скачать книгу бесплатно
– Покажiть.
Вiн розчепiрив п’ятiрню.
– Звичайнi пальцi. Вам пiшла б мандолiна. Навчiться грати тремоло, це цiлком у вашому характерi…
Здаеться, вона iронiзувала.
– Я пробував, у мене не вийшло, – сказав вiн iз важким серцем.
– Пробували? – ii бузковi очi трохи потемнiли. – Можливо, залишилися записи?
– Нi, – вiдповiв вiн твердо.
Вона зсунула брови:
– Просто не хочете менi показувати, чи не так?
– Не хочу.
– Не довiряете?
Вiн мовчав.
– Ну гаразд, – вона зiщулилася, нiби вiд холоду. – Давайте тодi, напевно… Упаковувати покупки, а то мiй супровiдник – вiн же збожеволiе. Одiмкнiть, будь ласка, дверi…
Вiн ступив до виходу й обернувся через плече:
– Це довгий запис.
– Ви ж продали менi всi своi черепашки, – сказала вона прохолодно. – Я послухаю на дозвiллi.
– А цей не продав.
– Он як?
Вiн зцiпив зуби. Пiдчепив лезом ножа дошку в кутку, вийняв зi схованки черепашку, тьмяну зовнi, з чорним глянцевим гирлом:
– Не продаеться. Даю послухати один раз.
Вона глузливо посмiхнулась – i прийняла черепашку з його рук.
* * *
Коли пролунали першi такти, iй захотiлося забрати черепашку вiд вуха i висмiяти його… Або дати ляпаса. Нiхто не смiе перегравати «Пори року» Ірiс Май!
Але вона слухала далi. Й далi. І ще. Вiн вiдкривав для неi те, що вона побачила колись i забула. Захопившись, вiв мелодiю вбiк, можливо, в пагорби, залитi квiтами, але щоразу дбайливо повертав на мiсце.
Десь тарабанили в дверi, Алекс благав вiдiмкнути, вона кричала, не вiднiмаючи черепашки вiд вуха, щоб ii чекали. Чекали. Чекали.
Пiр року, як вiдомо, п’ять. Зима, весна, лiто, осiнь i тлiн – час мiж осiнню та зимою, коли старе життя закiнчено, а нове ще не настало. Ірiс слухала музику тепла i спiвчуття, надii й радостi, задоволення i спокою, музику невиразноi тривоги – i музику смертi з надiею на воскресiння. Вона слухала iз заплющеними очима. Слухала, кусаючи губи. Слухала, дивлячись на Ольвiна: той сидiв навпроти, блiдий i нерухомий, як шматок мармуру.
* * *
Вона забрала вiд вуха черепашку. На шкiрi залишився червонуватий вiдбиток.
Ольвiн укотре прокляв себе: не треба було дозволяти iй це почути. Простiше розпороти собi живiт i викласти кишки на загальний огляд.
– Ольвiне, – сказала вона. – Я хотiла б зiграти з вами дуетом.
– Що?!
Йому захотiлося зловити цю хвилину в резонатор, виростити кристал, вкласти в черепашку i зберегти назавжди.
– Ви не просто музикант. Ви… я схиляюся.
Вона встала, i вiн пiдхопився теж. Вона зробила крок до нього:
– Де вашi iнструменти? Резонатор, розчин, кристали? Давайте зiграемо дует i запишемо його… скажiмо, завтра? Я привезу сопiлку, а ви приготуйте все для запису. Еге ж? Що з вами?!
– Я не можу, – сказав Ольвiн.
Йому здалося, що з найвищоi вершини вiн летить у найглибшу холодну яму.
– Вибачте, але… я бiльше не можу записувати музику.
Вона розглядала його, тривожно, зi спiвчуттям:
– У вас щось трапилось? Чому ви розпродали крамницю? Вибачте, що я не здогадалася спитати одразу.
– Нi, нiчого, – вiн силувано всмiхнувся. – Резонатор… вiн розбивсь, а новий я вже не дiстану. Значить, прийшов час щось змiнити в життi… Вибачте, але я теж не здогадався запитати одразу: а як ви взагалi опинилися в Кам’яному Лiсi?! До нас зазвичай нiхто не iздить…
Вона забарилася на частку секунди:
– Делiкатне запитання, але, ймовiрно, це не таемниця: iмператор захотiв, щоб я дала йому кiлька урокiв. Я приiхала на запрошення лорда-регента.
* * *
У нього застигло обличчя. Просто-таки за кiлька секунд перетворилося на дерев’яну маску. Ірiс злякалася:
– Вам зле?!
– Нiчого, – сказав вiн хрипко. – Значить, цi люди з вами – слуги лорда-регента?
Вона кивнула, вже розумiючи, що в чомусь помилилась, i болiсно намагаючись зрозумiти, чи можна щось виправити.
– Вам краще пiти, – сказав вiн глухо. – Я зараз спакую черепашки.
Вiн вiдiмкнув дверi, вiдсунув фiранку. Рухаючись повiльно, як у товщi води, поставив ящик на стiл посеред кiмнати: ящик був повний пакувальноi стружки.
– Ольвiне, – вона все ще шукала вихiд. – Пояснiть. Ви так ненавидите лорда-регента?! Але я ж не служу йому, я викладаю музику дитинi!
– Ви… належите iншому свiту, – вiн болiсно пiдбирав слова. – Тут Кам’яний Лiс. Ви приiхали – i поiдете…
Напевно, у неi теж змiнилось обличчя, позаяк вiн оцiнив ii реакцiю i заговорив швидше:
– Я вам дуже вдячний, панi Ірiс. За те, що ви слухали… i назвали мене музикантом. І запропонували зiграти дуетом. Але… Знаете, в наших краях у рибалок е байка про величезну медузу, здатну прибирати подобу дiвчини i заманювати хлопцiв – у прибоi бiля порожнiх берегiв. Хлопцi тягнуться обiймати ii, а вона кричить iм у вухо одне тiльки слово. Тодi вони проживають сто рокiв мук за одну секунду i вмирають.
– Яка… моторошна i мерзенна легенда.
– Дехто вважае, що це правда. Але… Розумiете, я не можу ненавидiти лорда-регента. Вiн для мене – неможлива в нашому свiтi рiч, нiби як… крик медузи. Тому я обманюю себе, я переконую себе, що його немае… або вiн далеко. Якщо ви приiхали на його запрошення – i вас теж немае. Я вас не бачу. Я вас не слухав. Я вас не зустрiчав.
Вiн говорив, а руки його рухались, упаковуючи черепашки в ящик серед полотна i стружок. Алекс знову з’явився в дверях i був цього разу налаштований рiшуче:
– Панi Айрiс, сутенiе, ми мусимо iхати негайно!
– Можна вантажити, – вона вказала на ящик.
Кучер i стражник удвох винесли важкий вантаж. Алекс чекав ii, вона махнула рукою:
– Я буду за хвилину! Дочекайтеся бiля екiпажа!
– Я зобов’язаний супроводжувати вас.
– Може, ви надiнете на мене повiдець?!
Вона нервувалась i не вибирала виразiв. Алекс вийшов – вiн теж хвилювавсь i злився на неi.
Ольвiн стояв серед порожньоi крамницi. Пiдлога була всипана пакувальною стружкою, на столi лежав гаманець iз грошима – з моменту, коли Алекс iз дзвоном опустив його на стiльницю, Ольвiн до нього так i не доторкнувся.
– Вiзьмiть цi грошi, – сказала Ірiс. – Купiть собi новий резонатор. Ви маете рацiю: музики набагато менше, нiж порожнiх черепашок.
Вона вийшла, вiдсмикнувши портьеру, i була вражена, як змiнилося повiтря: стало холодно. Вiд моря наповзав туман. Екiпаж чекав за сто крокiв, кучер i стражник, ледь помiтнi в серпанку, вантажили покупку в багажне вiддiлення. Алекс роздратовано крокував помiтно спорожнiлим ринком, Ірiс майже не бачила його, тiльки чула гуркiт черевикiв по брукiвцi.
За ii спиною мовчала колишня крамниця спiвучих черепашок. У Ірiс було вiдчуття, нiби вона залишае палаючi руiни рiдного дому. Дивно, зважаючи на те, що ще сьогоднi вдень вона й гадки не мала про iснування цiеi крамницi.
Вона зупинилася. Майже зробила крок, аби повернутися. Туман згустився так, що Ірiс здалося, нiби в обличчя iй тицяють мокрою ватою. Алекс вже добрався до екiпажа i лаяв за щось кучера, не добираючи слiв, – зривав злiсть…
Їй затиснули рот iззаду – широкою долонею в рукавичцi. Ірiс забилась, ii здавили мiцнiше, знерухомивши, майже повнiстю перекривши повiтря:
– Тихо! Все в порядку, сестра i племiнники здоровi… Кричатимете?
Вона похитала головою, наскiльки дозволяв захват. Їi вiдпустили. Навколо стояла стiна туману – лiхтарi на екiпажi були ледь помiтнi. Вона обернулась i мигцем побачила обличчя пiд насунутим капелюхом, наполовину закрите високим комiром:
– Ми патрiоти Кам’яного Лiсу, нам усього лиш i потрiбно, щоб iмператор почув нас.
У неi перед очима з’явилася рука в рукавичцi зi свiтло-бежевою черепашкою на долонi:
– Покладiть на полицю з iншими записами, нехай iмператор знайде. Не намагайтеся прослухати самi, якщо спробуете, ми обов’язково дiзнаемося. Треба говорити, що ми тодi зробимо з вашою сестрою i племiнниками? Нi?
Черепашка була рельефна, колюча, дуже холодна.
– Вам нiчого не загрожуе, – ледь чутно сказав чоловiк iз туману. – Нiхто не запiдозрить. Лорд-регент – чудовисько, але iмператор – невинна дитина. Дайте йому шанс! Зробiть це – допоможiть собi, сестрi, Кам’яному Лiсу… всiм! Врятуйте нас, панi Айрiс!
…Тiльки в апартаментах, залишившись на самотi, вона розтулила долоню. Черепашка нагрiлася в ii руцi; на шкiрi залишилися синюватi вм’ятини вiд «рiжкiв» уздовж завитка.
* * *
– Мiй лорде, панi Айрiс Май побажала вiдвiдати крамницю, де торгують черепашками. Вона знала про цю крамницю заздалегiдь. І таке враження, що вона знае i крамаря! Вони розмовляли, як рiднi…
– Дуже добре, Алексе. Нехай за цим крамарем приглядають. Але тихо, щоб не злякати.
– Буде зроблено, мiй лорде.
* * *
Тепер у нього був власний iнструмент, який трохи поступався сопiлцi самоi Ірiс. Правду кажучи, ця морська сопiлка була навiть занадто хороша для учнiвства: широке гирло, чудовий об’емний звук. Природно, звук витягувала Ірiс: у iмператора, незважаючи на всi його старання, сопiлка хрипiла i похрокувала в руках.
Вiн сiв на пiдвiконня, дивлячись на море, колисаючи сопiлку в натруджених руках. Це був чудовий момент, аби непомiтно пiдкинути на полицю чужу черепашку, але Ірiс прогавила його.
– Не засмучуйтеся. Щоб добре зiграти просту гаму, треба тренуватися кiлька мiсяцiв.
Вiн сумно дивився на неi, в його поглядi був сумнiв i щось iще, чого вона не могла зрозумiти.
– Скажiть, – почав вiн, – адже у мене вийде коли-небудь… Не так, як ви, але хоча б… щоб вийшла справжня музика?
– Звичайно, – сказала вона палко. – Обов’язково. Якщо тiльки ви не закинете заняття…
– Нiколи не закину! – вiн дивився iз вдячнiстю, нiби Ірiс зняла з його душi величезний тягар. – Я клянусь, нiколи не закину… але… може, ви залишитесь у нас… надовше?
Ірiс обережно всмiхнулася. Хiд розмови перестав iй подобатися.
– Нi, я не можу залишитися, – сказала вона якомога м’якше. – Але я обов’язково повернуся… скоро. Чотири днi на пароплавi – не такий уже й довгий шлях.
У дверi просунулася суха мордочка камердинера, за його спиною маячила варта:
– Ваша величносте, дозвольте нагадати, що час уроку…
Імператор рiзко обернувся:
– Тут я вирiшую, коли минув час!
Камердинер, здаеться, розчинився в повiтрi. Ірiс опустила очi.
– Ой, вибачте, – сказав вiн зовсiм iншим голосом. – Ви ж не втомилися? Просто скажiть, коли стомитесь, i ми закiнчимо. Ненавиджу камердинера, вiн такий настирливий…
Ірiс кивнула, намагаючись не дивитися на нього.
– Я б не хотiв, щоб ви iхали, – сказав вiн i прокашлявся. – Але у мене i в думках не було… вас затримувати. Я розумiю. У вас, напевно, е сiм’я… на континентi?
