скачать книгу бесплатно
Давним-давно, багато життiв тому, вона цiлувала недосвiдченого хлопчиська, а вiн не знав, як правильно цiлуватися.
* * *
– Знаете, Ольвiне… крик медузи не легенда, вiн iснуе насправдi.
Грати iхнiх камер були роздiленi вузьким коридором. Якби не Ольвiн – Ірiс би тут збожеволiла.
– Технiчно це неможливо.
– Що неможливо технiчно? Величезнiй медузi перетворитися на дiвчину?!
– Записати у черепашку цей крик. Уявiть, ви налагоджуете резонатор, нагрiваете розчин, додаете солi… Даете початок запису, камертоном. Медуза кричить, i… пояснiть: хто потiм помiстить кристал у черепашку? Якщо ви вже померли?
– Не знаю, – зiзналась Ірiс.
Вони втратили лiк дня i ночi. Їсти iм давали часто, багато, приносили сир, хлiб, масло, овочi, але у Ірiс зовсiм пропав апетит. Ольвiн iв: життя, схоже, не балувало його рiзносолами.
– Ольвiне?!
– Я тут…
Вона пiднялася навшпиньки i простягнула руки крiзь грати. Вiн зробив те ж саме. У центрi коридора, над кам’яним жолобом, над смердючими калюжами iхнi руки торкнулися, дотяглися, вчепились одна в одну.
– Вони вас випустять, – сказала Ірiс. – Усiм зрозумiло, що ви нi при чому. Я… доб’юсь, я вимагатиму, щоб вас випустили!
Грати впивалися в плечi та груди.
– Дякую, – сказав Ольвiн. – Але й так усе… непогано виходить. Сонце спалюе квiти, але вони мали мужнiсть пробитися. Вони пам’ятають, як цвiсти. Я пам’ятаю, як уперше вас побачив… Менi не страшна будь-яка страта. А ви – ви не бiйтеся! Вас вони, звичайно, вiдпустять, ви ж iз континенту, за вас заступляться. Вони не зважаться вас зачепити.
– Тодi, – сказала Ірiс, – вони просто зобов’язанi випустити нас обох. Ми поiдемо… тут вам робити нiчого. Я познайомлю вас iз сестрою… i з племiнниками. Ми зiграемо дуетом, зробимо запис…
Його крижанi пальцi почали зiгрiватися в ii руках.
Вона хотiла iще щось сказати, але цiеi митi в кiнцi коридора загуркотiли кроки.
* * *
– Панi Ірiс Май. Чи вiрно, що, пiддавшись шантажу, ви прийняли з рук якоiсь людини черепашку iз записом з наказом пiдкинути ii iмператору?
– Так.
– Чи усвiдомлюете ви, що взяли участь у змовi, спрямованiй проти iмператора, i в замаху на його життя?
Судова процедура проходила дивно – у порожнiй залi або скорiше кiмнатi. Чоловiк, якого Ірiс бачила вперше, ставив iй запитання, лорд-регент стояв бiля вiкна, спиною до допитувача й до Ірiс, але тут же, бiля дальньоi стiни, на високому стiльцi сидiв iмператор i, здаеться, зовсiм не заглиблювався у те, що вiдбуваеться.
– Все не так, – сказала Ірiс i змусила себе всмiхнутися. – Так, мене намагалися втягнути у змову. Але я знайшла вихiд, я обдурила шантажистiв. Імператор… талановитий, вiн обов’язково навчиться грати на сопiлцi. Я б мрiяла продовжувати уроки… якщо це можливо. Ференце, менi треба було все розповiсти iз самого початку, але я боялася за життя сестри та племiнникiв. Я знайшла вихiд! Я пiдмiнила черепашку! Я приiду додому, побачу сестру живою та неушкодженою й тодi повернуся, ми знову почнемо займатися, попереду багато роботи…
– Імператор прийме рiшення, – сказав допитувач. Лорд-регент дививсь у вiкно i навiть не обернувся.
– Послухайте, – Ірiс злякалася, що втратить голос i не встигне сказати головного. – У в’язницi сидить Ольвiн, який не мае до всього цього нiякого вiдношення. Вiн не винен! Ту черепашку менi передав зовсiм iнший чоловiк! Ви мене чуете чи нi?!
Хлопчик щось написав на аркушi паперу i вiддав допитувачу. Той запитально подивився на лорда-регента: з таким же успiхом можна було питати поради у кам’яноi статуi.
– Е, – допитувач пiднiс папiрець до очей i тут же вiдсунув подалi. – Імператор виносить вирок… стратити як державну зрадницю.
Цiеi митi лорд-регент нарештi обернувся, але на обличчi в нього була пов’язка, i прочитати його вираз було неможливо.
* * *
– Ольвiне?!
Камера навпроти була порожня.
– Куди ви його повели? Ви його випустили, так?!
Стражники пiшли. Їi голос лунав тюремним коридором, нiхто не вiдповiдав. Ірiс металася вiд стiни до стiни, силомiць змушуючи себе сподiватися: випустили. Випустили на свободу.
Потiм надiя померла, а Ірiс вибилася з сил, опустилася на солом’яну пiдстилку i закрила обличчя руками.
У далекiй темрявi замерехтiли смолоскипи та застукали кроки. В Ірiс волосся стало дибки: людей було багато. Значить, конвой, кати, вона не чекала, що страту призначать так швидко.
Люди зупинилися. Першим, бiля самих грат, стояв iмператор – кут його рота тягнувся донизу, очi запали, сховались, як пiд опущеним забралом. І вiн здавався дуже дорослим цiеi митi, рокiв вiсiмнадцять, не менше.
Ірiс насилу пiдвелася.
– Ідiть геть, – сказав iмператор, i тi, хто стояв за його спиною – стражники i камердинер, – зникли в темрявi коридора.
– Імперiя. Дорожча. За батька, – вiн стояв за гратами i дивився iй у вiчi. – Честь дорожча за життя. Ось чого навчив мене Ерно. Я б краще руку собi вiдрубав… нiж тебе засуджувати. Але заради iмперii, згiдно iз законом, тебе треба стратити.
– Вiн тебе замучить, – сказала Ірiс. – Вiн погана людина, жорстока… страшна. Як можна вiрити тому, хто вбив твоiх батькiв?!
– Вiн людина честi, – сказав iмператор. – А ти з iншого свiту. Я не зможу тобi пояснити.
* * *
Вона заснула на соломi, в уривчастiм снi iй бачилася Лора i племiнники. Вони гуляли зеленими схилами, i поруч був Ольвiн – Ірiс чула його голос, але нiяк не могла побачити, скiльки не вертiла увi снi головою.
Коли з двох ворогуючих сторiн обираеш середину – будь готовий дiстати подвiйний удар у вiдповiдь. Я не врятувала iх, думала Ірiс. Я не врятувала себе. Я погубила Ольвiна просто тому, що опинилася поруч. По заслузi ж менi.
Минуло сто рокiв, а може, день. Знову з’явилися стражники – i цього разу точно за нею. Вона голосно й твердо попросила дати iй можливiсть причепуритися перед стратою: укласти волосся, вмитися, перевдягнутися.
– Не було наказу, – вiдгукнувся начальник варти.
Їi повели довгим коридором, угору, у вузький двiр, закритий з усiх бокiв. Небо вже свiтилось. Ірiс схопила ковток повiтря, що пахло морем. Колись вона мрiяла пройти легендарним мiстом на свiтанку, бiлими вузькими вулицями серед мармуру та бiрюзи, торкаючись iще холодних, але вже освiтлених каменiв…
Перед нею опустили пiднiжку тюремноi карети. Екiпаж рушив. Вiкна були наглухо закритi. Ірiс намагалася згадати, скiльки часу котиться карета вiд палацу до площi Правосуддя. П’ятнадцять хвилин, двадцять? Стiльки ж часу звучить тема весни з «Пiр року»…
Вона принюхалася: крiзь щiлини проникав запах багаття, дим вiд сирих дров. Неподалiк збирався натовп – вона слухала голоси, тупiт нiг i колiс, дзвiн. Ірiс двома руками, як могла, пригладила волосся.
Карета повернула i прискорила хiд. Це що ж, вони возитимуть ii колами, поки кат як слiд закип’ятить казан?!
– Та швидше вже! – вона вдарила кулаками в стiнку. – Скiльки можна?!
Карета котила щодуху. Скрипiли ресори. Гуркiт каменiв пiд колесами змiнився шурхотом пiску. Ще через вiчнiсть карета уповiльнила хiд: Ірiс осiла на пiдлогу.
Вiдчинилися дверцята. Зовнi не було нi площi, нi натовпу, а тiльки маленька бухта серед скель. Дув вiтер iз моря, шелестiли хвилi, було зовсiм свiтло. Бiля причалу стояв човен.
На кормi горою височiв багаж. Поруч сидiв Ольвiн – Ірiс протерла очi. Так, це був вiн. Ірiс завмерла, раптом злякавшись, що все навколо – передсмертне видiння.
Човен небезпечно захитався – Ольвiн схопився, побачивши Ірiс. Ймовiрно, думка про передсмертне видiння прийшла йому теж. Вiн рвонувся до неi, але човняр, масивний i кремезний, опустив йому руку на плече й змусив сiсти.
Тюремна карета викотилася з бухти, за нею пiшли стражники. Залишилися вражений Ольвiн у човнi, Ірiс, незворушний човняр i лорд-регент – вiн стояв на краю причалу, дивлячись на морський горизонт. Його обличчя було вiльним вiд пов’язки:
– Ваша сестра та ii дiти здоровi. Повернулися додому.
Ірiс заплющила очi. Хвилi розбивались об палi причалу. Раз, два, три…
– Вас iз Ольвiном вiдвезуть у порт i посадять на корабель. У човнi багаж. У гаманцi плата за уроки. В ящику черепашки, у футлярi сопiлка. Що-небудь iще?
Вона мовчала.
– Ірiс, ви мене чуете?
– Дивно, – сказала вона. – Ви вимовляете мое iм’я… правильно. Тiльки ви… i Ольвiн.
– Чесно кажучи, – сказав вiн, помовчавши, – я волiв би зустрiтися з вами за iнших обставин. В iншiй… реальностi. Шкода.
Вiн кивнув, вказуючи на човен:
– Вже час.
– Будь ласка, скажiть Ференцу, що я не померла.
– Навпаки. Нехай знае, що вас стратили.
– Це… немилосердно.
– Звiсно. Музика нiкого не робить милосердним, я помилявсь, i це на краще. Імперii потрiбен такий правитель – саме такий. Заради нашоi батькiвщини, заради Кам’яного Лiсу; вiн же у вас закохався, Ірiс. І вiн вами пожертвував. Я пишаюся собою як вихователем.
– Та щоб ти здох.
– Прийнято. Але не завтра. Вiн дуже молодий, його треба багато чого навчити.
Вона зробила крок i оступилася. Вiн моментально опинився поруч. Зловив i не дозволив упасти. Пiдтримав i повiв до човна:
– Із руiн постануть новi мiста. На вулицi вийдуть гiднi щасливi люди. Кам’яний Лiс процвiтатиме, тому що для iмператора обов’язок вищий за кохання. Я хотiв для нього iншоi долi… але обов’язок вищий.
– Не вийдуть гiднi й щасливi, – сказала Ірiс. – Не буде нi гiдностi, нi щастя, поки у вас у центрi мiста прокопчений казан!
– А це ми подивимося, – сказав вiн майже безтурботно.
Човен розгойдувавсь. Ольвiн стояв, балансуючи, пiднiсши руки, готовий зловити Ірiс.
Вона повисла на лiктi лорда-регента:
– Звiдки ви знаете, що сестра i дiти…
– Повiрте, iм бiльше нiчого не загрожуе, – вiн допомiг iй спуститись у човен. Ольвiн, iз розгубленим винуватим обличчям, пiдхопив Ірiс i обiйняв, допомiг сiсти, накинув на плечi ковдру.
– Ерно, – сказала вона й нарештi заплакала. – Будьте проклятi. Я не хочу жити у свiтi, де iснуе крик медузи.
– Іншого свiту не iснуе, – сказав вiн глухо. – Щасливоi дороги.
Сонячне коло
Пролог
Дiвчина танцювала в сонячному колi. Платани на бульварах, брукiвка на площi, будiвля унiверситету i машини на повiтряних трасах були свiдками цього танцю. Щойно пройшов дощ, калюжi виблискували пiд новим небом, боса дiвчина в легкiй сукнi танцювала свободу й канiкули, нiжнiсть i безстрашнiсть, вона танцювала себе i любов, i iй було начхати на чужi погляди.
Навколо зупинялися люди, прояснювались очi, свiтлiшали заклопотанi обличчя. Зiбралася невелика юрба, i нiхто не дивився осудливо.
Молодий скульптор стояв серед iнших, затримавши подих, уже знаючи, що для нього настав момент iстини. А коли танець закiнчився, вiн вибрався з натовпу i пiшов до себе в майстерню. Без ескiзiв, без чорнових злiпкiв, без вiдпочинку та iжi вiн працював багато днiв, i дiвчина з’явилася на свiт заново.
Старий художник, наставник скульптора, довго дивився на неi. Потiм поклав руку на плече молодого: «Тепер ти один iз нас».
Дiвчина танцювала на постаментi, залишаючись нерухомою, i здавалося, вiд неi струмуе видиме свiтло.
У лiсi пахло залiзом, туманом i гниллю. Дерева стояли, пригнувшись, розчепiривши гiлки, нiби готовi зчепитися в бiйцi й увiгнати одне одному сокиру пiд корiнь. Небо трiщало розрядами: поруч висiла аномалiя, глушила сигнал. Стрiлка компаса крутилась, як шпигун на допитi, раз у раз змiнюючи показання.
Вiдчувши запах диму, Кайра пiшла за ним, як шукач, i скоро вийшла на галявину. Зовсiм поруч, нижче по схилу, димiло печами живе селище: руiн мало, городи доглянутi, громовiдводи в робочому станi. Люди примудряються виживати у будь-якiй дiрi, у будь-якiй щiлинi, за декiлька кiлометрiв вiд фронту; втiм, якi ж це люди. Це напевно гiени. Мирнi, цивiльнi… гiени.
Кайра подумки оглянула себе: фенотипiчно чи то мешканка пiвночi, чи то мешканка пiвдня, важлива перевага при ii професii. Волосся в’еться, як i в усiх одноплемiнникiв, але на головi щiльна бандана. Шкiра помiрно-смаглява, одяг цивiльний. Говiр пiвденцiв вона чудово вмiе iмiтувати. Легенда? Їздила до вiйськовоi частини провiдати брата. Зламався всюдихiд. Переконливо?
Блискавка вдарила у дерево на узлiссi, за десять крокiв вiд Кайри. Завив вогонь, полетiли навсiбiч палаючi гiлки, засичала трава, i Кайра прийняла рiшення. У свiтлi палаючоi сосни вона сховала пiд камiнь сумку з документами й особистою зброею. Подивилась, запам’ятовуючи прикмети. У глибоких калюжах вiдбивалося злiсне, в сiтцi розрядiв небо.
* * *
Донiс господар будинку, або сусiдка, або обое разом. Кайра недооцiнила iх, метушливих, гостинних. Вони навперемiн скаржаться на аномалii, дороги та негiдний асортимент автокрамницi. Видав ii акцент, чи вперте небажання знiмати бандану, чи ii розповiдi не повiрили, але коли Кайра розплющила очi, над нею стояли двое – порослi щетиною, з червоними злими очима, з автоматами, недбало перекинутими через плече:
