скачать книгу бесплатно
Я мимоволi здригнувся. Бiля мого столика стояв сам пан голова; щоки його перейняли колiр випитого червоного вина, а випив вiн, очевидно, чимало. Менi здалося, що навiть сова на його плечi коситься на хазяiна з несхваленням.
– Прекрасно, – озвався я коротко.
– Ви не будете проти, шляхетний пане зi Таборе?…
І, не дожидаючись моеi вiдповiдi, опустився на крiсло поряд зi мною.
– Бачу, ви не поспiшаете вiдбути додому, напевно, наше квапливе мiське життя подобаеться вам?
– Я давно не був у мiстi, – сказав я, дивлячись, як панi в чорнiй сукнi перетинае залу. З нею вiтались, але прохолодно; очевидно, вона не була тут чужинкою, та й до числа завсiдникiв не належала.
Голова правлiння, не дивлячись, упiймав келех, що злетiв йому в долоню з пiдноса хлопця-прислужника. Примружився, дивлячись на мене крiзь вино, що червонiло в кришталi:
– Ви вже оцiнили всi клопоти, якi приносить наш виграш? Юрми вiдвiдувачiв…
– Так, – сказав я.
– Моя вам рада, – голова вiдпив iз келеха. – Не слухайте нiкого, не давайте спровокувати себе, не будiть у собi хибне почуття справедливостi. Кореневе замовляння Кари iснуе не для того, щоб когось карати… А для володiння ним. Володiння – i все. Вiдiрвiть голову вашому глиняному боввану, але лише в останнiй день обумовленого термiну. Щоб не пропустити нi дня. А кого ви при цьому покараете – зо всiм однаково, запевняю вас, Хорте, – i вiн вiдпив знову.
– Справдi? – спитав я недовiрливо. – А я чув…
– Члени правлiння клубу, – продовжував голова, не слухаючи мене, – не мають права брати участi в розiграшi. Проте, – вiн зробив хитре обличчя. Нахилився до мого вуха, так що сова на його плечi незадоволено затопталась. – Ейфоричне вiдчуття, пане зi Таборе. П’янить сильнiше за вино… До речi, пробачте за нескромне питання. Яка природа вашоi хвороби, тiеi самоi, що не дозволяе вам пити спиртне? Я можу порекомендувати першокласного лiкаря…
– Спасибi, – сказав я поспiшно й, можливо, не зовсiм чемно. – Спасибi, я… поки що не потребую.
– Як хочете, – голова трохи образився. – До речi… вам не здаеться, що жiнка в магii так само доречна, як миша в бочцi меду?
– А? – я вiдiрвав погляд вiд незнайомки в чорному.
– Так-так. Ця дивна панi, на яку ви з такою цiкавiстю дивитесь… Така собi Ора Шанталiя. Яка ось уже декiлька рокiв наполегливо приходить на кожний розiграш… Нащо iй Кара, як ви думаете?
– Хтозна, – сказав я повiльно.
Голова правлiння пожував губами:
– Кара в руках стерви – це… Це жахливо. Я надiюся, iй не виграти Заклинання… Я мало знаю ii й нiчого не можу сказати точно… Але вона справдi справляе враження стерви. Навiщо, наприклад, ця виставка брязкалець на поясi? Усi цi обереги, камiнчики…
– Камiнчики, – повторив я задумливо.
– Так… При тому що iнiцiювальний предмет у неi – не паличка, не брошка й не перстень, а штучний зуб у ротi, можете менi повiрити…
– Невже? – я здивувався такiй обiзнаностi.
– Так… – похмуро кивнув голова. – Це не зовсiм пристойно – приходити до нашого клубу з оберегом вiд чоловiчого свавiлля, вам не здаеться? Якби вона була чоловiком, ii давно б попросили зняти половину брязкалець або покинути залу. Але всi моi колеги, до яких я звертався з цiею пропозицiею, тiльки вiдмахувались – вона, мовляв, едина особа жiночоi статi, якщо певностi в собi бракуе, хай утiшаеться сумнiвними артефактами…
– І справдi, – сказав я, дивлячись, як панi в чорнiй сукнi попивае вино за столиком у протилежному кутку.
– Коли вона вас у грубiй формi вiдрiже, – сказав голова, простеживши за моiм поглядом, – не кажiть, що я вас не попереджав.
– Онрi, бiльше не пий, – скрипучим голосом сказала сова в нього на плечi. – Ти й так бовкаеш зайве.
Я здригнувся.
– Так, – сумирно озвався голова. – Не хвилюйся, Фiлi, я випив не так уже багато й почуваю себе пречудово… Мое шанування, пане Хорте зi Таборе. Довгих рокiв вашiй совi.
І пiшов похитуючись.
Якийсь час я чесно пив свiй лимонад. Потiм устав, перетнув залу, раз по раз бажаючи здоров’я чужим совам, i опинився в безпосереднiй близькостi вiд панi в чорному.
– Ви дозволите?…
Вона скинула на мене похмурим поглядом. Коротко кивнула.
– Як здоров’я вашоi…
– Здохла, – озвалася панi, дивлячись менi в очi.
– І моя здохла, – пробурмотiв я розгублено. – От прикрiсть.
Панi знизала правим плечем:
– Нiякоi прикростi, я терпiти не можу сов. Ви – той самий щасливець, який виграв замовляння?
– Так… Я перепрошую. Здаеться, крiсло, у яке ви сiли, здаеться, це те саме, на яке десять хвилин тому випадково пролили соус…
Так, вона iнстинктивно пiдвелася й озирнулась; я на мить дiстав можливiсть побачити зблизька ii пояс. Серед iнших дрiбничок там висiв великий камiнь-брелок у виглядi тигровоi морди.
Ще один камiнь з очима.
– Я помилився, – сказав я печально. – Це крiсло чисте…
Вона почервонiла.
Очi ii виявилися не блакитними, а карими. Волосся – кольору вибiленоi бавовни. Губи – червонi й тонкi, причому кутики рота все хотiли спуститися вниз. Ось як тепер:
– Розумно й тонко, мiй молодий пане. Тiльки навiщо такi хитрощi? Ви могли просто запропонувати менi пройтися вперед-назад – тодi, оцiнивши якостi й вади моеi фiгури, i вирiшили б остаточно, чи варто продовжувати знайомство… якби у вас була така можливiсть. А тепер, будьте ласкавi, повернiться за свiй столик.
– Пробачте, – сказав я, справдi почуваючи щось на кшталт знiяковiння. – Насправдi я зовсiм не такий брутальний… Я хотiв тiльки…
– Позбавте мене свого товариства.
Сказано було переконливо й вичерпно; секунду потупцявши на мiсцi, я повернувся на початкову позицiю.
Пан голова дивився на мене з протилежного кутка. Дивився водночас зi спiвчуттям та зловтiхою.
* * *
ПИТАННЯ: Що таке iнiцiювальний предмет?
ВІДПОВІДЬ: Це головний магiчний предмет, що дозволяе призначеному магу здiйснювати магiчнi дii. Інiцiювальний предмет вручаеться призначеному маговi на вiчне користування в разi успiшноi атестацii.
ПИТАННЯ: Чи потрiбен iнiцiювальний предмет уродженому магу?
ВІДПОВІДЬ: Нi, не потрiбен.
ПИТАННЯ: У якому виглядi iснують iнiцiювальнi предмети?
ВІДПОВІДЬ: У виглядi мiнiатюрних чарiвних паличок, перснiв, медальйонiв, браслетiв та iн. ювелiрних виробiв, у гiрських умовах iнколи – посохiв.
ПИТАННЯ: Що вiдбуваеться в разi втрати магiчного предмета?
ВІДПОВІДЬ: У разi втрати магiчного предмета власник мае подати заяву до мiсцевоi комiсii протягом десяти днiв i не пiзнiше. Комiсiя розглядае заяву i, залежно вiд обставин, або призначае штраф i видае потерпiлому новий магiчний предмет, або позбавляе його магiчного звання.
* * *
Через два днi я навiдався до контори праворуч вiд ринку – щоб чисте було сумлiння, нi на що не сподiваючись. Побитий мiллю чиновник видав менi довiдку, на якiй кривим почерком записанi були три адреси – цi трое бажали продати менi камiнчики.
За першою проживала бiдна вдова, що розпродувала рiзне начиння й прикраси. Я купив у неi перстеник iз рубiном – просто з жалю.
За другою адресою мене зустрiв парубiйко рокiв п’ятнадцяти й запропонував на вибiр цiлу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому рiч, я пообiцяв про все доповiсти його матерi; змiнившись на лицi, парубiйко благав мене цього не робити. У матерi так багато дрiбничок, вона не помiтить пропажi, натомiсть вiн, юнак, що робить першi кроки по життю, мае миритися з принизливою бiднiстю. Мати скнара й не дае на найпотрiбнiшi витрати тощо. Я пiшов, залишивши парубчака сам на сам iз його проблемами.
Третьою адресою був якийсь заiжджий двiр на околицi. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врештi-решт звичка доводити дiло до кiн ця примусила мене витратити грошi на карету з кучером i навiдати готель «Три вiслюки».
І я не пошкодував про витрачений час.
* * *
– …Їй-право, не схожi ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожi…
Старигань був аж нiяк не бiдний – йому належала велика частина возiв, що заставили все подвiр’я, i гори мiшкiв на цих возах, i конi, i мули, i ще купа всякого добра – проте вiн зупинився в найменшому, найвошивiшому номерi «Трьох вiслюкiв», одягнений був у засмальцьований каптан i мiшкуватi штани з величезними латками на колiнах, i я на власнi очi бачив, як вiн дбайливо пiдiбрав шматок мотузки, що валявся на подвiр’i: рiч потрiбна, придасться…
– Не ваше дiло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камiнець продавати будемо – чи ляси точити?
Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були нiби два острiвцi пiни. І плавали по обличчю цiлком незалежно вiд iншоi стариганевоi мiмiки.
– Камiнчик, звичайно, добре… Хороший камiнчик. Ось, чи не зволите поглянути.
Я зволив; iз заяложеного мiшечка з рiзним дрiб’язком видобуто було камiнчик завбiльшки з середнiй жолудь. Я глянув – i вiдчув, як на мене напливае тепла, в голочках нервiв, хвиля.
Бiрюза. Спокiйно-синя собача морда; тобто з першого погляду здаеться, що собача, а пiсля пильного розгляду вже не знаеш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.
– Подобаеться, ласкавий пане? – упiймавши мiй погляд, старигань хутко забрав назад у мiшечок. – Коли подобаеться, складiмо цiну йому, чи що. Рiч дорога, якби не нужда, так i не продавав би…
Вiн брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механiчно.
– Ви, шановний, товар не ховайте, – сухо сказав я. – Так не заведено – мигцем каменi оцiнювати. Подивлюсь – а там i про цiну поговоримо. Ну?
Камiнь вийшов на свiтло повторно; ще ранiше, анiж торкнутись його пальцями, я впiймав хмарку чужоi сили, осереддям якоi була собача (вовча?) морда.
Це був третiй такий камiнь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску панi в чорному; треба гадати, до камiнчика додавалася чергова iсторiя.
– Вiзьму, мабуть, – сказав я задумливо. – Тiльки, ласкавий пане, ви вже розкажiть менi, звiдки у вас така мила дрiбничка. За розповiдь доплачу. Годиться?
Старигань дивився на мене впритул – насмiшкувато й холодно. Бiлi, як пiна, здивованi брови пiднялися так високо, що, здавалось, ще трохи – i вони втечуть на потилицю.
– Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, бувае, доживе пан, а хлiбом не годуй, дай байок послухати, нiби дитинi шмаркатiй… Тiльки ви, шляхетний пане, камiнчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував i не збираюсь. Берете – чи як?
Я полiз у кишеню й виклав на покритий жиром стiл пригорщу великих срiбних монет.
Старигань подивився на срiбло, потiм на мене; бiлi брови повагалися й повернулися на мiсце, зате кутики безгубого рота жорстко, iронiчно пiднялись:
– Це ваша цiна за камiнь?
– Це моя цiна за розповiдь, – сказав я в тон йому, холодно. – Камiнь не вартий i половини цих грошей… Ви маете рацiю, шановний, на скупника я не схожий i ремеслом таким зроду не бавився. А казки вашi, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звiдки у вас ця… штучка?
Якийсь час старигань дивився менi в зiницi. На третiй хвилинi цього погляду я вирiшив додати грошей у гiрку, що поблискувала на столi.
– Атропко! – гукнув старигань, майже не пiдносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий гевал – на пiвголови вищий за мене й удвiчi ширший.
– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зi старого Прорви, так ти, будь ласкав…
Я не повiрив своiм вухам. Старигань, який турботливо пiдбирае чиюсь випущену вiрьовочку – i вiдмовляеться вiд повновагоi гiрки срiбла?!
– Ідiть геть, прошу пана, – прогудiв Атропка. Голос у нього вiдповiдав фiгурi. А може, вiн умисне говорив басом – задля додатковоi погрозливостi.
– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумiю. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камiнчик не крадений?
Старенький дивився не просто насмiшкувато – презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:
– А прошу…
Я ждав, коли вiн мене доторкнеться. Р-раз! – зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лiкоть; два – замiсть плечистого гевала на пiдлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змiй. Великий, та неотруйний.
– А-а-а-а…
Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозумiти, яким чином треба повзти. Потiм дiло налагодилось – тьмяно поблискуючи лускою, колишнiй плечистий молодець зазмiiвся в напрямку до дверей. Я перевiв погляд на стариганя.
Обличчя його, i без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна бiла брова злетiла вгору, друга опустилася, зовсiм ховаючи око; я злякався, що норовливого дiда вхопить грець.
– …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своiх викликаете… То звiдки у вас камiнчик?
– На дрiбницi розмiнюетеся, пане магу, – сказав старигань, i брови його збiглися в один волохатий острiвець. – У давнину чаклуни самi до людей не заходжали, прислужникiв висилали… Мiй це камiнь, не вкрав, не купив. Мiй… А хлопця назад обернiть, йому ще сьогоднi з ковалем балакати, який роботу нам зiпсував, а грошi не…
Голубувата колiнчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стiльницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дiд вiдхитнувся, не забувши, втiм, сховати в кулацi кулон. Я вiдчував, як усе зростае роздратування: замiсть того, щоб швидко й ефективно витягнути зi старого такi потрiбнi для мене вiдомостi, я все глибше вплутувався в якийсь сумнiвний балаган. Змii, блискавки…
– Так, дрiбний чаклун нинi, – повiдомив старигань крiзь зуби. – Дрiбний i квапливий, дарма що очi рiзнi. Батько мiй чаклуновi служив – так той був таки справжнiй чаклун, не сумнiвайтесь. Та щоб вiн сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!
Не кажучи нi слова, я полiз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лiвою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорцiйно велику голову. «За першим торканням до потилицi муляжу вмикаеться режим обвинувачення…»
