скачать книгу бесплатно
Я все тепер старався робити дуже обережно. З тiеi самоi митi, як я роздивився кулон у руках нiчного гостя, всерединi мене не стихало свербляче передчуття великоi вдачi; певно, такий гарячий лоскiт мучить нiс собаки, який щойно натрапив на слiд.
– Ця рiч, – мiй спiврозмовник бридливо опустив кутики губ, – е величезним доказом. Шлях до злочинця, поряд з яким усi лiсовi горлорiзи будуть просто дiтьми… А що традицiйне правосуддя…
– Я зрозумiв, – можливо, я урвав його не дуже ввiчливо, одначе пiсню, яку вiн збирався завести, я вислухав уже мало не тридцять разiв. – Я прекрасно зрозумiв. Ви вважаете, що знайшли найкраще застосування для Кари; однак ваша дружина повернулась додому живою й вiдносно здоровою, тим часом як багато вчорашнiх моiх прохачiв утратили своiх близьких. Ідеться про людськi жертви, тим часом як ваша дружина…
– Їi покалiчили! – викрикнув вiн пошепки. – Їi використали для… напевно, ритуалу, ви на цьому краще розумiетесь, адже ви маг, а не я!..
– Але ж вона при повному розумi, – сказав я примирливо. – Навiть якщо ii згвалтували – вона не пам’ятае про це, i…
Вiн глянув на мене так, нiби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.
– Ритуали бувають рiзнi, – сказав я вибачливим тоном. – Але, можливо, ii зовсiм…
– Їi не… не… гвалтували, – сказав вiн, i я вирiшив не перечити.
– Ось бачите, – кивнув я. – І зовнiшньо вона не…
– Не змiнилась, – вiн повагався, й тодi губи його склалися в щось на кшталт усмiшки. – Дивiться.
Витягнув з-пiд сорочки медальйон, дбайливо вiдкрив, пiд нiс до моiх очей – наскiльки вистачило ланцюжка. Мiнiатюра зображала жiнку не те щоб вродливу, але, без сумнiвiв, привабливу. Рокiв двадцяти.
– Так, зовнiшньо вона не змiнилась… Але змiнилася зсередини.
– Яким чином?
Якийсь час вiн дивився на мене, не зважаючись сказати.
– Ну ж бо?
– Подурнiшала, – сказав вiн пошепки. Я мiцно стиснув губи – не всмiхнутися б. Тiльки не всмiхнутися, наслiдки можуть бути непоправнi.
– Так! – сказав вiн визивно. – Вона стала веселiшою, частiше спiвае… Частiше бувае в доброму настроi. Незважаючи на те, що iй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажiть, не соромтесь! Скажiть, ну?!
– Я подумав, що це не так уже й погано, – чесно зi знався я. Мiй гiсть у скрусi похитав головою:
– Так… не ви перший. А я кохаю ii! Кохав… ту, колишню.
Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердолiку рiдною сестричкою.
На ловця й сова летить.
– До речi, – я поводив долонею над зловiсним сердолiком. – Як довго була вiдсутня ваша дружина?
– Тиждень, – похмуро озвався ювелiр.
– Усього лише тиждень?!
Вiн подивився на мене майже з ненавистю:
– Усього лише? Я встиг сто разiв умерти. Облисiв…
І вiн печально провiв долонею по залишках свого волосся.
* * *
«Друже мiй, лiкарi – не маги, але близькi до них. Здоров’я кожноi людини священне, як ти знаеш. Лiкарi мають владу над хворобами, та справжнiми володарями нашого здоров’я е ми самi, синку. Ти – вроджений маг, слава совi; ти надступеневий, а це рiдкiсне щастя. Ти можеш перекинутись левом чи мишею, та священне здоров’я твое вже пiдточене пiдступними недугами, вiд яких, на жаль, передчасно померла твоя матiнка.
Друже мiй! Для того, щоб спокiйно дожити до старостi, тобi треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.
Запам’ятай!
Байдуже, надворi зима чи лiто – починай свiй день з обливання холодною водою.
Байдуже, надворi дощ чи хуртовина – закiнчуй свiй день пiшою прогулянкою.
Сiдаючи за стiл, пiдсувай стiльця ближче – щоб край стiльницi вчасно нагадав тобi, що живiт твiй уже повен. Нiколи не iж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя iжа – чудовi запахущi кашi з поволокою олii, духмянi овочi й солодкi фрукти, хрусткi бiлi сухарики, тонкi й прозорi, наче весняний лiд.
Нiколи не пий вина!
Заведи собi друга серед лiкарiв – тiльки спершу дiзнайся, чи добре вiн знаеться на лiкарюваннi. Лiкар вважаеться добрим, якщо на десяток страждальникiв, що iх вiн вилiкував, припадае не бiльше одного-двох небiжчикiв.
Друже мiй, нашi замовляння безсилi проти хвороб, але ж окрiм магii в нас е воля й здоровий глузд, чи не так?…»
* * *
Увечерi сталася прикрiсть: печiнка, яка перше поводила себе тихо, нарештi нагадала менi про неприпустимiсть безрежимного життя. То не жарт: безсонна нiч, снiданок на ходу, смажене м’ясо, яким щедро пригостила мене ювелiрша, ситна, але не досить вишукана готельна вечеря… Урештi менi довелось повозитися, складаючи й заварюючи лiки, i цiлу годину промучитися, дожидаючи, поки вони почнуть дiяти.
Погамувавши печiнчин протест, я вирiшив далi поводити себе обачливiше.
Смеркало; я провiв у ювелiрiв години три або чотири, а потiм, керований раптом виниклою iдеею, вiдвiдав непоказну контору праворуч вiд мiського ринку. Побалакавши з утомленим чиновником у побитому мiллю коричневому сюртуку, я дiстав у свое розпорядження скрипучий стiл у плямах чорнила, скрипучий стiлець i скрипуче таке ж перо. Хвилин п’ять пiшло на обдумування тексту; нарештi я розбiрливо вивiв на рудому бланку: «Скуповую коштовне й напiвкоштовне камiння, кулони, пiдвiски. Дорого».
Побитий мiллю чиновник порахував слова й узяв iз мене вiсiм монет. Вiддаляючись вiд базару, я чув, як голосистий хлопчисько викрикуе зi своеi тумби мое дивне оголошення – знай затинаючись на словi «напiвкоштовне». Вдивляючись в обличчя перехожих, я не помiтив, щоб хоч хто-не-будь пожвавився у вiдповiдь на хлопчиськiв заклик; що ж, я з самого початку не покладав на цю вигадку особливих надiй. Але й утрачати шанс було не в моiх правилах.
Отже, ювелiри.
Фiлла Дрiзд, дружина лисого юнака Ягора Дрозда, виявилася цiлком схожою на мiнiатюрний портрет у чоловiковому медальйонi. Молода миловидна жiнка з косами до колiн; говiрка, щоб не сказати балакуча. Як не дивно, викрадення, через яке сердешний Ягор утратив чуприну, не справило на неi особливого враження – вона згадувала про нього легко, мало не зi смiхом.
Вони з подругою вiдправились до торгового кварталу по деякi покупки. Узяли вiдрiз на сукню (я терпляче вислухав, який саме вiдрiз i чому шерсть, а не оксамит). Далi побували в парфумера – перенюхали два десятки духiв (хвилин п’ять пiшло на розповiдь про особливостi кожного запаху), у результатi в обох розгулялася нежить. Зайшли до спецiальноi лавки, де продавались акварельнi фарби, – ювелiрша, виявляеться, захоплювалася живописом i навiть продала минулого року декiлька своiх картин. Потiм вiдправилися до шевця – подруга мала забрати зшитi на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарнi, Фiллу вперше викинуло з пам’ятi. Тобто мiдне кiльце на дверях i дерев’яний молоток на мотузцi вона пам’ятае – а потiм настала темрява, i вона отямилась вiд того, що хтось лив iй у горлянку пiдiгрiте червоне вино.
– Таке враження, що чужа рука заливае вино просто в горло… Потiм дивлюся – я ж сама келех i держу. Сама п’ю – уявляете? За таким довгим столом. Горять свiчки, на столi порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…
Я вислухав i це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.
Потiм у спогадах виник злодiй – про нього ювелiрша пам’ятала аж надто мало:
– У масцi вiн був, чи що? Нi, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зi мною. Вийшли на стiну, дивлюся – лишенько! Замок, та стiни ще вищi, нiж у нас у мiстi. Та мiст опущено, а на мосту – я спершу думала – купа камiння лежить! А потiм купа як заворушиться – я знову ледве не зомлiла…
– Ви пам’ятаете, який був дракон?
– Так, о так! – пожвавилася ювелiрша. – Коричневий, iз прозеленню, крила маненькi – при такiй-то тушi… На ланцюзi, а кожна ланка того ланцюга – як… – Вона затнулася, добираючи якнайквiтчастiшого порiвняння. – Як колесо на королiвськiй каретi, от!
– Про що ви говорили? – спитав я. – З викрадачем?
На порум’янiлому виду ювелiршi з’явився безпомiчний вираз дуже короткозороi людини, яка щойно сiла на власнi окуляри:
– Не пам’ятаю… Але говорив вiн красиво.
Я покосився на пана Ягора – i мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювелiра.
«Подурнiшала», – згадав я його розпачливе зiзнання.
Пiсля важкого жирного обiду (який зарахувала менi злопам’ятна печiнка) ювелiр знайшов привiд, щоб усамiтнитися зi мною у вiтальнi. «Ну як?» – було написано на його обличчi. Нiби я лiкар, а ювелiрша – важкохвора.
– Вона справдi була iншою? – спитав я обережно.
Замiсть вiдповiдi вiн кивнув на стiну, обвiшану рiзного розмiру картинами в тонких дерев’яних рамочках:
– Ось… Це ii роботи до викрадення.
Я пiдiйшов. Нiчого особливого, як на мiй погляд, утiм, я нiколи не приховував, що не розумiюсь на живопису. Тiльки одна картинка менi справдi сподобалась: мiсток, дерево, прив’язаний пiд мостом човен, причому на осiнне листя, що пливе по водi, хотiлося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справдi рухаеться… i неквапливий iхнiй плин настроював на пiднесений лад, хотiлося всмiхнутися, зiтхнути й, можливо…
– А це вона малювала потiм.
Ювелiр витягнув з-за шафи два картоннi аркушi. На перший погляд менi здалося, що соромливо захованi роботи не надто вiдрiзняються вiд обрамлених; тiльки вдивившись як слiд, я зрозумiв, що рiзниця таки е.
– Це бездарно, – пошепки сказав ювелiр. – Їй вiдмовив смак. Ви б бачили, як вона тепер одягаеться… Як вона намагаеться одягатися…
– Спiвчуваю, – сказав я щиро.
Ювелiр махнув рукою – мовляв, що менi ваше спiвчуття.
– Можна менi поговорити з подружкою? – запитав я, дивлячись, як вiн ховае дружининi малюнки назад за шафу.
– З якою подружкою?
– З тiею самою, яка супроводжувала вашу дружину в походi за покупками. Яка мала забрати в шевця черевики.
Ювелiр дивився на мене, i двi складки мiж бровами ставали все глибшими:
– Тисса Граб. Так… Я шукав ii, хотiв розпитати про Фiллу. Тисса Граб зникла й так i не знайшлась. Можете самi спитати – вулиця Стовпникiв, три…
Попрощавшись iз ювелiрами, я витратив пiвгодини, щоб знайти названу вулицю i дiзнатися, що панi Тисса Граб справдi наймала тут кiмнату, та вже два мiсяцi, як з’iхала. Нi, не зникла раптом, а саме з’iхала, заплативши за всi днi, зiбравши речi й попрощавшись iз хазяями…
І нiкому не зiзнавшись, куди прямуе.
Ювелiри-ювелiри…
Я сидiв, як i вчора, бiля вiкна свого номера. Хазяiну що найсуворiше заборонялося пускати до мене будь-кого; зате бiля вхiдних дверей поряд iз дерев’яним молотком висiв на залiзному ланцюжку грубий зошит, що купив його в канцелярськiй лавцi. На зошитовiй обкладинцi великими лiтерами було написано: «Скарги та пропозицii лишати тут».
І вони залишали. Мое вiкно було затягнуте товстим захисним серпанком – i я мiг спостерiгати, як вони стають у чергу, як передають один одному каламар i напiвголоса лаються, що ланцюжок закороткий. Якийсь парубок був неписьменний – його скаргу взялася записати зморшкувата бабуся в темнiй хустинi; парубок диктував упiвголоса, до мене долинали окремi слова: «грошей не буде через… i млин спалить…»
А може – я заклав руки за голову – може, менi треба серйознiше поставитись до цього дарунка долi, що впав на мою голову? Не зупинятися на однократному використаннi замовляння Кари, а перетворитись на такого собi професiйного месника з книгою скарг пiд пахвою. Цi нещаснi прийшли до мене не з хорошого життя – хай половина з них злопам’ятна й схильна до доносительства, але ж е й такi, як той торговець зiллям…
«Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила».
«Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний…»
Цей його кривдник, що переховуеться вiд помсти на островi Стан, мае бути досить могутнiм?
І я подумав, що торгiвця, певно, можна було б на всяк ви падок розшукати.
* * *
«…І не кажи менi про цi обереги, люба! При моiх очах таке вiдбулося, що я чарiвницького тепер до смертi не зачеплю, до рук не вiзьму…
Усе кажуть: обереги, обереги… Подружка ось моя вийшла замiж, а свекруха попалася люта. І що ж? Замiсть догоджати старiй – хутчiше мести, ранiше вставати… Пiшла до мага, який дрiбнички продавав, i купила оберiг проти свекрухи, намистечко тонке на шию. Десь iз тиждень усе йшло – нiчого сказати: подружка жирувала, до роботи не бралась, до пiзнього ранку в лiжечку, i слова поганого вiд свекрухи не чула… А потiм пiшло щось не на лад з оберегом, чи то вона впустила його, не знати, але кинулась на неi свекруха з рогачем, безумна, i давай бити, бити, бити… На щастя, й чоловiк i свекор поряд були, на подвiр’i, на крик прибiгли й вiдтягли стару – та вже синя була, а рвалася невiстку душити… Поки дурепа ця оберега не скинула – свекруха на неi гарчала, у чоловiка й сина з рук виривалася. А скинула дурепа оберiг – свекруха отямилась, та тiльки всi покоi в кривавiй юшцi, невiстка в синцях та з розбитим носом, та костi де-не-де поламанi… А найгiрше – дитину скинула. Так… Ось вони, чарiвницькi цяцьки. Потiм приiжджав якийсь iз мiста маг, казав усiм, що обереги в абикого купувати не слiд, що до кожного печатка мае додаватися й папiрець спецiальний, тодi, мовляв, можна купувати… Тiльки я – зареклася. А що як пiдроблять i печатку i папiрець? Я що, писати вмiю? Ну iх зовсiм з iхнiми оберегами…»
* * *
Вечiр i половину ночi я провiв у клубi.
У трубi величезного камiна свистiв вiтер – погода стрiмко мiнялася, i катаклiзми в хмарах-громовицях вiдлунювали тупим болем у мене в потилицi. Панове клубнi завсiдники почали збиратися годину на десяту, з усiх облич менi були знайомi тiльки фiзiономii голови та касира. На плечi в голови правлiння, як i в першу нашу зустрiч, мостилася сонна сова.
Хлопчик рокiв чотирнадцяти, аж надто свiдомий власноi важливостi, обносив панiв магiв напоями на срiбному пiдносi. Я взяв холодного лимонаду.
Проходячи повз мiй столик, незнайомi маги ввiчливо нахиляли голову:
– Як ся мае ваша сова?
І щоразу, трохи пiднявшись вiдповiдно до етикету, я кивав у вiдповiдь:
– Сова поживае добре, дякую…
І ловив на собi цiкавi погляди. Усi вони вже знали, звичайно, що саме цей провiнцiйний дикун, котрий сiв за столиком у кутку, допiру виграв Кореневе замовляння.
Навпроти, над камiном, висiли дзигарi завбiльшки з собачу буду. Важке вагадло викликало в мене трепет, а з вiконечка над циферблатом щоп’ятнадцять хвилин визирала дерев’яна сова. Коли вона визирнула поспiль одинадцять разiв – усiм уже набридло надсадне ухання, – у дверях показалася едина на всьому цьому збiговиську панi.
Жiнка була бiлявка в простiй чорнiй сукнi до п’ят. Єдиною ii прикрасою був пояс iз силою пiдвiскiв; пояс зацiкавив мене передусiм. Лице й фiгура прибулицi нiчим мене не здивували: жiнки не бувають уродженими магами, а тiльки призначеними, iхнiй ступiнь звичайно низький, i всi магiчнi вмiлостi зводяться до вдосконалення власноi зовнiшностi. Усi вони волiють мати волосся кольору соломи, великий бюст, високi вилицi й блакитнi очi; в усякому разi, тi нечисленнi жiнки-маги, яких я зустрiчав на своему вiку, мали саме такий вигляд.
А от пояс…
Пояс був чоловiчий, його потертiсть i якась засмальцьованiсть не в’язалася з вечiрньою сукнею. Пряжки та бляхи по тьмянiли; до купи бронзових кiлечок крiпилося штук двадцять ланцюжкiв, на них висiли замшевий гаманець, чохол для письмового приладдя, чорнильниця, оберiг вiд чоловiчого свавiлля, золотi й кiстянi прикраси, i серед усього цього мотлоху – маленька цяцька, об яку одразу ж зачепився мiй погляд.
Прокляття, чи вони менi ввижаються всюди, цi каменi?!
Я спробував визначити, якого ця панi ступеня, – i не визначив. Можливо, той другий оберiг для цього й слугував – захистом вiд чужоi цiкавостi.
– …Як ся мае ваша сова?
