, ночами?!
– Просто не розумiю, як це можливо, – сказала вона чесно. – Навчитися грати гаму за два днi – не в людських силах.
– Ви менi лестите, – сказав вiн сухо.
Трутизна мiж ними нiкуди не подiлась, але вона бачила, що ii оцiнка йому приемна.
– Я, щоправда, нiчого не знаю про ваш свiт, – сказала вона пiсля паузи. – Прошу пробачити менi, якщо чимось ненароком вас образила, государю.
– Мене звуть Ференц.
– Я знаю.
– Ну так i називайте мене Ференц… Ви не можете мене образити. Я… справдi багато займався цi днi. І ночi. Щоб камердинер не донiс Ерно, я тренувався без звуку… перебирав пальцями, затримавши подих, дотик. Я хочу навчитися грати… до того, як ви поiдете.
– Квапливiсть шкодить мистецтву, – сказала вона занадто сухо i повчально. І, щоб виправити враження, всмiхнулася: – Коли-небудь ми зiграемо разом.
– Коли-небудь, – сказав вiн майже по-старечому, з глибокою гiркотою. – Я розповiм вам про наш свiт… щоб ви зрозумiли. Ви пам’ятаете, що моi батьки загинули пiд час бунту?
– Як я можу забути!
– Але ви не знаете, чому вони загинули. Батько погодився ввести бунтiвникiв в уряд, скликати так зване народне зiбрання, дати двом провiнцiям автономiю – Кременю i Щасливому Острову. Вiн зрадив iмперiю, поставив нашу батькiвщину на грань катастрофи.
– Але бунтiвники, – мовила Ірiс, – не повiрили йому i тому вбили?
– Хто сказав, що його вбили бунтiвники?! Його вбив Ерно, своiми руками, щоб не ганьбити його дотиком ката.
Ірiс мовчала. В ii вухах наростав дзвiн, як вiд далекого камертона. Імператор дивився на неi, граючи жовнами, i вона не могла вiдвести погляду.
– А вiн знае, що ви знаете? – хрипко спитала Ірiс.
– Вiн сам менi сказав. Коли я пiдрiс трохи.
– І…
– Вiн убив мого батька, рятуючи його честь i батькiвщину. Інший вихiд означав би ганьбу i загибель Кам’яного Лiсу. Такий був час. Зараз усе змiнилося – менi можна бути добрим, бо Ерно врятував краiну. Менi можна бути милосердним, бо Ерно нiкого не жалiе, вiн i мене вбив би, якби я став зрадником… Тепер давайте розбирати нову вправу.
…Поки iмператор, заплющивши очi, намагався витягти iз сопiлки чистий, не сиплий, не рiзкий, не тремтячий звук, Ірiс потихеньку вийняла черепашку з сумки i поклала на полицю до iншоi колекцii.
Черепашка вляглася там на перший погляд непомiтно – але, кинувши на неi другий погляд, iмператор обов’язково зацiкавиться. А якщо й нi – це вже не турбота Ірiс. Вона виконала те, що iй велiли.
– Завтра я зiграю гаму вперед i назад iз заплющеними очима, – пообiцяв iмператор.
І не дотримав слова.
* * *
– Панi Айрiс, сьогоднi уроку не буде.
Алекс зупинився на порозi кiмнати, i був вiн незвично похмурий.
– Але чому? – вирвалось у Ірiс.
– Імператор погано почуваеться.
– Що з ним? Вiн хворий?!
– Уроку не буде, – повторив Алекс. – Будь ласка, залишайтеся у своiй кiмнатi. Лорд-регент, можливо, захоче поставити вам кiлька запитань.
– Про що?!
Алекс пiшов.
Вона захотiла вийти на балкон, але дверi виявилися замкненими на ключ. Хто iх замкнув, покоiвка?! Ірiс пройшлася кiмнатою; що з iмператором, що з ним могло статися? Не вiд того ж, що вiн прослухав цю черепашку?!
Вхiднi дверi знову вiдчинилися – без стуку, чого нiколи не бувало ранiше. Якщо до того Алекс був похмурий – тепер вiн був вражений i не мiг опанувати себе.
– Панi Айрiс, ходiмо… Я дiстав розпорядження щодо вас. Будь ласка, вiзьмiть сопiлку i всi вашi черепашки…
– Урок усе-таки вiдбудеться?
