скачать книгу бесплатно
Я подивився старому в очi.
Якби вiн осмiхнувся, граючи бровами, або щось ще сказав – глиняна голова вiддiлилася б вiд тулуба, не дожидаючись оголошення вироку. Потiм – уже за хвилину – менi було гiрко й соромно згадувати про напад лютi, що охопив мене в цю мить.
Але старий нiчого не сказав. Малоймовiрно, що вiн знав, для чого слугуе глиняна статуетка, – найпевнiше, просто правильно прочитав вираз моiх очей.
Хвилина минула в мовчаннi; а потiм я опам’ятався. Вiдiрвав погляд вiд обличчя стариганя, яке набуло тепер уже брудно-лимонного вiдтiнку; подивився на своi руки iз затиснутою в них фiгуркою. Пiдкреслено неквапливо – щосили стараючись уникнути метушнi – сховав статуетку назад у футляр.
«У практицi цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Названа вина мае достоту вiдповiдати справжнiй провинi, у разi неправдивого звинувачення замовляння рикошетом б’е по каральнику…»
Ще секунда – i глиняний бовван розпався б. І закiнчилася б моя влада. На рiвному мiсцi. А цей… цей упертюх…
Випадковiсть?
Пролита кава?
– Ладно, – тихо сказав старий. – Слухайте.
* * *
«Ви вроджений маг, i ваш син переважае вас за ступенем. Вiтаемо вiд усього серця! Але якщо ви хочете, щоб вашi стосунки з дитиною складалися нормально, звернiть увагу на нашi рекомендацii.
Перше. Нiколи не допускайте прямого магiчного протистояння! Ви програете дитинi, i для неi i для вас це може мати трагiчнi наслiдки. Ваш батькiвський авторитет мае триматись на цiнностях, що не мають вiдношення до магii.
Друге. Не заважайте iй гратися, поки iгри ii мають невинний характер. Поки вона перетворюе сусiдських курей на грифонiв i павичiв – мовчiть, хай бавиться… А як тiльки вона захоче перетворити ваш нiс на моркву – вiдшмагайте ii. У стосунках з маленьким магом рiзка подеколи – незамiнний iнструмент.
Трете. Навчайте ii наук, мистецтв, шляхетних ремесел. Хай буде при дiлi з ранку й до вечора. Не заважайте iй знущатися з учителiв – тi самi мають пiдтримувати свiй авторитет.
Четверте. Не приховуйте вiд неi, що ii магiчний ступiнь вищий за ваш. Повiдомте iй про це спокiйно й просто».
* * *
За пiвгодини я зупинився перед аптекою на розi й зазирнув у металеве дзеркальце бiля входу. Вигляд у мене був ще той: сине око потьмянiло й нiби взялося плiвкою, зате жовте горiло ненаситно й хижо. Не доводилося дивуватись, через що це перехожi так i сахаються врiзнобiч, через що молодий i худорлявий вартовий, що зустрiвся при виходi iз заiжджого двору, вiдколи йде слiдом за мною невiдривно. До речi, ось його стурбоване обличчя вiдбилося в дзеркалi за моею спиною…
Я круто розвернувся:
– Чесний страж бажае бачити моi документи?
Чесний страж був блiдий, але рiшучий. Я пред’явив йому членський квиток Клубу Кари зi сплаченими внесками; побiжно проглянувши папiр, парубчак глитнув i вклонився:
– Перепрошую за турбування, пане зi Таборе… Служба.
Я з розумiнням покивав. Напруження помалу спадало; ще трохи, й очi моi прийдуть у вiдносну рiвновагу, i можна буде спуститися до погрiбка, посидiти над келехом лимонаду й обдумати розповiдь норовливого стариганя.
– …Оладки, булочки, здоба! Налiтай, поки не остигло!
Рознощиця здоби була, всупереч сподiванням, на диво кiстлява. Кепська рекомендацiя здобним булочкам – худорлява торгiвка…
Я виявив, що стою за кiлька крокiв од ринковоi площi, а трохи охриплий голос хлопчика з тумби тоне в рокотi юрби: «…ую…штовне… i напiв…штовне…они,…вiски. Дорого!» Трохи повагавшись, я вирiшив зайти до контори праворуч вiд ринку й перевiрити, чи нема нових адрес для мене; адрес не виявилося, i я впiймав себе на почуттi полегшення.
Старигань мене втомив.
Вiн був гуртовий торгiвець, справа його процвiтала багато в чому завдяки стариганевiй хватцi й дисциплiнi, насадженiй ним серед помiчникiв i слуг. Кожного разу, заводячи нове знайомство, старий твердо знав, який зиск це принесе в подальшому; приблизно пiвроку тому сувора система похитнулась. На якомусь ярмарку – «Це не тут було, далеченько» – обачливий дiд зiйшовся з молодим торговцем, i той в одну мить став йому «милiшим за сина».
Корисливостi в iхнiй дружбi не було нiякоi. Хлопець був поштивий, розумний, суворий до себе й до iнших – «не те що це нинiшне плем’я вертихвостiв». Старий запропонував парубковi пiдтримку й сприяння, той радо погодився. Дивна дружба – саме дружба, а друзiв у стариганя не було зроду – тривала, з його слiв, два мiсяцi. Потiм сталося от що.
Поштивий парубок повiз старого до вiддаленоi ремiсницькоi слобiдки – проглядала вигiдна угода з чинбарем. Дорогою вони зайшли до корчми, i пiсля першого кухля пива стариганя викинуло з пам’ятi. Отямився на землi, весь одяг i гаманець iз грiшми були на мiсцi; подолавши запаморочення й розiгнавши каламуть перед очима, знайшов себе за сотню крокiв од кованих ворiт власного немаленького будинку.
Найцiкавiше почалося потiм. Батька й хазяiна зустрiли зойками й зомлiннями; виявилося, що з того часу, як вiн востанне виiжджав, минуло не багато не мало, а шiстдесят вiсiм днiв. Родина встигла оплакати дочасно померлого стариганя – а в тому, що вiн помер, нiхто особливо не сумнiвався, тому що, з певних чуток, саме в нiч пам’ятноi подорожi вiд рук розбiйникiв загинули двое неозброених торговцiв.
Приголомшений подiями, старий не вiдразу завважив у себе на шиi кулон. Бiрюзовий камiнчик ховався пiд одягом; уперше взявши його до рук, старигань вiдчув неясну тривогу.
Клопоти про торгiвлю вiдволiкли його вiд клятих роздумiв. За час його вiдсутностi дiло занепало – виною тому були нерозумнi дii синiв, якi замiсть працювати заходилися дiлити спадок. Намагаючись вiдновити порушенi синами угоди, перевiряючи записи в прибутково-видатковiй книжцi, залiзний дiдуган не дозволяв собi терзатись питанням: а де, власне, носило його тiло та розум усi цi шiстдесят вiсiм днiв?! Вiн отямився, не вiдчуваючи нi голоду, нi спраги, одяг його був чистий, борода розчесана; не схоже, щоб весь цей час вiн валявся без тями в звiринiй норi або лiгвi розбiйникiв. За декiлька тижнiв пiсля чудесного повернення – торговi дiла бiльш-менш ви правились – вiн насмiлився вiдвiдати придорожню корчму, ту саму, де його зрадила свiдомiсть; корчмар упiзнав його i згадав його супутника. За його словами, обидва поiли й випили, розплатились i спокiйно пустилися далi…
Його молодого друга бiльше нiхто й нiколи не бачив. Якийсь час у старого болiла душа – вiн сам не думав, що здатен так прив’язатись до iншоi людськоi iстоти, та до того ж чужоi з усякого погляду. Але час iшов, душевнi рани загоiлись (тут я подумав, що стариганева душа мае живучiсть таргана). Ось тiльки кулон обтяжував торгiвця, вiн декiлька разiв поривався його викинути, та кожного разу, вагаючись, затримував руку. Зроду вiн не викидав i не дарував невмисне дорогих речей; розваживши, вiн вирiшив, що продасть камiнь за першоi ж можливостi. І от – двое торгiвцiв дрiбничками вiдмовились вiд покупки пiд рiзними приводами, коли це з’явився я зi своiми грiшми, блискавками й цiкавiстю…
Вислухавши старого, я обережно поцiкавився про його душевне здоров’я. Чи не став вiн помiчати за собою чогось, що перше не проявлялося, або, можливо, близькi помiтили, що пiсля викрадення вiн став не той?
Старигань довго i презирливо дивився на мене. Я все зрозумiв i перепросив за нетактовне питання.
…Змiя-Атропку вiдшукали за жiночим вереском, що розлягався з кухнi. Жовточеревий звалився на голову кухарцi звiдкись iзгори, з продуховини, i дивним чином оминув киплячий казан; ще хвилин п’ять змiя намагалися схопити i запхати до пустоi каструлi. Кинутий до моiх нiг, Атропка мав вигляд дивний i жалюгiдний; пiд поглядами переляканоi челядi я загадав дати окрему кiмнату для зворотного перетворення.
Менi було надано тiсну, але вiдносно чисту комiрку.
З певним зусиллям – утома, нерви! – я повернув Атропцi людську подобу. І, не дожидаючись, поки напiвживий молодець пiднiметься з пiдлоги, згрiб його за комiр, наблизив безумнi очi до свого лиця:
– Кажи… Як хазяiн перемiнився пiсля тiеi халепи? Пiсля того, як нiби воскрес? Як перемiнився, кажи, а то на жабу перетворю!
Атропка гикав. Я злякався, що вiн зомлiе.
– Добрiшим став чи злiшим?
Дивний рух головою.
– Щедрiшим став чи скнарiшим? Щедрiшим?
Цього разу цiлком певний жест. «Нi».
– Кажи, – сказав я як мiг м’яко. – Тобi в голову не приходило, що вiн з глузду з’iхав?
«Нi».
– Але ж ти бачив, що вiн змiнився?
«Так».
– А iншi бачили?
– Так, – ворухнулись Атропчинi губи. – Вiдпустiть, пане магу, пощадiть, далебi пощадiть…
Його обличчя плаксиво скривилось.
– Кажи! – я пiдтягнув його ближче. – Кажи, як змiнився хазяiн, i вiдпущу в ту ж хвилину! Ну?
– С-спiвати перестав, – видихнув Атропка, силкуючись вiдсунутися вiд мене якнайдалi.
– Спiвати?!
– Ранiше, бувало, все спiвав… У дорозi, на ярмарку… Навiть батогом кого частував – та й то насвистував… Тепер – нi. Мовчить. Завжди…
Випустивши Атропку, я вiдчув раптову втому. Кожний косий погляд – а весь заiжджий двiр тепер глядiв на мене косо – провокував роздратування. Футляр iз муляжем незручно тер менi бiк.
Спiвучий старигань. Соловейко, нехай йому всячина!..
– Варення! Купiть, моi панове, варення!
– А ось пироги, кому пироги!..
Я поманив торгiвку пальцем. Купив круглу булку, одразу велiв намазати ii рожевим варенням, i так, жуючи на ходу (пробач менi, печiнко!), пошкандибав у напрямку до готелю «Вiдважний ховрах».
Грубий зошит на ланцюжку, здавалося, охороняв вхiд. Цепний зошит; за днi, проведенi на вартi, вiн потворно розбухнув. Поморщились аркушi, там i сям темнiли чорнильнi плями. Вiльного мiсця не зосталося зовсiм, i останнi вiдвiдувачi залишали своi скарги просто на обкладинцi.
І ще – зошит виявився важким, немовби цеглина. Вiн вiдтягав менi руку, коли, затиснувши ваготу скарг пiд пахвою, я пiднiмався до своеi кiмнати.
Зустрiвши в коридорi покоiвку, я наказав, щоб у мене в номерi розтопили камiн. Якщо вона й здивувалася, то знаку не подала – камiннi стiни ще пам’ятають жахливу спекоту, вечiр стоiть бiлий i теплий, мов молоко з-пiд корови, однак бажання пана мага зовсiм не мусять пiдлягати розумному поясненню. Камiн – то й камiн.
Дiждавшись, поки дрова добряче розгоряться, я всiвся перед камiнною решiткою й хвилин десять дивився у вогонь. Потiм простягнув руку й випустив у полум’я товстий, дрiбно списаний зошит.
Ось i все.
Я дивився, як повiв протягу гортае бруднi лiловi сторiнки, як вони скручуються по краях, темнiють, гаснуть. Зойки та стогони про вiдомсту, про кару, про несправедливiсть сочилися димком, заповзали в камiнну трубу. Майже беззвучно.
Пробачте менi, люди добрi, та всiм вам я вже точно не зможу допомогти. Нi вдовам, нi сиротам, нi пограбованим, нi оббреханим – власне, для вирiшення ваших проблем не потрiбна нiяка Кара…
Я насилу вiдiрвав погляд вiд майже догорiлого зошита. Пiдiйшов до столу; витягнув iз гаманця синiй камiнчик на ланцюжку. Собача (вовча?) привiтна морда.
І ще один, сердолiковий, з двома сумними очима, якi нагадували менi про стару мавпу.
І ще один – закiптюжений, знятий з грудей заживо згорiлого старого.
…Вогонь, розпеченi грати, безумець, якого я мiг би врятувати, якби опинився в потрiбний час у потрiбному мiсцi…
Я справдi хочу помститися за нього? Який давно став для мене чужою людиною? За самодура, тирана, за старого барона Ятера?
Я приплющив очi. Ще один камiнчик постав перед моiм внутрiшнiм зором – я не мiг покласти його на стiл поряд iз першими трьома, тому що вiн залишився на поясi норовливоi панi в чорному. То була жовта тигряча морда.
Пташенята з одного гнiзда. Іграшки, якi вийшли з-пiд руки одного майстра. І майстер ще той. Майстер з великоi лiтери. Хтось могутнiй до того, що дрiж проймае на саму думку про межi його можливостей. Хтось винахiдливий, пiдступний, безсердечний… Великий, без сумнiву, маг.
«Чим справедливiшою буде ваша Кара…»
Куди вже справедливiше! Безумний дядько Дол, живий смолоскип… Гаразд, ювелiршу й старого купця можна скинути з рахунку, нiчого жахливого з ними не трапилось… Але в природi iснують й iншi жертви Майстра камiнчикiв. Напевно.
Я пiймав себе на тому, що копирсаю в носi мiзинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка мае рацiю – ще й могутнiсть…
І за Дола де Ятера буде пiмщено.
Я подумав ще.
Потiм усiвся на пiдвiконня й приманив iз сусiднього даху найтовщого й найздоровiшого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить…
«Любий Іле! В iм’я нашоi дружби я згоден пiти на нечуваний ризик… труди та збитки…»
(Дерев’яний кiнь на колiщатках – полiроване чудо, куди привабливiше, нiж усi породистi конi на стайнi Ятерiв. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, нiж платять за цiлу запряжку; Іл лiзе покататися першим, та я вiдтiсняю його, здираюся в оксамитове сiдло, безстрашно спускаю важiлець – колеса крутяться. Механiчний скакун рушае з мiсця, але занадто повiльно; Іл бiжить поряд зi стременом, Іл обганяе мене й бiжить уже попереду; Іл озираеться, на обличчi в нього переляк: «Зупини! З гори не треба!»
Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Вiн розганяеться й розганяеться; дерева й камiння несуться назустрiч, зад мiй несподiвано боляче б’еться об сiдло, та я терплю й навiть викрикую щось молодецьке. Кiнець кiнцем колiщатка не витримують, кiнь спершу нахиляеться, а потiм перекидаеться з гуркотом, а я лечу в куряву – i на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камiнь – жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюцi дорiжки. Кiнь лежить поряд – безнадiйно зiпсований, трiснутий, з вiдламаною передньою ногою. З гори бiжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним бiжить дядько Дол, мовчки й страшно, i я облизую губи, збираючись сказати йому про пiвмiшка срiблом, якi мiй батько обов’язково поверне йому…
Дядько Дол у три стрибки обганяе сина. Кидаеться до мене – обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапае мене на руки: «Де болить? Тут боляче? А тут?»
І, навiть не глянувши на розбиту iграшку, несе в будинок – на руках, дбайливо, як сина, як нiхто не носив мене вiдтодi, як менi виповнилося п’ять рокiв…
«…І пiшли ми в атаку, Хортику. Татусь мiй, земля йому ватою, у бою був нестримним, нiби вепр, я бився з ним плiч-о-плiч, а братик мiй, земля йому ватою, прикривав спину. Ну тут почалось! Ми зайшли праворуч, а цi, земля iм каменем, сховали лучникiв у засiдцi, а пiхоту пустили на зарiз, аби нас пiд цi стрiли заманити… Якби не татусь мiй, земля йому ватою, не сидiв би з тобою, чаклунчику, не правив би байок, так-от…»
Пахне якоюсь лiкувальною гидотою. Колiно розпухло, як м’яч. Я терплю. Я навiть усмiхаюся, слухаючи iсторii дядька Дола; батько далеко, у мiстi, а дядько Дол сидить поряд iз лiжком, вряди-годи торкаючись мого лоба шерехатою долонею.
Я хороший, думаю я, засинаючи. Я хороший, це Іл – дурень…)
«Любий Іле!» Так. Це вже написано. «…І збитки… i розшукати злодiя, винного в трагiчнiй загибелi вашого батька…»
Я потер перенiсся, вiдганяючи непотрiбнi спогади.
Що спiльного мiж старим бароном, ювелiршею, торгiвцем?
У барона й торгiвця – скiльки завгодно схожих ознак. Обидва стояли на чолi родини, обидва були заможнi й були самодурами. Обидва вирiзнялись поганим характером… Але ювелiрша? Ювелiрша, тиха й романтична, зi своiм захопленням живописом, зi своiм маленьким жiночим щастям…
Гаразд. Тут поки глухо. Тепер час: старого барона Ятера не було… скiльки? Рiк i вiсiм мiсяцiв. Ювелiрша? Тиждень. Торгiвець? Шiстдесят вiсiм днiв. Разючий розрив. Якби тяжкiсть утрати залежала вiд термiну, проведеного в невiдомому мiсцi, барон би посiдав перше мiсце, яке вiн, бiдолаха, й посiдае. Далi йшов би торгiвець, потiм ювелiрша, як найменш постраждала…
Але от як порiвняти тяжкiсть утрати торгiвця та ювелiршi? Сердешна жiнка втратила, бачте, смак. У стариганя могло й не бути нiякого смаку, а мiг i бути, однаково його втрати нiхто б не помiтив…
Добре. Врахуймо й залишмо на потiм.
Далi. Коли зникнув барон? Рiк i вiсiм з половиною мiсяцiв тому. Ювелiрша? Дев’ять тижнiв тому… тобто два мiсяцi. Торгiвець? Чотири мiсяцi тому. Що нам дае це знання? Поки нiчого, але запам’ятаймо.
«Любий Іле! В iм’я нашоi дружби я згоден пiти на нечуваний ризик, труди та збитки, i розшукати злодiя, винного в трагiчнiй загибелi вашого батька… Негiдника буде покарано! Це кажу я, Хорт зi Табор».
Я примотав послання до лапи голуба, прочитав замовляння проти хижого птаха й пустив у небо. Уражений голуб спершу заметався мiж флюгерами, i потiм тiльки, керований моею волею, упевнено пустився в дорогу. Я проводжав його поглядом, сидячи на пiдвiконнi.
…Обставини зникнення. Старий барон Ятер закохався в молоду авантюристку, вона потягнула його в подорож i… ага. А торгiвець несподiвано для себе й близьких потоваришував iз молодим поштивим… який став йому милiшим за сина. І цей товаришок теж потягнув його в дорогу – укладати вигiдну угоду. Знову збiг… І знов випадае ювелiрша. Та нiкуди не iздила, просто пiшла за покупками… З ким? З нерозлучною подругою. Як ii, Тисса Граб, яка пiсля випадку з ювелiршею зникла, нiби й не було…
І знову я вiдчув, як пiднiмаеться зсередини тепла голчаста хвиля. Як невидимi вiстря поколюють пучки пальцiв.
