скачать книгу бесплатно
– Добрий вечiр, панове, – сказав чоловiк на галереi. – Сьогоднi ми зустрiчаемо дорогу гостю, Ірiс Май, я сподiваюся, ви вже встигли познайомитись.
Вiн единий виголосив ii iм’я так, як воно звучало на континентi, а не так, як жителям Кам’яного Лiсу було зручно його вимовляти.
Вiн рушив униз крутими сходинками. Ірiс здалося, що зараз вiн неодмiнно оступиться й упаде, але вiн крокував легко, як зрячий. Гостi вишикувалися нерiвною шеренгою, лорд-регент iшов повз цей iмпровiзований стрiй, потискуючи руку кожному, напiвголосом кажучи кiлька слiв, вислуховуючи вiтання. Пов’язка закривала його лоб, очi й вилицi. Усi трималися так, нiби це була природна рiч.
Ірiс пошукала очима Терезу – i побачила ii серед iнших. Лорд-регент якраз пiдiйшов до неi, i Тереза по-дружньому простягнула руку. Вiн про щось запитав, й Ірiс моментально зрозумiла, що мова йде про неi; Тереза всмiхнулась i вiдповiла:
– Ти мав рацiю, Ерно.
Лорд-регент повернув голову, Ірiс вiдчула, що ii розглядають. Чим вiн дивиться, подумала вона, вiдчуваючи, як у скронi починае пульсувати новий бiль.
Тепер вiн iшов просто до неi – через залу, повз гостей, якi шанобливо розступилися.
– Із прибуттям, – вiн простягнув руку без рукавички. Ірiс нiчого не залишалося, як торкнутися його долонi, сухоi та прохолодноi.
– Чого ви боiтеся? – запитав вiн наступноi митi, не випускаючи ii руки.
– Чудове мiсто, – не до ладу вiдповiла Ірiс. – Дякую… Нi, я нiчого не боюся, мене прекрасно зустрiли…
Куточки його губ опустилися донизу:
– У вас болить голова? Запросити лiкаря?
– Доктор… уже… дав менi лiки, – Ірiс захотiлося висмикнути долоню, вона насилу втрималася.
– Ви втомилися, – сказав вiн повiльно. – І вас щось турбуе. Сподiваюся, це не я вас налякав?
– Усе так незвично, – Ірiс нервово засмiялася. – Менi доводилося бувати… на прийомах, але нiколи – в iмператорському палацi. Вибачте мое хвилювання.
Вiн випустив ii руку:
– Вiдпочивайте.
Ірiс раптом поспiшила:
– Я хотiла ще сказати…
Уже вiдходячи, вiн обернувся:
– Що?
– Капiтан не винен у тому, що судно запiзнилося, – твердо сказала Ірiс.
– Дякую, – вiдповiв вiн пiсля паузи.
Натягнуто посмiхаючись, Ірiс дивилась, як регент iде до капiтана в кутку i, не простягнувши руки, щось запитуе. Капiтан довго вiдповiдае, i пiт блищить у нього на лобi. Пауза; регент кивае, щось говорить i вiдходить; капiтан стоiть очманiлий, i на обличчi у нього написане колосальне полегшення; вiн хапае келих iз тацi слуги, що пробiгае мимо, i випивае залпом, утирае пiт…
– На прийомах бувають рiзнi люди, – сказала Тереза, що несподiвано опинилася поруч.
– Це я сказала лорду-регенту, що капiтан не винен, – Ірiс усмiхнулася ширше, вiдчуваючи, як натягуеться шкiра на обвiтрених губах. – І вiн менi повiрив.
– Ви благородна людина, – Тереза пригубила вiд свого келиха. – Але лорд-регент нiкому не вiрить, вiн усе перевiряе сам… До речi, нiколи не намагайтеся йому брехати, може вийти недобре.
Регент стояв тепер у натовпi гостей, розмовляв, усмiхався – не знiмаючи пов’язки.
– Вiн здатний вiдчути зраду до того, як вона дозрiе i принесе отруйнi плоди, – неголосно сказала Тереза. – Тому регулярнi прийоми, тому на них запрошують рiзних людей, впливових i не дуже, тому так жарко… Регент пiдозрюе всiх, щомитi чекае зради – й небезпiдставно. Минулого мiсяця стратили трьох шпигунiв…
– Їх зварили на площi?!
– Не вважайте нас варварами, – Тереза скривилася. – Вiдтодi, як було придушено бунт, казан стоiть порожнiй i холодний. Як на мене, досить було вислати цих людей, але… Лорда-регента вже не переробити. Який час, такий правитель.
Вона зробила паузу, оцiнила обличчя Ірiс i заговорила в iншому тонi:
– …Але часи змiнюються! Імператор – чудова дитина, ви побачите, розважлива, вiдповiдальна не по роках. Через п’ять рокiв ми отримаемо на тронi iдеального государя, мудрого i доброго… Чому ж ви нiчого не iсте? Розкiшнi фрукти, витончений сир, вино дуже легке, скуштуйте.
Ірiс похитала головою, сподiваючись, що ii гарячковий рум’янець спишуть на спеку.
Нiби вiдчувши ii погляд, регент повернув голову. Покрокував через усю залу, на ходу взяв келих у слуги з тацi. Пiдiйшов до Ірiс i Терези, пригубив шампанського i зняв пов’язку. У нього були сiрi очi, з тих, що змiнюють колiр залежно вiд освiтлення. І, звичайно ж, вiн не був слiпим.
– Панi Ірiс, – вiн сховав пов’язку до внутрiшньоi кишенi вiльного пiджака, – ви не хотiли б вийти на балкон, подихати свiжим повiтрям, помилуватися нiчним мiстом?
* * *
На балкон вели дверi просто iз зали прийомiв, i звiдти справдi вiдкривався прекрасний краевид на вогнi мiста, але вiяв такий пронизливий вiтер, що Ірiс одразу заклякла. І це було до речi: не довелося пояснювати, чому вона так тремтить i цокотить зубами.
Лорд-регент запропонував iй руку, i вона не змогла вiдмовитися. Спираючись задерев’янiлою долонею на його лiкоть, проiхала вниз по сходах до внутрiшнього двору, де вiд вiтру затуляли стiни. Тут було тепло i тихо, у напiвтемрявi ледь чутно шелестiла вода.
– Спасибi, що ви погодилися приiхати. Імператор закоханий у вашу музику. Уроки сопiлки – те, про що вiн давно мрiе, тим бiльше вiд вас, адже ви його кумир… Вiн страшно самотнiй у своi дванадцять рокiв, вiн приречений на владу – i самотнiсть. Ви все ще тремтите?
– Я майже зiгрiлась.
– Ви вагались, отримавши запрошення. Вас напевно вiдраджували вiд поiздки. Що допомогло вам зважитися?
– Я…
Вона зрозумiла, що не знае, що сказати. Мрiяла побачити Кам’яний Лiс? Слабка вiдповiдь, мотивацiя роззяви, вiн може навiть образитися. Мрiяла вчити iмператора музики? Солодкава й нещира вiдповiдь. Хотiла потiшити свое марнославство? Єдина правдива вiдповiдь, але вимовляти ii вголос – безумство.
– Менi приемно, коли людям цiкава моя музика. Інтерес молодого iмператора… пiдкупив мене.
Вiн подивився на неi з повагою:
– Ви вмiете бути чесною, я дуже це цiную.
Акуратно вийняв пов’язку з внутрiшньоi кишенi, зав’язав собi очi, повернув до Ірiс слiпе обличчя:
– Ще раз: що вас турбуе? Чого ви боiтеся… за кого ви боiтеся?
– Я… нi. Я просто…
Наступноi митi Ірiс жбурнули на пiдлогу – на гладенький полiрований камiнь, рiзко, грубо, вона придушено охнула, завмерла, скорчившись, iнстинктивно прикриваючи голову. Їi смикнули вгору, як ватяну ляльку, наступноi митi вона виявила себе в нiшi стiни, за колючим стовбуром присадкуватоi пальми.
– Усе добре, – прошепотiв лорд-регент iй на вухо. – Це замах. Не рухайтеся.
Із дерев’яноi рiзьбленоi балки стирчала стрiла з курчачо-жовтим оперенням.
* * *
Прийом тривав, хоча людей стало наполовину менше. Офiцiанти так само розносили напоi та закуски. Капiтан корабля, на якому прибула Ірiс, був такий щасливий i п’яний, що не мiг пiдвестися з оксамитовоi лави бiля стiни.
Тереза зустрiла Ірiс чiпким поглядом:
– На вас лиця немае. Ви мене лякаете… що сталося?!
Із бiчних дверей виринув Алекс:
– Панi Терезо, лорд-регент просить вас пiднятися до нього в кабiнет просто зараз… Панi Айрiс, я негайно проведу вас у вашi апартаменти.
* * *
У кiмнатi Ірiс виявила, що футляр iз сопiлкою пропав.
Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоiвку. Та показала iй футляр – у шафi на полицi, на почесному мiсцi; покоiвка вирiшила навести лад, поки Ірiс була на прийомi.
Ірiс накричала на неi – негiдно, грубо, верескливо. Покоiвка почервонiла i пiшла. Ірiс переконалася, що сопiлка абсолютно цiла i черепашки з записами теж на мiсцi. Треба було повернути покоiвку i вибачитися, натомiсть Ірiс сiла на край лiжка й опустила руки.
Ще секунда, i замах обернувся б убивством при единому свiдку. Той, що стрiляв у лорда-регента, – як вiн пов’язаний iз людьми, якi тримають у заручниках Лору з хлопчаками?
Чи вiн стрiляв зовсiм не в лорда-регента?!
Думки ставали абсурднiшими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалi. Ірiс обняла футляр iз сопiлкою i застигла, скорчившись, на лiжку.
* * *
У дверi загрюкали кулаками о другiй годинi ночi – час Кажана. Господар, у якого Ольвiн винаймав кiмнату, вискочив у самiй сорочцi, заздалегiдь до смертi наляканий: вiн пережив бунт тут, у мiстi, i такий ось стукiт у дверi означав для нього занадто багато.
На порозi стояли стражники в чорних мундирах палацовоi охорони. Господар повiльно сповз по стiнi: безлiч разiв вiн бачив це в нiчних кошмарах.
– Майстер Ольвiн тут живе?
Ольвiн маячив на сходах поверхом вище. Господар, не в змозi видати нi звуку, пiднiс руку i ткнув пальцем: здав, не чинячи опору. Стражник подивився на Ольвiна знизу вгору: вони були ровесниками. Обидва провiнцiали. Стражник iще не знав, як тягти людину в казан, Ольвiн уявлення не мав, що означае стукiт серед ночi.
– Поiдете з нами, – сказав стражник. – З усiма своiми штучками… з цими… з речами!
– У чому його звинувачують?! – придушено пискнув господар. Не розраховуючи на вiдповiдь, так, iз доброти душевноi. Вiн по-своему любив постояльця i дбав про нього, як про рiдного сина.
* * *
– Це ти, значить, фаршируеш черепашки музикою, як пироги сиром?
– Так, – сказав Ольвiн.
Чотири мiсяцi тому його вже викликали до палацу, щоправда, не посеред ночi. Не цей офiцер, а iнший, але в такiй же тiснiй канцелярськiй кiмнатi вимагав вiд нього «таемницi» – як помiщати музику всередину порожнiх черепашок. Ольвiн чесно все показав i розповiв. Той офiцер нiчого не зрозумiв – i не дивно: ремесла5 навчаються роками, якщо е талант. Офiцер пригрозив в’язницею, конфiскував резонатор – вартiстю, як вулиця у провiнцii Рудi Пагорби, i рiдкiстю, як величезний алмаз. Конфiскував розчини, спiвучу сiль, черепашки, срiбний камертон. Майже мiсяць Ольвiн жив надголодь, тягаючи на ринку мiшки з рибою. Потiм йому несподiвано повернули все цiлим i неушкодженим, а за двi черепашки запропонували грошi, хорошу цiну. Черепашки були – колекцiйнi записи Ірiс Май, «Пори року». Ольвiн не хотiв би iх продавати, але, з огляду на обставини, сперечатися не було про що.
І ось тепер перед ним стояв iнший офiцер, раз у раз витираючи блiдий спiтнiлий лоб:
– Ти можеш вкласти туди будь-якi звуки? Крики чайок? Собачий гавкiт?
– Так.
– Людське мовлення?
– Так, – Ольвiн здивувався, навiщо б так бездарно використовувати таку красиву i складну оболонку. Слова, на вiдмiну вiд музики, легко записати на паперi.
– Тодi швидко, швидко… готуй своi каганцi!
Ольвiн не сперечався. Розбуди його посеред ночi, як, власне, i сталося, – вiн завжди готовий приготувати розчин, встановити резонатор, триногу, пальник…
– Ти пояснюй, що робиш! Не удавай iз себе розумника, обдурити мене не вдасться!
Велика неприемнiсть у палацi, подумав Ольвiн, ця людина налякана i зла. Добре б усе скiнчилось, як минулого разу, хоч би менi дозволили пiти по-доброму.
– Ось посудина iдеальноi форми, я називаю ii резонатор, стiнки влаштованi так, щоб ловити звук i передавати коливання розчину спiвучоi солi. Ось зародок кристала, поки вiн росте – звук зберiгаеться в його гранях. Тепер я розiгрiваю розчин i додаю солi: щоб кристал рiс, насичений розчин мае остигати. Вмiщую розiгрiтий розчин у посудину, обережно… а всередину, на тонкiй нитцi, вмiщую зародок. Що ви хочете, щоб я записав?
– Мовлення. Я буду говорити, а ти…
Ольвiн кивнув:
– Все готово. Один, два…
– Не командуй! – у розпачi гаркнув офiцер. – Тут я рахую! Один, два, почали!
Ольвiн дзвякнув камертоном, у канцелярському примiщеннi поплив срiбний дзвiн. Офiцер роззявив рота. По його очах було ясно, що бiдоласi на думку не спадае жодного слова, жодного рядка, жодного судження.
– Хай славиться у вiках Кам’яний Лiс! – гаркнув офiцер. – Хай свiтить сонце над десятьма провiнцiями та столицею! Хай буде iмператор на тронi, як сонце в чистому небi, хай не закриють хмари гнiву свiтлий лик його! Хай згинуть клятi бунтiвники, чиi iмена забуто, а дiяння проклято!
Його голос гучно лунав у напiвпорожнiй канцелярськiй кiмнатi. Поверхня соляного розчину в резонаторi ледь помiтно вiбрувала. Там, усерединi, рiс кристал спiвучоi солi, його найтоншi гранi повторювали i записували хрипке горлання, несамовитi заклинання, прокляття i славослiв’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвiн iз гiркотою.
Офiцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвiн дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потiм витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсiм маленький.
– Це можна слухати?!
– Нi, – сказав Ольвiн. – Поки що нi.
Вiдповiдних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотiлося вiддавати iх злим i нещасним людям – палацовим стражникам. Згнiтивши серце, вiн узяв зi столу черепашку; момент заселення кристала – найскладнiший, треба вiдчувати оболонку зсередини, розумiти ii душу, сполучати з душею записаноi музики. Але музики ж немае – тiльки вiдчайдушний злiсний крик. Як пояснити мушлi, що це i е ii доля?
Якщо я зараз зiпсую запис, подумав Ольвiн, мене вб’ють на мiсцi.
Потрапивши в самiсiнький центр завитка, кристал стае серцем черепашки. Вийняти його i вмiстити новий уже неможливо. За роки учнiвства Ольвiн погубив сотнi кристалiв, намагаючись вкласти iх у мушлю, навiть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…
