скачать книгу бесплатно
Кiнець кiнцем старий Ятер повiдомив про свое бажання зустрiтися з родичами своеi обраницi. Зiбрано було карету для поiздки до Пiвденноi Столицi; нареченi вiдбули, прихопивши з собою декiлька скринь добра, серед них i родиннi коштовностi, i не мiфiчнi, як у панночки, а справжнi-справжнiсiнькi.
За тиждень пiсля вiд’iзду закоханих до замку повернувся посланий з бароном слуга (той самий Пер). За його словами, барон геть з’iхав з глузду, жбурлявся важкими предметами i вимагав забратися з очей. Перелякана прислуга ретирувалася – краще втратити мiсце, анiж позбутися життя. До замку Пер повернувся сам – через дружину; решта (кучер, кухар, камеристка та два лакеi) вирiшили пошукати щастя-долi де-небудь подалi вiд ласкавого пана Дола.
Час iшов. Через мiсяць я порадив Іловi обережно поцiкавитись: а де, власне?…
Через мiську префектуру (поштовi голуби, що лiтають туди-сюди) пiдтвердився найсмiливiший здогад. До Пiвденноi Столицi закоханi не прибували, ба бiльше, тамтешня високоповажна родина нi сном нi духом не знала нi про яких мандрiвних пограбованих панянок. Бiдолашним голубам доводилось носити вельми холоднi, навiть жорсткi послання – а кому приемно дiзнатись про авантюрницю, яка використовуе для своiх оборудок твое незаплямоване iм’я?!
Минули два мiсяцi з дня баронового вiд’iзду; Іл прийшов по допомогу до мене. Пам’ятаю, тодi я багатенько витратив на рiзноманiтнi пошуковi процедури – розпустив по дальнiх околицях побiгайкiв та язиканiв, запитував стариганевi речi, що iх принiс Іл, – усе дарма; щоб не знизити свого авторитету перед молодим Ятером, довелося збрехати, що батько його придбав дорогий оберiг проти магiчного ока. Іл ще, пам’ятаю, спитав, скiльки коштуе такий оберiг. Я назвав цiну навмання – таку несосвiтенно велику, що Іл менi одразу повiрив…
Тодi молодий барон призначив нагороду за будь-якi вiдомостi про свого батька. Знайшлись охочi прибрехати й отримати грошенята задурно: таких гнали вiд ворiт батогом. Справжнiх вiдомостей не мiг дати нiхто: старого Ятера з молодою нареченою мов драконом злизало.
За пiвроку Іл увiйшов у права спадкоемця. Ще за чотирнадцять мiсяцiв старий барон постукав у ворота власного замку, i його зустрiв ошелешений Пер…
Рогом вилiзла iм ця зустрiч. Обом.
– Дiвка, – повторив я задумливо. – Як ii звали?
Іл де Ятер покривився:
– Ефа.
– Ефа, – повторив я пригадуючи. – Гарне iм’я… Їi шукали, Іле. І не знайшли. Тепер, майже через два роки, – i поготiв…
Ятер насупився. Витягнув iз кишенi й поклав передi мною на стiл яшмовий кулон; хижа мутноока морда була вкрита чорною кiптявою i майже невидна, але я пам’ятав чудово кожну ii рисочку, що-що, а пам’ять у мене професiйна…
На мить мутноока морда вiдступила вбiк, а на ii мiсцi проглянуло безпомiчне старече лице – дядько Дол, тiльки багато рокiв по тому. Як ти змiнився, мiй добрий дядечку…
Якийсь час я добирав слова. Треба було сказати коротко й переконливо – при тому що я чудово знав, як нелегко переконувати в будь-чому баронiв Ятерiв. І то в такiй ситуацii.
Добре б узагалi вiдкласти розмову на потiм. Хай вiн забуде цю картину – батько, що згоряе перед його очима. В Іла мiцна натура й здоровi нерви…
…А я, цiкаво, коли-небудь цього позбавлюся? Запаху смаленого м’яса, такого реального, що годилося б заткнути нiздрi?
– Так, – сказав я, дивлячись на закiптюжений кулон. – Менi все-таки гадаеться, що, хоч лихi язики й не страшнi тобi – треба б iх про всяк випадок повкорочувати. Давай завтра, перед похороном, я потихеньку твоiх слуг…
– Це моя справа, – сказав Іл аж надто гостро, майже грубо. – Я до тебе… я з тобою про iнше. Що ти скажеш про цю рiч?
Я покривився, вирiшивши цього разу пустити його непоштивiсть повз вуха.
– Бач, Іле. Цю рiч… виготовив великий маг. Вона мае в собi вiдблиск чужоi сили, чужоi волi…
У камiнчику було щось ще, я сам не розумiв, що це таке, та Іловi в своiй некомпетентностi зiзнаватися не спiшив.
– Я так i думав, – сказав Іл з огидою. – Що це чаклунiвська цяцька…
– Думаю, вiн уже не загрожуе, – сказав я м’яко. – Вiн тепер так i буде… безсило вишкiрятись. Що ти ще хотiв дiзнатись?
– Батька заманили до пастки якiсь чаклуни, – прошепотiв Іл зi свистом. – Я знав, Хорте, я вiдчував…
У голосi його бринiв справжнiй бiль.
– Який ти непослiдовний… – пробурмотiв я.
– Що?
– Нi, нiчого, вибач… Іле, заспокойся, будь ласка. Ти до кiнця виконував свiй синiвський обов’язок, не ти винен, змiнити вже нiчого не можна…
– Мовчи! – гаркнув Ятер, i свiтильники пiд стелею спалахнули нестерпним бiлим свiтлом. – Ти… та заткни цi своi каганцi, таж неможливо розмовляти!
Я клацнув пальцями, наказуючи свiтильникам пригаснути й не реагувати бiльше на звуки. Іл, розпаляючись усе бiльше, продовжував:
– Якась жаба заманила батька до пастки… Якась чаклунiвська паскуда, пробач, Хорте, але якась чаклунiвська сволота вiдбила татовi глузд, та ще знущаючись цяцьку навiсила… Вогонь цей… Чи сам Пер прогрiшив, чи сам батько свiчку перекинув, чи це вони глузуючи все так улаштували, щоб я…
Вiн замовк i подивився на своi долонi. Страшнуватi були руки – пiсля того, як довелося гнуть розпаленi грати.
– Іле… – почав я примирливо. – Подумай. Хто – вони? З дiвкою вiн поiхав, авантюрниця його обдурила, обiкрала, зiллям обпоiла… i кинула. Трапляються такi дiла, сам знаеш…
– І це, – кулак упав на стiл поряд iз кулоном, – це теж дiвка йому навiсила? Га?
Я знизав плечима:
– Хтозна. Може, й дiвка.
– Таж ти сказав – здоровий чаклун це зробив.
– Я сказав – великий маг…
Очi Ятера люто звузились:
– Ти сказав… Виляеш. Крутиш. А я цього дiла так не кину. Якщо ти, чаклуне, зараз вiдмовишся… жаба нам свiдок, я iншого знайду. До столицi поiду, золотом заплачу, та цього дiла так не кину й власника цiеi цяцьки знайду! Чуеш?!
Вiн накручував себе, навмисне злив. Вiн сам себе переконував, що страшна загибель батька збурюе в ньому синiвський гнiв i бажання помститись; насправдi вже завтра вночi вiн мiцно спатиме, i безумний старий, що згоряе живцем, не насниться йому.
Насниться – менi.
– Не мiй клопiт, – пробурмотiв я вiдвертаючись. – Іди, шукай… Але нiхто не вiзьметься розшукувати людину, яка виробляе такi кулони. Це небезпечно, вибач.
Запала тиша. Свiтильники, не смiючи реагувати на тишу, горiли так само рiвно; кабаняча морда з темноi яшми вишкiрялася на столi, в оточеннi винних патьокiв, менi навiщось пригадалося заляпане кров’ю осiнне листя, вепр, що вмирае на пухкiй землi…
Той самий, чие опудало тепер припадае пилом у мисливськiй залi Ятерiв, той самий, що скоро стане здобиччю молi.
– Хорте, – сказав Ятер, коли мовчання стало зовсiм уже тяжким. – Хорте… Пам’ятаеш, як я тебе з колодязя тягнув?
Я покривився.
…Нам було рокiв по тринадцять, Ілiв батько був у вiд’iздi, а тому нам удалося майнути на нiчну риболовлю. Нi до якоi риби, звiсно ж, не дiйшлося – ми всю нiч купалися, смажили м’ясо на рожнi, пили пиво й дурiли, а над ранок я здобувся на феерверк.
В околишнiх селах досi ходять легенди про це видовище. Я вивернувся весь – запустив у небо всi моi уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, i шкодував тiльки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моiм мистецтвом до глибини душi – його наiвна радiсть так розсмiшила мене, що останнiй вуглик я запустив баронету в штани.
…Ми розсварилися на все життя. Зi слiзьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима i, мугикаючи пiсеньку, пiшов додому.
У дорозi менi трапився колодязь.
Певно, сама доля вiдплатила менi. Бо коли, зойкаючи на всi голоси й насолоджуючись вiдлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно – ноги моi ковзнули з вологого вiд роси каменя, i я перекинувся в чорну безодню.
Луна пiдхопила тепер уже справдешнiй зойк.
Упав я вiдносно вдало – принаймнi шию не зламав i не знепритомнiв, а значить, i оптимiзму не втратив. При менi були моi замовляння – я мiг скинути ланцюга, закрiпленого на коловоротi, мiг пiднятись, як муха, по прямовиснiй стiнi, мiг, у разi невдачi, прикликати людей собi на допомогу…
Ось тут менi вилiз рогом той феерверк. Виявилося, що сил, потрiбних навiть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.
І ось коли я зрозумiв це – настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти рокiв, улюбленця долi, переконаного, що свiт iснуе тiльки для нього.
Холод. Темрява. Жах смертi.
Я мав борсатися в крижанiй водi, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимiстичнiшими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькi стiнки не було змоги – руки зривались, нiгтi обламувались. Охоплений болем i панiкою, я взявся кричати щосили – горлати, надсаджуючи горло, з останнiх сил кликати на допомогу, i моi крики вже переходили в булькання…
Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирiчний Іл, якому я пiвгодини тому пiдкинув жару до штанiв.
Коли я побачив людське обличчя над собою – моя радiсть була тодi такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впiзнав недавнього товариша; я ждав, що вiн скаже ехидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?
Я знав, що вiн щось таке скаже. Тому що сам, на його мiсцi бувши, сказав би так.
– Зараз, – хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утiхою. – Тримайся, тiльки тримайся, я ланцюга скину…
Я тонув.
Ланцюг упав поруч, та я не мiг уже пiдтягнутись. Усе, що я мiг, – схопитися за нього зубами, залишивши нiздрi над водою.
– Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…
Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирiчного пiдлiтка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобiт.
Метал був солоний, iз присмаком кровi. Цей присмак я запам’ятав на все життя.
Іл пiрнув у воду поряд зi мною. Його пояс уп’явся менi в пахви; прив’язавши мене, Іл став пiдiйматись, тепер на мене падали холоднi краплi, i важке дихання знай зривалося в приглушений стогiн…
Потiм ланцюг перестав смикатись, i завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути мое задубiле розмокле тiло.
Усе це я пам’ятав уже уривками.
Лiхтар у його руках. Лице, освiтлене цим лiхтарем, скривавленi долонi, наляканi, спiвчутливi очi:
– Ти живий?…
Тi самi очi дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грiзного барона Ятера:
– Пам’ятаеш?
– Пам’ятаю, – сказав я, вiдкидаючись на спинку крiсла…Кажуть, у деяких родинах досi шанують Закон Терезiв.
Тобто дикунську традицiю давнiх часiв, коли людина, чие життя врятували, iшла до рятiвника мало не в рабство, поки не трапиться можливiсть поквитатися… Дивно жили нашi пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традицiям, вони не тiльки вижили, а й нащадкiв наплодили… Це що ж виходить – з тринадцяти рокiв я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провiнцiйного барончика?
– Я все пам’ятаю, Іле…
Люте обличчя мого спiврозмовника зробилося по-собачому благальним:
– Ну?…
– Я все пам’ятаю… Але я не вiзьмусь. Вибачай.
Скажений бiлий погляд був менi за вiдповiдь.
* * *
ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилае послання на вiдстань 1000 км. На яку вiдстань надiшле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однаковi?
* * *
Ось уже два роки минуло вiдтодi, як я вiдпустив останнього слугу – будинок, двiр i город обслуговували мене без сторонньоi допомоги. Складну систему заклинань наклав за моiм замовленням один дуже хороший призначений маг – не тому, що я не впорався, а тому, що побутовi проблеми мае вирiшувати фахiвець; таким чином я позбувся потреби самостiйно стягати чоботи – i заразом дiстав можливiсть проводити життя в благороднiй самотностi.
Години зо двi пiсля того, як Ятер пiшов, я сидiв у вiтальнi, грав свiтильниками, iмiтуючи феерверк, i пив холодну воду.
Утрачати друзiв прикро. Навiть коли вони не друзi давно, а просто добрi знайомi, i навiть якщо прекрасно розумiеш, що iншого виходу нема. Я не мiг не вiдмовити Іловi, але навряд чи молодий самодур коли зрозумiе мою правоту.
Це тут, у провiнцii, я виконую функцiю великого й жахливого, й землi навколо тремтять вiд самого мого iменi. Правильно, що тремтять; адже свiт – як ми знаемо з географii – широкий, у свiтi водиться багато всякого… не проти ночi буде згадано, i вимагати вiд мене, щоб я лiз iз рогатиною в чуже гнiздо, – безглуздо, я ж не кат собi.
Вiдходячи, Іл вiдпустив iдке слiвце про моi магiчнi здiбностi. Вiн був схожий при цьому на розпусну бабу, яка всяку цнотливiсть вважае за чоловiчу неспроможнiсть…
Близько четвертоi години ранку я таки зiбрався спати. Пiднявся нагору, та, iдучи до спальнi, забрiв ще й до кабiнету – i, як виявилось, не випадково.
Скло тремтiло. У вiкно били нiби мокрою ганчiркою. Купою ганчiрок – важких, наполегливих; я не одразу зрозумiв, у чому рiч, а зрозумiвши, поспiшив розкрити i вiкно, i штори. Як довго вони вже б’ються?!
Нiчнi метелики. Їх залетiло сотень п’ять, не менше; свiтильника, якого я поставив на стiл, одразу стало не видно – так облiпили його чорнi оксамитовi крила.
Запахло смаленим. Я копався в шухлядi столу, шукаючи записника; мружачись, прочитав вигадливе поштове замовляння, яке досi не спромiгся вивчити напам’ять, – може, лiнь тому причина, а може, iнстинктивна нелюбов уродженого мага до вигадок призначених.
Метелики, вмить утративши iнтерес до життя, опали на пiдлогу, мов осiнне листя. Я закашлявся вiд здiйнятого в повiтря пилку; чорнi тiла вкривали килим, ще й не просто вкривали, а вiзерунком. Складаючись у текст повiдомлення.
Я обiйшов кiмнату – вздовж стiни, щоб не наступити на текст. Знов запалив свiтильник, i ще один, пiд стелею. Повернувся до столу. Узяв папiр, умочив у каламар перо, готовий спершу переписати повiдомлення, а тодi вже розбиратися.
«Високоповажаний уроджений магу Хорте зi Таборе! Закритий Клуб Кари повiдомляе вам, що на останньому розiграшi одноразових заклинань на ваше iм’я випав виграш. Ви дiстали право на одноразове використання Кореневого Заклинання Кари… Для отримання призу вам слiд прибути до правлiння Клубу не пiзнiш як першого вересня. З собою мати членський квиток з позначкою про сплату внескiв.
Вiтаемо!
Лiчильна комiсiя».
* * *
