скачать книгу бесплатно
«…Ви зiбрались до Пiвнiчноi Столицi вперше за останнi десять рокiв, а можливо, i вперше на вiку. Ви розгубленi: як пiд готуватись до поiздки, що покласти в дорожню скриню, як поводитись, щоб не видатись непоправним провiнцiалом?
Заспокойтесь. Пiвнiчну Столицю щодня вiдвiдують сотнi приiжджих магiв, у всiх у них виникають схожi проблеми, i майже всi iх успiшно вирiшують. Прислухайтесь до наших рекомендацiй – i нiчого не бiйтесь!
По-перше, документи. Якщо ви член якого-небудь магiчного клубу – вiзьмiть iз собою членський квиток. Якщо ви призначений маг – вiзьмiть свiдоцтво про ваше призначення й надання магiчного ступеня. Якщо ви вроджений маг – вiзьмiть будь-яку гральну карту й на ii лицi напишiть кров’ю власне iм’я (червоне чорнило теж згодиться, однаково для вас, уроджений, будь-який документ – пуста формальнiсть).
Якщо на вулицях мiста вас попросять пред’явити документи – нi в якому разi не хвилюйтеся й не соромтеся, а також не ображайтеся й не сердьтеся. Не треба вивергати полум’я чи перетворювати вартових на свиней – люди на службi, проти вас вони нiчого не мають i, вивчивши вашi
документи, найпевнiше ввiчливо побажають вам удачi в усiх справах. Та якщо ви станете чинити iм опiр, вони, звичайно, не зумiють утримати вас, однак у той-таки день вам доведеться поспiхом покидати Пiвнiчну Столицю, щоб не зустрiтися лицем до лиця з королiвськими магами на службi порядку. Що потужнiша влада, то потужнiшi маги iй служать, а влада короля Ібрина в столицi все ще вважаеться дуже мiцною…
(Якщо ви консерватор i всяку службу вважаете принизливою для мага – просто вiзьмiть до вiдома, що в нашi днi не всi додержуються традицiйного погляду).
Повернiмось до наших збирань. Документи готовi; потурбуйтесь про одяг. Не варто тягти з собою до столицi весь свiй гардероб, однак деякi потрiбнi речi просто мусять знайти мiсце у вашiй скриньцi.
Неодмiнно вiзьмiть два чорнi плащi до п’ят: один оксамитовий – для урочистих нагод, другий шкiряний – на випадок негоди. Накладнi срiбнi (золотi) зiрки для плаща та для капелюха (якщо ви захочете вступити до клубу, без срiбних зiрок вам не ступити й кроку). Якнайбiльше непротирних штанiв i замовлених проти поту бiлих сорочок; тепла бiлизна й пiжама з начосом – у столицi весь час дмуть холоднi вiтри, а в готелях не вщухають протяги… Утiм, якщо ви подорожуете влiтку, бiлизну треба брати тонку, а капелюх – свiтлий, крислатий.
Заздалегiдь замовте поштою карту столицi. Вивчiть назви центральних вулиць i головних майданiв, а також iхне розташування; заздалегiдь помiркуйте, у якому готелi вам хотiлося б зупинитись. Запам’ятайте: нема нiчого жалюгiднiшого, нiж маг, що безпорадно крутить головою посеред перехрестя.
Прихопiть iз собою так багато грошей, як тiльки можете. Пiвнiчна Столиця не любить бiднякiв…»
* * *
До Клубу Кари рокiв двадцять тому вступив мiй батько. Якась була незрозумiла iсторiя; незлостивий i загалом сумирний, тато раптом страшенно захотiв скористатися замовлянням Кари, i не яким-небудь похiдним, а саме Кореневим. Пiдозрюю, це якось було пов’язано з материним поганим настроем; пiдозрюю, що батько ревнував, i точно знаю, що ревнував зовсiм дарма. Проте вступний внесок – немалий! – було заплачено, i батько не став виходити з клубу, коли його темнi пристрастi вгамувались. Навпаки – в розмовi зi знайомими досить було мовити, що «на останньому розiграшi в Клубi Кари…», як усi обличчя ставали перебiльшено уважними.
Потiм виявилось, що простiше вкусити свiй лiкоть, анiж реально виграти Заклинання. Батько з гiркотою казав, що засновники клубу – шахраi, що вони обдирають рядових членiв, що замовляння Кари – як в’язанка сiна пiд носом дурного вiслюка: вiн тягнеться, iде, а в’язанка вiддаляеться… Проте вже сплачених грошей було шкода. Батько перестав бувати на розiграшах, та внески продовжував платити; пiсля його смертi я вспадкував членський квиток i теж заплатив, пам’ятаю, за декiлька рокiв…
Милостива сово, а за скiльки ж рокiв у мене не плачено?! Доведеться робити витрати, та ще й якi!..
Я клопотав собi голову всякими дурницями, порпався в скринях, намагаючись вiдшукати парадний костюм, чорний iз золотом плащ i вiдповiдний нагодi капелюх. Я ходив по дому з безглуздою усмiшкою, а всерединi мене все натягалася й натягалася солодка струна.
Заклинання Кари!..
Я уявлення не мав, кого й за що збираюся карати. Але Кореневе заклинання! Те саме, володiння яким – нехай тимчасове! – даруе справжню всемогутнiсть. Я, провiнцiйний маг, – усе-мо-гу…
Кiнець кiнцем струна натяглась до краю. Покинувши скринi розкритими й речi розкиданими, я вийшов на ганок i потягнув носом повiтря.
Свiтало. Запiзно для справжнiх пригод, та я знав, що не дотерплю до вечора.
Я озирнувся. Швидке звичне замовляння, земля кинулася до мене назустрiч, я зручно спустився на чотири лапи й покрутив, обвикаючи, хвостом.
Прослизнув у дiру в парканi.
Чорним струмком зринув з гори – туди, де ще спало в передсвiтнiй каламутi найближче село.
Так, посуха. Пробираючись по городах, я помiтив, як пожовкло бадилля.
У курнику було тихо. Давнiшнi дiри в стiнах ретельно забитi; це ви дарма, мужички. Не бувае курникiв зовсiм без дiр…
За хвилину мiй рот уже був залитий кров’ю й залiплений пiр’ям. Дурнi курки не встигали прокинутись; перш нiж забрехав перший собака, я перегриз десь пiвдесятка горлянок. П’яний вiд щастя, тягнучи за собою тушку молоденького пiвника, я сунувся назад у дiру; здобич довелося тут i кинути. Дивуючись нерозуму собак, я вiйнув у посохлi заростi за сараем i, давши гаку, пiдкрався до села знову – з iншого кiнця. І все повторилось; я пiшов тiльки тодi, коли запахло димом, собаки очманiли й тонкий голос, майже дiвчачий, заголосив з пiдвиваннями на все село:
– Тхiр! Ой, люди, знову тхiр!
Через поле я забiг на гiрку, до себе. Довго терся боком об порiг; потiм пiднявся на двi ноги i, похитуючись, зовсiм щасливий, поплiвся до спальнi.
Пiдiймалося сонце.
* * *
Вони прийшли, напевно, всiм селом. Похмурi. Наляканi. Злi. З дохлими курми в руках; курей було, як менi здалося, штук п’ятдесят.
Заступили собою весь простiр перед ворiтьми; за хвiртку пройшла делегацiя на чолi з комiсаром, призначеним магом третього ступеня (насправдi четвертого).
Нiхто нiчого не казав. Усi дивились на мене. Важко. Докiрливо. То на мене, то на пiр’ячко, що не знати як прилипло до мого ганку. Руденьке й бiленьке пiр’ячко в бурих плямочках.
Добре, що я встигнув, пiднявшись iз лiжка, умитись. Очистити вiд закипiлоi кровi свiй безсоромно усмiхнений рот.
Ось i тепер – вони дивляться на мене з люттю й вiдчаем, а я ледве втримуюсь, щоб не посмiхнутись.
Дивлюся на них. Дивлюся на чисте, без жодноi хмаринки, небо.
– Ну, що дивитесь?
Мовчання.
Я кривлюся з фальшивою нехiттю:
– Ідiть по хатах. Пам’ятайте мою доброту… Зроблю.
Вони мовчать, не вiрять.
– Зроблю! – кричу я магу третього ступеня (насправдi четвертого). – Зроблю, нехай так i буде! Вiк пам’ятатимете милiсть Хорта зi Табора!
Розвертаюсь i йду в дiм.
А за пiвгодини на потрiскану землю падае дощ.
Мiльйон рокiв тому (початок цитати)
Вiльних квартир було багато, бабусi з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обiцяючи iм усi зручностi за смiховинну плату; Стас залишив Юлю з Алiком на лавочцi в оточеннi валiз, а сам пiшов вибирати квартиру i вибрав години через три. Повернувся задоволений i заклопотаний, у супроводi енергiйноi тiтки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала вiдiбрати в Алiка його рюкзачок, та син вiдборонив свое право чоловiка тягати важке, i тодi маклерка пiдхопила полiетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником i залишками дорожньоi iжi.
Плелись хвилин п’ятнадцять.
Вузька вуличка серпантином вилася в гору – опiвднi сонце затопило ii всю, i маленькi тiнi пiд парканами геть-чисто були окупованi потомленими собаками. Поряд була пошта, i зовсiм поряд – п’ять хвилин крутого спуску – виявився вхiд у парк.
Квартирка, схоже, багато рокiв стояла без господаря. Тим краще, сказала тiтка-маклерка. Не стануть набридати хазяi, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванноi душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грiеш – i до лiйки; утiм, навiщо вам душ, ви начеб на море приiхали?
Та й справдi…
Алiку, здаеться, сподобалось. Вiн миттю познайомився з сусiдськими хлопчаками, i вже за пiвгодини Юля могла бачити, як ii син скочуеться з крутого схилу на чиемусь самокатi – з пiдшипниками замiсть колiс. Плодовi дерева, що росли в сусiдньому дворi, виявилися семирiчному хлопчику по колiно – ось яка крута була вулиця; зовсiм поряд – здаеться, тiльки простягни руку – пiдморгували з гiлок абрикоси, сливи, яблука.
Юля вiдiйшла од вiкна, постояла над розкритою валiзою. Квартирка не подобалась – тут пахло чи то комiрчиною, чи то поганим готелем; навiть чиста постiль, видобута з постiльноi тумби, здалася надто вже чужою.
– Де б ти хотiла повечеряти? – спитав Стас.
Вона не знала. Вона взагалi не хотiла вечеряти. Вона так утомилась – довга дорога, жара, дожидання, – що iз задоволенням упала б на лiжко й заплющила очi бодай на го дину…
– Влаштуймо святкову вечерю, – сказав Стас. – Знайдемо якийсь пристойний ресторан…
Вона насилу всмiхнулася.
Стас був спокiйний i певний себе. Вiн свiй обов’язок виконав – мiстечко за вiкнами, квартира – ось вона, i навiть не дуже дорого. Хазяiна ми не побачимо три тижнi, каструлi на плитi, чайник електричний, вiкна виходять на схiд, i, якщо добре висунутись, можна навiть побачити краечок моря.
– Заморилась?
За вiкном кричали хлопчаки. Хтось уже ревiв – не Алiк, дякувати Богу, не Алiк; Юля кинулася до вiкна, але Стас утримав ii:
– Самi розберуться…
Пiймав ii за руку. Пригорнув до себе; вiд Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надiйного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осiла, мов снiговик, пiдтанувши.
– Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…
– Алiку! – Юлi нiяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов нi те нi се – не нахабний, та й не делiкатний. – Ходiмо вечеряти!
Вони знайшли кафе – звичайне, яких багато. Із динамiка лився солодкавий попсовий потiк – «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтанi навiщось мокли пластмасовi квiти. Юля одразу й назавжди забула, що вони iли i яке вино пили, – через утому вся вечеря здавалась iй змазаною, нiби недбалий вiдбиток пальця на мутному склi…
Тiльки в парку – пiсля вечерi вони пiшли прогулятись – вона нарештi отямилась. Тiльки в парку змогла нарештi зрадiти; на вечiрньому небi темнiли брили магнолiй, лежало пiд зiрками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазнi лебедi. У залiзнiй клiтцi ув’язненим росло нещасне дерево араукарiя; лiхтарi не горiли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливi, iнодi пiдпилi люди з лiхтариками, i перед кожною компанiею повзла по землi бiла пляма свiтла…
У темрявi Алiк знайшов свiтлячка. Довго милувався теплим вогником на долонi, мiркував, як вiзьме свiтлячка з собою, до мiста, й покаже в школi дiтям; потiм, бажаючи роздивитися кузьку ще краще, навiв на неi промiнь свого лiхтаря – i, на секунду розгубившись, поспiшив вiднести свiтлячка у кущi. Ще й руку довго витирав об штани; Юля смiялась. Це ж треба, такий милий вогник у темрявi – i така бридка комашка при свiтлi…
Потiм вони повернулися до найманоi квартирки, поклали Алiка спати й довго стояли на балконi, слухаючи вiддалений шум моря, поклавши голови одне одному на плечi, як конi.
* * *
Юля провела пальцем по борозенцi ключа – вiн тут засувався в замок якось дивно, догори дригом – i з третьоi спроби вiдiмкнула голi, не оббитi дерматином дверi.
Вони вiдправились на пляж, а захисний крем забули. І згадавши про це, Юля кинулася назад, полишивши Стаса й Алiка повiльно спускатись по крутих кам’янистих сходах…
Пiсля свiжого повiтря запах маленькоi квартирки знову прикро вразив ii.
Вона знайшла крем – на самому днi валiзи, наче на вмисне.
На секунду затрималась, щоб глянути на себе в дзеркало. Така прикмета – якщо доводиться повертатись, подивись на свое вiддзеркалення, i невдача помине тебе…
Не сподобалася собi. Заклопотане (здаеться, вiдпочивати приiхали?) блiде обличчя пiд козирком дешевоi пляжноi кепки. Дзеркало в передпокоi теж було своерiдне – тьмаве, овальне, у древнiй латуннiй рамочцi.
Юля осмiхнулася над силу. Ото ще, дзеркало iй не подобаеться… Вони приiхали в найкращий на землi куточок, вони живуть поряд iз морем – а iй не подобаеться дзеркало!
І, з третьоi спроби замкнувши дверi, вона кинулась наздоганяти Стаса й Алiка, а тi вiдiйшли вже досить далеко, i засапанiй Юлi не раз i не два доводилося запитувати в засмаглих перехожих дорогу до мiського пляжу…
При входi на пляж сидiв, торгуючи трьома лакованими шишками, статечний дiдок у бiлiй панамi.
Пляж виявився маленьким, велелюдним, не дуже чистим, усiяним незручною грубою рiнню; Алiк, кульгаючи, дiбрався до води, плюхнувся – i з криком вилетiв на берег: одразу ж за лiнiею прибою сизим фронтом стояли медузи.
Юля якось знайшла вiльну мiсцинку, розстелила пiдстилку, але кiнець пляжного парасоля нiяк не бажав устромитися в камiння – з таким самим успiхом можна було б довбати асфальт. Мовчки пiдiйшов Стас; насiв, округлюючи м’язи, – сталева нiжка зi страшним скреготом провалилася вниз i мiцно стала в камiннi. До першого пориву вiтру, як здалось Юлi.
Так само мовчки вона розкрила парасоль. Маленька тiнь у формi елiпса накрила пiдстилку; Юля сiла, пiдiбравши колiна до пiдборiддя, а поруч усiвся Стас.
– Ну, що ти насупилась? – спитав утомлено. – Що тобi не подобаеться?
– Медузи, – iз зiтханням зiзналася Юля.
– Нiчого, не останнiй-бо день… Завтра вони пiдуть.
Сказав упевнено, так, нiби сам мав владу насилати й вiдкликати медузячу армiю. Витрусив iз пляжноi сумки матрац. Усiвся надувати його; дивлячись, як закругляються в’ялi зеленi боки, Юля раптом заспокоiлась. Усi побутовi негаразди, людний пляж, бузковi драглистi тiла – дрiбницi, нiкчемнi дрiбницi, як порiвняти з лiтом, з морем, вiдпусткою, якоi чекали цiлий рiк, до якоi вiдлiчували днi…
Сидячи пiд вицвiлим парасолем, Юля дивилась, як Стас висаджуе Алiка на матрац бiля самого берега. Як Алiк пiдбирае ноги, боячись медуз; як Стас мужньо входить у воду по пояс, по груди, вiдштовхуеться й пливе в медузячому бульйонi, Алiк щулиться на матрацi й схвильовано кричить… І от уже фронт прорвано, матрац погойдуеться на чистих хвилях, Стас плавае навколо з виглядом голодноi пiраньi, Алiк кричить тепер уже захоплено й стрибае з матраца у воду, а товста тiтка на пiдстилцi, що поряд, похмуро косить очi на Юлю. Як можна дитину вiдпускати на глибоке, та ще й з батьком, читаеться в ii несхвальному поглядi; Стас махае Юлi рукою, Алiк, вiдфоркуючись, махае теж, Юля махае у вiдповiдь…
Медузи пiшли за два днi – просто тому, що море раптом остигло до плюс дванадцяти градусiв.
Нараз з’явилося багато часу, бо сидiти на пляжi не купаючись Стас категорично вiдмовився, й Алiк пiдтримав його, та i Юлi стирчати пiд парасолем таки набридло; i ось, пiдснiдавши черговими сосисками в черговiй забiгайлiвцi, вони пiшли дослiджувати парк.
Бабця з червоною пов’язкою на рукавi сидiла пiд неосяжним платаном – стежила за порядком, торгувала все тими ж незмiнними лакованими шишками. Циркулювали, як вода, екскурсанти; коли чергова iхня хвиля вiдкочувалася до автобусiв, можна було спокiйно поблукати по алеях, галявинах, тiнистих або сонячних дорiжках.
Самотнiй лебiдь сичав на собаку – собака навiщось оббiгав озеро, лебiдь переслiдував його, витягнувши шию, i сичав, як кiт.
Хлоп’ята тичкою виловлювали монетки з чорноi й прозороi, мов срiбне дзеркало, води. На одному кiнцi тичини крiпився магнiт, на другому – грудочка жуйки; грошенята, непiдвладнi магнiту, ловили на жуйку або витягали сачком. Алiк спостерiгав зачаровано, та йому «порибалити» не дозволили. А тут ще й тiтка-екскурсовод закричала з протилежного берега, засварилась, обурена хулiганською хлоп’ячою дiяльнiстю…
Стас без кiнця фотографував – Алiка з лебедем, Юлю з двома лебедями, Алiка пiд платаном, Алiка пiд водоспадом, Юлю над водоспадом, на тлi гiр, на тлi палацу, ще на якомусь тлi; iнколи Юля забирала з його рук фотоапарат, вiн був теплий. Вона ловила у видошукач обидва усмiхненi обличчя – чоловiкове й синове – i щоразу знову дивувалась iхнiй схожостi. Алiк був зменшеною копiею Стаса…
Куди цiкавiше, нiж клацати фотоапаратом, було спостерiгати, як знiмають iншi. Як розташовують дiтей на тлi водоспаду, виставляють iм уперед то праву, то лiву ногу, репетирують усмiшку, лають у разi невдачi й починають усе спочатку, а до всього звиклi малi витримують «фотосесiю», поглядаючи на все знудженими очима, не забуваючи за командою вiдтворити на обличчi «кiношний» бiлозубий оскал…
Кумедно.
У парку було насправдi добре. Легко на серцi; напевно, люди, сто рокiв тому вибираючи мiсце для кожного каменя й кожного дерева, були пiд владою натхнення. Напевно, бездiяльнi курортники, яких щодня привозили сюди височезнi чаднi автобуси, якимось чином почували це й переймали своерiдний ритм щасливого парку…
– Жiночко! Вiдiйдiть убiк, будь ласка!
Юля здригнулася. Сказано було не iй, та в голосi було стiльки роздратування, що навiть тi екскурсанти, до яких нi як не можна прикласти слово «жiнка», закрутили головами.
Товстошиiй, у бiлих шортах бичок фотографував свою подругу – як i заведено, по стiйцi «струнко» навпроти клумби. У кадр потрапила якась випадкова панi – ii й погнали, причому слова «будь ласка» нiяк не могли пом’якшити безцеремонну нахабнiсть наказу.
– Прошу, – процiдила жiнка крiзь зуби й повiльно, з виразом огиди на лицi вiдiйшла.
– Ще й сичить, – пробурмотiв фотограф. – Ходять тобi тут усякi Маньки з пивзаводу…
– Що?!
– Ну або з майонезноi фабрики, звiдки ти там приiхала…
