скачать книгу бесплатно
Отодi вiн уперше поглянув на мене. Зирнув – i перекинув погляд.
І коли хазяiн «Ховраха» – у халатi поверх нiчноi сорочки – мов перепрошуючи, запитав, чи не чекаю я на гостя, – я вже знав, що чекаю.
– Як ся мае ваша сова?
Голос у вiзитера був безбарвний, як i брови, як i вуса; ще до того, як вiн вимовив формулу привiтання, я зрозумiв, що вiн маг. Уроджений. Але, на жаль, – третiй ступiнь.
– Сова поживае прекрасно, – вiдповiв я автоматично. І, роздивляючись гостя, несподiвано додав: – Якщо тiльки для сов iснуе тогосвiття. Вона давно здохла.
– Дуже шкода, – озвався гiсть без нiякого жалю в голосi. – Я знаю, що ви виграли замовляння.
Я запросив його ввiйти.
Почеплений на вiшак, його капелюх виявився клубним капелюхом у золотих зiрках. Оце вже не знав, що серед членiв елiтного клубу трапляються такi незначнi маги.
– Я член клубу, – повiдомив вiн, мов читаючи моi думки. – Уже майже два роки. Щоби сплатить вступний внесок, менi довелося продати дiм.
– Ви небагатi? – спитав я, розсудивши, що якщо вiн з порога задав такий рiвень вiдвертостi, то менi не треба церемонитись i поготiв.
Вiн осмiхнувся:
– Я торговець зiллям. Ось, – вiн розкрив полу каптана. З внутрiшнього боку до неi були приколотi пласкi мiшечки з барвистими етикетками. Мiй погляд зачепився за найпiстрявiшу: «Приворотне зiлля! Безкоштовний зразок! Випробуйте зараз!» Так, нижче падати начеб нема куди.
– Ви не здогадуетесь, навiщо я до вас прийшов? – спитав вiн сухо.
Я помовчав; у моему пiзньому гостевi прозирала якась невiдповiднiсть. Низький ступiнь, погорджена професiя, потертий каптан, але нi крихти жалостi до себе, пiдлесливостi чи юродства. Певно, тому, що на свою персону йому було зовсiм начхати.
– Нi, – сказав я обережно. – Не здогадуюсь.
Цього вiн, виявляеться, не сподiвався. Мiж бровами в нього залягла глибока темнава складка.
Я не квапив його.
– До вас ще нiхто не приходив, – сказав мiй гiсть, i в його словах не було питання – радше подив. Здивування рiдкiснiй удачi.
Я про всяк випадок промовчав.
– Значить, так, – торговець зiллям вiдкинувся на спинку крiсла, рiдке безбарвне пасмо впало йому на лоб, i я раптом побачив, що ще зовсiм недавно мiй гiсть був красенем-блондином, володарем жiночих сердець. – Значить, так. Три з половиною роки тому в мене викрали дочку.
Зависла пауза; мiй спiврозмовник замовк, та обличчя його не змiнилось. Нiби вiн говорив про погоду.
– Я знаю, хто й навiщо це зробив. Я знаю, що моя дочка загинула… Я сам ii поховав. Їi викрадач, вiн же вбивця, ховаеться тепер за океаном, на островi Стан. Вiн не маг, але вiн багатий i вельможний. Вiн оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону вiку я… Пане Хорте зi Таборе. Якщо ви хочете мати вiчного раба, – слово «раб» вiн вимовив з притиском, – раба вiрного й вiдданого до останньоi краплi кровi, – поiдьмо разом на острiв Стан, i покарайте… вбивцю. Їй було чотирнадцять. Моя дружина не пережила… Нi, я не божевiльний. Якщо ви вiдмовите менi, я шукатиму нового способу – як шукав iх усi цi роки. Я платив внески в клуб, сподiваючись на чудо… на те, що в природi е справедливiсть. Але ii нема. Тому я прийшов до вас.
– Ви б не впоралися з Кореневим, – сказав я повiльно. Вiн осмiхнувся, i я зрозумiв, що вiн, певно, впорався б.
Попри свiй третiй ступiнь.
– Пiд час останнього розiграшу, – вiн знову осмiхнувся, – менi теж трохи пощастило. Я виграв набiр срiбних ложок i замовляння-очисник для скла. Ось, – вiн клацнув пальцями, вiдтворюючи жест, i в кiмнатi одразу стало свiтлiше, бо абажур готельноi лампи вмить очистився вiд пороху й кiптяви. Коли це з’явився нiчний метелик i затьмарив своiм трупом це свято звiльненого свiтла.
– Бачте, – сказав я обережно. – Я спiвчуваю вам i вiрю, що цей негiдник мае бути покараний, проте я тiльки сьогоднi дiстав… У мене шiсть мiсяцiв попереду… А, до речi, за тi два роки, що ви в клубi, замовляння розiгрувалося чотири рази. Ви звертались до людей, якi…
– Так, – сказав вiн, не дожидаючись, поки я закiнчу. – Вони менi вiдмовляли приблизно такими ж словами. Спершу вони шiсть мiсяцiв плекали в собi Судiю. Потiм виринало дiло куди важливiше, i провина куди жахливiша… Так. Я i не гадав, що все буде iнакше. Даруйте, що потривожив вас.
Вiн пiдвiвся.
– Заждiть, – сказав я роздратовано. Менi все менше подобалася його манера розмовляти – у бесiдi вiн тягнув за собою спiврозмовника, мов пилявий мiшок.
– Єдине, що мене турбуе, – сказав вiн, звертаючись до обгорiлого трупа метелика, – що вбивця може здохнути своею смертю. Вiн старий i хворий, час iде… Але якщо вiн протягне ще хоча б рiк – я знайду спосiб. Бувайте, пане Хорте зi Таборе.
Вiн повернувся i вийшов. За хвилину тупого роздивляння дохлого метелика я зрозумiв, що вiн так i не назвав свого iменi.
* * *
За довгий наступний день, що я провiв у готелi «Вiдважний ховрах», я багато зрозумiв.
По-перше, всi моi плани пожити свiтським життям, сходити до театру чи до палацу громадських видовищ, та хоча б погуляти по мiсту о тiй порi, коли там не особливо людно, – усi цi плани пiшли за водою.
По-друге, надвечiр я серйозно став мiркувати про втечу. Тобто про те, щоб непомiтно покинути готель i мiсто; коли в дверi мого номера постукав двадцять дев’ятий вiдвiдувач, я, недовго думавши, перетворився на товсту покоiвку i, махаючи ганчiркою, повiдомив вiзитера, що пан Хорт зi Табор зволили пiти прогулятись. А потiм – поки невдаха спускався по сходах – швидко висунувся з вiкна й накинув на фасад готелю тоненький вiдвiдний серпанок.
Якийсь час пiсля цього я мав можливiсть спостерiгати, як пiд самим моiм вiкном вештаються розгубленi вiзитери. Як питають у перехожих про готель «Вiдважний ховрах», а перехожi спантеличено крутять головою i посилають гостей у рiзнi боки, як гостi дивляться на мене, по пояс вилiзлого з вiкна, – i не бачать, зовсiм не бачать…
Глиняна фiгурка лежала на столi, над нею кружляла одинока кiмнатна муха.
До мене приходила жiнка, у якоi вбили чоловiка. Старенька, в якоi нiчнi грабiжники вирiзали всю сiм’ю; заплакана служниця, яку згвалтував власний хазяiн. Чимало вiзитерiв страждали не тiльки через власнi лиха – так я дiзнався про несправедливого суддю, який за хабара виправдував убивць i посилав на плаху невинних, про бундючного аристократа, який розважався полюванням iз собаками на людей; худий як трiска селянин розповiв про долю свого села – якийсь безчесний крутiй скупив у продажного старости громадськi землi, поставив майже сотню родин на грань голоду й зубожiння. Усi, хто приходив, розповiдали – зi слiзьми або пiдкреслено вiдсторонено – про своi лиха й про винуватцiв цих лих, i навiть менi, людинi взагалi черствiй, ставало все бiльше кисло.
Серпанок над фасадом «Вiдважного ховраха» протримався майже годину. Мiсто плавало в теплому сутiнку; не дожидаючись, поки мое маскування спаде, я знову став товстою негарною жiнкою, поклав ключi вiд номера в кишеню фартуха i спустився до холу. Хазяйська дочка, що чергувала за конторкою, витрiщила на мене круглi голубi очиська; я не втримався й показав iй язика.
– …Панi, ви не пiдкажете, як знайти готель «Вiдважний ховрах»?
Запитував юнак рокiв сiмнадцяти, худий, добре одягнений i дуже нещасний на вигляд.
– Навiщо вам? – спитав я. Голос у моеi личини виявився верескливий i нагадував чомусь про дохлу рибу.
– Менi треба… – вiн затнувся. Подивився на мене, тобто на товсту некрасиву личину, спiдлоба: – А… вам що до того?
– Нема тут нiякого ховраха, – сказав(ла) я сварливо. – Був, та загув.
Юнак пiшов геть; очевидно, вiн не повiрив поганiй жiнцi, на яку я перетворився, i намiрявся далi шукати.
Не можу сказати, що в ту мить менi було шкода його. За один день передi мною пройшло стiльки драм i трагедiй, що на спiвчуття нiжному юнаковi не лишилося сил. І хто знае, кому й за що вiн зiбрався мститися. Може, у нього собаку вбили. Або дiвчину звели…
Я йшов по вулицi важкою ходою пралi. Брудний подiл хилитався над самою брукiвкою, переможно грюкотали дерев’янi черевики. І що за збочена фантазiя примусила мене вибрати саме цю, надзвичайно бридку личину?
Ейфорiя – радiсть раптового призу, гiмн упалого з неба всевладдя – закономiрно змiнилася тупою втомою i мало не зажурою. Я дивився, як порпаеться в купi смiття слiпучо-бiлий, з аристократичними манерами кiт. Як вiн зграбно пiддiвае чистою лапою то оселедцевий скелет, то обривок картопляноi лушпайки; погано, думав я. По-перше, покарати можна тiльки одного злодiя, тим часом як злодiiв у свiтi – греблю гати. А подруге – ну що за низька людська порода, що за пiдле бажання покарати ворога чужими руками, викупити справедливiсть, замiсть того щоб самому допомогти iй перемогти…
Я навмисне дратував себе. Менi дуже хотiлось побачити в сьогоднiшнiх вiзитерах користолюбних, обачливих крамарiв.
От якби в усiх iхнiх лихах винною була одна людина, роздумував я похмуро. От якби… Як там казав старичок-кульбабка? «Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний i чим бiльше злочинств вiн мае за плечима…»
– Гей, бабо, клепки нема?!
Те, що я спочатку сприйняв за стiну, просто в мене на шляху, виявилося всього-на-всього п’яним ремiсником, судячи iз запаху, кожум’якою.
– Гей, бабо? Битися? Ти чого це? Га? – Тон його зi здивованого все швидше перетiкав у грайливий.
Я настiльки здивувався кожум’ячиним уподобанням – спокусився ж на таку потвору! – що навiть не опирався, коли вiн затиснув мене – тобто мою личину – у темний кут якогось пiдворiття.
– Ти, той… – Голос його потоншав i романтично задрижав. – Красуне, я сьогоднi заробив, хоч, до трактиру пiдемо?
Сморiд вiд нього йшов несказанний. Усе ще думаючи обiйтись без рiзких жестiв, я вичавив з горлянки соромливе «хи-хи».
– Голубе, – сказав я верескливим риб’ячим голосом. – Ішов би ти в своiх справах. Менi з тобою бавитись нема коли, коханець-бо мiй, коваль, мабуть, заждався…
Я забув, що моiй личинi було рокiв сорок на вигляд. Такiй не до коханця спiшити – онукiв няньчити; п’яний кожум’яка чи то не зрозумiв, чи то сприйняв моi слова за кокетування.
– Пташко… куди спiшиш… куди летиш…
І шкарубка долоня смiливо полiзла моiй личинi пiд подiл.
– Гей, гей! – я стряхнув його руку. – Я варту гукну!
Чинбар образився:
– Я, той… Сама завела, а тепер верещати?!
І вiн притиснув мене до цегляноi стiни – ваги в ньому було, як в однорiчному бичковi.
Треба було, певно, знайти кращий вихiд, але я втомився. Поспiшно, майже квапливо – нерви, нерви! – я повернувся в свою звичайну подобу, i кожум’ячина рука, яка щойно шарудiла пiд подолом товстунки, знайшла зовсiм не те, що сподiвалася знайти.
– Е-е-е…
На секунду менi навiть стало шкода його.
– Е-е-е… – вiн уже хрипiв. Напевно, друзi не раз попереджали його, що багато пити – шкiдливо. Що рано чи пiзно до всякоi питущоi людини приходить гола мишка на зелених лапках i, печально пiдморгуючи, каже: все. Напевно, в цю секунду кожум’яка був певен, що напився вже до голоi мишки; безглуздий погляд його бiгав по моему одязi, по обличчю, що за хвилю перед тим було лицем товстухи. Розумовi процеси кожум’яки виявились такими слабкими, що менi довелося для заохочення дати йому кулаком пiд ребра.
За мить провулок був пустий.
* * *
«…Я, каже, тепер призначена магиня, i дзуськи вам усiм. Поiду до мiста, свое дiло вiдкрию, грошей зароблю й буду на старiсть вас утримувати. Сунула за пояс палку свою чарiвну i щезла, он як.
За мiсяць звiсточка приходить: улаштувалась! І ще як улаштувалась, хай вам всячина! У справжнiй магiчнiй конторi, у мага другого ступеня, та не дiвчинкою на побiгеньках – повноправною помiчницею, хазяiн сказав, скоро вiзьме до паю… І хвалив дуже за талант та за вмiння магiчнi.
Спершу ми вiдмовчувались, а потiм i самi листа з оказiею пустили, не втримались… як контора хоч називаеться? Що робить, що за ремесло?
Бюро знахiдок, вiдповiдае. Хто що коли загубить – до панiв магiв iде, i панове маги вiдшукують. Сама, каже, вже два гаманцi знайшла (пiдчищених, щоправда), козу знайшла, кота й гудзик iз дiамантом.
Ох, думаемо, може, й справдi? Ясна рiч, що дiло пусте – котiв шукати, але коли подобаеться iй, коли задоволена, i гро шi якiсь, i до паю вiзьме…
А ще за два мiсяцi – лихо. Контора виявилась не проста; контора з подвiйним дном виявилась, про людське око котiв шукали, а насправдi пiдозрiлi дiла поробляли – з чужими тiнями та з умертвляннями на замовлення, на вiдстанi, це коли ввечерi спати лягаеш, а на ранок уже мертвяк, тому що хтось твою тiнь виманив та на мiдний гачечок намотав… Накрили контору. Хазяiн – тiкати… упiймай-но його, вiн маг другого ступеня! А наша дурочка наiвна лишилась. Хто вiдповiсть? Вона. До в’язницi… А вона тих тiней навiть i не бачила! Вона уявлення не мае, як це – на мiдний гачечок! Допитувач, який ii допитував, каже: видно, що дiвка ваша нi при чому, але сидiти буде, поки ТОГО не впiймають… А як ти впiймаеш його?!
І сидить, красуня, пiвроку вже. Королю прохання написала, та вiдповiдi поки не видно. Одне добре: у в’язницi в них чисто, тарганiв нема, постiль м’яка, годують стерпно, видно, жалiють ii, дурепу… І начеб вартового одного вподобала. Воно й зрозумiло: як чарiвну палку забрали, так i дiвочi почуття виявились. Що буде з нею? Упiймають ТОГО чи не впiймають? Кохае ii вартовий – чи так, жалiе? Вiдповiсть король на прохання, помилуе – чи до старостi в тюрмi замкне?
Не знати…»
* * *
Центр мiста потопав у непевному свiтлi лiхтарiв. Тут ще працювали шинки, походжав патруль, скрипiла карусель, i спiдницi дiвчат, що крутились на нiй, лiтали, наче пiдхоплена вiтром морська пiна. Ринок зачинявся, весь час доводилось ухилятися вiд величезних торбег на двоколiсних тачках. На спецiальнiй тумбi праворуч вiд входу стояв хлопчик рокiв дванадцяти й дзвiнким, але трохи охриплим голосом викрикував платнi оголошення:
– Продаеться будинок, вулиця Списарiв, два поверхи, недорого! Продаеться корова… Куплю упряжку! Притулку для сирiт потрiбна кухарка! Продаеться кузня з усiм iнструментом! Продаеться…
Я рiшуче повернув геть вiд площi. Вiд хлопчакового голосу дзвенiло у вухах.
– Оголошуеться набiр на тримiсячнi курси катiв! – неслось менi вслiд. – Надаеться спiльне житло! Триразове харчування, балахон коштом казни й стипендiя п’ять монет! У разi успiшного складання… надаеться… заплiчних справ… за домовленiстю…
Що далi в нiч провалювалось мiсто, то глухiшими й пустельнiшими ставали вулицi. Я вештався без певноi мети – центр, живий i освiтлений навiть по пiвночi, залишився далеко позаду. До палацу громадських розваг я так i не пiшов, а повii, якi бажали скрасити мiй час, здались напрочуд брудними й неапетитними.
Коли закiнчилося свiтло нiчних лiхтарiв – закiнчилися i повii. Взагалi всi перехожi кудись подiлись; мене оточували, очевидно, ремiсницькi провулки. Можливо, при свiтлi дня цi присадкуватi споруди, вивiски й пiдворiття мали певну чарiвнiсть, але тепер я дивився нiчним поглядом, а тому всi предмети набували нечистого коричнюватого вiдтiнку. Я давно помiтив, що краевиди, вперше побаченi в темрявi, не мають шансiв менi сподобатися.
Я йшов i думав, що, мабуть, краще б менi було виграти не Кореневе замовляння, а набiр срiбних ложок та очисник для скла. І зовсiм не тому, що складно вибрати для справедливоi кари одного-единого злодiя й не помилитись. А тому, що через шiсть мiсяцiв – а можливо, й ранiше – менi доведеться з вершителя доль перетворитись на звичайного провiнцiйного мага. Доля, щиро кажучи, не з останнiх, i люба менi – поки в ротi моему не виникнув смак справжньоi влади. І навiть не смак iще – присмак.
«Чим справедливiшою буде ваша Кара, чим могутнiшим покараний i чим бiльше злочинств вiн мае за плечима…»
І кого ж, цiкаво, треба менi покарати, щоб зробитись великим магом?
Я плiвся вузькими вуличками, зовсiм утративши уявлення про те, куди я йду. Ремiсницький квартал змiнився торговим. Усюди було абсолютно темно, щiльно зачиненi вiконницi не пропускали нi промiнчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожi.
Цiлком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних вiдвiдувачiв. А потiм, коли зошит заповниться, влаштую обхiд викритих злодiiв, щоб на власнi очi переконатися в справедливостi звинувачень. Я з’являтимусь перед пiдсудними в чорному плащi до пiдлоги, клуб ному капелюсi, насунутому на брови, i з глиняною потворою в руках; на той час по мiстах i селах розгуляються правда та небилицi про мiй «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодii будуть непритомнiти, падати на колiна, у крайньому разi просто блiднути мов полотно. І, розклавши перед собою свiй товстий зошит, я докiрливо дивитимуся iм в очi. Інколи звiрятимуся iз записами – i дивитимуся знов. І вiдчуватиму, як лоскоче в горлi всевладдя.
А потiм це все закiнчиться. Я повернуся додому – i единою моею розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку iншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустiе, город перестане родити, i тодi я…
Мiй нiчний зiр, наче вiд болю, зiщулився, бо за рогом виявився одинокий лiхтар. Свiтло його падало на напiвкруглу вивiску – «Вiдважний ховрах». Певно, моiм ногам набридла затяжна прогулянка, i вони вивели мене до мiсця ночiвлi – цiлком самостiйно, не порадившись iз розумом.
Я безпомильно впiзнав вiкна свого номера – з крайнього правого ще звисав дiрявий обривок захисного серпанку. На порозi готелю сидiв, притулившись до стiни, незнайомий хлопець. Недвижнi очi його дивилися просто перед собою; весь вiн був схожий на невелику статую, враження псували тiльки пальцi – вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрiбний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упiзнати в незнайомцевi одного з моiх вiзитерiв, не найщасливiшого, та, певно, дуже впертого.
Я був готовий замилити очi некликаному гостю й увiйти до готелю непомiченим, коли побачив, що саме вiн крутить у руках.
* * *
– Нi, вона при тямi. Вона прекрасно розумiе, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятае, як ii захопили. І куди привезли – замок iз ровом й укрiпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось – вона не пам’ятае його обличчя – щось робив з нею. Потiм у ii пам’ятi щось урвалось. Вона отямилась на перехрестi, за сотню крокiв од нашого дому. І на шиi в неi було оце.
«Оце» було кулоном. Масивним, завбiльшки майже таким самим, як у старого Ятера. Не яшмовим, а сердолiковим, жовтаво-рожевим. І замiсть вишкiреноi морди з каменя дивилися самi очi – напруженi, трохи банькатi. Одне трохи вище, друге трохи нижче. Нелюдськi очi; колись я бачив у звiринцi нещасну стару мавпу – пам’ятаю, вона глядiла дуже схоже.
Кулон лежав тепер на пустому столi; менi не треба було вдивлятися, щоб уловити щiльну хмарку чужоi сили в цьому рожевенькому каменi.
– Сердолiк не пiддаеться такiй обробцi, – сумним голосом сказав парубок; я продовжував вважати нiчного гостя парубком, незважаючи на те що пiд капелюхом у нього виявилася чимала лисина. – Я ювелiр. Я знаю.
– Ви маете рацiю, це магiчна рiч, – погодився я обережно.
